Читать книгу Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель - Страница 8

Я глитнув слину і штовхнув вхідні двері. Якоїсь миті перед очима промайнув образ матері, змореної безперестанним пранням. Троє молодиків у темних костюмах привіталися зі мною, мовчки кивнувши головою; один із них відчинив мені другі двері, і я раптом опинився всередині – у всесвіті, який досі був мені геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

Крамниця була велична, широка, із височенною стелею, під якою мінилася вогнями люстра. Посередині були монументальні сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, які сяяли виставленими в них коштовностями. Стіни були оббиті велюром, який поглинав світло. У повітрі ширяв легкий, ледве вловимий, невідомий, але заспокійливий запах. Підлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною і був настільки м’яким, що хотілося впасти, загорнутися в нього, заплющити очі й заснути, облишивши весь клопіт. Гостроносі жіночі туфлі на високих підборах – дуже гарні, дуже жіночні – ступали цим килимом і крок за кроком прямували… до мене. Я повільно підвів очі… Худорляві довжелезні ноги, чорна коротка вузька спідниця по фігурі. Приталений піджак – дуже приталений… Блондинка. Очі світло-блакитні, як крига. Ідеально, аж до штучності, пригладжене волосся. Холодна краса.

Вона дивилася просто на мене. Чітким, натренованим голосом вона спитала:

– Доброго дня, пане. Чим можу допомогти?

На її обличчі не було й тіні посмішки. І я, заціпенілий, загадувався над питанням: чи то її звична манера поведінки, чи вона вже розпізнала в мені чужорідний елемент – відвідувача, який не стане покупцем. Від її погляду я почувався наче голим, немов із мене зірвали маску, викрили мене.

– Я хочу подивитися… чоловічі годинники.

– Із нашої колекції чи сталеві?

– Сталеві, – відповів я, задоволений, що маю можливість обрати щось не таке далеке від моїх повсякденних уявлень.

– Золото треба! – проревів Дюбрей у навушнику.

Я злякався, що продавчиня почує його голос. Вона, здавалося, нічого не помітила. Я мовчав.

– Ходіть за мною, сказала вона мені тоном, від якого я відразу пошкодував про свій вибір – тоном, який означав «навряд чи». От же ж бридка…

Я йшов за нею, похнюпивши голову й спостерігаючи за її туфлями. Багато можна сказати про людину за її ходою. Хода цієї дівчини була ствердною, тренованою – ніякої спонтанності. Вона провела мене в першу кімнату і попрямувала до однієї з дерев’яних шаф. Вправний рух золоченого ключика в її пальцях з ідеальним червоним манікюром – відчинилась горизонтальна вітрина. Вона вийняла тонку тацю, вкриту оксамитом, на якій велично лежали годинники.

– У нас є Pasha, Roadster, Santos і знаменитий французький Tank. Це механічні годинники з автозаводом. Також є Chronoscaph – більш спортивного стилю: каучуковий браслет зі сталевими вставками; годинник герметичний – тримає до ста метрів.

Я не слухав, що вона каже. Її слова резонували в моїй голові – я не намагався розпізнати суть. Моя увага була прикута до жестів, що супроводжували її мову. На кожний годинник вона показувала довгими пальцями, не торкаючись, – немов доторком можна було їх пошкодити. Сама лиш її манера жестикулювання надавала коштовності цим мертвим виробам зі звичайного металу.

Треба було говорити, треба було попросити їх поміряти. Але слова, завжди такі легкі, раптом стали важкими під натиском професіоналізму продавчині. Її слова й жести демонстрували таку досконалість та професійність, що я боявся видатися за селюка, щойно розтулю рота.

Тут я згадав, що Дюбрей мене слухає. Тож треба було рушити назустріч долі.

– Дайте приміряти ось цей, – сказав я, показуючи на годинник із каучуковим браслетом.

Вона вдягла білу рукавичку – немов відбитки її пальців могли зашкодити красі виробу – і обережно тримаючи годинника кінчиками пальців, простягнула мені. Мені було навіть незручно брати його голіруч.

– Це наша новинка. Кварцовий механізм, сталевий корпус, функція хронометра, три типи лічильника.

Кварцовий годинник… Навіть не справжній годинниковий механізм… Тих кварцових годинників за ціною менше від десяти євро на ринках – тисячі…

Я ладнався вже його надіти – аж раптом усвідомив, що на руці в мене вже був мій власний годинник. Я зашарівся від сорому. Не можна було показувати мій дешевий пластиковий годинник, захований під манжетою піджака… Я різко зняв його, вочевидь, незграбним жестом, прикривши долонею, і швиденько запхав до кишені, щоб вона його не побачила.

– Можна покласти його на полицю, – сказала вона удавано дружнім тоном.

Я був упевнений, що вона помітила, як незручно я почуваюсь, і бажала тим насолодитися. Я відхилив її пропозицію. Обличчя мені палало. Аби ж тільки не зчервоніти… Я схопився за перше, що впало мені в очі, щоб відвернути її увагу від себе:

– Як довго працює батарейка?

Водночас мій сором досяг апогею. Я ж, мабуть, перший клієнт за всю історію Cartier, який поцікавився строком служби якоїсь батарейки. Авжеж, такі дрібнички тут зазвичай нікого не цікавлять.

Продавчиня помовчала мить, немов даючи мені час усвідомити, наскільки моє запитання недоречне, аби тортури сорому достатньо глибоко опалили мене. Мені ставало дедалі гарячіше.

– Один рік.

Мені конче треба було заспокоїтися, зорганізуватися. Я щосили намагався оговтатися, із фальшивою цікавістю втупившись у перший-ліпший годинник. Я взяв його та швиденько надягнув на зап’ясток – силився удати, нібито я звик до дорогих речей; спробував так само швидко його застібнути – аж раптом металева подвійна застібка заблокувалася: мабуть, неправильно склав її. Я похапцем її розкрив і ще раз спробував, ще й трохи притиснувши, але застібка заблокувалася ще гірше.

– Застібка складається в інший бік, – сказала вона мені так, наче цілком викрила мої наміри. – Дозвольте…

Я потонув у соромі, голова мені кипіла. Я злякався, що краплі поту впадуть просто на стіл – і відхилився на кілька сантиметрів, аби уникнути того найвищого приниження.

Я простягнув їй руку, почуваючись утікачем, який здався і простягає руки поліціянту, щоб той надягнув наручники. Вона, ніби не помічаючи моєї незручності, легким рухом застібнула годинника.

Граючи роль естета, що оцінює вигляд дорогої речі, я відвів руку й почав роздивлятися годинник під різними кутами.

– Скільки він коштує? – спитав я так невимушено, наче ставлю це запитання мало не щодня.

– Три тисячі двісті сімдесят євро.

Мені здалось, що почув у її голосі гидке задоволення, яке подекуди виявляється в ницих екзаменаторів, коли вони оголошують, що ви провалили іспит і не бачити вам чи то диплому, чи то водійського посвідчення.

Три тисячі двісті сімдесят євро – за кварцовий годинник у стальному корпусі з каучуковим браслетом… Мені кортіло запитати її, чим це відрізняється від китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звісно, оцінив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомість ця завелика ціна – неосяжна, як на мене, – на диво, дала мені трохи полегшення: очевидна невідповідність руйнувала магію всесвіту розкоші та мою повагу до того всесвіту.

– Хочу поміряти он той, – сказав я, показавши на інший годинник і знімаючи із себе попередній.

– Tank, французький, дизайн 1917 року. Механіка з автозаводом, калібр Cartier 120.

Я надягнув його.

– Непоганий, – сказав я, дивлячись на нього і ніби вагаючись.

Отже, поміряв уже два. Скільки ще треба було поміряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися, коли у вусі пролунав голос Дюбрея, ще чіткіший, ніж досі:

– Скажи їй, що це все – дріб’язок, і вимагай подивитись годинники із золота!

– Оцей ще хочу подивитися, – сказав я, ніби геть не чув його.

…То буде вже третій…

– Скажи їй…

Я закашляв, аби перекрити його голос. Який то матиме вигляд, якщо вона його почує? Я подумав, що маю вигляд мало не злодія, який тримає зв’язок зі спільником, що чигає на вулиці. Камери спостереження, безперечно, уже зафіксували мій навушник. Я знову почав пітніти… Конче треба було якнайскоріше завершити завдання.

– Навіть не знаю. Усе ж таки, мабуть, я гляну на моделі із золота, – сказав я неохоче, зі страхом, що вона не йме мені віри.

Вона швидко зачинила шафку вітрини.

– Ходіть за мною.

Мене не полишало неприємне відчуття, що вона недбало мене обслуговувала, – геть на мінімумі, який від неї вимагався. Вона ж, безперечно, знала, що лише гаяла свій час. Я йшов за нею, крадькома оглядаючи все навкруги. Мій погляд перетнувся з одним із молодиків у темному костюмі, який до цього відчиняв мені двері. Авжеж, той охоронець у цивільному. Звісно, й дивиться він на мене мало не з підозрою.

Ми увійшли в іншу, більш простору кімнату. Там уже було кілька клієнтів. Вони вирізнялись від тих перехожих, що ходять вулицями. Вони наче з’явилися тут із нізвідки. Продавчині снували кімнатою, немов безшумні привиди, зберігаючи святість місця.

Я інстинктивно помітив маленькі камери, установлені в ключових точках. Мені здавалося, вони всі прикуті до мене і повільно повертаються, аби стежити лише за мною. Я похапцем витер лоба рукою і силився дихати глибоко, аби заспокоїтись. Треба було утамувати свій страх, водночас із кожним кроком наближаючись до колекції речей, якими користуються мільярдери, якими я начебто цікавився і які нібито був здатний придбати.

Ми зупинилися перед однією з елегантних шафок.

Перелік моделей із золота був ширший. Продавчиня показувала годинники через горизонтальну вітрину.

– Мені подобається ось цей, – показав я на масивний годинник із жовтого золота.

– Модель Ballon bleu, корпус із жовтого золота, вісімнадцять каратів, золота коронка, оздоблена блакитним сапфіром кабошон.[4] Двадцять три тисячі п’ятсот євро.

Здавалося, вона анонсує ціну з наміром повідомити, що моя кишеня таку модель точно не потягне. Вона ж бавилась зі мною, спокійнісінько принижувала.

Мене це зачепило… викликало в мені потребу зреагувати, вийти із заціпеніння.

Вона ж була впевнена, що, чіпляючи мене подібним чином, мало не послугу мені робила.

– Я хочу його поміряти, – сказав я так сухо, що аж сам собі здивувався.

Нічого не відповівши, продавчиня послухалась, а я, побачивши, як вона виконує моє бажання, раптом відкрив у собі геть нову емоцію, досі невідоме мені задоволення. Може, це і є смак влади?

Я надягнув годинника, мовчки подивився на нього п’ять секунд та оголосив свій вердикт:

– Надто масивний.

Я зняв його й простягнув їй, одразу повертаючись до інших моделей.

– Оцей хочу! – показав я, не давши їй часу покласти на місце попередній.

Вона пришвидшила рухи тонких пальців; червоний лак на нігтях відбивав блиск світла, і від того природне сяйво годинників видавалося ще яскравішим.

Я несподівано відчув у собі загадкову силу, яка невідь звідки й узялась. І раптом відчув потребу впануватися.

– І той я також поміряю! – сказав я, показуючи на наступний, аби примусити її тримати заданий мною ритм.

Я не впізнавав самого себе. Моя сором’язливість десь поділася, я дедалі більше опановував владну позицію в розмові. Зі мною відбувалося щось досі незнане. Я почав смакувати тріумф.

– Тримайте, пане.

Я із сумом подумав, що вона відчула до мене повагу лише тоді, коли я почав вимагати. Я виявив нову для мене владність – і вона припинила дивитися на мене так пихато. Вона стояла, потупивши очі на годинники, і виконувала, що я їй казав. Я тримався струнко, з висоти свого зросту споглядаючи на її похилену голову та вправні пальці, що акуратно та жваво переставляли годинники.

Не знаю, скільки часу тривала та сцена. Я вже не був собою – то й загубив відчуття реальності. Був на новій території егоїстичного задоволення, невідомого мені лише годину тому. Дивне відчуття всемогутності – ніби важка кришка зіскочила з коробки мого життя.

– Годі, вертайся.

Важкий голос Дюбрея різко повернув мене на землю.

Не кваплячись, я завершив свою справу. Вона напросилася мене проводжати й ішла за мною. А я йшов до виходу, обводячи приміщення поглядом генерала, що оглядає завойовані землі. Приміщення наразі здавалися менші, атмосфера – банальною. Чоловіки в чорних костюмах відчинили мені двері, дякуючи за візит. І всі бажали мені гарного вечора.

Я вийшов на вулицю – і всі мої почуття потонули в шумі та запаху автомобілів, у вітрі, у надмірній освітленості, від якої небо здавалось аж білим.

Проте, отямившись, я цілком усвідомив відчуття, які щойно пережив: ставлення людей до мене залежало від моєї власної поведінки… Я сам впливав на їхню реакцію.

Мимохіть я почав переоцінювати минулий досвід людських стосунків…

Я також звідкись виявив у собі нечувані ресурси, аби поводитися інакше. Я, звісно, не збирався змінювати свої манери повсякденного життя. Я не був людиною влади й не прагнув таким ставати. Я більше полюбляв теплі стосунки «на рівних»… Я відкрив для себе, що не мушу постійно бути в ролі веденого, але навіть не в тому річ… Я назнав у собі здатність робити те, до чого не звик, – і це був найцінніший досвід.

Вузький тунель життя помалу починав ширшати…