Читать книгу Латочка з Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 5

Зранку, коли почало світати, дядько Нанкі м’яко поклав руку на голову хлопчика й розбудив його.

– Ходімо! – сказав він.

Оджо став одягатися. Він надів блакитні шовкові панчохи, блакитні штани до колін із золотими пряжками, блакитну сорочку і блакитний сюртук із золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитної шкіри із загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвіночками, які мелодійно дзвеніли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителі Країни Жвакунів.

Схожий костюм носив і дядько Нанкі. Тільки замість черевиків на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був із широкими, розшитими золотом манжетами.

Хлопчик побачив, що дядько не чіпав хліба, і вирішив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднів, тому розламав кусень навпіл, з’їв свою частку і запив її ковтком студеної води зі струмка. Дядько поклав свій хліб у кишеню сюртука, після чого ще раз повторив:

– Ходімо.

Оджо радів. Йому набридло жити в лісовій самоті, й він дуже хотів побачити білий світ і людей. У нього була давня мрія: як слід вивчити Країну Оз, до якої належали землі жвакунів.

Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкі просто зачинив двері на клямку і рушив стежкою. Він не боявся, що з їхнім будинком щось трапиться за їхньої відсутності, навіть якщо хтось забреде раптом у цей лісовий край.

Біля підніжжя гори, що відділяла Країну Жвакунів від Країни Лісовиків, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкі пішов по тій, що вела до гори, і Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Він зрозумів, що вона приведе їх до будинку Кривого Чаклуна, який був їхнім найближчим сусідом.

Увесь ранок вони йшли гірською стежкою, а в полудень присіли на поваленому дереві й доїли хліб. Потім знову вирушили в дорогу й години через дві побачили обійстя доктора Піпта.

У нього був великий будинок, теж круглий і пофарбований у блакитний колір, як робили це всі жвакуни. Навколо ріс розкішний сад з блакитними тістечковими та бубликовими деревами, з кущами, які давали чудові збиті вершки і блакитне масло. На городі подорожні побачили грядки з блакитною капустою, блакитною морквою і блакитним салатом, вельми апетитними на вигляд. Були там і грядки з шоколаду-карамелі.

До них вели вузенькі доріжки, посипані блакитним гравієм, а широка стежка вела до парадного входу в будинок. Він стояв на галявині, за якою починався похмурий густий ліс, що оточував обійстя з усіх боків.

Дядько Нанкі постукав у двері, і на порозі з’явилася приємна пухкенька жіночка, одягнена в усе блакитне. Вона усміхнулася гостям і мило привіталася.

– Ви, напевно, пані Марголотта, дружина доктора Піпта? – запитав Оджо.

– Так, мій милий, і я рада бачити в нашому будинку мандрівників.

– А чи не могли б ми побачити знаменитого Чаклуна?

– Зараз він дуже зайнятий, – сказала господиня. – Але ви заходьте, я пригощу вас обідом. Ви, напевно, йшли здалеку, щоб потрапити в цей самотній куточок.

– Так, – сказав Оджо, коли вони увійшли в будинок. – Ми йшли здалеку, причому зі значно усамітненого місця, ніж ваше.

– Невже в Країні Оз такі існують?! – вигукнула жінка. – А, зрозуміла! Напевно, ви живете в Блакитному Лісі?

– Цілковита правда, пані Марголотта, – кивнув Оджо.

– Господи! – вигукнула вона, подивившись на старого, і сказала: – та це ж Нанкі, на прізвисько Мовчазний?

– Так, – відповів дядько Нанкі.

– А ти, мабуть, Оджо Невдаха? – звернулася вона до хлопчика.

– Я й не знав, що мене звуть Невдахою, – зізнався Оджо. – Але це ім’я мені підходить.

– Тобі й справді не пощастило, мій милий – примовляла Марголотта, накриваючи на стіл і дістаючи з буфета їжу. – Живеш один у лісі, який похмуріший за наш. Але тепер, коли ти пішов звідти, може, тобі й пощастить. Якщо у своїх мандрах позбудешся «не», то станеш Оджо Удачливим, а це набагато краще.

– Як же мені позбутися цього «не»? – пожвавішав Оджо.

– Не знаю, просто пам’ятай про це, а якщо трапиться така можливість, не проґав її, – сказала жінка.

Оджо ніколи в житті не їв таких смаколиків! На столі стояло апетитне рагу, тарілка з блакитною квасолею, глечик солодкого блакитного молока, блакитний пудинг із синіми сливами. Коли гості як слід підкріпилися, господиня запитала:

– Ви прийшли до лікаря Піпта у справі чи просто так?

Дядько Нанкі лише похитав головою, а Оджо сказав:

– Ми подорожуємо, тож вирішили у вас трохи відпочити. Дядько Нанкі навряд чи дуже хоче зустрітися зі знаменитим Кривим Чаклуном, але я прагну хоч одним оком глянути на нього!

Жінка на мить замислилася.

– Пам’ятаю, колись, багато років тому, мій чоловік і твій дядько Нанкі дружили, – сказала вона. – Може, їм буде приємно знову побачитися. Я вже казала, що Кривий Чаклун дуже зайнятий, але якщо ви обіцяєте не заважати, то я дозволю вам зайти в його лабораторію і подивитися, як він готує своє дивовижне зілля.

– Було б чудово! – весело вигукнув хлопчина. – Я мрію це побачити!

Марголотта провела гостей у круглу кімнату в задній частині будинку, де містилася лабораторія чародія. Вона мала куполоподібну стелю і безліч вікон, тому світла в ній не бракувало. Під стіною стояла широка довга лава й кілька стільців. У великому каміні горіли блакитні поліна, а над блакитним полум’ям висіли чотири великих казани, у яких щось булькало і парувало. Скорчившись у три дуги, чаклун одночасно руками й ногами, до яких були прив’язані дерев’яні черпаки, щось у них розмішував.

Дядько Нанкі підійшов було привітатися зі старим приятелем, простягнувши руку, але обмежився тим, що просто поплескав Чаклуна по лисій маківці й вимовив:

– Що?

– А! Мовчазний завітав, – завважив доктор Піпт, не повертаючи голови. – І він хоче знати, що я роблю? Так ось, коли я закінчу, то в мене вийде Живильний Порошок. Тільки я знаю, як його приготувати. Якщо ним щось посипати, той предмет, чим би він не був, відразу оживе. У мене пішло на приготування цього зілля кілька років, але тепер я можу сказати, що справа наближається до кінця. А порошок роблю для моєї дружини Марголотти, він їй для чогось дуже знадобився. Сідай зручніше, Нанкі, а коли я закінчу, ми поговоримо.

– Ви, напевно, не знаєте, – пояснила Марголотта, коли всі посідали на широкій лаві під вікном, – але мій чоловік свого часу мав дурість віддати весь свій запас Живильного Порошку чаклунці Момбо, яка жила в Країні Лісовиків. В обмін Момбо дала доктору Піпту начебто Порошок Юності. Це був фальсифікат, від якого не було жодної користі.

– А може, й Живильний Порошок теж виявився так собі? – припустив Оджо.

– Що ти, він діяв напрочуд ефективно! – заявила Марголотта. – Ми випробували його на Скляному Коті, який не лише ожив, а й досі не втрачає бадьорості. Незабаром пересвідчитесь – він зараз десь у будинку.

– Скляний Кіт?! – здивовано вигукнув Оджо.

– Так, Кіт – непоганий товариш, тільки надто вже захоплюється своєю персоною, – пояснила Марголотта. – Чоловік зробив йому рожеві мізки, але вони виявилися занадто вишуканими для простого кота. Наприклад, він уважає, що йому не личить ловити мишей. У нього красиве червоне серце, зроблене з рубіна, але воно холодне й байдуже – камінь є камінь. Сподіваюся, наступного Кота Кривий Чаклун виготовить без серця й мізків, зате наділить здатністю ловити мишей.

– А що зробила з Порошком чаклунка Момбо? – поцікавився хлопчик.

– По-перше, оживила Джека – Гарбузову голову. Ти ж чув про Джека? Тепер він живе недалеко від Смарагдового міста, і його дуже цінує Озма, яка править усією Країною Оз.

– Ніколи про нього не чув, – зізнався Оджо. – Я взагалі мало знаю про Країну Оз, бо все життя прожив з дядьком Нанкі, який зайвого слова ніколи не скаже. А поруч не було нікого, хто б міг мені щось розповісти.

– Ось тому тебе й назвали Оджо Невдахою, – співчутливо сказала жінка. – Чим більше людина знає, тим щасливіша. Знання – найголовніше в житті.

– Але скажіть, будь ласка, що ви хочете зробити з Порошком, який готує доктор Піпт?

– Я хочу оживити Латочку, – сказала Марголотта.

– Яку ще Латочку? – не зрозумів Оджо.

– Я її тобі покажу, – сказала Марголотта, сміючись. – Тому що словами це важко пояснити. Мені давно хотілося завести служницю, яка допомагала б мені по господарству. Але хто піде працювати в таку глухомань? Тому мій розумний чоловік, Кривий Чаклун, запропонував пошити служницю з клаптиків, а потім він оживить її. Мені ідея сподобалася, тож доктор Піпт взявся готувати нову порцію Живильного Порошку. Оскільки процес цей тривалий, я мала час, щоб змайструвати собі служницю. Це, до речі, не так просто, як може здатися. Спочатку я ніяк не могла вирішити, з чого пошити дівчину, та потім, наводячи лад у скрині, знайшла стару клаптеву ковдру, яку в молодості пошила моя бабуся.

– Що таке клаптева ковдра? – поцікавився Оджо.

– Ковдра, зшита з різнокольорових шматочків тканини. Ці клаптики різної форми й розмірів, і, якщо вони добре підходять один до одного, ковдра має чудовий вигляд. Через таку яскравість і незвичність її ще називають божевільною ковдрою. Ми ніколи не користувалися бабусиним спадком, бо жвакуни цінують тільки один колір – блакитний. Тож вона провалялася у скрині добру сотню років. Коли ж я її знайшла, то зрозуміла: з неї вийде прекрасна дівчина Латочка. Коли її оживлять, вона не буде такою пихатою, як наш Скляний Кіт. Строкатість клаптиків не дозволить їй величатися й задирати ніс.

– А що, блакитний колір – головний у жвакунів? – запитав Оджо.

– Так, але в інших частинах Країни Оз популярні інші кольори. У Смарагдовому місті, де живе Принцеса Озма, головний колір – зелений. А жвакуни віддають перевагу блакитному, тож коли ми оживимо ляльку-латанку, вона переконається, що їй не вдасться чинити свавілля, як часом роблять служниці, зроблені з такого самого матеріалу, що й їхні господині.

– Хороша думка, – дядько Нанкі схвально кивнув. Для нього це була довга промова, бо складалася з цілих двох слів.

– Ось я й розрізала ковдру, – вела далі Марголотта, – і зробила з неї ляльку, яку набила ватою. Зараз я вам покажу, що з цього вийшло.

Жінка підійшла до шафи й відчинила дверцята. Повернулася з великою лялькою-латанкою в руках. Марголотта посадила її на лавку, де та й зосталася сидіти.