Читать книгу Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель - Страница 11

9

Оглавление

Ненавиджу понеділки. Це відчуття, мабуть, найбанальніше й найпоширеніше у світі. Але я для цього мав найбільше причин: це щотижневі планувальні зустрічі. Щотижня ми з колегами збиралися, аби почути, що ми не досягли поставленої мети і що треба робити, щоб виконувати поставлені завдання. Які ж рішення ви ухвалите? А як чинитимете?

Вихідні видалися багатими на емоції, як і весь тиждень після зустрічі з Дюбреєм. Перші дні я силував себе, рахуючи мої маленькі щоденні подвиги. А потім я вже сміливо насолоджувався всіма приводами, які для цього траплялися.

Я повільно посувався вузькою вуличкою – і всі плелися за мною, – хоча мене розпирало від бажання натиснути на педаль газу і рвонути щосили, замість повзти, як старий дідуган за кермом. Я зчинив трохи галасу у квартирі, і моя сусідка знизу, пані Бланшар, двічі дзвонила мені. Я кинув трубку, перервавши агента, що втелющував мені вікна. Я прийшов на роботу в шкарпетках різного кольору. Я їв фуа-гра в невеликому ресторані та сказав офіціанту, що паштет був непоганим. І я щодня, в годину найбільшої навантаженості, пив каву в бістро навпроти, де кожен приходив і розказував банальні речі та давав поради щодо економічного розвитку країни, до яких уряд нездатний додуматися. Авжеж, я намагався не погоджуватися майже з усім.

Усе це вимагало від мене зусиль, хоча певна частина мене починала отримувати задоволення від вивищення над моїми страхами. Я плекав надію, що колись та й звільнюся від їхнього ярма.

Того понеділка, одразу після першої співбесіди з кандидатом, я пішов на те злощасне засідання. Була 11:05 – отже, я спізнився… Я ввійшов до зали, тримаючи в руках блокнот і… Closer. Усі консультанти вже сиділи за круглим столом, чекали лише на мене.

Люк Фостері подивився в мій бік крижаним поглядом. Ґреґуар Ларше сидів ліворуч від нього, не змінюючи свою фірмову посмішку. Він знав, що найкраще люди реагують на позитив. Я певен, що він вибілив зуби, бо вони так виблискували, як штучні. Коли він говорив, я дивився йому не в очі, а в зуби.

Я сів на вільне місце. Усі обличчя повернулися до мене. Я поклав журнал на стіл, щоб назву було видно, і намагався не перетинатися ні з ким поглядом – надто соромно мені було…

Ліворуч від мене Тома захоплено читав Financial Times. Мікаель розважався із сусідкою, яка проглядала Tribune та водночас хихотіла над його дурними жартами.

– Цього тижня показники такі…

Ларше полюбляв почати фразу і, привернувши увагу, замовчати, не закінчивши. Він підвівся для ще більшої уваги, сів і продовжив з посмішкою:

– Цього тижня в нас хороші показники. На 4 % підвищився показник працевлаштувань наших кандидатів порівняно з минулим тижнем – і це на 7 % більше, ніж такого самого тижня минулого року. Принагідно нагадаю, що наша мета – збільшення на 11 %. Звичайно ж, у кожного різний особистий успіх – тож я ще раз привітаю Тома, який тримає лідерство.

Тома удав, ніби йому байдуже і він лише трішечки задоволений. Він обожнював робити міну переможця, який сприймає перемогу спокійно. Насправді ж я знав, що кожен комплімент для нього – як доза наркотику.

– Але є чудова новина для решти.

Поблажливий погляд Ґреґуара Ларше обвів групу, поки він тримав театральну паузу, перш ніж вести далі:

– Насамперед хочу наголосити, що Люк Фостері багато працює для вас. Ось уже місяць, як він аналізує всі дані, аби зрозуміти об’єктивну причину, чому деякі з вас мають кращі результати, ніж інші, хоча методика роботи в усіх однакова. Тож він ретельно провів звіряння, порівняв усі цифри, прорахував статистику та графіки. І результат його дослідження феноменальний. У нас є рішення, від якого кожен із вас виграватиме щоденно! Люк, даю тобі слово – самому надати твої висновки!

Наш начальник відділу, ще серйозніший, ніж завжди, почав говорити холодно й монотонно, не підводячись із місця.

– Я проаналізував позначки щодо ваших телефонних переговорів. І помітив зворотну пропорційність між середньою тривалістю співбесід із консультантом за дванадцять місяців і середньомісячним результатом успішності такого консультанта з урахуванням працевлаштування кандидата.

У залі запала тиша. Кожен запитально дивився на Фостері.

– А можна нашою мовою перекласти? – спитав Мікаель зі сміхом.

– Це дуже просто! – сказав Ларше, тут же забравши слово, яке щойно дав своєму довіреному. – Це означає, що ті, хто найдовше говорять по телефону, проводячи співбесіду, мають менше часу, щоб відповідати на дзвінки від підприємств, які шукають працівника. Це ж логічно, якщо подумати. Двох зайців не впіймаєш. Якщо ви занадто довго розмовляєте з кандидатом – ви менше часу приділяєте пошуку клієнта-підприємства, тому ваші результати гіршають. Неодмінно.

Усі мовчали, поки інформація доходила нам до мозку.

– Наприклад, – вів далі Ларше, – Тома, найкращий серед вас, проводить за розмовою годину й дванадцять хвилин, тоді як Алан, останній за результатами, – вибач, Алане, – присвячує співбесідам не менше як годину й п’ятдесят сім хвилин. Ви усвідомлюєте? Майже вдвічі більше!

Я втиснувся в крісло, дивлячись такими очима, ніби хотів розплавити стіл переді мною. Але ж на тому столі… нічого, крім Closer. Я відчував важкість поглядів.

– Безсумнівно, можна зменшити тривалість співбесід, – сказала Аліса, молоденька консультантка, – але від цього впаде успішність працевлаштувань. Я завжди пам’ятаю про гарантію, яку ми пропонуємо клієнтам. Якщо працевлаштування не було успішним або людина звільнилася в перші півроку, ми мусимо замінити кандидата. Перепрошую, Тома, – вона повернулася до свого колеги, – але я пам’ятаю, що саме твої клієнти найчастіше звертаються по цю гарантію. З моїми ж таке трапляється вкрай рідко.

Він мовчки подивився на неї, лише злегка посміхаючись.

– Не хочу тут ставати на захист Тома, який того не потребує, – сказав Ларше, – але витрати на заміну кандидата дуже малі в порівнянні зі зростанням показників, які він приносить.

– Але це не в інтересах наших клієнтів! – заперечила Аліса. – А отже, і не в наших, бо погіршує наш імідж.

– Не надто вони й переймаються, я певен. Вони знають, що людську натуру не так легко опанувати. То непросто – ніхто не може бути певен, що обрав ідеального кандидата.

Усі переглянулися мовчки. Ларше дивився на нас. Помовчавши, заговорив Давид, який найдовше працював у компанії:

– Складно це довести даними, але співбесіда може бути тривалою, бо не всі кандидати мислять структурно – не будемо ж ми їх перебивати…

– І тут у нас є добра новина, – сказав Ларше із тріумфом. – Люку, озвучуй другий висновок.

Люк Фостері знову почав оповідати про своє дослідження. Він не дивився на нас – він був зосереджений на своїх паперах.

– Я вже сказав вам, що середня тривалість співбесіди в Тома значно менша, ніж в інших консультантів із нижчими показниками успішності. Якщо вивчити дані, то, мабуть, саме цей середній показник визначає різку успішність. Тривалість наочних співбесід особливо неефективна для кандидатів, яких так і не винаймуть, і…

– Іншими словами, – сказав Ларше з виглядом переможця, – менше витрачайте часу на балакунів – буде більше часу на пошук клієнтів. Завершуйте співбесіду, щойно ви розумієте, що перед вами не найкращий кандидат на посаду – нема сенсу продовжувати.

Незручна тиша запанувала в залі.

– У будь-якому разі, – пояснював Ларше з удаваним сміхом, – ви йому не надасте роботу, тож і мороки з ним не матимете…

Бог завжди подорожує інкогніто

Подняться наверх