Читать книгу Латочка з Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 9

До цього Оджо ніколи не подорожував. Знав тільки що, спустившись з гори, можна опинитися в краї, де живе багато жвакунів. Латочку оживили тільки сьогодні, й вона ще нічого не знала про Країну Оз, а Скляний Кіт зізнався, що ніколи не відходив далеко від будинку Чаклуна. Інших стежок видно не було, і деякий час вони йшли лісом мовчки, розмірковуючи про важливість даного їм доручення.

Раптово Латочка розсміялася. Це було дуже комічне видовище, бо тоді її щоки вкривалися зморшками, носик підіймався, очі блищали, а куточки рота кумедно злітали вгору.

– Що тебе розвеселило? – запитав Оджо, пригнічено міркуючи про те, що трапилося з дядьком.

– Ваш світ, – відповіла дівчинка – Який він дивний! І взагалі, яка химерна штука життя. Ось мене зшила Марголотта зі старої ковдри, щоб служити їй вірою і правдою, а я стала вільною, як вітер, через випадок, який ніхто не міг передбачити. Тож гуляю білим світом й радію життю, а жінка, яка зробила мене, стоїть кам’яним ідолом. Якщо це не смішно, то я тоді не знаю, над чим сміятися.

– Ти ще не познайомилася як слід з цим світом, бідна, наївна Латочко, – сказав Кіт. – У ньому не одні тільки дерева, що зараз оточують нас з усіх боків.

– Але дерева – частина цього світу, і дуже симпатична його частина, – заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб її руді кучері розліталися. – А між ними я бачу папороть, зелений мох, квіти. Якщо решта світу хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!

– Я не знаю, яка вона, ця решта світу, – буркнув Кіт, – але швидко це з’ясується.

– Я все життя прожив у лісі, – зізнався Оджо, – і мені ця гущавина здається похмурою, і галявини з квітами тут незатишні. Я більше люблю відкриті простори, де можуть жити люди, багато людей.

– Цікаво, чи зможе хтось із тих людей, яких ми зустрінемо, зрівнятися зі мною? – почала Латочка. – Поки що ті, кого я бачила, сильно мені поступаються – шкіра бліда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрізноманітнішими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!

– Тепер я розумію, що вчинив неправильно, підсипавши тобі так багато мізків, – буркнув хлопчик. – Чаклун мав рацію, коли сказав: з мізками в тебе вийшов перебір, і це тобі не на користь.

– А яке відношення ти маєш до моїх мізків? – зацікавилася Латочка.

– Пряме. Марголотта хотіла дати їх тобі зовсім небагато, тільки для виконання домашньої роботи, але коли вона відвернулася, я додав у тарілку з мізками додаткових рис з різних банок, що стояли у шафі Кривого Чаклуна.

– Дякую тобі, друже! – вигукнула Латочка, пританцьовуючи. – Багато мізків краще, ніж мало мізків.

– Але їхні властивості повинні добре поєднуватися, а в мене не було часу, щоб дотриматися правил. Судячи з того, як ти поводишся, склад вийшов так собі.

– Хіба то в Латочки мізки! – пирхнув Кіт. – Ось у мене мізки – диво. Помилуйтеся, як крутяться рожеві кульки!

Вони довго йшли лісом, доки не підійшли до струмка, який перетинав стежку. Оджо присів відпочити й підкріпитися. Виявилося, що Чаклун поклав туди пів хлібини і шматок сиру. Оджо відламав по шматку хліба і сиру, але з подивом виявив, що продуктів не поменшало.

– Он воно що! – з розумінням похитав він головою. – Чаклун зачарував хліб і сир, і мені їх вистачить на всю подорож, скільки б я не їв.

– Навіщо ти запихаєш до рота ці штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тоді краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.

– Вата мені не потрібна, – відгукнувся Оджо.

– А рот потрібен для того, щоб говорити, так?

– І ще для того, щоб їсти й пити, – відповів Оджо. – Інакше я не матиму сил.

– Я цього не знала! – вигукнула Латочка. – Дай-но мені шматочок.

Оджо дав їй трохи хліба, і вона відразу ж поклала його до рота.

– А що треба робити тепер? – прошамкала Латочка.

– Прожуй та проковтни! – розпорядився хлопчик.

Дівчинка спробувала, але це виявилося не так вже й просто. Її зубки-перлинки не змогли розжувати хліб, а крім того, вона не могла нічого проковтнути, бо за язиком і зубами не було отвору – тільки матерія. Латочка все виплюнула і розсміялася.

– Виходить, я не матиму сил. Адже не можу їсти, – повідомила Латочка.

– Я теж не можу, – подав голос Кіт. – Але я не такий дурний, щоб намагатися це робити. Невже ти не розумієш, що ми влаштовані куди краще за цих людей і тому переважаємо їх?

– Звідки мені це знати! – відповіла дівчина. – Не мороч мені голову загадками. Я сама в усьому розберуся.

І вона почала стрибати через струмок, отримуючи від цього велике задоволення.

– Обережніше, а то впадеш у воду, – попередив Оджо.

– Подумаєш!

– Якщо ти впадеш, то намокнеш і не зможеш іти, – не відставав Оджо. – І твоя фарба розпливеться.

– А від моїх стрибків вона не розпливеться? – весело запитала Латочка.

– Я кажу про інше. Якщо ти промокнеш, то червоні, зелені, жовті клаптики зіллються в одну сіро-буро-малинову пляму.

– Тоді я буду обережною, – сказала Латочка. – Адже якщо мої фарби змішаються, я перестану бути красивою.

– Фу! – подав голос Кіт. – Що ж тут красивого! Це якась мішанина, якийсь несмак. Зверніть увагу – в мого тіла взагалі немає ніякого кольору. Я прозорий, якщо не брати до уваги червоного серця і рожевих кульок-мізків. Помилуйтеся, як вони крутяться!

– Геть, зась, зась! – зі сміхом прокричала Латочка, знову пускаючись у танок. – А ваші моторошні зелені очі, пане Шкіднику! Ви, може, їх і не бачите, зате ми бачимо. Геть, пане Шкіднику! Ви сильно пишаєтеся тим, що прозорі. А якби були різнобарвним, як я, то зовсім задрали б ніс до небес!

Вона почала перестрибувати через Кота, і перелякана тварина відповзла до дерева. Побачивши це, Латочка розреготалася ще сильніше і проспівала:

– Кошмар! – тільки й сказав Кіт. – Чи не здається тобі, Оджо, що вона з’їхала з глузду?

– Усе може бути, – відповів хлопчик, здивовано дивлячись на Латочку.

– Якщо вона не перестане мене ображати, я видряпаю їй очі-ґудзики! – пообіцяв Кіт.

– Не сварімося, – запропонував Оджо, встаючи з трави. – Краще зберігаймо хороший настрій і добре ставлення одне до одного. Адже хто знає, які труднощі постануть перед нами дорогою.

Ближче до вечора вони вийшли з лісу, і їхнім поглядам відкрився прекрасний краєвид. На широких блакитних полях, то тут, то там, стояли гарненькі блакитні будиночки, причому вельми далеко один від одного.

Трохи ближче на лісовій галявині примостився будиночок, вкритий листям, біля якого стояв жвакун із сокирою в руці. Це був дроворуб, він жив один у своїй хатині. В нього були пухнасті блакитні вуса, веселі блакитні очі. Блакитний одяг був старим і дуже поношеним.

Спочатку, побачивши дивну компанію, чоловік сильно здивувався, але, коли до нього наблизилася Латочка, він впав на лавку і так розреготався, що довго не міг заговорити.

– Оце так! – вигукнув нарешті дроворуб, пересміявшись. – Хто б міг подумати, що в лісах живе такий клоун! Звідки ти, Божевільна Ковдро?

– Ви про мене? – поцікавилась Латочка.

– Звичайно, про тебе.

– Ви помилилися. Я – з ковдри ручної роботи.

– Це одне й те саме, – відповів дроворуб і знову засміявся. – Коли моя бабуся шиє таку ковдру, вона називає її божевільною ковдрою. Але я й гадки не мав, що подібна дивина може ожити.

– Це все Живильний Порошок, – пояснила Латочка.

– А, так ти, значить, від Кривого Чаклуна, що живе на горі? Мені б давно слід було здогадатися. Матінко! Скляний Кіт! Але в Кривого Чаклуна через це можуть бути неприємності. Адже в цій країні чаклувати мають право тільки Глінда й Чарівник Смарагдового міста. Якщо ви, люди, предмети, скляні вази й божевільні ковдри або хто ви там ще, опинитеся біля Смарагдового міста, вас за дві секунди заарештують.

– Ми саме туди йдемо, – оголосила Латочка, і додала:

– Усе зрозуміло, – сказав дроворуб. – Розуму в тобі стільки, скільки в ковдри, з якої тебе зробили.

– Вона справді божевільна, – підтакнув Скляний Кіт. – Але це й зрозуміло, якщо мати на увазі, з яких клаптиків її пошили. А я ось, наприклад, зроблений з чистого скла, хоч маю рубінове серце та рожеві мізки. Ти звернув увагу на мої мізки, незнайомцю? Бачиш, як вони працюють?

– Бачити-то я бачу, – відгукнувся дроворуб, – але яка від них користь?! Скляний Кіт – марне створення, а ось Латочка – навпаки. Вона розсмішила мене до сліз, а сміх – найкраще, що є на світі. У мене був друг, лісоруб, зроблений цілком із заліза. І щоразу я реготав, коли його бачив.

– Залізний Лісоруб? – перепитав Оджо. – Як дивно!

– Мій друг не завжди був залізним, – пояснив дроворуб. – Він необережно поводився з сокирою, тож тільки-но сокира відрубувала йому руку або ногу, він замовляв натомість нову, із заліза, і врешті-решт став суцільно залізним.

– А чи міг він рубати ліс? – запитав Оджо.

– Міг. Йому тільки треба було стежити, щоб не заіржавіли його суглоби. Одного прекрасного дня він зустрівся в лісі з дівчинкою на ймення Дороті, й вони разом вирушили до Смарагдового міста, де йому усміхнулася доля. Тепер він – один з улюбленців Принцеси Озми, вона зробила його імператором Моргунів – країни, де все жовте.

– А хто така Дороті? – запитала Латочка.

– Маленька дівчинка з Канзасу. Тепер вона – принцеса Країни Оз, а ще – найкраща подруга Озми і живе в її королівському замку.

– Дороті теж із заліза? – запитав Оджо.

– Вона, напевно, з клаптикової ковдри, як я? – поцікавилась Латочка.

– Ні, – сказав дроворуб. – Дороті – з плоті й крові, як я. Із заліза тільки Нік, Залізний Лісоруб. А з клаптикової ковдри тільки ти, божевільне створіння. Адже жоден чарівник, глянувши на тебе, не захоче зробити другу таку саму.

– Ми побачимо Залізного Лісоруба, – сказав Оджо, – тому що нам треба побувати в Країні Моргунів.

– Навіщо? – запитав дроворуб.

– Щоб знайти там ліве крило жовтого метелика.

– Шлях туди неблизький, – відгукнувся жвакун. – Вам доведеться йти через дикі місця, переправлятися через річки, пробиратися крізь хащі…

– І добре, – сказала Латочка. – Я хоч подивлюся на світ.

– Ти з глузду з’їхала! Краще лізь у скриню і лежи там тихо. Або стань іграшкою для маленьких дівчаток. Мандрівників підстерігають різні небезпеки, тому-то я вважаю за краще зостатися вдома.

Дроворуб запросив подорожніх у свою хатину на нічліг, але їм кортіло мандрувати, тож вони рушили далі, розраховуючи встигнути дійти до наступного будинку до настання темряви. Однак темніло дуже швидко, тож Оджо невдовзі пошкодував, що вони не зосталися у дроворуба.

– Я й дороги не бачу, – незабаром зізнався він Латочці. – А ти, Латочко?

– І я не бачу, – відповідала Латочка, тримаючи Оджо за руку, щоб не збитися зі шляху.

– Зате я все бачу, – сповістив Кіт. – Очі мої кращі за ваші, а вже рожеві мізки…

– Будь ласка, досить вже про мізки! – перебив його Оджо. – Біжи вперед і показуй нам дорогу. Стривай, я прив’яжу до тебе мотузочку.

Він вийняв з кишені мотузку, обв’язав її навколо шиї Кота, й той повів їх вперед. Так вони йшли приблизно з годину, доки не побачили попереду блакитний вогник.

– Дуже добре! Нарешті ми дійшли до будинку! – вигукнув Оджо. – А тамтешні мешканці, звичайно ж, дадуть нам притулок на ніч.

Але хоч вони й пришвидшилися, вогник не наближався, і Скляний Кіт сказав:

– По-моєму, вогник цей блудний, і ми ніколи його не наздоженемо. Але біля дороги стоїть будинок. Навіщо нам іти далі?

– Де будинок, Шкіднику?

– Так ось, поруч з нами, Латочко!

Оджо нарешті побачив маленький будиночок біля дороги. У ньому було тихо й темно, але хлопчик втомився і хотів відпочити, тому підійшов до дверей і постукав.

– Хто там? – пролунав голос.

– Оджо Невдаха, а зі мною Латочка і Скляний Кіт.

– Що ви хочете? – запитав голос.

– Переночувати.

– Заходьте, але не галасуйте і відразу ж лягайте, – попередив голос.

Оджо відчинив двері й увійшов. У будинку було так темно, що він нічого не бачив. Але Кіт вигукнув:

– Слухайте, в будинку нікого немає!

– Не може бути! – заперечив хлопчик. – Хтось же зі мною говорив.

– Я все прекрасно бачу, – сказав Кіт. – У кімнаті немає нікого, крім нас. Але тут три застелені ліжка, тож ми можемо лягати спати.

– Що таке «спати»? – поцікавилася Латочка.

– Це те, що люди роблять, коли лягають у ліжко, – пояснив Оджо.

– Але навіщо вони лягають у ліжко? – не вгамовувалася Латочка.

– Гей, подорожні, ви занадто галасуєте! – пролунав уже знайомий голос. – Нумо, лягайте в ліжка!

Кіт, який прекрасно бачив у темряві, обернувся, але не побачив нікого, хоч голос був зовсім поруч. Він злякано вигнув спину і прошепотів Оджо:

– Лягаймо! – й вони рушили до ліжок.

Наблизившись, Оджо помацав постіль руками, вона була велика й м’яка, з пуховими подушкою та ковдрою. Він зняв черевики, капелюха та ліг. Потім Кіт підвів Латочку до іншого ліжка, але та не знала, що робити далі.

– Лягай і тихо лежи, – звелів Кіт.

– А співати можна? – запитала Латочка.

– Не можна.

– А свистіти?

– Теж не можна.

– А танцювати до ранку, якщо захочеться?

– Ні. Можна тільки тихо лежати, – прошепотів Кіт.

– Не хочу! – як завжди голосно сказала дівчина. – Яке ти маєш право мені наказувати? Якщо мені хочеться говорити, кричати, свистіти…

Але вона не договорила, бо невидима рука раптом схопила її за комір і викинула з будинку на вулицю, а двері з гуркотом зачинилися. Латочка стрімголов покотилася по дорозі, а коли піднялася на ноги й підійшла до будинку, то побачила, що двері міцно замкнені.

– Що трапилося з Латочкою? – тихо запитав Оджо.

– Мовчи, а то і з нами що-небудь трапиться, – буркнув Кіт.

Оджо згорнувся калачиком і міцно заснув, а очі розплющив тільки вранці.