Читать книгу Дорога до Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 7

Досить дивно було спостерігати за виразом обличчя Короля-Лиса, коли він розглядав малюка, починаючи від солом’яного бриля і закінчуючи маленькими черевиками. Не менш привабливим був і сам Ґудзик-Розумник, котрий, своєю чергою, здивовано поглядав на Короля.

Лисячий Король ніколи ще не бачив чистого прекрасного дитячого обличчя, а малюк не чув, щоб лисиці розмовляли. Та й загалом ніколи не зустрічав лисиць настільки ошатно вдягнених та ще й лисиць-володарів великого королівства. Схоже, що ніхто не розповідав малюкові й про різні чарівні історії, які іноді трапляються з живими істотами. Тож неважко зрозуміти, як здивувала і навіть налякала Ґудзика-Розумника ця дивна пригода.

– Що ти думаєш про нас? – запитав Король.

– Не знаю.

– Зрозуміло, ми ще занадто мало знайомі. А ти знаєш, як мене звуть?

– Не знаю.

– Невже? Гаразд, я скажу тобі. Мене звуть Лис, але короля не можна називати по імені. До короля можна звертатися тільки офіційно. Отже, моє офіційне ім’я Його Королівська Величність Лисиця, Четвертий Король-Лис. Лисиця – з наголосом на другому складі «си».

– А що таке «си»? – запитав Ґудзик-Розумник.

– Ну до чого ж розумна дитина! – вигукнув Король, з усмішкою обертаючись до своїх радників. – Цей малюк справді дуже милий. Він запитує, що таке «си». Зрозуміло, «си» саме по собі нічого не означає. Так, справді, малюк надзвичайно розумний, майже, як лисеня.

– Усе питання в тому, що Ваша Величність вкладає в поняття «лисеня», – глибокодумно промовив один із радників короля, стара сіра лисиця.

– Зрозуміло, – погодився Король і, повернувшись до Ґудзика-Розумника, запитав:

– А тепер, коли ти знаєш моє ім’я, як ти мене називатимеш?

– Король-Лис, – відповів хлопчик.

– Чому?

– Тому що «си» нічого не означає.

– Дуже добре! Чудово! В тебе блискучий розум. А ти знаєш, чому два на два буде чотири?

– Ні.

– Розумник! Який розумник, справді. Звичайно, ти не знаєш. Ніхто цього не знає. Нам тільки відомо, що два на два – чотири, а чому – ніхто відповісти не може. Милий Ґудзик-Розумник, твої кучері та блакитні очі не поєднуються з такою мудрістю. Через них ти виглядаєш занадто юним і твоя мудрість приховується. Я вирішив надати тобі велику честь. Я дарую тобі лисячу голову, щоб ти і зовні виглядав розумним і чарівним.

Із цими словами Король змахнув лапою, і в одну мить чарівні кучері й свіже кругле личко з величезними блакитними очима зникли, а на плечах Ґудзика-Розумника з’явилася лисяча голова з гострим носом, загостреними вухами і пронизливими маленькими очима.

– О, будь ласка, не робіть цього! – закричала Дороті злякано, відскочивши від малюка, котрий змінився невпізнанно.

– Пізно, моя мила, справу зроблено. Тобі теж не завадила б лисяча голова, якщо, звичайно, ти зумієш довести, що так само розумна, як Ґудзик-Розумник.

– Не хочу, вона така страшна! – вигукнула Дороті.

Почувши це, малюк розплакався.

– Як ти можеш називати цю чарівну голову страшною? – запитав Король. – Гадаю, нове обличчя малюка набагато красивіше, ніж колишнє, а моя дружина стверджує, що в мене чудовий смак. Не плач, лисеня. Тобі надали високу честь – ти маєш пишатися нею і бути веселим. Ну, подобається тобі нова голова, Ґудзик-Розумник?

– Н-не з-з-на-ю! – заїкаючись пробелькотів малюк.

– Будь ласка, ну, будь ласка, Ваше Величносте, поверніть йому колишню голову! – благала Дороті.

Король-Лис похитав головою:

– Не можу. Навіть якщо захотів би, в мене немає влади на зворотне перетворення. Ґудзику-Розумнику доведеться залишитися з лисячою головою, і, впевнений, він полюбить нове обличчя, коли звикне до нього.

І Дороті, і Косматий чоловічок дуже засмутилися, що в їхній маленькій дружній компанії сталася така неприємність. Тото навіть загавкав на хлопчика-лиса, не впізнавши в ньому свого друга. Але Дороті ляснула Тото і змусила його замовкнути. Навпаки, всі лисиці вважали, що нова голова дуже підходить малюкові, а Король надав йому велику милість.

Напевно, комусь кумедно було спостерігати, як малюк обмацував свій гострий ніс і широкий рот. Він смішно поводив вухами, а в його маленьких чорних оченятах блищали сльози.

У цей момент у кімнату впурхнули три маленькі лисички-принцеси, дочки Короля. Коли вони побачили Ґудзика-Розумника, одна з них вигукнула:

– Ой, який він чарівний!

А друга в захваті додала:

– Який милий!

Третя принцеса радісно заплескала в долоні й закричала:

– Який він гарний!

Ґудзик-Розумник перестав плакати і невпевнено запитав:

– Це правда?

– Такого милого личка немає більше ні в кого на світі, – рішуче заявила старша принцеса.

– Ти повинен стати нашим братом і залишитися жити в нас! – вигукнула її сестра.

– Ми ніжно любитимемо тебе, – додала третя принцеса.

Після цих визнань малюк повеселішав і навіть спробував усміхнутися. На жаль, у нього вийшла лише жалюгідна подоба усмішки, бо він ще не звик до нового обличчя. Дороті подумала, що усмішка на лисячій мордочці виглядає жахливо.

– По-моєму, нам треба йти далі, – несміливо запропонував Косматий чоловічок. Щиро кажучи, він злякався: невідомо, що ще може спасти на думку Королю-Лису.

– О, благаю, не покидайте нас так швидко, – почав просити Король. – Я хочу влаштувати свято на вашу честь.

– Будь ласка, влаштуйте його після того, як ми підемо, в нас немає часу, – ввічливо попросила Дороті. Але побачивши, як насупився Король, додала:

– Якщо ви хочете отримати запрошення від Озми на день народження, я повинна потрапити до неї якомога швидше.

Хоч Лисеполь був дуже гарний, а його жителі чудово одягнені, й Дороті, і Косматий чоловічок відчували себе тут беззахисними і мріяли швидше забратися геть.

– Але вже пізно, – нагадав Король. – В будь-якому разі вам доведеться почекати до ранку. Запрошую вас на вечерю, а після вечері – до театру, в королівську ложу. А завтра, якщо не передумаєте, можете продовжити подорож.

Друзі погодилися, і лисиці-слуги показали гостям розкішні покої королівського палацу.

Ґудзик-Розумник боявся залишатися один, і Дороті довелося відвести його в свою кімнату. Поки лисиця-служниця розчісувала Дороті (а треба сказати, за час подорожі її волосся сильно сплуталося) і вплітала їй чисті яскраві стрічки, інша покоївка розчесала волосся на обличчі та голові нещасного малюка, ретельно пригладила його зачіску, а потім пов’язала на його гострі вушка рожеві банти. Покоївки хотіли також вбрати дітей у чарівні костюмчики з пір’я, щоб вони були одягнені, як усі лисиці, але діти відмовилися.

– Матроський костюм ніяк не підходить до лисячої голови, – сказала покоївка, – і я щось не пригадую, щоб хоч одна лисиця коли-небудь була матросом.

– Я не лисиця! – закричав Ґудзик-Розумник.

– На жаль, ти маєш рацію, – погодилася покоївка. – Але на твоїх худих плечах сидить чарівна лисяча голівка, а це майже так само добре, аби ти був лисицею.

Малюк, згадавши про своє нещастя, знову заплакав. Дороті втішала Ґудзика-Розумника і пообіцяла придумати спосіб повернути його рідну голову.

– Якщо нам вдасться потрапити до Принцеси Озми, вона вмить поверне тобі колишній вигляд, – пообіцяла дівчинка. – Тому не засмучуйся, мій милий, і постарайся пристосуватися до цієї голові. Звичайно, вона не така красива, як твоя, що б там не говорили лисиці, але ж ти можеш потерпіти ще трохи, правда?

– Не знаю, – невпевнено сказав малюк, але плакати перестав.

По дорозі до парадної зали діти зайшли до свого кудлатого друга і побачили, що той майже не змінився. Косматий чоловічок відмовився перевдягатися в новий одяг, заявивши, що тоді вже не буде Косматим чоловічком і йому доведеться заново звикати до себе.

Він сказав Дороті, що розчесав і пригладив волосся, бакенбарди і бороду, однак дівчинка подумала, що радше він розчісував їх у протилежному напрямку, оскільки все волосся на голові та обличчі залишалося так само скуйовджене, як і раніше.

Лисиці, які зібралися на королівську вечерю, одяглися ще вишуканіше, ніж раніше. На тлі їхніх ошатних нарядів проста сукня Дороті, матроський костюмчик Ґудзика-Розумника і дрантя Косматого чоловічка виглядали жалюгідно. Але попри це гостей приймали з великою пошаною, і королівська вечеря виявилася по-справжньому розкішною.

Як відомо, лисиці люблять курятину й різноманітну дичину. Тому на столі парував курячий суп, ніздрі лоскотали запахи, які піднімалися від смаженої індички, тушкованої качки, смажених куріпок і перепілок, а ще радували око пиріжки з гусячою начинкою. А оскільки всі страви були чудово приготовані, гості із задоволенням скуштували все.

Після вечері господарі й гості вирушили до театру, де подивилися п’єсу, розіграну лисицями, вбраними в гарні костюми з яскравого пір’я. У ній йшлося про дівчинку-лисицю, яку вкрали і притягли у своє лігво злі вовки. У той момент, коли вовки збиралися убити і з’їсти її, надоспів загін лисиць-солдатів, врятував героїню і перебив усіх вовків.

– Чи сподобалась тобі вистава? – звернувся Король до Дороті.

– Дуже. П’єса нагадала мені одну з байок Езопа.

– Благаю, не згадуй при мені Езопа! – вигукнув Король. – Я ненавиджу його. Він написав багато історій про лисиць, але завжди зображував їх жорстокими і злими. Але ти ж бачиш, які ми насправді ласкаві й добрі.

– Однак у байках Езопа лисиці завжди дуже розумні, навіть мудрі, вони більш проникливі, ніж усі інші тварини, – завважив Косматий чоловічок.

– Так, ми саме такі. І, зрозуміло, маємо знань набагато більше, ніж люди, – з гордістю промовив Король. – Але використовуємо свою мудрість на добрі справи, а не на шкоду іншим. Тож цей противний Езоп просто не знав, про що пише.

Друзі не стали сперечатися з Королем, оскільки розуміли, що він знає лисячу природу краще, ніж люди.

Після вистави всі вирушили назад до палацу і лягли спати на м’які, набиті пір’ям ліжка. Оскільки лисиці добували для прожитку багато дичини, то пір’я вони використовували для одягу й матраців.

Дороті здивувалася, чому інші тварини, що населяють Лисеполь, не носять одяг, на відміну від лисиць. Коли вона запитала про це в Короля, той відповів, що лисиці надзвичайно цивілізовані й культурні.

– Але ви народжуєтеся без одягу і, гадаю, вам він не дуже-то й потрібен, – завважила дівчина.

– А хіба люди народжуються одягненими? – заперечив Король. – Поки людина не досягла певного рівня цивілізації, вона ходила голою. Але з розвитком цивілізації люди стали одягатися дедалі ретельніше й вигадливіше. Кожен намагався одягнутися якомога красивіше, щоб сусіди заздрили йому. Тому цивілізовані лисиці, так само як цивілізовані люди, витрачають багато часу на свій гардероб.

– Мене це не стосується, – завважив Косматий чоловічок.

– Не сперечатимуся, – уважно глянувши на гостя, відповів Король. – Але, може, ви не належите до цивілізованого світу.

Після міцного сну, який надав мандрівникам бадьорості, вони поснідали разом із Королем, а потім розпрощалися з ним.

– Ви були надзвичайно добрі, – звернулася до Короля Дороті, – лише бідному Ґудзику-Розумнику не пощастило. Нам дуже сподобалося в Лисеполі.

– Сподіваюся, ти спробуєш отримати для мене, запрошення на день народження Принцеси Озми, – нагадав Король.

– Якщо побачу Озму, обов’язково попрошу, – пообіцяла Дороті.

– День народження Принцеси двадцять першого, і якщо тобі вдасться дістати запрошення, я знайду спосіб перетнути Згубну Пустелю й потрапити до Країни Оз. Я завжди мріяв побачити Смарагдове Місто. Яке щастя, що подруга Принцеси Озми відвідала мою країну і тепер допоможе мені побувати в гостях у Принцеси.

– Якщо побачу Принцесу, неодмінно попрошу її про це, – ще раз пообіцяла Дороті.

Король-Лис дав гостям в дорогу смачної їжі, й Косматий чоловічок сховав її в кишеню. Капітан супроводжував подорожніх до арки і попрощався з ними там, де вони вперше зустрілися. Тут друзі побачили безліч лисиць, які охороняли дорогу.

– Ви побоюєтеся ворогів? – запитала Дороті.

– Ні, – відповів Капітан. – Ми дуже пильні й готові відбити будь-який напад. Але ця дорога веде до країни, де живуть великі дурні звірі. Вони можуть заподіяти нам серйозні неприємності, якщо подумають, що ми їх боїмося.

– А що це за звірі? – зацікавився Косматий чоловічок.

Капітан відповів не відразу. Якийсь час він вагався, а потім сказав:

– Якщо ви потрапите туди, то дізнаєтеся про них усе. Але в жодному разі не бійтеся. Упевнений, що Ґудзик-Розумник зуміє захистити вас: він такий розумний і в нього тепер по-справжньому мудрий вираз обличчя.

Слова Капітана не заспокоїли Дороті й Косматого чоловічка, а, навпаки, налякали, бо в них було дещо інше уявлення про розумові здібності малюка. Попрощавшись із лисячим капітаном, друзі продовжили подорож.