Читать книгу Спалах! Сила несвідомих думок, або Як не заважати мозку приймати рішення - Малкольм Гладуэлл - Страница 10

Уявіть, що ви розглядаєте мою кандидатуру на певну посаду. Ви бачили моє резюме і вважаєте, що я маю всі необхідні рекомендації. Проте ви хочете знати, чи підходжу я вашій організації. Чи я працьовитий? Чи я чесний? Чи відкритий до нових ідей? Щоб відповісти на ці запитання стосовно моєї особистості, ваш начальник дає вам на вибір дві можливості. Перша можливість: зустрічатися зі мною двічі на тиждень протягом року – обідати чи вечеряти, ходити в кіно – і таким чином стати одним з моїх близьких друзів. (Ваш начальник досить вимогливий.) Друга можливість: прийти до мене додому, коли мене немає, і впродовж півгодини-години роззиратися. Що б ви обрали?

Начебто очевидно, що ви оберете першу можливість – грубий зріз. Що більше часу ви проводите зі мною й що більше інформації зберете, то краще. Правильно? Сподіваюся, тепер ви бодай трохи скептичніше ставитеся до цього підходу. Що ж, як показав психолог Семюель Ґослінґ, судження про особистості людей – чудовий приклад того, які несподівані результати можуть показати тонкі зрізи.

Ґослінґ почав свій експеримент із відпрацювання особистостей на вісімдесяти студентах коледжу. Для цього він застосував те, що називається Великою п’ятіркою, – поважне опитування, котре оцінює людей за такими показниками:

1. Екстравертність. Ви комунікабельний або сором’язливий? Ви любите веселитися чи стримані?

2. Погодження. Ви довірливий або підозріливий? Ви послужливий чи волієте діяти наодинці?

3. Сумлінність. Ви організований або неорганізований? Дисциплінований чи маєте слабку силу волі?

4. Емоційна стабільність. Ви тривожний або спокійний? Невпевнений чи впевнений?

5. Відкритість до нового досвіду. Ви мрійливий чи практичний? Ви незалежний чи готовий пристати на думку інших людей?

Науковець попросив близьких друзів тих вісімдесяти студентів також заповнити анкету.

Ґослінґ хотів знати, якою мірою наші друзі є близькі до істини, коли вони оцінюють нас за тестом Великої п’ятірки. Насправді, і це не дивно, наші друзі цілком точно можуть нас описати. Вони мають грубий зріз досвіду спілкування з нами, і це показує, ким ми є насправді. Згодом Ґослінґ повторив процес, однак більше не кликав близьких друзів. Він залучив абсолютно незнайомих людей, котрі ніколи в житті не зустрічали оцінюваних студентів. Вони побачили лише кімнати в гуртожитку. Учасники експерименту отримали планшет із затискачем для паперу й п’ятнадцять хвилин на те, щоб роздивитися навколо та дати відповідь на низку дуже простих питань про власника кімнати: оцінити за шкалою від 1 до 5, чи мешканець цієї кімнати схожий на комунікабельну людину? Чи схильний прискіпуватися до інших? Чи має важливу роботу? Може, оригінальний? Стриманий? Чи допомагає іншим людям, неегоїстичний тощо?

– Я намагався дослідити повсякденні враження, – пояснює дослідник, – а тому не розповідав учасникам експерименту, що саме робити. Я лише сказав: «Ось анкета. Заходьте до кімнати й спробуйте відчути». Я хотів поглянути на процес інтуїтивного судження.

І як же вони впоралися? Спостерігачі за кімнатою в гуртожитку не аж так точно оцінили екстравертність, як друзі. Якщо ви хочете дізнатися, наскільки енергійною, компанійською та веселою є людина, то, звичайно, мусите зустрітися з нею особисто. Друзі також трохи ліпше оцінили, якою мірою особа схильна допомагати іншим і чи можна їй довіряти. На мою думку, це має сенс. Але щодо трьох рис, які залишилися, відповідно до Великої п’ятірки, незнайомці з планшетами виявилися на висоті. Вони точніше оцінили сумлінність, а також ліпше передбачили емоційну стабільність студентів та їхню відкритість до нового досвіду. Тому незнайомці краще впоралися з усіма завданнями. Це наштовхує на думку, що люди, які ніколи нас не зустрічали й лише протягом двадцяти хвилин думали про нас, можуть набагато глибше зрозуміти, ким ми є насправді, ніж ті, хто знає нас багато років. Тепер можна забути про нескінченні зустрічі й обіди з метою «познайомитись». Якщо ви хочете дізнатися, чи я буду добрим працівником, завітайте якось до мене додому й роззирніться.

Якщо ви такі самі, як і більшість людей, то припускаю, що висновки Ґослінґа видаються вам неймовірними. Але правда в тому, що вони такими бути не мусять, а надто після уроків Джона Ґоттмана. Це просто ще один приклад тонких зрізів. Спостерігачі розглядали особисті речі студентів, бо особисті речі містять увесь спектр інформації, який може про нас розповісти. Наприклад, Ґослінґ твердить, що спальня дає три типи підказок про особистість людини. Передусім це заявки про нашу ідентичність, які є невипадковим вираженням того, як ми хочемо, щоб світ бачив нас: копія диплома Гарварду з відзнакою в рамці, до прикладу. Також поведінкові висліди, тобто випадкові підказки, що їх залишаємо по собі: брудна білизна, розкидана на підлозі, або колекція CD-дисків, розміщена за абеткою. Нарешті, регулятори думок та почуттів, тобто зміни, до яких ми вдаємося, аби вплинути на те, як почуваємося в найбільш особистих місцях: ароматична свічка в кутку, вибагливо розкидані декоративні подушки на ліжку. Якщо ви бачите СD-диски, розставлені за абеткою, диплом Гарварду на стіні, пахощі на столику біля ліжка й білизну, акуратно складену в кошику, ви одразу пізнаєте певні аспекти особистості, до того ж ви довідуєтеся про те, про що неможливо здогадатися, якщо тільки безпосередньо провести час із цією людиною. Кожен, хто розглядав книжкові полички в оселі свого нового хлопця чи дівчини – або ж зазирав до його чи її аптечки, – негайно розумів: можна дізнатися стільки ж – ба й більше, – якщо поглянути на особистий простір людини, а не провести з нею кілька годин на публіці.

Такою самою важливою є інформація, якої ви не дістаєте, розглядаючи чиїсь приватні речі. Коли ви не зустрічаєтеся з кимось особисто, то намагаєтесь уникнути всіх складних подробиць або речей, що спантеличують вас і можуть зіпсувати ваше судження. Більшість із нас навряд чи повірять, що дебелий футбольний нападник може мати жвавий та гострий розум. Ми не можемо просто так позбутися стереотипу, що він – тупий гевал. Одначе якби ми побачили лише його книжкову полицю чи картину на стінах у його помешканні, такої проблеми не виникло б.

Те, що люди кажуть про самих себе, також може заплутувати, оскільки ми не надто об’єктивні до себе. Саме тому, оцінюючи особистість, ми не запитуємо людей просто так, що вони про себе думають. Ми даємо їм заповнити анкету на кшталт тесту Великої п’ятірки, ретельно складену для того, щоб оприявнити відповіді. Ось чому Ґоттман не гає часу і не ставить прямих питань про стан шлюбу. Подружжя може збрехати, може побоятись або, що важливіше, може й не знати правди. Можливо, вони аж так цілковито поглинені – або щасливо заколисані – своїми взаєминами, що й уявлення не мають, як це працює.

– Пари не здогадуються, як звучать, – оповідає Сибіл Каррер. – Вони беруть участь у розмові, яку ми записуємо, а потім показуємо їм. В одному з нещодавніх досліджень ми опитували пари про те, що вони дізналися після експерименту, й велика кількість – я б навіть сказала, більшість – зазначили, що здивовані тим, який вигляд вони мали під час обговорення конфліктної ситуації, або тим, що саме вони говорили. Одна жінка, котру ми вважали надто емоційною, зізналася, що не мала уявлення про свою імпульсивність. Вона сказала, що здавалася собі видержливою, здатною все тримати в собі. І таких людей багато. Вони вважають себе за більш відкритих, аніж є насправді, або за негативніше налаштованих, аніж є насправді. Лише подивившись запис, вони усвідомили, як сильно помилялися стосовно того, що дійсно говорять.

Якщо пари й гадки не мають про те, як звучать, то чи варто ставити їм прямі запитання? Мабуть, ні, тому Ґоттман пропонує подружжям обговорювати щось, пов’язане з їхнім шлюбом – наприклад, хатніх улюбленців, – замість того, щоб говорити власне про шлюб. Він дивиться на непрямі індикатори справ у парі: виразні сліди емоцій, що промайнули на обличчі; легкий стрес, який позначився на потових залозах долонь; раптове прискорення серцебиття; невловний тон, що закрадається в бесіду. Ґоттман підходить до головного манівцями, а це, як він дізнався, є швидшим та ефективнішим шляхом до визначення правди, ніж якщо йти до цього питання навпростець.

Спостерігачі в кімнатах гуртожитку робили те, що можна назвати любительською версією аналізу Джона Ґоттмана. Вони шукали «почерк» студентів коледжу. Вони мали п’ятнадцять хвилин на те, щоб відчути атмосферу в кімнаті та здобути відчуття про особу. Вони підступили до питання, послуговуючись непрямими даними щодо кімнат студентів, і процес прийняття рішень був спрощений: їм не заважала зайва інформація, яка збиває з пантелику і яку можна дістати після особистого спілкування. Вони скористалися тонкими зрізами. І що відбулося? А те саме, що й з Ґоттманом: люди з планшетами дуже добре впоралися з передбаченням.