Читать книгу Латочка з Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 4

– А де масло, дядьку Нанкі? – запитав Оджо.

Дядько Нанкі визирнув у вікно, погладив свою довгу бороду, потім подивився на юного жителя Країни Жвакунів і сказав, похитавши головою:

– Немає.

– Немає масла? Погано. А як щодо джему? – поцікавився Оджо, ставши на стілець, щоб краще бачити полиці буфета.

Але дядько Нанкі знову похитав головою:

– Закінчився.

– І джему теж немає? І пирогів немає, і яблук, і варення немає? Один тільки хліб залишився, так?

– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вікно і погладивши бороду.

Хлопчик поставив стільчик біля вікна і сів поруч із дядьком. Він повільно жував сухий кусень хліба і думав.

– У нашому дворі не росте нічого, крім хлібного дерева, – міркував він уголос. – І на ньому всього дві буханки, та й ті нестиглі. Дядьку, скажи, чому ми такі бідні?

Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрі очі, але він так давно не усміхався й не сміявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкі. До того ж він говорив дуже мало, і племінник, який жив з ним практично від народження, навчився розуміти дядька з одного-єдиного слова.

– Чому ми такі бідні, дядьку? – запитав Оджо ще раз.

– Ні, ми зовсім не бідні, – відгукнувся старий.

– Бідні, бідні! – не здавався Оджо. – От що в нас є?

– Будинок.

– Так, але в Країні Оз у кожного є дах над головою. Що ще, крім будинку в нас є?

– Хліб.

– Я доїдаю останній шматок дозрілої буханки. А твою частину я відклав – вона на столі. Можеш з’їсти, коли зголоднієш. Але коли вона скінчиться, що ми їстимемо?

Старий заворушився на стільці, але нічого не сказав, лише похитав головою.

– Ну, звичайно, – вів далі Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – ніхто не вмирає від голоду в Країні Оз, тільки сама їжа в рот не звалиться, треба піти і знайти її.

Старий жвакун знову неспокійно заворушився й подивився на свого племінника так, немов ці доводи вивели його з рівноваги.

– Завтра вранці ми повинні опинитися там, де можна знайти хоч якусь їжу. Інакше нам стане зовсім погано.

– Куди? – запитав дядько.

– Куди нам піти? – перепитав племінник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобі так багато років, що ти, напевно, бачив багато місць за своє життя. Я ж, скільки себе пам’ятаю, завжди жив із тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нічого, крім густих лісів навколо нього і он тієї великої гори на півдні, де начебто живуть Молотоголові істоти, які нікого не пропускають через свої володіння, і другої гори, на півночі, де, кажуть, взагалі ніхто не живе.

– Живе, – поправив племінника дядько.

– А, точно, там живе одна-єдина сім’я: Кривий Чаклун, доктор Піпт і його дружина Марголотта. Ти якось мені про них розповідав. У тебе на це пішов цілий рік. Вони живуть на вершині гори, а з другого її боку розташована красива й родюча Країна Жвакунів. Нерозумно, що ми з тобою змушені жити одні в цьому великому лісі, так?

– Так, – сказав дядько.

– Тож відвідаймо Країну Жвакунів і подивімося на тих, хто її населяє. Кажуть, там живуть хороші й веселі люди. Мені набрид один суцільний ліс. Я б із задоволенням подивився на щось іще.

– Малий, – сказав дядько.

– Тепер я вже не такий малий, як раніше, – відповів хлопчик. – Я можу йти по лісу далеко-далеко. В нас у саду не росте більше нічого їстівного, тож нам все одно треба шукати собі продукти.

Деякий час добрий дядько Нанкі мовчав. Потім він зачинив вікно і повернувся на стільці спиною до стіни. Сонце вже сховалося за верхівки дерев, тож стало холоднішати.

Незабаром Оджо запалив камін, і в ньому, весело потріскуючи, розгорівся вогонь. Старий бородань і маленький хлопчик довго мовчки сиділи біля вогню. Вони міркували. Коли за вікном зовсім стемніло, Оджо сказав:

– Доїдай хліб, дядьку, й пішли спати.

Однак дядько Нанкі не став їсти хліб. І спати теж не пішов, а сидів біля вогню і думав.