Читать книгу Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель - Страница 7

За два тижні після нашої зустрічі «мерседес» Дюбрея знову так само стояв на тротуарі під дверима компанії, коли я виходив із роботи.

Я підійшов, і Владі вийшов, обігнув машину, щоб відчинити мені двері. Я розтер сигарету об тротуар і видихнув хмарку диму. Треба ж так… я тільки-но запалив сигарету вперше за півдня!

Я вже не так непокоївся, як минулого разу, але трохи нудило від мандражу – та я грішив на обідній соус.

«Мерседес» рушив, з’їхав із тротуару, спокійнісінько перетнув авеню Опера через суцільну лінію і розвернувся до Лувру. За кілька хвилин ми вже їхали вулицею Ріволі.

– Ну що, завойовнику паризьких хлібівень, як зі здобиччю?

– Я їстиму тости із супермаркету весь наступний місяць, аби забутися.

Садистська посмішка з’явилася на обличчі Дюбрея.

– Куди ви везете мене сьогодні?

– Ти ба, який прогрес! Минулого разу ти не насмілювався й питати. Тебе можна було везти, наче в’язня.

– Я і є в’язень свого зобов’язання.

– То правда, – задоволено ствердив він.

Ми приїхали на майдан Конкорд. Цілковита тиша в салоні люксового авто контрастувала зі жвавістю й шумом майдану, наповненого автомобілями, що їхали врізнобіч з усіх усюд, натискаючи на газ, аби проїхати кілька метрів і трошки випередити одну чи дві машини. Якщо це вдавалося – протягом кількох секунд на обличчях водіїв сяяли задоволені посмішки переможців, доки вони знову не встрявали в оточення з усіх боків. У світлому небі над Національною асамблеєю пливли темні хмари. Ми взяли праворуч, у бік Єлисейських Полів, – і перед нами проліг широкий проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.

– То куди їдемо?

– Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще…

Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.

– Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.

– Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, – лише він дійсно може змінити людину. Решта – бла-бла, інтелектуальний онанізм.

Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.

– То що ви вигадали для мене сьогодні? – спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.

– Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.

– Змінивши начинку?

– Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.

– Ви жартуєте? – спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.

– Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.

– Ще й як є! Там нема чого дивитись.

– В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.

– Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!

– Основна різниця – у твоїй голові.

– Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць…

– Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.

– Мені незручно там перебувати – навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.

– Що саме тебе бентежить? – спитав він, злегка посміхаючись.

– Не знаю… ці люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.

– Немає особливих правил. Це така сама крамниця, як інші, просто дорожча. Але ж у дорожчій можна бути вибагливішим!

«Мерседес» зупинився біля тротуару. Ми були в центрі Єлисейських Полів. Владі ввімкнув аварійку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.

Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч – там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами – ім’я мого ката: Cartier.

– Уяви, – сказав Дюбрей, – на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.

– Мені до того далеко.

– Єдиний спосіб дістатися цього – вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.

– Можливо, – відповів я.

Але я не був у тому певен.

– Слухай, зрозумій же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, – такі самі люди, як ти – на зарплатні, на середній зарплатні, – вони й самі не можуть собі дозволити Cartier…

– То що конкретно я маю робити? Яке моє завдання?

– Ти будеш просити показати годинники. Ти маєш поміряти штук п’ятнадцять, ставити якомога більше запитань, а потім піти, нічого не купивши.

Стало ще більш лячно.

– Мені спочатку треба покурити.

– Ще одне…

– Що?

Він узяв мобільний, набрав номер – і в його кишені стиха задзвонило. Він вийняв маленький апарат тілесного кольору, натиснув кнопку – і дзвінок стих.

– Надягни це собі у вухо. Тоді я чутиму, як ти говориш, а ти чутимеш мене й мої поради.

– Що це за маячня? – спантеличено спитав я.

– І останнє…

– Та що ж іще?

– Розважайся. Це найкраща порада, яку можна тобі дати. Якщо тобі це вдасться – ти виграв. Перестань усе сприймати так серйозно. Розслабся та сприймай це випробування як гру. Це ж і є гра, чи не так? Ніхто нічого не втрачає – лиш проводимо експеримент.

– Ну…

– Знаєш, кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує.

Я мовчки вийшов із машини. Вуличний шум враз оточив мене зусібіч: безліч автівок звертали з майдану Етуаль до Тріумфальної арки; широким тротуаром снували туристи; купки молоді раз по раз забігали в метро та зникали в тьмяних підземних переходах. Дмухнув теплий вітерець і дещо розвіяв мої важкі думки.

Я трохи відійшов і, не поспішаючи, запалив сигарету. Без особливого завзяття до «мерседеса» підійшли поліціянти, щоб переставити автівку, припарковану в геть неналежному місці.

Дюбрей сказав про тест. Він сказав, що хоче перевірити, чи є в мене прогрес. Це, безсумнівно, означало, якщо він вважатиме, що мого прогресу недостатньо – він найближчими тижнями даватиме інші неприємні завдання. Аби уникнути цього, слід опануватити себе та успішно пройти випробування – іншого вибору немає. У всякому разі я був певен, що так просто він мене не облишить.

Я кинув недопалок на тротуар і ретельно – аж надто ретельно – розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стіну цього храму розкоші. Мене трохи трусило. Але ж годі – час іти!