Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 7

Ігор Соляр
Між ідеями негації польської держави і здобуття автономії
Зростання антирадянських настроїв

Оглавление

Злам 1929–1930 рр., поза складною економічною ситуацією, позначився зростанням антикомуністичних та антирадянських настроїв в українському суспільстві. Восени 1929 р. УНДО провело інтенсивну вічеву й призовну кампанію проти комуністичного уряду в Харкові та комуністичного руху в Польщі.[176] Активність у цій акції виявила Греко-католицька церква в окремих публікаціях і під час богослужінь. Відповідно до листа митрополита А. Шептицького до вірян, який зачитувався на богослужіннях 1930 р., греко-католицькі священики заявляли: «Бог хоче війни проти Радянського Союзу» (Ватикан закликав до «хрестового походу» проти Радянського Союзу. Папа Пій ХІ визнав 1930 р. за слушний момент для початку боротьби проти комуністичного руху під патронатом церкви. У 1937 р. Пій ХІ видав енцикліку «Про безбожний комунізм»).[177]

Міністр Г. Юзевський разом із директором Політичного департаменту МВС К. Стаміровським і начальником відділу національностей у цьому департаменті Г. Сухенеком-Сухецьким приїхали до Східної Галичини у травні 1930 р. У Львові міністр розмовляв із митрополитом А. Шептицьким, у Станіславові – з єпископом Хомишиним. Бесіди про проблеми православної Церкви було використано для ширшої дискусії про питання українсько-польських відносин. Розмову з А. Шептицьким згадував Г. Юзевський: «Митрополит порушив проблему стану польсько-українських взаємин у Східній Малопольщі. Митрополит признався, що полагодження взаємин вимагає довшого часу і не можна вимагати розв’язання проблеми в цю хвилину! Залишається таємницею, чи митрополит виступив у ролі медіатора між групою прихильників реальної політики (у цьому близькозв’язаними з католицькими діячами і митрополитом) в УНДО і представниками МВС. Якщо брати під увагу рішучі виступи митрополита на захист УНДО у період пацифікації в другій половині 1930 р., то це припущення не можна відкидати».[178] Однак дії Г. Юзевського не дали очікуваних результатів. Провідні діячі УНДО не довіряли ні Юзевському, ні Сухенеку-Сухецькому. Польська сторона, оцінюючи цю місію міністра, заявила, що українці поставилися до неї з «поблажливим зацікавленням» і вважали це «капризами уряду».[179]

УНДО було зобов’язане співпрацювати з польським урядом під час парламентських виборів, пізніше – у сеймі. Партія мала зміцнити структуру організацій «Луг» і «Січ» як осередків підготовки офіцерських кадрів для майбутньої національної армії, що змагатиметься за Велику Україну. Польська преса дуже гостро відреагувала на зарахування «Лугу» і «Січі» до паралімітарних організацій, указавши на ворожу Польщі атмосферу, яка в них панувала. Прихильниками використання цих організацій у майбутній війні виступала частина офіцерів вищого командування Війська Польського. Підтримував цю ідею генерал М. Карашевич-Токаржевський, котрий виступав за створення у складі Війська Українського легіону. Таку концепцію він репрезентував І. Кедрину-Рудницькому, який поставився до неї критично. Генерал також вважав, що компетентними в цій проблемі були б військові частини з табору петлюрівської еміграції. У першій половині 1930 р., поза розмовами з представниками галицьких українців, мали відбутися зустрічі з генералом В. Сальським – представником еміграційного уряду УНР, про що повідомляв перемишльський «Український голос».[180] Ці факти заперечила «Газета польська». Відкидаючи факт переговорів з УНДО, часопис обмежився запереченням описаних вимог у пресі, які мали «міжнародний характер».[181]

Після арештів керманичів під час пацифікації і парламентських виборів восени 1930 р. УНДО опинилося у складній ситуації.[182] Бурхливе обговорення тогочасного політичного життя відбулося на засіданні Президії ЦК УНДО 13 і 14 жовтня 1930 р. Було визнано, що таким знаком готовності до зміни могли бути вміщені в «Ділі» статті, присвячені проблемі ідеології, політики і тактики УНДО та УПР. Вони мали виявити легальний характер УНДО, його відчуття реалізму, а також виразно окреслити антикомуністичний і антирадянський характер партії. Порозумівшись із М. Галущинським та іншими прихильниками «реальної політики», І. Кедрин-Рудницький, котрий заступив заарештованого В. Мудрого на посаді головного редактора «Діла», опублікував цикл статей (21 листопада – 3 грудня 1930 р.) під загальною назвою «Українська парламентська репрезентація на порозі нових завдань».[183]

У першій статті, «Небувале важке становище», він схарактеризував ситуацію, в якій опинилася партія, президія була заарештована, а увесь тягар випав на 10 послів, котрі перебували на свободі. Перед ними постало складне завдання – визначити політичну тактику представництва УНДО в Сеймі. Ті специфічні умови, як писав І. Кедрин-Рудницький, фізична відсутність усіх членів партійної влади і неможливість провести нормальні повітові та крайові партійні наради зобов’язали новообраних послів і сенаторів брати на себе ініціативу.[184] У наступних статтях фахово проаналізовано парламентську діяльність представників об’єднання. У статті «Один чи два парламентські клуби?» автор критично оцінив поділ українського представництва в попередньому Сеймі та обґрунтував потребу в єдиному клубі українських послів національних партій.[185]

Хоча ЦК УНДО не зайняв офіційної позиції щодо статей І. Кедрина-Рудницького, ці матеріали стали предметом дискусії на засіданні 31 січня – 1 лютого 1931 р. за участю послів і сенаторів. Дебати розгорнулися навколо парламентської тактики репрезентації УНДО. Члени ЦК не мали одностайної думки стосовно згаданих статей І. Кедрина-Рудницького. Прихильники лінії Д. Палієва вимагали засудити автора. Голова засідання – В. Мудрий визнав єдине: статті з’явилися в невідповідний час. Офіційна резолюція ЦК УНДО у справі діяльності УПР не віщувала зміни тактики. Наголошено, що репрезентація «виконувала своє завдання захисту найістотніших прав свого народу», водночас наказувала «бути в майбутньому непохитною у зайнятих позиціях і гідно вести цю надзвичайно важливу і відповідальну працю».[186]

Зауважмо, що на початку сеймової каденції окремі посли та сенатори проводили лінію прихильників «реальної політики». Парламентські виступи членів УНДО в Сеймі на початку 1931 р., незважаючи на заяви про брак довіри до національної політики уряду і відповідні голосування проти бюджету, виразно свідчили про бажання українців отримати територіальну автономію. Це питання вперше порушив О. Луцький. У дискусії 9 січня 1931 року стосовно бюджету Міністерства внутрішніх справ О. Луцький від імені УПР заявив: «Територіальна автономія є обов’язковим постулатом практичної політики, від якої не відступимо».[187] Вимогу територіальної автономії висунув 20 лютого 1931 р. Я. Олесницький під час нарад комісії закордонних справ Сейму. Із такою самою умовою виступив 4 березня 1931 р. на засіданні сенатської комісії (під час обговорення бюджету) і А. Горбачевський.

176

Мудрий М. Становище українців в СРСР // Діло. – 1929. – 3 листоп.

177

Там само.

178

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 18.

179

Там само.

180

Кедрин І. Життя – події – люди. – С. 234.

181

Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 492. – Арк. 199.

182

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 57.

183

Кедрин І. Українська парламентарна репрезентація на порозі нових завдань // Діло. – 1930. – 21 листоп. – 3 груд.

184

Кедрин І. Небувало важке становище // Діло. – 23 листоп.

185

Кедрин І. Один чи два парламентські клуби? // Діло. – 1930. – 25 листоп.

186

Наради // Діло. – 1931. – 24 січ.

187

Діло. – 1931. – 12 січ.

Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Подняться наверх