Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 16

У 1937 р. стало очевидним, що політика нормалізації українсько-польських відносин не виправдала сподівань української сторони. Такий перебіг подій сприяв еволюції настроїв українського громадянства проти Польської держави. Очікування і сподівання багатьох українських політиків змінювалися розчаруванням, яке дедалі більше набирало характеру незадоволення.

У липні 1937 р. скликано крайову нараду УНДО, де розгорнулася гостра дискусія щодо подальших політичних перспектив. Представники опозиції у складі Д. Левицького, В. Кузьмовича, С. Барана та ін. вимагали від керівництва партії заявити про банкрутство «нормалізації», а в Сеймі та Сенаті перейти до рішучої опозиції. В. Мудрий, В. Целевич та ін. не заперечували факту відсутності будь-яких позитивних результатів. Головний «архітектор» цієї політики, підбиваючи її дворічні підсумки, визнав, що «нормалізація» дала українцям «багато розчарувань, а мало позитивного».[275] Однак керівництво УНДО висловилося за її продовження, з огляду на зацікавленість українців Польщі як потенційному військовому союзнику у боротьбі з СРСР.

УПР надіслала у липні 1937 р. урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більше ніж два роки реалізації нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що «нормалізація польсько-українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні наслідки і для Польської держави, і для українського народу». Окрім «максимальної політичної мети» – територіальної автономії українських земель, у документі перелічувалися найважливіші українські вимоги: скасування осадницької колонізації, кредити українським фінансовим інституціям, субсидії культурним, освітнім, науковим, господарським і спортивним організаціям, зміна політики на території Лемківщини, прийняття українців на державну службу тощо.[276] Проте уряд залишався глухим до українських домагань.

У другій половині 1937 р. знову посилилось незадоволення «нормалізаційною» політикою. Антинормалізаційні настрої зростали в повітових комітетах УНДО. Кампанію проти тактики керівництва УНДО проводила т. зв. група «Діла», яка сподівалася на загострення парламентської тактики й відхід від скомпрометованої політики «нормалізації». Важливою справою «Діло» називало також персональні зміни в керівництві, поділ функцій в УНДО й УПР, відновлення довіри та престижу партії в очах українського суспільства. ЦК УНДО 25 листопада 1937 р. утворив Комісію порозуміння, що складалася з членів пронормалізаційної більшості: Р. Перфецького, В. Мудрого, Д. Левицького, В. Целевича, В. Куницького і заступників – Л. Макарушки, Ю. Павликовського, І. Німчука, М. Стефінівського.

4 – 5 січня 1938 р. відбувся V з’їзд УНДО, який відкрив голова партії В. Мудрий. На з’їзді опозиція виступила проти зосередження всієї політики в руках УПР і суміщення посад голови УНДО та голови УПРВ в одній особі – В. Мудрому. І хоча з’їзд не підтримав цих пропозицій, він підготував основу для компромісу, доручивши ЦК УНДО, до якого ввійшли й п’ять членів опозиції, розробити відповідний документ.[277] З’їзд змушений був констатувати, що «після 1935 р. у висліді «нормалізаційної» тактики настала не нормалізація життя на наших землях […], лиш навпаки – повне відсунення українського народу […] від впливу на власне зорганізоване життя на власній території».[278] Промовці протестували проти полонізаційної та колонізаційної політики польської влади на українських землях та закликали всі національні сили об’єднатися. З’їзд підтвердив вимогу територіальної автономії із власним Сеймом, урядом і територіальною армією. Новою була вимога змінити «виборчу ординацію до Сейму і Сенату в демократичному напрямі».[279] І хоча на з’їзді не було досягнуто повної згоди, він став важливим етапом визначення подальших дій УНДО.

В оцінці підсумків з’їзду УНДО різні політичні сили були суперечливі. Лідер опозиції в УНДО Д. Левицький (який у 1936–1939 рр. був номінальним заступником В. Мудрого[280]) зазначив, зокрема, моральне зміцнення опозиції, якій, мовляв, удалося провести на з’їзді ідею консолідації українських національних сил та здобути значне представництво в ЦК партії.[281] Голова УСДП В. Старосольський оцінив результат з’їзду так: «Ніхто не переміг […]. Мудрий не побідив і опозиція не програла».[282] М. Стахів і Д. Паліїв вважали, що повернення до «нормалізаційного» курсу в політиці УНДО і вислід виборів на з’їзді були успіхом групи В. Мудрого.[283] «З’їзд скінчився перемогою Мудрого»,[284] – такий висновок зробила М. Рудницька 10 січня 1938 р. на засіданні КК. Більшість українських політичних сил відкидала можливість співпраці з керівною групою УНДО. Зрештою, В. Мудрий з однодумцями, зміцнивши свої позиції в партії, не прагнув порозумітися з іншими угрупованнями.[285] Він продовжував вірити у правильність обраного шляху. Однак усвідомлення правдивості закидів учасників з’їзду щодо невиконання польською владою обіцянок, настрої політичних сил, відсутність реального покращання становища народу за останні три роки змусили В. Мудрого 23 лютого 1938 р. виступити із заявою на пленарному засіданні Сейму і заявити, що УПР утримується від участі в голосуванні бюджету.[286]

УРП серед іншого була зацікавлена у справах Церкви через занепокоєння української громадськості ворожим ставленням окремих польських політиків і римо-католицького духовенства до українських церков. Як підтвердження цих побоювань було розцінено промову посла від проурядового блоку С. Войцеховського, виголошену на засіданні бюджетної комісії Сейму 3 лютого 1938 р. Виступ був сповнений звинувачень митрополита А. Шептицького.[287] У відповідь на цю промову в усій Галичині відбулися численні акції протесту. Із заявою про підтримку митрополита від УПР виступив посол В. Целевич. Після Служби Божої перед митрополичою палатою 6 лютого зібралися юрби народу. На зустрічі з митрополитом від імені української громадськості В. Мудрий заявив, що ця образлива за змістом і формою промова вдарила «по наших національних і релігійних почуваннях. […] В ній же заатаковано найбільшу цінність української нації в нинішніх часах: непорушний авторитет Голови нашої Церкви». Він запевнив митрополита у «беззастережній відданості» йому та греко-католицькій Церкві.[288] Також голова УПР гостро виступав у польському парламенті на захист майна і земель греко-католицьких та православних церков, проти перетворення їх на римо-католицькі костели. 1 липня 1938 р. під час обговорення проекту договору між Польщею і Апостольською Столицею, укладеного 20 червня, В. Мудрий указував, що «ані Польська держава, ані римо-католицький костел не можуть бути наслідниками уніатської церкви, бо ним може бути тільки Греко-Католицька Церква». Закінчуючи виступ, він додав, що УПР на засіданні Сейму голосуватиме проти цього договору.[289]

Становище українського народу в Польщі розглядали на засіданні ЦК УНДО 7 травня 1938 р. Після виступу В. Мудрого дискусія тривала сім годин. У підсумку ЦК схвалив Декларацію про становище українців у Польській державі, у якій вказувалося на систематичний наступ польських шовіністів на українське національне життя (10 позицій) і констатувалося, що за три роки політика «нормалізації» не дала позитивних результатів саме через польську сторону, підтверджувався курс на запровадження територіальної автономії для Східної Галичини[290] із власним сеймом і територіальною армією.[291] Отже, ЦК УНДО формально відмовився від політики «нормалізації», але фракційна боротьба у партії не припинилася.

У вересні 1938 р. президент І. Мосціцький несподівано розпустив парламент і призначив нові вибори на листопад поточного року. Усі опозиційні партії, включно з УСРП і УСДП, знову оголосили бойкот. В УНДО проблема ставлення до виборів викликала новий спалах емоцій. Остаточне голосування щодо участі у виборах 29 вересня 1938 р. відбулося на засіданні ЦК УНДО. Після тривалої дискусії за участь у виборах проголосували 40 членів ЦК, пропозицію Д. Левицького не брати участі у виборах підтримали 8 осіб, утрималися 2 члени ЦК.[292] Список кандидатур було повідомлено урядові. Питання виборів обговорювали на засіданні КК 28 вересня 1938 р..[293] Опозиціонери – редактор «Діла» І. Кедрин-Рудницький, колишній посол В. Кузьмович і колишні сенатори О. Луцький та Юліян Павликовський – відмовилися балотуватися до парламенту, протестуючи проти вимоги узгоджувати кандидатури з польською владою.

Вибори було призначено на 13 листопада 1938 р. Для їх підготовки та проведення утворено окружні комісії, що переважно складалися з поляків.[294] Завдяки виборчій угоді було збережено status-quo 1935 р. – кількісне представництво українських партій у Сеймі та Сенаті залишилося незмінним.[295] Водночас, за словами В. Мудрого, під час виборів у Львові протягом трьох днів польська «ендецька» молодь і польська «вулиця» нищили на очах органів безпеки майно українців, однак влада на це ніяк не реагувала. Аналогічні акти вандалізму сталися й в інших містах.[296]