Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 13

Виборчий компроміс, запропонований УНДО через Міністерство внутрішніх справ, передбачав участь у Сеймі по одному українцю з кожного із 15 виборчих округів у трьох галицьких воєводствах. Компроміс підтримали члени Української народної обнови (УНО) й Українського католицького союзу (УКС), але УСРП і УСДП оголосили бойкот виборів. «Діло» 1 серпня 1935 р. закликало українську громадськість до участі у виборах.[250] Виборчий компроміс давав УНДО змогу сформувати поважну парламентську репрезентацію, однак він мав і негативні сторони: по-перше, обмежувався лише територією Східної Галичини без Волині та інших українських територій; по-друге, затвердження кандидатів на послів відбувалося в Міністерстві внутрішніх справ.[251] На практиці МВС не погодилося на дві кандидатури: Д. Левицького і М. Рудницької. ЦК УНДО розпочав передвиборчу кампанію, організовуючи повітові та окружні наради, під час яких обговорювали новий виборчий закон і необхідність участі у виборах.[252]

Справу участі у виборах широко обговорювали у пресі УНДО, що полемізувала з пресою політичних партій, які бойкотували вибори. Негативно до виборів поставився Союз українок, очевидно, через відсутність у списку кандидатів на послів його голови Мілени Рудницької. В опублікованому комунікаті О. Федак-Шепарович, М. Більська, А. Палій, М. Мудрик проінформували, що через відсутність жінок серед кандидатів на послів від УНДО організація не братиме участі у сеймових виборах.[253]

В опублікованій виборчій програмі УНДО («Свобода») задеклароване таке: «1. Територіальна автономія для всіх українських земель в Польщі; 2. Право українського народу до вільного розвитку у всіх сферах національного життя; 3. Розвиток селянських господарств; 4. Право українців в містах на українську територію; 5. Українська національна школа всіх ступенів; 6. Амністія для політичних в’язнів; 7. Зупинення колонізації українських земель; 8. Збільшення прав для громадських, міських і повітових самоврядних інституцій; 9. Ліквідація поліцейської системи у відносинах з українцями» та ін.[254] У виборчій відозві, опублікованій у часописі «Діло» 4 вересня 1935 р., ЦК УНДО вкотре закликав до масової участі в голосуванні.[255]

У результаті виборів 8 вересня 1935 р. до Сейму ввійшло 13 членів УНДО та 1 представник УНО. Не було обрано В. Соловія із 77-ї округи (Сяноцького воєводства). Цей факт українська преса визнала недотриманням умов компромісу з польського боку. «Діло», шукаючи причин утрати одного мандата, визнало, що «тамтешнім чинникам йшлося на виборах предусім про те, щоб цю округу позбавити українського представництва і проводити там дальшу політику відрубності Лемківщини».[256] В. Мудрого запевнили, що замість мандата на Лемківщині українці отримають компенсацію у вигляді додаткового сенаторського мандату, проте польський уряд цієї обіцянки не дотримав. Мандат отримав поляк Й. Волошиновський, котрого вважали «українофілом і знавцем української мови».[257]

До Сенату від Львівського воєводства було обрано В. Децикевича. Без голосування до сенату ввійшли з Тернопільського воєводства О. Луцький, зі Станіславівського – о. Р. Лободич з УНО. Інші національні меншини у Східній Галичині – євреї та німці – не мали представників у Сенаті. Президент І. Мосціцький 23 вересня 1935 р. назвав додатково 32 сенаторів. Серед них було два члени УНДО – А. Горбачевський (Чортків) і Ю. Павликовський (Львів). Загалом у польському парламенті працювали 13 послів до Сейму і 4 сенатори від УНДО. Прихильники нормалізації польсько-українських відносин у керівництві УНДО високо оцінили результати виборів. В. Мудрий, виступаючи на засіданні ЦК УНДО і УПР 5 листопада 1935 р., визнав результати виборів як перемогу партії. Активну участь галицьких українців у виборах (українська сторона нарахувала 738 тис., польська – 400 тис.) було оцінено в УНДО як висловлювання підтримки нової політики.[258]

Голосуючи за список УНДО, українські виборці стали співвідповідальними за нормалізаційні процеси й сподівалися на відповідні преференції. Однак розмови з польським урядом і вибори поділили українське суспільство на два ворожі табори. Перший із них – прихильники нормалізації, котрі шукали шляхів забезпечення умов суспільного та господарського розвитку українського народу. Другий табір – противники порозуміння з урядом, які захищали подальшу політику негації. В УНДО виник внутрішній конфлікт. Після виборів ЦК розпочав «чистку» в лавах партії. Новим головою УНДО 12 жовтня 1935 р. обрано В. Мудрого. З огляду на ініційоване порозуміння, важливе значення для партії мала діяльність її представників на парламентській арені. Новообрана УПР уконституювалася 2 жовтня 1935 р. Обрано президію у такому складі: голова – В. Целевич, його заступники – О. Луцький і Ю. Павликовський. До ревізійної комісії увійшли: В. Децикевич, Г. Тершаковець, С. Біляк. Члени УНО – о. Р. Лободич і І. Волянський – увійшли до УПР, застерігши собі право вільно голосувати в питаннях, які з огляду на партійну програму УНО вимагали б іншої позиції. Не дійшли до порозуміння і стосовно спільного парламентського клубу УНДО і ВУО. Із такою пропозицією виступила «Нова зоря» в кількох статтях у листопаді 1935 р. УНО офіційно ухвалила 1 грудня 1935 р. рішення, у якому закликала створити парламентську репрезентацію Східної Галичини і Волині. УНДО бачило у ВУО суспільну групу з національним забарвленням як інструмент у політиці польської влади. У такій ситуації УНДО не брало до уваги можливості утворити спільну репрезентацію.[259]

Перед першим засіданням новообраних палат парламенту 4 жовтня 1935 р. «Діло» домагалося вибору на віце-маршалків Сейму і Сенату українців зі Східної Галичини. У зв’язку з цим на другому засіданні Сейму 5 листопада 1935 р. одним із п’яти віце-маршалків став В. Мудрий. Інавгураційне засідання в польському Сенаті 4 жовтня 1935 р. проводив А. Горбачевський, котрого наступного дня було обрано одним із трьох віце-маршалків.[260] Додамо, що 13 грудня 1935 р. в Сеймі утворилася парламентська польсько-українська група з воєводств Східної Галичини, головою якої став Т. Щацель. Ця група мала працювати над проблемами Східної Галичини, які б стали предметом обговорення на парламентських засіданнях. ББСУ позитивно оцінив утворення спільної групи.