Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 18

Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім поляків, у ній проживало чимало представників білоруської, російської, литовської, єврейської, чеської, німецької та інших національностей. Проте другу за чисельністю національну групу в Польщі становили українці, які проживали в Західній Волині, Поліссі, Підляшші, Східній Галичині, Холмщині. Загалом західноукраїнські землі, що перебували у складі Другої Речі Посполитої, становили досить значну територію – більше 100 тис. км2, тобто третину тодішньої Польської держави.[322] Згідно з офіційними даними перепису 1931 р., громадян української національності проживало в Польщі 4442 тис.,[323] або 15–16 % усього населення.

Українська проблема була досить вагомою в політиці офіційної Варшави, оскільки відносини між українцями і Польською державою протягом усього міжвоєнного десятиріччя були досить непростими. Щодо її розв’язання в польському політичному таборі було багато підходів. «Ендеки», які перебували при владі до травневого перевороту 1926 р., прагнучи створити однонаціональну державу, намагалися якнайшвидше асимілювати представників непольських меншин. Реалізація цього завдання не виключала й насильницькі методи.

Другий напрям представляли т. зв. пілсудчики – прибічники Юзефа Пілсудського. Вони добре розуміли необхідність вирішення української проблеми, з якою пов’язували, і не безпідставно, подальшу долю Речі Посполитої. Не полишаючи головної мети – полонізації українців, у національній політиці вони намагалися використовувати гнучкішу тактику.

Польські соціалісти пропагували ідею надання територіальної автономії Східній Галичині, а іншим західноукраїнським землям – територіального самоврядування. Найрадикальніший підхід пропонували комуністи. Експлуатуючи «право націй на самовизначення», вони виступали за приєднання західноукраїнських земель у складі Польщі до Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Офіційна Варшава, розробляючи політичну лінію щодо українців, намагалася поглибити регіональні особливості і розчленувати на окремі частини єдиний український народ. Зважаючи на відмінності в рівні національної свідомості, культури, політичної активності українців Волині й Галичини, урядові кола хотіли їх поглибити і запобігти згуртуванню українців у єдину політичну силу.

Західна Волинь увійшла до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. Тут було утворене Волинське воєводство, яке за територією посідало друге місце в державі.[324] Особливістю його адміністративного поділу були значні відмінності повітів як за територією, так і за чисельністю населення (табл. 1).[325]

Таблиця 1

Територія і населення повітів Волинського воєводства у 1931 р.

Як бачимо, найменш заселеними були північні повіти: Сарненський, Любомльський, Ковельський, Костопільський. Водночас окремі з них були найбільшими за територією. Керувати такими великими адміністративними одиницями, зважаючи на незадовільний стан транспортного й телефонного зв’язку, було надзвичайно важко.

Ситуація ускладнювалась тим, що воєводство було багатонаціональним. Нині складно точно визначити кількість жителів воєводства тієї чи іншої національності. Це пов’язано з тим, що переписи населення, в 1921 і 1931 рр. були не досконалими, а то й сфальсифікованими. Проте як перший, так і другий переписи показали, що на Волині абсолютну більшість становили православні українці (табл. 2 і 3).

Порівнюючи дані таблиць, бачимо, що в 1921 р. понад 62 тис. поляків визнали себе православними, тоді як у 1931 р. – 20 тис. Значно зросла чисельність православних українців (на 412,5 тис.).

Таблиця 2

Населення Волинського воєводства за релігійною належністю і національністю у 1921 р., в тис. осіб[326]

Таблиця 3

Населення Волинського воєводства за релігійною належністю і рідною мовою у 1931 р., тис. осіб[327]

У міжвоєнний період переважна більшість українців проживала в селі, де невирішеними залишалась низка політичних, економічних, соціальних проблем. До травневого перевороту польська влада зробили дуже мало для їх розв’язання.

Нові підходи до вирішення цих актуальних питань, пов’язані з іменем волинського воєводи Генрика Юзевського,[328] котрий розробив т. зв. «волинську політику», або ж «волинський експеримент». Сучасники, політики, історики по-різному оцінюють його діяльність. Для одних він «могильник польськості на кресах», зрадник Польщі чи навіть український гетьман. Для інших навпаки – кат українського народу, українофоб. Його програма і діяльність вже були предметом наукових досліджень.[329] Маючи нині у своєму розпорядженні архівні документи, монографічну літературу, спогади спробуємо дати оцінку «волинському експерименту» Генрика Юзевського.

Посаду волинського воєводи він прийняв, як сам неодноразово підкреслював у спогадах, «з наказу коменданта» – Юзефа Пілсудського 30 червня 1928 р..[330] На Волині новий воєвода застав складну ситуацію. Особливо ускладнювали внутрішнє становище Волині національний і релігійний фактори. Відносини між місцевою адміністрацією, яка складалася майже виключно з поляків, і українським населенням Волині залишалися напруженими. Рівень професійності польської адміністрації був досить низьким. Місцевий апарат пов’яз у корупції. Все це спричинило незадоволення населення тодішньою владою воєводства. Олії у вогонь постійно підливав конфлікт між місцевою адміністрацією і військовим керівництвом.

Г. Юзевський розумів, що політика його попередників викликала ненависть і обурення українців, створювала підґрунтя для антипольської опозиції. Тому новий адміністратор Волині вирішив радикально змінити політичний курс. Г. Юзевський добре знав Волинь, де сподівався найповніше себе реалізувати. У спогадах він занотував: «Їдучи до Луцька, я знав з чим зустрінусь на Волині… Вже у перші дні вималювався той стан, з яким я буду мати справу протягом десяти років мого керівництва. Маю на увазі форму і зміст польсько-українського співжиття. Йдеться про пошук «волинського скарбу» – спільного «ми», яке складалося із клубка непорозумінь, людських суперечок, злої волі. Потрібно було усунути тягар польсько-українських битв, подолати тупість окремих голів, усунути старі докори».[331]

Із першими намітками майбутньої політичної лінії Г. Юзевський ознайомив 20 серпня 1928 р. волинських послів і сенаторів.[332] Більше року знадобилося воєводі для деталізації програми. На відміну від інших фахівців з української проблеми, Г. Юзевський враховував не лише внутрішній, а й зовнішній фактори. Він писав: «Моїми ворогами і ворогами Волині були комуністи. Мав клопоти з радянською Москвою. Вона не спускала очей з Волині. Не перебирала вона засобами – чинила постійні диверсії. Москва, маючи свою «модель» України, інших не визнавала».[333] Ворогами він уважав також український націоналізм Східної Галичини і польське ендецьке Стронництво народове.[334]

У Луцьку на нараді керівників східних воєводств Польщі 2 грудня 1929 р. Г. Юзевський виступив із великою доповіддю, цілком присвяченою волинським справам. Так народилася нова «волинська політика» чи т. зв. волинський експеримент. Його мета – виробити у волинян почуття належності до Польської держави, виховати відданих громадян Речі Посполитої шляхом державної асиміляції неполяків. Асиміляція Волині, згідно з програмою, мала відбуватися одночасно у всіх галузях політичного, громадського, національного, релігійного, освітнього, самоврядного й економічного життя. Наміри воєводи були такі:

– все суспільно-політичне й економічне життя краю спрямувати в русло польсько-української співпраці;

– створити для українців самодостатні форми суспільно-політичного життя, зберігаючи і зміцнюючи т. зв. сокальський кордон, не допустити на Волинь войовничого українського націоналізму зі Східної Галичини;

– підтримувати та зміцнювати у всіх галузях польське життя на Волині;

– створити окрему регіональну групу послів і сенаторів змішаного національного складу, яка проводила б суспільно-політичну роботу і спрямовувала всю продержавну працю у площину польсько-українського співжиття;

– сформувати превентивну систему щодо нелегальних організацій шляхом створення польських, українських і змішаних товариств;

– створити на Волині окремі організаційні рамки для Православної церкви з метою протидії акціям митрополита Діонісія, спрямованим на поглиблення ненависті між українським і польським суспільствами на Волині;

– усунути антидержавні елементи зі шкільництва, довести його до чинника польської культури, а також залучити до громадської й освітньої роботи широкі маси вчительства, аби нівелювати вплив українського націоналізму Східної Галичини;

– створити територіальне самоврядування як спільний інструмент польсько-української співпраці з вилученням у його діяльності всіх політичних моментів.[335]

На перший погляд, особливо в теоретичному аспекті зору, програма воєводи видавалася досить привабливою. Проте впровадити її в життя було важко, а то й неможливо. Її не сприйняла більшість польських і українських політичних діячів. У польській пресі з’явилися статті, автори яких піддали нищівній критиці «волинський експеримент». Зокрема, анонімний публіцист «Gazety Warszawskiej» писав: «З усієї промови видно лише одне: турботу не про лад, порядок, добробут Волині (ці проблеми для нього другорядні), а лише про розбудову Української держави».[336] Докоряли Юзевському й українські політики із Сельробу, КПЗУ, УНДО, ОУН та інших політичних партій і організацій. Зокрема, члени Українського парламентського клубу відмовилися брати участь в урочистостях, присвячених 10-річчю Польської держави, заявивши, що вони незламно стоять на позиції права на самовизначення української нації на всіх етнографічних землях.[337]

Як бачимо, від початку реалізації планів на Г. Юзевського чекали великі перешкоди. Реалізувати задумане він намагався адміністративними методами. Адміністрація Г. Юзевського вдалася до непопулярних заходів. Нових переслідувань і утисків зазнавали українські національні кооперативи, культурно-освітні товариства, політичні партії з галицьким родоводом. Заборонами й репресіями воєводська адміністрація стримувала розвиток «Просвіт», повела дальший наступ на українське шкільництво. Все це робилося для того, щоб відгородити Волинь «сокальським кордоном» від впливів націоналістичної Галичини. Одночасно воєвода шукав опору в середовищі поміркованих українських і польських політичних діячів. Він запросив на Волинь кількох соратників отамана Петлюри, більшість з яких стали керівниками Волинського українського об’єднання (ВУО), створеного у 1931 р. з ініціативи Г. Юзевського. Ця політична партія заявила про свою лояльність до Польської держави і готовність до співпраці з польською адміністрацією. У містах почали створюватися «Рідні хати» – клуби української інтелігенції, а в селах – «Просвітянські хати», українські народні хори. Проте, зазначимо, нові утворення не зуміли замінити розігнані «Просвіти». Значна частина волинських українців ставилася до ВУО з прохолодою, вважаючи його керівництво «хрунями», запроданцями. А політичні сили, вороже наставлені до Польщі, вирішили із середини розкласти цей витвір воєводи. Зокрема, ОУН рекомендувала своїм членам вступати до ВУО та його громадських прибудовок і проводити в них свою роботу.[338] У підсумку можна погодитися з висновком керівника розвідки Корпусу охорони прикордоння (КОП) майором Скіндером про те, що «ВУО не лише не виконало покладених на нього надій, а навпаки, позбавлене підтримки і довіри мас, воно поволі стало доменою впливів ОУН».[339]

Істотним елементом тактики в реалізації «волинського експерименту» були зусилля, спрямовані на пожвавлення економічного життя. Г. Юзевський розумів, що підвищення ефективності сільського господарства, рівня життя людей може досить швидко призвести до послаблення соціальних конфліктів і національного протистояння. Справді, на тлі усієї Польщі край вирізнявся змінами у структурі сільськогосподарського виробництва і земельної власності. Згідно з даними воєводського управління за 1919–1936 рр., на Волині було розпарцельовано більше 400 тис. га землі.[340] Цю землю за допомогою державних позик придбали волинські селяни. «Політику зміни структури сільського господарства» активно використовували у власних цілях противники Г. Юзевського. Вони стали звинувачувати його в нищенні «польського стану посідання на східних кресах».

Як зазначалося, важливим чинником у «волинській політиці» була програма українізації Православної церкви на Волині, яка мала відбуватися еволюційним шляхом. Було передбачено проведення реформ, спрямованих на повернення до традицій соборності, зміни російського національного складу єпископату та надання йому українського національного характеру. Воєвода неодноразово звертався до центральних властей, щоб вирішити назрілі потреби православ’я. Він навіть підготував проект документа, накладеного в основу грамоти президента Речі Посполитої про скликання Помісного собору Православної церкви в Польщі, виданої 30 травня 1930 р..[341]

Важливим кроком на шляху українізації церкви на Волині стала маніфестація в Почаївській лаврі, організована послами Української парламентарної репрезентації з благословення воєводи. Вона пройшла під українськими національними гаслами.[342] Після маніфестації відбулося посольське віче за участю майже 12 тис. осіб, на якому була прийнята резолюція, що чітко зафіксувала бажання відросійщення церкви.[343] Під впливом ситуації, що склалася, 2 березня 1934 р. митрополит Діонісій зрікся кафедри, а волинським єпископом був призначений українець Олексій Громадський. Новий єпископ відразу висловився за українізацію Волинської єпархії. До 1 листопада 1935 р. на Волині у 124 церквах богослужіння вже відправлялося українською мовою, у 40 – українська служба Божа чергувалася із церковнослов’янською, у 99 – українською мовою читалися Євангеліє, Апостол, деякі молитви.[344] Проте невдовзі релігійні справи набули політичного характеру. До них, крім ВУО, активно почали втручатися ОУН, УНДО. Не стояли осторонь і польські політики, військові, римсько-католицький костел.

У своєму експерименті Г. Юзевський важливе місце відводив освітній політиці. Він вважав, що справа шкільництва і добору вчительського корпусу є першорядною державною справою.[345] Свій висновок він будував за такою схемою. Згідно зі статистичними даними, на Волині проживало 16 % поляків і 77 % українців.[346] Отже, у школах переважали українці. А процес формування психіки української дитини в школі мав стати вирішальним моментом у розумінні ставлення українського населення до Польщі і всього польського. Щодо дітей поляків, то завданням школи був розвиток духовних начал на засадах правдивої історії і польської культури. Тому відносини між українськими і польськими дітьми в школі у результаті мали вплинути на подальшу долю Польської держави. Продовжуючи роздуми, політик писав: «Система й організація державного шкільництва на Волині мусить давати найбільші гарантії в задоволенні природних потреб людності. Шкільна система, яка постійно спричиняє напруженість і незадоволення українців, у наших умовах призведе до стихійного процесу зародження українського приватного шкільництва, найбільш ймовірно, що зі Східної Галичини… В сучасних умовах найпекучішими проблемами є: 1) підбір відповідних кадрів вчителів, що є справою досить важкою, 2) достатня кількість штатних одиниць і 3) достатня кількість шкільних приміщень».[347]

На практиці це мало вигляд цілком інакший. «Ендецький» уряд узяв курс на ліквідацію національних шкіл і створення т. зв. двомовних утраквістичних. Цей курс намагався дуже обережно зберегти і Г. Юзевський. Проте більше йому імпонували польські школи, де українська мова вивчалася як предмет. За часи його управління українських початкових шкіл залишилося лише 4.[348] Тоді ж чехи мали 13 своїх національних шкіл, росіяни – 5, євреї – 57, а німці – аж 66…[349]

Безперечно, така ситуація в освітній політиці не могла задовільняти українців. Волинь стала тереном постійної боротьби за українську школу. Особливо загострилася ситуація у 1932 р., коли у воєводстві проводився плебісцит про мову навчання і тип школи. Офіційна влада чинила всілякі перешкоди під час його проведення. Зокрема, війти відмовлялися посвідчувати підписи на заявах, зволікали із проведенням цих плебісцитів, а там, де вони вже відбулися, їхні результати часто визнавалися недійсними. Зокрема, у 1932 р. планувалося провести голосування у 742 школах, однак воно відбулося лише у 120 школах, а його результати були визнані лише у 63 випадках.[350]

Шкільний плебісцит активізував діяльність на Волині Організації українських націоналістів, Комуністичної партії Західної України та інших політичних партій. Його перебіг активно висвітлювала як українська, так і польська преса. Зокрема, львівське «Діло» 2, 9, 10, 25 грудня 1932 р. подавало інформацію про те, що у багатьох школах невідомі особи повибивали шибки, а по селах порозкидали листівки.[351] Одна з них закликала населення: «Не поодиночці, а цілими громадами, гмінами підніматися на боротьбу проти ополячення і окатоличення і боротися за українську школу за державний кошт, проти польських шкіл і вчителів полонізаторів».[352]

Намагаючись принадити українських дітей до пізнання польської культури, воєвода запросив на Волинь учителів з інших регіонів Польщі. Так, із 1927 по 1933 рік чисельність вчителів-поляків у волинських школах зросла з 1535 до 2637.[353] Водночас кількість вчителів-українців постійно зменшувалася. У 1933 р. їх залишилося лише 447.[354] Польські націоналісти, особливо Стронництво народове, критикували Юзевського за те, що він не дбає про польське шкільництво на Волині, за те, що нібито українізує школи і за те, що українці у шкільництві мають привілеї.[355] Зокрема, начальник розвідцентру № 8 Корпусу охорони прикордоння майор Старк повідомляв своєму керівництву, що «польське початкове шкільництво на Волині переживає велику кризу у своєму розвитку… Багато польських шкіл переоформленні на утраквістичні, а насправді на руські (українські. – М. К.). Це викликає скарги і нарікання населення, а інколи доходить до інцидентів, які з одного боку відзеркалюють психіку польської людності, яка стоїть на ґрунті права і шкільних властей, а з іншого – тих, які не дотримуються законів і трактують польських селян і осадників як громадян другої категорії».[356] Отже, Г. Юзевський опинився між двох вогнів. Тверезо мислячі польські діячі підказували воєводі шляхи виходу із такої складної ситуації. Зокрема, відомий журналіст і публіцист доктор Антоні Вєчоркєвіч писав: «На землях із змішаним польсько-українським населенням метою нашої політики є, безсумнівно, створення основ найбільш гармонійного співжиття обох народів. Очевидно, що першим кроком до цієї мети є культурне взаємозближення, взаємопізнання. Але як відбудеться таке зближення, коли, наприклад, людність польського села чи сіл розкидана між українськими, ухвалює собі чисто польські школи. Таку позицію поляків можна зрозуміти довголітньою тугою за навчанням рідної мови. В одному селі виховуються громадяни, які не розмовляють, не пишуть, а теоретично і не розуміють української мови, а у сусідньому селі громадяни, які погано розмовляють і погано пишуть по-польськи (бо хто знає наслідки навчання у сільських початкових школах, той не буде мати ілюзій у тому, що школа, де польська мова трактується як один із предметів, могла б навчати дітей польської мови, які вдома розмовляють іншою). Якщо ж задумана таким чином шкільна система, що має стати мостом культурного порозуміння між майбутніми громадянами Речі Посполитої польської і української національностей, то кожний, хто хоче дивитися на дійсність не через туман принципіалізму, повинен визнати, що цей міст крихкий і слабкий, який на Волині зустрічається часто, міст на якому можна досить швидко скрутити шию… Шкільна справа на Волині є однією із найдратливіших і найшкідливіших фікцій. Ми повинні собі чітко, виразно і щиро сказати, що утримання на Волині декількох типів, якщо ж йдеться про мову навчання у початкових школах із нерозлучними від цього шкільними плебісцитами, то для будови чесного і щирого польсько-українського співжиття є шкідливою справою».[357] Зрештою, це пізніше зрозумів і Юзевський, який у 1937 р. писав: «Якщо в цих умовах польське вчительство не буде мати достатньої педагогічної кваліфікації, достатнього розуміння справи і своєї ролі, що випливає із справжнього розуміння ідеї Речі Посполитої Польської, ситуація у початковому шкільництві з часом може стати чимсь дуже грізним і трагічним у справі з’єднання Волині з Річчю Посполитою, прив’язаності українців до Польщі. І тому справа початкового шкільництва на Волині буде вимагати з боку держави опіки і виняткових зусиль, а з боку польського суспільства – здорового глузду і розуміння стану справ».[358]

На жаль, ані одного, ані другого бракувало. У Волинському воєводстві у 1937/38 навчальному році з 2087 шкіл польських було – 1459, утраквістичних – 520 і лише 8 – українських, де навчалося 1200 учнів. Третина дітей шкільного віку взагалі не відвідувала школу. Така політика давала досить сумні наслідки – масову неписьменність. У 1931 р. на Волині 47,8 % населення не вміло ні писати, ні читати.[359]

Поряд зі згаданими справами, Юзевський багато уваги приділяв вдосконаленню адміністративного апарату. Насамперед він турбувався про сільське управління, оскільки «гміна, ця найближча до людей влада, повинна визнаватися ними своєю владою, а це означає – бути мешканцям близькою, такою, що живе з ними, з них і з їх волі створеною… Гмінна влада, кваліфікована людністю як влада чужа і з рисами окупаційної влади, є державною катастрофою на змішаному терені».[360] Органи місцевого самоврядування, замислене воєводою як поле спільної польсько-української співпраці, такими не стали. У виконавчих органах територіального самоуправління головну роль відігравали поляки. Так, із 103 війтів 19 – були українцями, а 81 – поляками.[361]

Реалізуючи свою програму, Г. Юзевський постійно натрапляв на перешкоди. Клопіт він мав із комуністами та націоналістами, вплив яких постійно зростав. Так, у 1931 р. на Волині було організовано низку антикомуністичних процесів. 14 травня у Рівному були засуджені на тривале ув’язнення 33 члени КПЗУ, 13 червня у Ковелі – 41. У Луцьку 27 червня відбувся процес над 47 членами КПЗУ з Горохівського повіту. 1 грудня у Ковелі були засуджені ще 77 комуністів.[362] Проте паралізувати комуністичний рух не вдалося. У 1932 р. у північних повітах Волині набрав широкого розмаху комуністичний партизанський рух. За короткий час лише в Ковельському повіті у партизанські загони вступила майже тисяча бійців, на озброєнні яких було 80 гвинтівок і 450 револьверів.[363] Для придушення цього руху на Волині зосередилися численні військові загони. Тільки в Ковельському повіті було сконцентровано 8 тис. поліцейських, чотири ескадрони кінноти, три піхотних полки, чотири танкетки й чотири військових літаки.[364] Каральні експедиції руйнували та палили села, катували і розстрілювали селян, сотні людей кидали в тюрми. Лише в другій половині 1932 р. на Ковельщині було арештовано 800 осіб.[365]

Значно активізували діяльність на Волині українські націоналісти. Г. Юзевський зазначав, що боротьба з українським націоналізмом має вестись безпощадно, з використанням усіх можливих форм та методів. З року в рік зростала кількість проведених ОУН акцій. У 1933 р. оунівці взялися до організації замаху на волинського воєводу. Виконати вирок екзекутива ОУН доручила учневі української гімназії Олександрові Куцу. Проте після декількох невдалих спроб замаху поліція його заарештувала. Суд ухвалив суворий вирок – шість років тюремного ув’язнення з позбавленням громадянських прав на десять років.[366] Не вдалося воєводі також запобігти природному процесові поглиблення зв’язків волинян із галичанами. «Сокальський кордон» не відбувся. Та якщо з українцями воєвода знав як діяти, то грізніша небезпека чекала на нього з польської сторони.

Як відомо, після смерті Ю. Пілсудського в політичному житті Польщі дедалі більшу роль почали відігравати військові, котрі дотримувалися програми «зміцнення польськості на кресах». Конфлікт між волинським воєводою і Міністерством військових справ розгорівся з новою силою. Противники Г. Юзевського, не маючи можливості позбутися воєводи, розробили тактику поступової компрометації волинської політики. Більшість поляків на Волині йшла за військом і його політикою. Все частіше роздавались заклики «рятування польськості на Волині». Заснований опонентами Г. Юзевського в січні 1937 р. тижневик «Kurjer Wołyński» розпочав гострі нападки на воєводу. У Варшаву на нього посипались доноси. В одному з них колишній президент Луцька, підполковник Мечислав Венжик ще у грудні 1936 р. писав міністрові військових справ: «На підставі власних спостережень, а також думок працівників прокуратури, суду, війська, організації «Стшельци», Союзу землевласників і багатьох громадян я глибоко переконаний, що політика воєводи Юзевського роз’єднує польське суспільство, зовсім ігнорує потреби євреїв і догоджає українцям. Поляки зневажені, а гасло «Ріж ляхів!» стає на Волині все популярнішим. Воєвода не володіє ситуацією і навіть не орієнтується в теренах, які внаслідок його помилкової політики щораз більше стають ворожими й чужими Польщі».[367]

Військових підтримало Міністерство справедливості (юстиції), яке дедалі вимагало негайного усунення Юзевського, а прем’єр-міністрові відкрито заявляли, що «обурені офіцери застрілять такого зрадника».[368]

Ситуацію ускладнював відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП). Восени 1937 р. копівці розпочали кампанію насильницького перехрещування православних у католиків, т. зв. конверсійний рух. Це чинилося брутальними репресивними методами. Зокрема, українців потрясли ганебні події в с. Гриньки Кременецького повіту. Підступним шляхом копівці примусили майже всіх жителів села перейти в римо-католицьку віру. Справа набрала великого розголосу. Посол від Волині до Сейму Степан Скрипник подав у цій справі депутатський запит. Проти втручання військових у релігійні справи протестувало багато волинян. Відома громадська діячка, письменниця, публіцист Марія Домбровська у щоденнику занотувала: «Бідна Волинь. Залишаться в ній лише Гриньки… і військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православних у католицизм. Морально – відраза, політично – клінічне божевілля, гріх, за які дорого заплатить Польща»…[369]

Потрібно зауважити, що першим кроком військових у справі полонізації «східних кресів» стало відправлення Служби Божої і виголошення проповідей польською мовою 11 листопада 1935 р. у 10 найбільших гарнізонах, розміщених на сході Польщі.

Наступним заходом, який свідчив про заангажування військових діячів до національної проблеми, став виступ 2 липня 1936 р. міністра військових справ на зустрічі із командувачами округів та корпусів. Генерал Т. Каспшицький тоді сказав: «Шануючи всі віросповідування, держава, однак, повинна підпорядкувати їх польській рації стану, потребам й інтересам нашої держави… Необхідно піддати віруючих окремих визнань асиміляційним впливам польської культури в продержавному дусі, а там, де це можливе, особливо в середовищі слов’янських меншин, процес полонізації у сфері релігійно-церковного життя оточити виразною та рішучою опікою».[370] По суті, ця промова стала для командувачів округів директивою щодо проведення політики дискримінації української меншини у війську.

Черговим прикладом відкритого наступу військових на права українців була промова того самого генерала на відкритгі звітного з’їзду Комісії наукових досліджень Східних Земель. Міністр військових справ тоді звернув увагу на необхідність польської експансії на Схід.[371]