Читать книгу Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель - Страница 9

– Чому ви хочете працювати бухгалтером?

Очі мого кандидата бігали туди-сюди – він шукав якнайкращого пояснення…

– Ну… так би мовити… мені подобаються цифри.

Здавалося, він сам був розчарований своєю відповіддю. Він радо знайшов би щось милозвучніше, але ж нічого не спало йому на думку.

– І що ж ви любите в цифрах?

Я нібито кинув монету в гральний автомат: кульки лото знову закрутилися, щоки йому почали жевріти. Він, вочевидь, доклав неабияких зусиль, щоб прийти на цю співбесіду: відчувалося, що він не звик до свого сірого костюму та краватки, яка йому стискала шию, підсилюючи незручність його становища. Білі шкарпетки контрастували з темним костюмом настільки, що неначе світилися, як фосфорові.

– Ну… мені подобається… коли дані співпадають… себто, коли на рахунках порядок, я почуваюся впевненим. Мені це подобається. Насправді полюбляю детерміновані речі. Якщо я бачу десь помилку, я можу годинами шукати причину, доки не наведу лад у даних. Хоча… може, й не годинами… тобто я не гаю час, також умію переходити до основного. Але я хочу сказати, що ретельно виконую свою роботу.

Бідолашний. Так відчайдушно доводить, що він – ідеальний кандидат.

– Чи вмієте ви працювати автономно?

Я докладав зусиль, щоб зосереджуватися на його обличчі, аби погляд знову не падав на ті його шкарпетки.

– Так-так, я дуже автономний. Жодних проблем. Я вмію розібратися сам, нікому не дошкуляючи.

– Можете навести приклад ситуації, за якої ви довели, що здатні працювати автономно?

Це був прийом, добре відомий більшості рекрутерів. Якщо хтось переконує, що йому притаманна певна якість, він має навести випадки, які продемонстрували ту якість. Кандидат мусить назвати контекст, свої дії та результат. Якщо бракує одного з трьох компонентів – кандидат бреше. Це ж логічно: якщо в людини певна якість – людина має десь ту якість застосовувати на практиці, знати, що було зроблено і чого досягнуто.

– Ну… так, звісно.

– Опишіть ту ситуацію.

Кульки лото шалено закрутилися: він намагався згадати – чи то вигадати – потрібну ситуацію. Рожевість на щоках іще збільшилась, на лобі йому виступили краплі поту. Я ненавидів, коли кандидатам ставало незручно на моїх співбесідах, бо ж ніколи не ставив перед собою такої мети. Проте був зобов’язаний оцінити відповідність кандидата до бажаної позиції.

– Ну… слухайте, я регулярно доводжу свою самостійність, у цьому немає жодних сумнівів, це точно.

Він розвів схрещені ноги, трохи зігнувся в кріслі і знову схрестив ноги. Ті його шкарпетки могли грати головну роль в рекламі Ariel.

– Дивіться, я прошу просто навести приклад, коли ви востаннє виявили самостійність. У якому місці, за яких обставин, як це сталося. Ми не поспішаємо – тож почувайтеся зручно та спокійно намагайтеся згадати.

Він знову почав соватися в кріслі, витираючи спітнілі руки об штани. Минуло кілька хвилин, які мені видалися годинами; він не знав, що відповісти, а я відчував, що йому стає дедалі гірше. Він, мабуть, мене вже ненавидів.

– Добре, – перервав я його тортури, – я скажу вам, чому ставлю таке запитання. Ця вакансія наявна на маленькому підприємстві, яке втратило бухгалтера. Той багато прогулював роботу й полишив фірму без попередження кілька днів тому. Ніхто не зможе інструктувати його наступника. Якщо ви заступите на цю роботу, вам треба буде самому в усьому розбиратися, копатися в його паперах, у файлах його комп’ютера. Якщо ви не вмієте бути справді самостійним – є ризик, що робота стане для вас катастрофою, і моє завдання – запобігти тому, щоб ви втрапили в таку ситуацію. Я не намагаюся спіймати вас на брехні, я просто хочу зрозуміти, чи ви впораєтеся із завданням. Адже в цьому сенсі ваш інтерес співпадатиме з інтересами підприємства, яке пропонує роботу.

Він уважно мене вислухав і, зрештою, визнав, що вважав би за краще працювати за більш структурованих обставин, де він точно знав би, що на нього чекає і де б він знайшов відповідь на свої запитання в разі сумнівів. Ми завершили співбесіду, уточнюючи його професійний профіль та визначаючи, яка вакансія найоптимальніше підійшла б до його особистості, його навичок і досвіду. Я пообіцяв, що збережу його документи та зв’яжусь із ним, щойно з’явиться пропозиція, що підходить йому.

Тоді провів його до ліфта й побажав успіхів.

Повернувшись до кабінету, я продивився пропущені дзвінки. Від Дюбрея було СМС:

«Приходь до мене в бар готелю Георга V. Візьми таксі. Під час поїздки мусиш суперечити ВСЬОМУ, що каже водій. ВСЬОМУ. Чекаю.

І. Д.»

Я двічі перечитав повідомлення і, не втримавшись, скривився від перспективи, яка на мене чигала. Усе залежатиме від пропозицій водія… Поїздка запросто може перетворитися на проблему…

Я глянув на годинник: 17:40. У мене не було більше зустрічей, але я ніколи не полишав офіс раніше від сьомої вечора – у кращому разі…

Я переглянув пошту. Із десяток листів – жоден не терміновий. Що ж, один раз почекають.

Я взяв плаща. Висунув голову в коридор – наче нікого. Я вискочив і похапцем пішов до сходів. Стояти перед ліфтами небезпечно. Я вже дійшов до краю коридору, коли перед моїм кабінетом виріс Ґреґуар Ларше. Авжеж, він миттю помітив, як мені незручно.

– Вирішив по обіді завіятися в особистих справах? – глузливо усміхаючись, спитав він.

– Мені… у мене термінові справи… мушу йти.

Він мовчки пішов собі, задоволений уже тим, що спіймав мене на гарячому. Я пішов далі, до сходів, розлючений, що події обернулися саме так. Чорт забирай, я годинами просиджував вечори в офісі, але одного разу вирішив піти раніше – і тут же спалився.

Я вийшов на авеню Опера досить знервованим – свіже повітря мені було потрібне, аби заспокоїтись, принаймні настільки, наскільки дозволяло передчуття виконання щойно отриманого завдання. Я йшов у напрямку Лувру, туди, де мали стояти таксі. Нікого. Я скористався моментом побути на самоті – мені трохи легшало. Я запалив сигарету і знервовано затягнувся. Щоразу, потрапляючи в стресові ситуації, я потребував сигарети. Дідько, як же того позбутися?…

Поки я йшов, я відчув щось дивне… Наче за мною… стежили. Я обернувся, але не побачив нікого напевне… важко визначити. Я йшов далі, почуваючись дещо незручно.

Я почав пригадувати, коли востаннє брав таксі. Здебільшого, таксисти завжди базіки, які висловлюють свою думку з кожного приводу, щодо кожної новини, а я, слід визнати, ніколи їм не суперечив. Дюбрей явно це зрозумів. Але ж я, можливо, просто лінуюсь? Та й, зрештою, навіщо переконувати людей – все одно думку вони не змінять…

Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пік – чекати можна довгенько.

А якщо це… боягузтво, а не лінощі? Зрештою, не відповідати не означає відпочивати. На споді серця я ж бо часто-густо злився… Але справді, чого ж боятися? Не сподобатися? Зіткнутися не з тою реакцією, на яку очікуєш? Я не знав.

– Вам куди?

Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?

– Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!

– Поїхали до Георга V, – пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.

Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже – буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.

Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!

– Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!

Гм… що б його заперечити… Що б сказати?

– А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?

– Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, – сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом – знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!

Він так кричав, наче я сидів десь далеко.

– Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!

– Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!

Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду… Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.

– Мені здається, що парижани здебільшого чудові.

– Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.

Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання – щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.

– Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.

Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.

– Це ви зараз що таке мені верзете, га?

Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло…

– Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, – я наголосив на цьому слові, – вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.

Він мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звіра, потім відвернувся і знову поїхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем ріж. Я спробував вивільнити напруженість із тіла, сівши зручніше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнішим… Він їхав повільно, але тиша й надалі давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.

– А що це у вас за тату? – спитав я, намагаючись проілюструвати йому думку, яку озвучив хвилину тому.

– А, та от… – сказав він майже спокійно, і я зрозумів, що не помилявся. – То такий собі спогад молодості. Це означає помсту, от.

Він сказав це ну надто вже повчальним тоном. Мені кортіло спитати, яким чином картопля фрі може символізувати помсту, але ж я не самогубець; то я й надалі всміхався.

Ми доїхали до майдану Конкорд.

– Єлисейськими Полями їхати не варто – там усе стоїть. Поїдемо через набережну до Альма і знизу піднімемося на авеню Георга V.

– Але… я хочу, щоб ми все ж таки їхали Єлисейськими Полями.

Він нічого не сказав, зітхнув – і знову заговорив.

– Я обожнюю татуювання. Двох однакових не буває. Щоб зробити тату, потрібна неабияка сміливість. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабаків. Я ще люблю тату в жінок. Ніщо так не збуджує, як неочікувані тату в прихованих місцях. Не знаю, чи ви розумієте, про що я.

Я бачив у дзеркалі його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зібрав докупи всю хоробрість:

– А мені от не дуже подобається тату.

– Звісно, в наші дні молодь не любить тату – усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу… Самі лише телепні, та й годі!

– Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.

– Вирізнятися, вирізнятися… От нам було байдуже до цього, для нас головне було – розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили… Еге ж, тоді заторів не було!

Цей чолов’яга не вмів говорити – лише ревти.

Нестерпний. І лячний. А цей запах… Ну ж бо, ще одне зусилля…

– Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.

– Ага, точно! Знов оці екодурниці! Глобальне потепління та інші нісенітниці від дурбеликів, які хочуть виставити інтелект, якого в них ніц нема!

– Та що ви про це знаєте!

Оце я ляпнув, не подумавши… Він ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидіння і відлетів назад. Він вибухнув:

– Забирайтеся! Чуєте мене? Забирайтеся! Я втомився від малолітніх ідіотів, які читають мені лекції! Досить!

Я відхилився так, що моє тіло занурилося в спинку сидіння. Минуло дві секунди, дві секунди мовчання – потім я відчинив двері й вискочив на вулицю. Я вилетів як стріла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований під сидінням.

Я пробіг поміж машин до просторого тротуару Єлисейських Полів, потім двигнув у напрямку Тріумфальної арки під мжичкою, що освіжала обличчя. Острах минув – я не відчував нічого; я просто біг, біг повз обличчя туристів та вуличних роззяв; біг, бо нічого мене не тримало, я переміг якусь частину власних рамок, розв’язав кілька непотрібних вузлів. Уперше я насмілився вільно казати незнайомцеві те, що думаю, – і я відчував легкість, а надто – свободу, свободу. І дощик мрячив мені по обличчю, немов пробуджуючи до життя.