Читать книгу Спалах! Сила несвідомих думок, або Як не заважати мозку приймати рішення - Малкольм Гладуэлл - Страница 7

Як ви гадаєте, скільки можна дізнатися про шлюб Білла й Сью з цього п’ятнадцятихвилинного запису? Чи можна твердити, що їхні стосунки здорові? Припускаю, більшість скаже, що розмова про собаку Білла та Сью повідає нам обмаль. Вона надто коротка. Шлюб випробовують набагато серйозніші речі, як-от гроші та секс, діти і робота, родичі, – й усе це в різних комбінаціях. Інколи подружжя бувають дуже щасливими. В якісь дні вони сваряться. Часом їм навіть кортить одне одного повбивати, але тоді вони їдуть разом у відпустку й повертаються, наче щасливі молодята. Щоб «пізнати» пару, ми вважаємо, що треба спостерігати за ними упродовж тижнів або й місяців і побачити їх у різних станах – щасливими, стомленими, розгніваними, роздратованими, втішеними, знервованими тощо, – а не лише відпруженими під час розмов про собаку, як-от Білл та Сью. Для того, щоб зробити точне передбачення про щось аж таке серйозне, як майбутнє шлюбу, – власне, й будь-яке передбачення, – здається, слід збирати багато інформації та якомога більше контексту.

Проте Джон Ґоттман довів, що цього робити не варто. З 1980-х років до своєї лабораторії він привів понад три тисячі одружених пар, подібних до Білла і Сью. Цю невеличку кімнатку неподалік кампусу Вашинґтонського університету назвали «лабораторією кохання». Кожну пару записували на відеоплівку, а результати аналізували відповідно до того, що Ґоттман назвав SPAFF – система кодування, котра має двадцять окремих категорій, які відповідають кожній можливій емоції, котру подружжя може висловити протягом розмови. Наприклад, огида – це 1, зневага – 2, лють – 7, захисна поведінка – 10, скиглення – 11, сум – 12, протидія – 13, нейтральна поведінка – 14 та ін. Ґоттман навчив своїх працівників зчитувати всі емоційні нюанси з виразів облич людей і тлумачити, здавалося, неоднозначні уривки діалогів. Переглядаючи запис подружньої пари, вони надають код SPAFF кожній секунді розмови, отож п’ятнадцятихвилинне обговорення конфлікту зрештою перетворюється на низку вісімнадцяти сотень цифр: дев’ять сотень – для дружини та дев’ять сотень – для чоловіка. Запис «7, 7, 14, 10, 11, 11», до прикладу, означає, що в одному шестисекундному уривку хтось із подружжя нетривалий час був розгніваним, поводився нейтрально, потім захищався, а тоді почав скиглити. Після цього беруть до уваги дані електродів і сенсорів, щоб кодувальники знали, коли серцебиття чоловіка чи дружини прискорювалося, його або її температура підвищувалася, рухався хтось із них на стільці чи ні, а вже тоді всю цю інформацію вводять у складне рівняння.

На підставі цих розрахунків Ґоттман довів дещо варте уваги. Якщо він аналізує годину розмови чоловіка та дружини, то може з точністю 95 % передбачити, чи ці двоє ще будуть одружені через п’ятнадцять років. Якщо він дивиться на пару п’ятнадцять хвилин, успіх дорівнює приблизно 90 %. Нещодавно професорка Сибіл Каррер, яка працює з Ґоттманом, переглядала деякі відеозаписи для нового дослідження і виявила, що навіть якби вони подивилися лише трихвилинний запис розмови людей, то все одно з великою точністю могли б передбачити, розлучиться пара або ж житиме разом довгі роки. Правду про шлюб можна зрозуміти за набагато коротший відтинок часу, ніж ми уявляємо.

Джон Ґоттман – чоловік середніх літ із совиними очима, посрібленим сивиною волоссям і охайною борідкою. Він невисокий і дуже привабливий; коли він розмовляє про щось дуже цікаве – а так буває майже постійно, – його очі світяться й широко розплющуються. Він був свідомим противником війни у В’єтнамі. Ґоттман досі має щось від хіпі 1960-х років, наприклад кепку Мао, яку він надягає поверх плетеної ярмулки. За освітою він психолог, хоча ще вивчав математику в МТІ; точність і чіткість математики дуже йому до вподоби. Коли я познайомився з Ґоттманом, він щойно видав свою найамбітнішу книжку – трактат на п’ятсот сторінок – під назвою «Математика розлучення». Він намагався пояснити мені суть своєї аргументації, шкрябаючи рівняння та імпровізовані графіки на паперовій серветці, доки мені не запаморочилося в голові.

Ґоттман може здаватися трохи дивним прикладом у книжці, де йдеться про думки та рішення, що зринають з нашого несвідомого. У його підході немає й натяку на інстинкт. Він не виносить швидких суджень. Він сидить за комп’ютером і наполегливо аналізує відеозаписи секунда за секундою. Його робота – це класичний приклад свідомого та зваженого мислення. Але Ґоттман, як виявилося, може нас багато чого навчити про вагому частину миттєвого пізнання, відому як тонкі зрізи. Термін «тонкі зрізи» позначає вміння нашого несвідомого знаходити моделі в ситуаціях та поведінці, що ґрунтуються на дуже вузькому зрізі досвіду. Коли Евелін Гаррісон поглянула на курос і мовила: «Прикро це чути», вона вживала цей метод; застосували його також гравці в Айові, реагуючи на червоні колоди вже після десяти карт.

Саме тонкі зрізи роблять наше несвідоме таким приголомшливим. Водночас це і найпроблемніший аспект миттєвого пізнання. Як можна зібрати всю необхідну інформацію для формування складного судження за такий короткий час? Відповідь полягає в тому, що коли наше несвідоме послуговується тонкими зрізами, то це являє собою автоматичну, прискорену й несвідому версію того, що Ґоттман робить з відеозаписами та рівняннями. Чи можна зрозуміти шлюб за одну коротку розмову? Так, можна. І таким чином можна зрозуміти також інші складні ситуації. І те, що зробив Ґоттман, покаже нам як саме.