Читать книгу Дорога до Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 8

Тото був цілковито щасливий. Він біг стежкою, гавкав, коли хотів, на птахів і ганявся за метеликами. Навколо буяли польові квіти, луки змінювали гаї. Але ні будинків, ні людей не було видно. По небу стрімко проносилися птахи, а у високій траві й серед зелених кущів бігали білі зайці. Дороті розгледіла навіть мурашок, що діловито снували уздовж дороги, навантажені насінням конюшини.

Кілька годин друзі йшли досить бадьоро. Навіть малюк Ґудзик-Розумник виявився хорошим мандрівником і не втомлювався від швидкої ходьби. Нарешті дорога повернула, і за поворотом подорожніх чекало дивовижне видовище.

Маленька дівчинка, струнка, як фея, граціозно танцювала посеред пустельної дороги. Вона то повільно кружляла, то швидко перебирала витонченими ніжками. На ній була сукня з на диво ніжної та легкої тканини, схожої на павутинку, яка переливалася відтінками фіолетового, рожевого, жовтого, зеленого, блакитного та білого кольорів. Вони створювали чарівну гаму, плавно переходячи один в один. Волосся дівчинки було схоже на золоті нитки і хмаркою вилося навколо її голівки. Жодне пасмо не трималося шпилькою, прикрасою чи стрічкою, а вільно розліталося в повітрі.

Наші друзі, здивовані й захоплені цим видовищем, наблизилися до дівчинки й застигли, стежачи за її танцем. Вона здавалася не вище Дороті, але мініатюрнішою, років їй на вигляд було приблизно стільки ж, скільки нашій маленькій героїні.

Побачивши людей, дівчинка перестала танцювати, зупинившись на одній нозі, ніби збираючись наступної ж миті полетіти. Дороті страшенно здивувалася, помітивши, що з фіалкових очей дівчинки котилися сльози по чарівних рожевих щічках. Було дивно, що можна одночасно танцювати і плакати.

Дороті ввічливо і співчутливо звернулася до незнайомки:

– У тебе щось трапилося, крихітко?

– Так! – вигукнула дівчинка. – Я загубилася!

– Це ж треба, ми теж, – з усмішкою відповіла Дороті. – Але ми не плачемо.

– Не плачете? А чому?

– Бо я вже губилася багато разів, але мене завжди знаходили.

– А я ніколи не губилася, – прошепотіла дівчинка. – Тому мені страшно.

– Але ж ти танцювала, – завважила спантеличена Дороті.

– О, я танцювала тільки для того, щоб не замерзнути, – швидко відповіла дівчинка. – Запевняю тебе, мені зовсім не весело.

Дороті уважно розглядала незнайомку. Її тонка повітряна сукня справді не гріла. Втім, мандрівники не відчували холоду, повітря було м’яким і ласкавим.

– Хто ти, люба? – ласкаво запитала Дороті.

– Я Поліхромія, – відповіла дівчинка.

– Поллі… що?

– Поліхромія, тобто «багатокольорова». Я дочка Веселки.

– О! – здивовано протягнула Дороті. – А я й не знала, що у Веселки є діти. Втім, мені слід було здогадатися: ти не можеш бути ніким іншим.

– А чому? – з цікавістю запитала Поліхромія.

– Тому що ти така прекрасна й мила.

Дівчинка усміхнулася крізь сльози, підійшла до Дороті та вклала свої тендітні пальчики в її міцну руку.

– Хочеш бути моєю подругою? – несміливо запитала Поліхромія.

– Звичайно.

– А як тебе звати?

– Дороті. А це мій друг – Косматий чоловічок, у нього є Магніт Любові. А ось Ґудзик-Розумник, але тільки ти не можеш побачити його справжнього обличчя, тому що Король-Лис необережно замінив його голову на лисячу. У Ґудзика-Розумника дуже приємна зовнішність, і, сподіваюся, з часом мені вдасться повернути йому колишній вигляд.

Маленька дочка Веселки весело кивала, із задоволенням роздивляючись нових знайомих.

– А це хто? – запитала вона, вказуючи на Тото, що із захопленням поглядав на гарненьку дівчинку і вельми доброзичливо виляв хвостом. – Його теж зачарували?

– О ні, Поллі. Можна я буду тебе так називати? Твоє повне ім’я дуже важко вимовити.

– Будь ласка, Дороті, якщо хочеш, зви мене Поллі.

– Так ось, Поллі, Тото – звичайний песик, але, мушу зізнатися, він розумніший за Ґудзика-Розумника, і я його дуже люблю.

– Мені він теж подобається, – сказала Поліхромія, витончено нахилившись, щоб погладити Тото по голові.

– Але як дочка Веселки потрапила на цю пустельну дорогу й заблукала? – запитав Косматий чоловічок, котрий із подивом прислухався до бесіди дівчаток.

– Сьогодні вранці мама розкинула веселку над цією дорогою, і один кінець її торкнувся землі, а я, як зазвичай, танцювала на ній. Ніхто не помітив, що я стою занадто далеко від вигину дуги. Раптом я почала ковзати вниз, швидше і швидше, поки не опинилася на землі. І тут якраз мама підняла веселку, не помітивши, що я впала. Я спробувала схопитися за промінь і утриматися, але веселка зникла, і я опинилася одна на холодній твердій землі.

– По-моєму, зараз не холодно, Поллі, – завважила Дороті. – Радше ти просто легко вдягнена.

– Я ж звикла жити близько до сонця, – сказала дочка Веселки. – Спочатку мені здавалося, що я тут перетворюся на крижинку. Але танець зігрів мене, і тепер я думаю, як повернутися додому.

– Напевно, твоя мама побачить, що ти загубилася, почне тебе шукати й опустить на землю іншу веселку?

– Може бути. Але зараз вона дуже зайнята: в багатьох частинах світу в цьому сезоні йдуть сильні дощі, тож їй доводиться опускати веселку в різних-різних місцях. Дороті, що б ти мені порадила?

– Підемо з нами, – відповіла Дороті. – Я хочу спробувати знайти дорогу в Смарагдове місто, яке знаходиться в чарівній Країні Оз. Принцеса Озма, правителька Смарагдового міста, – моя подруга. Якщо нам вдасться потрапити до чарівної країни, я впевнена, що Озма зуміє відправити тебе додому до мами.

– Ти впевнена в цьому? – схвильовано запитала Поліхромія.

– Так.

– Тоді я піду з вами. До речі, прогулянка пішки допоможе мені зігрітися, а мама знайде мене в будь-якій частині світу, якщо, звичайно, в неї буде час шукати.

– От і добре, підемо далі, – весело сказав Косматий чоловічок.

І вони вирушили в дорогу – вже вп’ятьох. Поліхромія крокувала поруч з Дороті, міцно тримаючи її за руку, наче боялася, що та зникне. Її характер виявився таким же легким, як її повітряна сукня, тому час від часу вона бігла вперед і кружляла в танці. Потім поверталася, усміхнена, з сяючими очима. Вона забула всі свої страхи, забула, що загубилася. До неї повернувся звичний гарний настрій.

Друзі раділи, що Поліхромія приєдналася до них. Її танець і сміх – а треба сказати, що її сміх нагадував дзвін срібного дзвіночка, додавали подорожі привабливості і підтримували гарний настрій.