Читать книгу Тік-Ток з Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 6

Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.

Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.

Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.

Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.

Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!

Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.

Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.

– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.

– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.

– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.

– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.

Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.

Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.

Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.

На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:

– Нас накриває туман!

– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.

Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.

– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.

На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:

– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шістнадцять офіцерів заволали від жаху й повалилися на землю. Королева Анна присіла на великий камінь, щоб зустріти небезпеку більш гідно, ніж її воїни, але серце її відчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то він, як і личить солдатові, холоднокровно зарядив свій мушкет і приготувався відкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо і жоден промінь призахідного сонця не пробивався крізь цю пітьму. У темряві виникли дві яскраві плями. Канцеляр одразу зрозумів, що це, мабуть, очі чудовиська.

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобі? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тоді я зможу тебе з’їсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, і я буду здоровий, як і раніше. Раз вже ти в мене стріляв і заподіяв мені стільки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу відкривати рот, і віддав мені себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обіцяв Королеві Анні з Ух-Ти-Фу, що допоможу їй завоювати світ, тож не маю права порушити обіцянку тільки заради того, щоб мене з’їв якийсь Скеле-Рик.

– Це інша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, більше тебе не затримуватиму.

Канцеляр відшукав у темряві тремтячу Королеву, взяв її за руку і повів геть від чудовиська. Спотикаючись об каміння, вони дедалі швидше віддалялися від страшного місця, де, зітхаючи і ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося світло, і Канцеляр з Королевою змогли розгледіти дорогу.

Мірою того, як подорожні віддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсіювалася: незабаром вони опинилися на вершині невеликого пагорба, звідки відкривався вид на мальовничу долину, освітлену променями сонця, що вже сідало. Тут, притулившись один до одного і важко дихаючи після безоглядної втечі, сиділи всі шістнадцять офіцерів. Вони все ще не могли оговтатися від страху і, можливо, бігли б далі, але їм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорікати їм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрість Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрішими, ніж він, – слабким голосом відповів генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашій Величності підкорити світ. А якби Скеле-Рик з’їв би рядового? Тоді Канцеляр став би дезертиром!

Трохи відпочивши, військо спустилося в долину. Тільки-но Скеле-Рик зник, усі помітно повеселішали. З настанням сутінків подорожні вийшли до струмка, на березі якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нічліг.

Кожен офіцер ніс у кишені крихітний білий намет, який, опинившись на землі, негайно починав збільшуватись до розмірів, потрібних власникові. Канцеляр тягнув на спині рюкзак з речами Королеви Анни. Крім елегантного намету там помістилися ліжко, стілець і чарівний стіл. Опинившись всередині королівського намету, вони збільшувалися в розмірах. В окремому ящику зберігалися королівські сукні та численні туалетні приладдя. Спати в ліжку могла лише Королева Анна, а офіцери і солдат використовували для цього гамаки, підвішуючи їх між опорними жердинами наметів.

Також Канцеляр ніс в рюкзаку прапор із королівським гербом Ух-Ти-Фу. Під час зупинки на нічліг, солдат мав кріпити його на флагшток, щоб прапор майорів над табором, сповіщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що ніхто, крім них прапора не бачив, але сама Анна із задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.