Читать книгу Латочка з Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 6

Оджо захоплено розглядав ляльку. Вона була вища за нього і здавалася пухкенькою, бо її зроблений із клаптикової ковдри тулуб туго набили ватою. Такими ж строкатими та яскравими були її спідниця та фартух. На ногах у ляльки красувалися червоні шкіряні черевики із загнутими носами, а руки привертали увагу акуратними пальчиками із золотими пластинками-нігтями.

Особливе захоплення Оджо викликала голова Латочки. Оскільки Кривий Чаклун довго працював над Живильним Порошком, у Марголотти вистачало часу, щоб як слід попрацювати над деталями.

Так, волосся вона зробила з яскраво-рудої пряжі, й воно спадало на плечі ляльки акуратними пасмами. Очима служили два срібні ґудзики, які Марголотта зрізала зі старих штанів чоловіка. Зіницями – чорні нитки, якими вони були пришиті. Над вухами довелося трохи помудрувати, адже служниця повинна мати гострий слух, щоб чути всі розпорядження господині. Врешті-решт Марголотта зробила їх із золотих платівок, пришивши нитками через спеціально просвердлені дірочки. У Країні Оз золото – ходовий метал, його широко використовують у господарстві, бо воно м’яке і добре піддається обробці.

Прорізавши отвір для рота, Марголотта вшила туди дві нитки перлів. Це були зуби. Потім зі шматка червоного плюшу вона зробила ляльці язик. Оджо дуже сподобався рот Латочки, й господиня потішилася його похвалою. Обличчя ляльки складалося з безлічі клаптиків, тому не вирізнялося красою. Одна щока була жовтою, друга – червоною, підборіддя – синім, а лоб – фіолетовим. Там, де мав бути ніс, красувався оранжевий клаптик.

– Загалом найкраще обличчя – рожеве, – сказав Оджо.

– Слушно, але в мене не знайшлося під рукою шматка рожевої матерії, та це й неважливо, адже служниця має передовсім бути працьовитою, а не красивою. Якщо мені набридне її різнобарвне обличчя, я завжди можу побілити його.

– А мізки в неї є? – запитав Оджо.

– Ось про мізки я й забула! – вигукнула Марголотта. – Дякую, що нагадав! Ще не пізно їх вставити. Доки ми її не оживили, з нею можна зробити все, що завгодно. Але головне – не вкласти їй занадто багато мізків. Та й ті, мабуть, мають відповідати її статусу. Якщо підсумувати: не треба їй бути занадто розумною.

– Даремно! – сказав дядько Нанкі.

– Ні, я впевнена, що маю рацію, – заперечила жінка.

– Він просто хотів сказати, – пояснив Оджо, – що без добрих мізків служниця не зможе як слід розуміти, що ви від неї хочете, і ретельно виконувати всі доручення.

– Може, й так… – задумливо промовила Марголотта. – Однак занадто розумна служниця не складе собі ціну й робитиме свою роботу абияк. Ні, це дуже тонке питання. Тут треба вгадати і кількість, і якість мізків. Нехай моя служниця буде тямущою, але в міру.

З цими словами вона підійшла до шафи, де стояли блакитні банки з акуратними наклейками, що позначали їх уміст. На полиці з написом «Складові частини мізків» містилися: «Послух», «Тямущість», «Розсудливість», «Сміливість», «Щирість», «Привітність», «Освіченість», «Правдивість», «Поетичність», «Самостійність».

– Так, хвилиночку, – сказала Марголотта. – Насамперед візьмемо «Послух».

Вона зняла з полиці банку й одсипала з неї в тарілку.

– «Привітність» і «Правдивість» теж годяться, – додала господиня й одсипала потроху з кожної банки. – Ну ось, мабуть, і все, – закінчила Марголотта, – інші якості служниці ні до чого.

Дядько Нанкі, що стояв поруч із Оджо, постукав по банці, на якій було написано «Кмітливість», і сказав:

– Трошки.

– Трошки «Кмітливості»? Так, мабуть, слід додати, – сказала Марголотта і вже взялася було за банку, аж тут Кривий Чаклун гукнув від вогнища:

– Марголотта! Швидко до мене!

Вона підбігла до чоловіка і допомогла йому зняти всі чотири казани з вогню. Вода з них википіла, і на дні кожного залишився білий порошок. Чаклун обережно пересипав його на золоте блюдо й почав перемішувати золотою ложкою. Коли він закінчив, сипкої маси виявилося всього-на-всього з пригорщу.

– Ось Живильний Порошок! – переможно вигукнув доктор Піпт. – Тільки я знаю, як його робити. Щоб отримати цю жменьку, в мене пішло шість років, але й вона вартує цілого королівства. Багато королів віддали б усе на світі, аби тільки роздобути такий Порошок. Коли він охолоне, я перекладу його в маленьку баночку, а поки що стежитиму, щоб поривом вітру його не здуло і не розкидало по кімнаті.

Дядько Нанкі, Марголотта і Кривий Чаклун стояли й милувалися чудодійним Живильним Порошком, однак Оджо значно більше зацікавили мізки Латочки. Вирішивши, що не можна позбавляти її тих хороших властивостей, що були під рукою, він непомітно додав у тарілку всього потроху з кожної банки.

Незабаром Марголотта згадала про Латочку і підійшла до буфета.

– Так, так… – міркувала вона вголос. – Я хотіла додати дівчині трохи «Кмітливості», що заміняє «Розум», який доктор ще не навчився як слід робити, – і, взявши банку з «Кмітливістю», вона підсипала з неї в тарілку трохи вмісту.

Оджо занервував, бо він і так всипав багато цього порошку, але не посмів втрутитися, втішив себе думкою, що кмітливістю мізки не зіпсуєш.

Марголотта підійшла з тарілкою мізків до лавки і, розпоровши шов на голові в ляльки, всипала туди її вміст, а потім акуратно все знову зашила.

– Моя дівчинка готова випробувати дію твого Живильного Порошку, – повернула вона голову до чоловіка.

Однак той сказав:

– Порошком можна буде користуватися тільки завтра вранці. Гадаю, він вже охолов, і його можна перекласти в баночку.

Чаклун узяв маленьку золоту баночку з кришкою, як у перечниці, щоб Порошком було зручно посипати потрібний предмет. Акуратно пересипавши туди чудодійну суміш, він замкнув баночку у своїй шафі.

– Нарешті, – сказав він, весело потираючи руки, – в мене з’явилося трохи вільного часу, щоб спокійно поспілкуватися з моїм старовинним приятелем Нанкі. Цілих шість років я безперестанно перемішував вариво і заслужив на повноцінний відпочинок.

– В основному говорити доведеться вам, – вставив Оджо. – У дядька Нанкі прізвисько «Мовчазний», він говорить мало.

– Знаю. Але я з твоїм дядьком люблю потеревенити, – сказав доктор Піпт. – Майже всі люди говорять занадто багато. Тож приємно зустріти мовчазну людину.

Оджо подивився на Чаклуна із шанобливою цікавістю.

– А вам не заважає ваша кривина? – запитав він.

– Ні, я цілком собою задоволений, – відповів Чаклун. – Адже я єдиний у світі Кривий Чаклун і, хоч криві люди зустрічаються на білому світі, запевняю вас: кривіше за мене немає нікого.

Доктор Піпт і справді був на рідкість кривий, і Оджо не міг второпати, як Чаклунові вдається робити так багато різних справ. Коли доктор Піпт сів на кривий стілець, спеціально виготовлений йому по фігурі, одне коліно опинилося в нього під підборіддям, а друге – біля попереку. Але це був життєрадісний чоловік, і на його обличчі грала приємна дружня усмішка.

– Мені дозволено чаклувати тільки для власної розваги, – пояснив він гостям, закурюючи скарлючену трубку. – Раніше в Країні Оз багато ворожили й чаклували, і наша чарівна правителька Принцеса Озма одного чудового дня вирішила покласти цьому край, і, я вважаю, правильно зробила. В Країні Оз було кілька злих чаклунок і відьом, вони завдавали людям чимало лиха, але тепер чарувати дозволено тільки добрій чарівниці Глінді. Її магія завжди служила на користь людям. Чарівник Оз, що колись правив Смарагдовим містом, виявився шахраєм, але потім став брати уроки чарівництва у Глінди. Подейкують, що він дечого навчився, хоч усього-на-всього її помічник. Я можу оживити служницю для дружини або Скляного Кота, щоб той ловив мишей, що він, втім, навідріз відмовляється робити, але не маю права чаклувати для інших і взагалі робити з цього ремесло.

– Цікава, мабуть, штука – чарівна наука! – завважив Оджо.

– Природно, – погодився доктор Піпт. – Свого часу я робив дива, гідні самої Глінди. Зокрема, винайшов не лише Живильний Порошок, а й Порошок-Каменеформ – він у тій банці біля вікна.

– А що робить ваш Каменеформ? – поцікавився хлопчик.

– Однієї його краплі вистачає, щоб перетворити живу істоту на мармур або граніт. Цей мій винахід виявився вельми корисним. Якось на нас напала парочка страшних Калідасів – це хижаки з ведмежими тулубами і тигровими головами. Але я покропив їх Каменеформом, і вони стали мармуровими. Назавжди.

– Дуже добре! – вигукнув дядько Нанкі, хитаючи головою і погладжуючи довгу бороду.

– Господи, яким ти став базікою, – завважив Чаклун, тішачись похвалою приятеля.

Але в цей момент хтось пошкрібся в задні двері, а потім пронизливий голос крикнув:

– Пустіть! Швидше пустіть мене в будинок!

Марголотта встала й підійшла до дверей.

– Попроси як годиться, будь ґречним котиком, – сказала вона.

– Му-у-у-р-няв! Ну як? Влаштовує це вас, ваша королівська високосте? – не без зневаги в голосі запитав Кіт.

– Так краще, – сказала господиня і відчинила двері.

У кімнату одразу вбіг Кіт, але застиг як укопаний, побачивши незнайомців. Дядько Нанкі й Оджо у свою чергу здивовано втупилися на нього, бо не підозрювали, що в чарівній Країні Оз може існувати таке дивацтво.