Читать книгу Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 8

На світанку наступного дня Глінда вирушила до свого палацу, а дорогою залетіла до Залізного Лісоруба. У того саме гостювало Опудало. Дізнавшись про зникнення Озми, друзі одразу відправилися до країни Південців. Одночасно з Гліндою Смарагдове місто покинув і Косматий чоловічок. Разом з Джеком-Гарбузовою головою й механічною людиною Тік-Током він поспішив на північ, до Фіолетової країни Лісовиків.

Тим часом Оджо зі своїм дядьком Нанкі вже крокував дорогою з жовтої цегли на схід, до країни Жвакунів. Дороті та Чарівник попрощалися з друзями й теж зазбиралися в дорогу. Чарівник запряг Дерев’яну кобилицю в Червону карету, де зручно розмістилися дівчатка й ще було місце для Латочки, але та ніяк не погоджувалася. Вона вирішила їхати верхи на Вузі.

Як, ви не знаєте, хто такий Вузі? Це найдивніша тварина на світі: голова, тіло, ноги та навіть хвіст у нього прямокутної форми, а шкура така щільна, що її й цвяхом пробити. Він незграбний і кумедний, але бігає на диво швидко.

Незабаром на подвір’ї з’явився ще один звір і попросив взяти його з собою. Ви здогадалися – хто? Звичайно ж, це Лякливий Лев, найзнаменитіший звір у всій Країні Оз.

– Я так хвилююся за нашу дорогу Озму, – прогарчав Лев, – просто не можу всидіти в палаці. Невідомість лякає мене. Краще я піду з вами, але благаю: оберігайте себе від небезпек, ви ж знаєте – я жахливо, жахливо боягузливий.

Побачивши, що з ними йдуть Лев і Вузі, Бетсі теж відмовилася їхати в Кареті, притягла сідло, упряж і запрягла свого улюбленця, ослика Хенка. Тепер проблема транспорту розв’язалася сама собою – в Кареті залишилися Дороті, Ґудзик, Трот і сам Чарівник.

Та ось у двір нагодився старий моряк і досвідчений мандрівник капітан Білл. Він порадив друзям прихопити із собою теплий одяг і побільше їжі – адже невідомо, скільки вони пробудуть у дорозі. Сам капітан залишався в Смарагдовому місті – з дерев’яною ногою далеко не помандруєш, та й за палацом хтось повинен приглянути, поки всі шукають Озму.

Поклавши в Карету необхідні припаси, друзі рушили в дорогу. До воріт міста їх проводжали натовпи стривожених містян. Попереду йшов Лякливий Лев, за ним – Латочка верхи на Вузі, потім Бетсі на своєму ослику, а за ними, запряжена Дерев’яною кобилицею, котилася Червона карета, в якій сиділи Чарівник, Дороті, Ґудзик і Трот. Дерев’яною кобилицею не потрібно було правити – достатньо просто сказати, куди їхати та з якою швидкістю, а про решту вона дбала сама.

А в цей час у кімнаті Дороті прокинувся маленький кудлатий песик і з подивом виявив, що господині немає на місці. У палаці було незвично тихо, хоч дівчатка зазвичай зчиняли такий гамір! Песика, як ви вже, напевно, здогадалися, звали Тото, і він дуже любив свою маленьку господиню.

Як і всі тварини в Країні Оз, Тото, звичайно ж, умів розмовляти, але рідко користувався своїм умінням і взагалі рідко цікавився людськими справами. Він і не підозрював про зникнення Озми, не знав, що всі вирушили шукати Принцесу. Залишатися одному в кімнаті йому не хотілося, тож жвавий песик вискочив у коридор. Не знайшовши нікого й там, песик скотився мармуровими сходами у двір, де й натрапив на Желею Джемм.

– А де Дороті?

– Поїхала до країни Моргунів.

– Коли?

– Щойно.

Тото кулею промчав через сад і вискочив на вулицю. За поворотом майнула Червона карета. Однак розумний песик вирішив до пори до часу не показуватися на очі господині, а то вона, чого доброго, прожене його додому. Тож він сторожко біг позаду колони, не випускаючи Карету з поля зору. Друзі тим часом наблизилися до воріт, і Страж міських воріт відчинив перед ними ковані золоті портали.

– Чи не проходив хто через ворота позаминулої ночі? – про всяк випадок запитала вартового Дороті.

– Ні, принцесо, ніхто не входив і не виходив, – відповів Страж.

– Я й не сумнівався, – завважив Чарівник. – Навряд чи стіни зупинять лиходія, який вкрав всі чари Країни Оз. Вважаю, він пересувався повітрям, інакше ніяк не встигнути за одну ніч побувати і в Смарагдовому місті, і в палаці Глінди. Швидше за все, злодій літає за допомогою невідомого нам чарівництва.

Подорожні пройшли, ворота зачинилися – Тото ледве встиг прошмигнути між стулками. Карета легко котила бруківкою серед зелених полів і ферм. За деякий час зелені поля закінчилися, потягнулися жовті плантації кукурудзи й соняшнику, ферми стали зустрічатися дедалі рідше – мандрівники в’їхали до країни Моргунів.

Опівдні друзі переправилися через річку Моргунку, ближче до вечора проїхали повз порожню вежу Опудала (її господар, як ми знаємо, теж вирушив на пошуки Озми). У сутінках вони минули останні ферми й ступили на землю безкрайніх Ходячих прерій, де теж жили люди. Помітивши самотню хатину пастуха, мандрівники попросилися на нічліг. І дуже вчасно, бо бідний Тото вже вибився із сил, женучись за ними. Побачивши, що друзі зупинилися, він з полегшенням перевів подих і тихо підкрався до хатини.

Пастух зрадів мандрівникам. Хатину він віддав у розпорядження дівчаток, а сам разом із Чарівником і Ґудзиком розташувався просто неба. Лякливий Лев, ослик Хенк і Вузі влаштувалися трохи далі, а Латочка та Дерев’яна кобилиця взагалі не спали. Ніколи. Вони вирішили прогулятися при місячному світлі.

Вночі Лев відчув, як хтось ворушиться в нього під боком.

– Тото, звідки ти взявся? – пробурчав він крізь сон.

– Зі Смарагдового міста, – відповідав песик. – Як гадаєш, Дороті не прожене мене додому?

– Звідки я знаю? Запитай у Дороті, – Лев позіхнув, перевернувся на другий бік і знову заснув. Слідом за ним заснув і Тото, вирішивши, що немає сенсу заздалегідь засмучуватися.

Вранці, коли Чарівник розпалив багаття, песик підійшов до вогню погрітися. Тут його й побачила господиня.

– Тото! Звідки ти взявся?

– Ти вже не пам’ятаєш, де мене кинула! – ображено гавкнув песик.

– Ой, вибач, я зовсім забула про тебе, в мене стільки клопоту! – вибачилася Дороті. – Але якщо вже ти тут, дозволяю залишитися. Тільки дивись, будь обережний! Адже ми поїхали в небезпечну подорож!

– Спасибі! – завиляв хвостом песик. – Може, тепер ти мене погодуєш?

– Ось приготуємо сніданок – отримаєш свою частку! – строго завважила дівчинка. В глибині душі вона раділа, що песик знову з нею, але треба було пам’ятати про дисципліну – адже вони шукають лиходія.

За сніданком пастух попередив мандрівників:

– Далі на вашому шляху лежать Карусельні гори, ці місця дуже небезпечні, раджу обійти їх.

– Так, так, треба звернути! – захвилювався Лякливий Лев. – Мені не хочеться зустрічатися з небезпеками!

– Ще нікому не вдавалося пройти через Карусельні гори, – вів далі пастух. – Кажуть, за ними, в Ходячих преріях, ростуть одні колючки, і живуть там якісь герки, дуже дивні істоти.

– А як вони виглядають? – зацікавилася Дороті.

– Ніхто не знає, адже ніхто там не бував, – відповів пастух, – але я чув, що вони поїдають колючки та роз’їжджають на колісницях, запряжених драконами. Герки такі сильні, що підкорили велетнів, і тепер велетні прислужують їм.

– Від кого ж ви це чули? – наполягала Бетсі.

– Усі так кажуть, – усміхнувся пастух, – запитайте будь-кого в наших краях.

– Але звідки вони знають, якщо там ніхто не бував? – не вгамовувалася Бетсі.

– Може, їм розповіли птахи? – припустила Дороті.

– А за Ходячими преріями лежать місця незвідані, – знову заговорив пастух, – там живуть чаклуни й лиходії.

– А якщо ніяких лиходіїв там немає? – засумнівався Чарівник. – Звідки ви знаєте?

– Поміркуйте самі, – заперечив пастух, – хіба добрі, веселі люди можуть жити в глушині, далеко від людей? Вони б давно вже подружилися з нами і визнали владу доброї Принцеси Озми, як це зробили всі інші жителі Країни Оз.

– У такому разі ми просто зобов’язані досліджувати ці дикі місця, якими б небезпечними вони не були! – вигукнув Чарівник. – Адже Озму викрав злодій, і шукати її серед добрих людей в густонаселеному краї безглуздо. Можливо, за Карусельними горами Озми й немає, але ми повинні в цьому переконатися!

Друзі погодилися з Чарівником, завантажили речі в Карету, попрощалися з гостинним пастухом і рушили в дорогу.