Читать книгу Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель - Страница 10

Швейцар у формі відчинив двері – і я потрапив у величний хол Георга V – одного з найгарніших палаців столиці.

Червоний мармур Alicante вкривав усю підлогу й піднімався до величних колон, що тягнулися до стелі – високої, дуже високої.

Стійка рецепції була оздоблена деревом. Усе навкруги свідчило про поєднання високого стилю та практичності.

Портьє снували туди-сюди із золотавими візками, на яких складали сумки та валізи – переважно з натуральної шкіри та з нашивками коштовних брендів. На рецепції швидко та з посмішкою видавали ключі, мапи Парижа, надавали пояснень людям – мабуть, вибагливим. Один із клієнтів, у шортах і кросівках Nike – видовище таке саме неочікуване, як репер посеред симфонічного оркестру, – спокійнісінько йшов холом, вочевидь, почуваючись тут дуже зручно. Безперечно, він приїхав із моєї батьківщини…

Я направився до рецепції:

– Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, де у вас тут бар?

Я переймався, що в мене поцікавляться, чи маю я тут номер. Вигляд мій був не дуже гарний: скуйовджене волосся, мокре обличчя. На моє щастя, щойно побачений турист у шортах трохи заспокоїв мене.

– Так, пане, праворуч, три сходинки – і трохи подалі ви побачите бар, – відповів мені хлопець чемно та дружньо.

Я піднявся сходами й опинився у великій заскленій залі, яка простягалася внутрішнім двориком: цитрусові та самшити в прекрасних ліплених горщиках; столики з екзотичного дерева та крісла, які запрошували до відпочинку. На підлозі зали були розстелені килими, які притишували мармур. На рясно розмальованій стелі були підвішені великі гарні люстри. Низенькі столики були оточені кріслами, укритими м’якими тканинами: у них хотілося одразу ж лягти й комфортно згорнутися – попри імпозантне оточення, яке вимагало певного етикету.

Зала вела до бару, який у порівнянні з нею видавався невеликим. Стіни й підлога були вкриті червоним велюром – тут було дуже затишно. Небагато людей у цей час: чоловік і жінка, середнього віку, сиділи в низеньких кріслах одне навпроти одного; трохи подалі двоє чоловіків щось обговорювали пошепки, але дуже жваво. Дюбрея не було видно. Я попрямував до одного зі столиків у глибині зали, щоб бачити, як він підійде; проходячи повз пару, я відчув п’янкий аромат жіночих парфумів.

На столику було розкладено пресу: кілька серйозних газет на кшталт Herald Tribune, New York Times, Monde та інші, не такі відомі. Я взяв до рук таблоїд Closer, стан якого свідчив про його популярність у попередніх відвідувачів. Та й зрештою я в ідеальному місці, щоб цікавитися життям зірок!

Дюбрей досить швидко підійшов, і я квапливо позбувся посереднього журнальчика. Він перетнув бар, підійшов до мене, і я помітив, як четверо присутніх повернули голови та простежили за ним поглядом. Він був із тих чоловіків, які випромінюють енергію, притягують до себе увагу, мов магнітом.

– Ну ж бо, розповідай про свої пригоди!

Я помітив, що він ніколи не вітається. Щоразу, як я його бачив, він нібито продовжував попередню розмову, на кілька хвилин перервану.

Він замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.

Я розказав йому в усіх подробицях про свій досвід із таксистом.

– Оце ж тобі пощастило! – веселився він з поведінки водія. – Та якби я спланував таку зустріч – і то б так гарно не організував!

Я також розказав про труднощі, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, і про відчуття свободи, яке опанувало мене насамкінець, попри сварку.

– Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.

– Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути – адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!

Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.

– Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…

– Я геть не розумію вашу думку, – збентежено сказав я.

Він відкинувся в кріслі.

– Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

– Тома.

– Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.

– То ще м’яко сказано…

– Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині – і зустрів у коридорі свого шефа.

– Він не безпосередній наш шеф. Ларше – директор підрозділу.

– Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.

– Гаразд.

– Ти – така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.

– Добре.

– Що вони кажуть?

– Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посміхається йому… дружньо, навіть люб’язно.

– Он як… Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?

– Ну… авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити – правила чинні не для всіх…

– Гаразд, як звати іншого колегу – того, який з усіх глузує?

– Мікаель?

– Так. Уяви тепер ту саму сцену – цього разу між Ларше і Мікаелем. Мікаель іде з роботи о п’ятій. Що станеться?

– Побачимо… Уявляю… Я гадаю, що Ларше зробить йому те саме зауваження.

– Хіба?

– Він йому так само скаже: «По обіді йдеш у власних справах?» – може, навіть зі ще більшим сарказмом. Він і справді з нього глузуватиме!

– А як відреагує Мікаель?

– Ой… складно уявити. Я чогось думаю, що з Мікаеля станеться відповісти добрим жартом, щось на кшталт: «О, та ви все знаєте!» – чи щось таке.

– Он як! А як же відреагує Ларше?

– Обоє посміються та розійдуться кожен по своє.

– Як цікаво, – сказав він, допивши напій. – І що ти думаєш?

– Не знаю, – задумливо відповів я. – Якби так справді трапилось, я вважав би це ознакою нерівності.

– Ні, Алане. Не так.

Він махнув офіціанту, який був поруч.

– Повторіть бурбон.

Я ковтнув води. Дюбрей нахилився до мене, пильно вдивляючись мені у вічі – аж я почувався голим.

– Не так, Алане, – повторив він. – Усе набагато… гірше. Тома постійно себе виставляє напоказ. Його поведінка вселяє в Ларше… певну повагу. Мікаель з усіх глузує, і Ларше знає, що він вважає себе розумнішим за інших. Тому Ларше глузує з Мікаеля, щоб показати, що він іще розумніший за нього. А ти…

Він замовчав…

– А я не граю в ці ігри, на відміну від інших, я є сам собою, от він і зловживає цим.

– Ні, усе насправді ще більш запущене. Найточніша твоя характеристика, Алане, – це саме те, що ти… не вільний. Ти не вільний – от тебе й закривають іще щільніше в тюрмі, у якій ти опинився…

Запала тиша. Я намагався оговтатися від раптового удару. Потім кров у мені скипіла, я захóдився від люті. Що це він наговорює на мене, га?

– Усе навпаки! Геть навпаки! Я не зношу, коли хтось обмежує мою свободу!

– Згадай іще раз ситуацію з таксі. Ти примушував себе висловлювати думку, протилежну його думкам, – ти сам сказав. Але ж його, як і багатьох інших, ти ніколи більше не зустрінеш – то просто якісь незнайомці. Твоє життя, твоє майбутнє від них не залежить, правда? Однак ти відчуваєш потребу якось… підлаштуватися, щоб вони тебе оцінили. Ти боїшся, що в тобі розчаруються і тебе відкинуть. Тому ж бо ти й не дозволяєш собі висловлювати справжні думки й почуття, діяти так, як тобі хочеться. Ти намагаєшся адаптуватися під очікування інших. Причому, Алане, тебе ніхто не просить – ти так робиш з власної ініціативи.

– Але ж це нормально, хіба ні? От якби кожен щось робив для інших – увесь світ зажив би краще!

– Може, й так, але ж у твоєму випадку не йдеться про вибір. Ти не говориш собі: «Отже, буду сьогодні робити, що від мене чекають». Ні, ти підсвідомо змушуєш себе так чинити. Інакше, як тобі здається, ти не будеш подобатися, від тебе будуть іти. То ж ти, не усвідомлюючи, накладаєш на себе купу обмежень. Життя твоє стає вкрай обмеженим – тому ти й не почуваєшся вільним. І… ти хочеш, щоб усі так жили.

Я був приголомшений. Це було як сніг на голову. Я чекав на будь-що, але не таке. Думки, емоції – усе змішалося в моїй голові, усе навкруги йшло обертом. Я відчув бажання грубо заперечити весь оцей аналіз Дюбрея, але ж якась частка мене схвильовано… відчувала, що він каже правду. Правду, яка бентежить. Я все життя жив, відчуваючи щонайменший утиск, обмеження свободи, підкорення іншим, а тут мені пояснювали, що я – просто маестро самознущання.

– Розумієш, Алане, якщо ти зобов’язав себе не розчаровувати інших, щоб певним чином відповідати їхнім очікуванням щодо тебе або щоб адаптуватися до їхніх звичок… уяви собі: у такому разі дехто буде ставати дедалі вимогливішим до тебе, наче то вже стало твоїм завданням – підкорятися їхнім забаганкам. Їм і насправді це видаватиметься нормою. Якщо ти відчуваєш провину, що пішов трохи раніше, – твій патрон цю провину збільшить. Не обов’язково через те, що він схиблений. Це так само підсвідомо: він відчуває, що для тебе є неприйнятним полишати робоче місце рано, і вважає, що для нього це так само. Саме ти викликаєш таку його реакцію, розумієш?

Я мовчав і загіпнотизовано спостерігав за колами, що його рука вже певний час виписувала в повітрі склянкою бурбону, від чого лід бовтався навсібіч, постукуючи об скляні стінки своєї тюрми.

– Алане, – сказав він, – свобода – усередині нас. Вона має виходити з нас. Не очікуй, що вона прийде десь іззовні.

Його слова дзвеніли в моєму мозку.

– Може, й так, – зрештою погодився я.

– Знаєш, проводили багато досліджень із людьми, що вижили в концентраційних таборах під час Другої світової війни. Одне з таких досліджень довело, що всі, хто вижив, мали одну спільну рису: вони лишалися вільними всередині себе. Якщо в когось із них був лише шматок хліба на цілий день, вони казали собі: «Я вільний. Я можу з’їсти його, коли захочу. Я сам вирішую, коли проковтну його». Здавалося б, доступний вибір – сміховинний, але завдяки йому вони зберігали відчуття свободи. І здавалося, що це відчуття свободи допомагало лишатися живим…

Я уважно слухав його і не міг утриматися від думки, що на місці тих бідолашних я відчував би тиск влади й панування моїх утримувачів над собою так сильно, що ніколи б не зміг розвинути свій дух.

– І як же… стати вільнішим усередині себе?

– Не існує єдиного рецепта чи стовідсотково ефективного способу. Однак непоганим методом є час від часу обирати поведінку чи дії, яких зазвичай ти ретельно уникаєш.

– Скажіть, будь ласка, у мене таке враження, що від самого початку всі ваші поради складаються з того, що мені не подобається виконувати… Це такий вигляд цей процес має на практиці?

Він вибухнув сміхом. Старенька пані з п’янкими парфумами аж обернулася до нас.

– Усе складніше. Але, коли ти йдеш життям, обходячи здалеку все, що тебе лякає, – ти не можеш побачити, що більшість тих лячних речей вигадані твоїм же розумом. Єдиний спосіб перевірити, правдиві чи хибні підстави для страху, – це підійти й перевірити на практиці! Іноді корисно опанувати себе, можливо, навіть силкувати себе зробити щось, що мало завдати болю, – і, таким чином, дати собі шанс усвідомити, що ти дещо помилявся.

– І що ж ви попросите мене зробити цього разу задля розв’язання моєї проблеми?

– Отже, як бачимо… – сказав він, умощуючись у своєму кріслі, явно задоволений, що сформулював свою думку вдало. – Ти думаєш – помилково, – що людям не сподобається, коли ти не відповідатимеш їхнім критеріям, ти маєш потребу підлаштовуватись під очікування щодо тебе. Будемо тебе переналаштовувати.

Я ковтнув слину. Обличчя палало.

– Переналаштовувати?

– Саме так. Будеш тренуватися обирати протилежне тому, що, за твоїм відчуттям, мусиш робити. Наприклад, почни з того, що щодня приноситимеш до кабінету журнал, який тебе не дуже цікавить, щоб можна було пересвідчитись, що тебе всі з ним бачили.

Я з жахом побачив, що він узяв той самий Closer, який я поклав віддалік під час його появи.

– Але ж якщо так робити – то ж спалитися перед усіма.

– Ой-ой! Авжеж, імідж, імідж! Бачиш – нема в тобі свободи…

– Але я не можу цього робити – я ж матиму наслідки: мені не довірятимуть.

– Ти забуваєш, що ти мені казав багато разів: у тебе на роботі всім байдуже, хто що робить, – усіх цікавлять результати. Тому всім байдуже, що ти там читатимеш!

– Та я не можу! Мені… соромно!

– Не треба соромитися того, що тобі цікаво.

– Мені не цікаво! Я ніколи не читаю таких журналів.

– Я знаю. Їх ніхто не читає. Вони просто продаються сотнями тисяч екземплярів щотижня… Але він тебе цікавить, бо ти його тримав у руках, коли я зайшов!

– Я не дивився… Я просто… Я просто поцікавився, що там…

– Ти маєш право цікавитися. Цікавитися – це природно. І не слід цього соромитися.

Я вже уявляв своїх колег і начальство, яке бачить мене з тим журналом.

– Алане, ти будеш вільним того дня, коли тебе навіть не займатиме питання, що собі думають люди, які побачать тебе із Closer у руках.

Я лишень повторював собі думку, що той день далеко, геть далеко…

– Хтозна…

– Крім того, щодня ти припускатимешся, скажімо… трьох помилок, помилок побуту. Себто я хочу, щоб тричі на день ти поводився неправильно, у будь-якому сенсі, у якихось дрібничках. Треба, щоб ти ставав неідеальним на якийсь час, щоб ти усвідомив, що ти від того лишишся живим, нічого для тебе не зміниться і стосунки з іншими не погіршаться. І наостанок: двічі на день ти відмовлятимеш у тому, про що інші тебе просять, чи навіть будеш їм суперечити. На вибір.

Я мовчки дивився на нього. Брак ентузіазму в мене на обличчі контрастував із сяйвом ентузіазму в нього. Він, вочевидь, був дуже щасливий зі своїх ідей.

– Коли починати?

– Одразу ж! Ніколи не відкладай на пізніше те, що допомагає зростанню.

– Чудово. Що ж, цього разу я йду не прощаючись і не пропоную оплатити свою частину рахунку.

– Супер! Гарний початок!

Він явно був задоволений, але його бешкетний погляд не обіцяв нічого доброго.

Я підвівся й пішов.

Я вже майже пройшов крізь весь бар і дійшов до дверей, коли він покликав мене. Його гучний голос так різонув мертву тишу бару, що всі повернулися в його бік, намагаючись роздивитися, чим він там махає.

– Гей, Алане, повернись-но! Ти забув журнальчика!