Читать книгу Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі - Литагент «Фолио», Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 3

Новий міжнародно-правовий статус Східної Галичини після 14 березня 1923 р. поглибив суперечності у національно-державницькому таборі Західної України. Українські політичні партії переглянули свої програми, щоб модифікувати ідеологію до нових внутрішньополітичних та міжнародних обставин. Найвиразніше ці процеси виявились в Українській народно-трудовій партії (УНТП). На засіданнях Народного комітету партії (березень – травень 1923 p.), а також на сторінках преси розгорнулася жвава дискусія щодо подальшої тактики УНТП.[119]

Першу апробацію нова політична лінія партії отримала на засіданні Народного комітету 19 квітня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лінію УНТП, наголосив: «Засоби легальної боротьби можуть бути ріжні – парляментарні і позапарляментарні».[120] У третьому рефераті «Відношення до поляків» д-р А. Говикович розділив цю тему на кілька питань. Щодо Польщі як держави, то її, вважав він, потрібно «втягати в такі комбінації, які могли б її значно ослабити, а тим самим нас зміцнити». У ставленні до польських партій обрано позицію, що уможливлювала б співпрацю з окремими з них у відповідний момент для розпаду єдиного польського фронту. На той час це була партія «Визволення», яка не мала впливу в Галичині, але могла допомогти у боротьбі з «П’ястом». Окрім того, А. Говикович підтримав створення спільної комісії з Українською парламентською репрезентацією для вироблення проекту автономії. Розуміючи, що Сейм не сприйме цю пропозицію, він пропонував вийти зі стану пасивності й стати на шлях легальної боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав і т.».[121] Обговорення цих рефератів засвідчило, що з багатьох питань тактики керівництво УНТП не було одностайним.

15 березня 1923 р. після ухвали Ради Амбасадорів ідею автономії Західної України УНТП розглядала як тактичний засіб. Діячі партії називали різні причини, серед них: 1) необхідність встановити єдиний національний загальноукраїнський фронт по західний бік ризької лінії; 2) вироблення спільної політичної платформи для всіх українських земель, які перебувають під польською владою; 3) проголошення окремими польськими політичними колами гасла автономії Східної Галичини; 4) спроба нормалізувати польсько-українські відносини.

На з’їзді УНТП у травні 1923 р. майбутній голова партії В. Охримович запропонував «домагатися повної територіально єдиної автономії для всіх українських земель під владою Польщі».[122] Подальше дотримання цієї тактики спричинило критику опонентів. «Я знаю, що ми цього швидко не осягнемо, може взагалі не осягнемо, – зауважував голова партії, але це гасло буде гаслом найдальшого стану до повного з’єднання з цілістю українських земель у власній державі і одночасно все ж таки близшою, можливішою для осягнення ціллю».[123]

У підсумковій резолюції з’їзду зазначено: «В теперішніх політичних умовах Народний з’їзд стоїть за об’єднання всіх українських земель, що найшлися під владою Польщі, себто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну правно-політичну одиницю в повноті політичних прав української нації на своїй землі; натомість Народний З’їзд рішучо протестує проти т. зв. воєвідської автономії».[124] Позицію УНТП підтримав Народний з’їзд Холмщини, а також голова Української парламентської репрезентації (УПР) С. Підгірський у виступі 2 червня 1923 р..[125]

Водночас Володимир Охримович пояснив необхідність гасла національно-територіальної автономії: «Він нам необхідно потрібний як максимальний легальний клич для нашої організаційної і агітаційної роботи, бо робота нашої партії, хочемо того – чи ні, мусить бути легальна, а для легальної роботи нелегальні засоби є напридатні […]. Сей клич і сей постулят національно-територіальної автономії потрібний нам також як дороговказ до нашої найвищої національної мети, щоби ми прямуючи до неї не заблудили, так як блудили наші провідники, що блукаючи між Денікіним і большевиками, між Камінцем Под. [ільським] і Варшавою, між Парижем і Москвою – не тільки найвищої, але й найближчої мети не осягнули, аж заблудилися вкінці до ухвали Ради Амбасадорів з 14 березня 1923 р.».[126]

Резолюція Народного з’їзду УНТП (травень 1923 р.) про автономію спричинила розкол не тільки в самій партії, а й у національно-державницькому таборі Західної України. Під тиском Незалежної групи УНТП (перебувала під впливом Є. Петрушевича і Закордонної групи УНТП), інших політичних партій національно-державницького табору Західної України цю резолюцію було анульовано з’їздом УНТП у квітні 1924 р..[127]

Нову програму партії було затверджено на з’їзді УНТП 21 травня 1923 р. у Львові. Захищаючи позицію самостійності й соборності Української держави, трудовики висунули «домагання повної, однопільної національно-територіальної автономії Галичини з Лемківщиною, Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям з окремим повноправним сеймом і окремою автономною владою цих земель».[128] Повністю порвавши із закордонним проводом і відкинувши ідею «спільного фронту» українських партій, голова партії В. Охримович заявив: «Треба зірвати з поглядом одної тактики для ріжних груп і партій».[129] Негативно ставлячись до радянської влади в Україні й орієнтуючись передусім на власні сили, партія таки наполягала: «мусимо орієнтуватись на наш національний центр, на Київ».[130]

Українська парламентська репрезентація також переживала складний процес формування своєї політичної програми. Від січня до березня 1923 р. українські посли намагались уможливити співпрацю з польською владою. Тогочасний прем’єр-міністр Польщі В. Сікорський обіцяв голові УПР А. Васильчуку поступки для українців у господарській та культурній галузях, якщо їхні посли визнають польську державність і голосуватимуть за державний бюджет. У лютому 1923 р. УПР проголосувала за довіру урядові В. Сікорського, однак той не дотримав обіцянок. Дискусії щодо політичної платформи призвели до відставки голови УПР А. Васильчука; 22 березня новим головою обрано С. Підгірського.

Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатів праці по програмі: «Чого хоче список 16»; 2) свою політику оперти на потребах широких народніх українських мас та тісному зближенні організацій з українськими громадянами Галичини; 3) для скріплення тактичних позицій поновити єднання з клюбами меншостей».[131]

Налагодження контактів з Народним комітетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленні єдиної програми українського визвольного руху, однак інші політичні сили не підтримували її. На засіданні українського сеймового клубу 20 червня Самійло Підгірський запропонував скликати Національний конгрес усіх українських земель під Польщею. Незважаючи на відмінності у партійних програмах, він наголосив: «Ніхто соціального елементу не затирає і затерти не може, але бідний і богатий однаково відчувають національний гніт і при цьому всі об’єднаються[…]. Але яке велике моральне значіння, глибоке і історичне, буде мати Національний Конгрес, на котрому під одним дахом зустрінеться Коломиєць з Підлящуком, коли тисячі 2 людей, представників всіх українських земель під Польщею, скажуть своє слово».[132]

Однак польська адміністрація, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон між Галичиною і північно-західними землями та запобігти вплив на інші етнографічні українські території, заборонила проведення конгресу. У цей історичний період дедалі більше зростала кількість політичних сил, котрі схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очікуючи від уряду поступок – національно-територіальної автономії та ін.

Поступово ініціативу в політичному житті краю захопила Незалежна група УНТП. Більш довірливо поставились до програми Українська радикальна партія (УРП) і група «Заграва». У той час, коли керівники партій не змогли зійтись на спільній платформі, активність у цьому процесі виявили низові організації. 17 лютого 1924 р. у Станіславові відбувся Міжпартійний з’їзд, у якому взяли участь близько 100 делегатів – членів Незалежної групи УНТП, групи «Заграва», Незалежної робітничої групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярію національної оборони. Крім того, засновано Станіславівську окружну політичну раду, до складу якої увійшли по два представники УРП, Незалежної групи УНТП, групи «Заграва» і Незалежної робітничої групи.[133] Подібні з’їзди відбулись – у Раві-Руській (25 березня 1923 р.), Перемишлі (28 березня), Львові (29 березня), де також було створено окружні політичні ради й окружні канцелярії національної оборони.[134]

На з’їзді трудовики заявили про доцільність національно-політичного представництва за кордоном. На їхню думку, склад цього представництва слід було обговорити з іншими українськими партіями, зокрема з УПР. Щодо Радянської України, то, на відміну від радикалів, з’їзд із задоволенням відзначив «великі поступи українського народу Наддніпрянщини в напрямі розбудови свойого національно-державного життя і висловив тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».[135] Обидва з’їзди продемонстрували спільність позицій радикалів і трудовиків у питаннях захисту прав українського народу перед екстермінаційним наступом польського уряду, доцільності співпраці українських партій та створення Верховної ради як координаційного центру. Однак розбіжності в інших питаннях не давали змоги сформувати єдиної платформи національно-визвольного руху.