Читать книгу Крадійка книжок - Маркус Зусак - Страница 13

Припускаю, що в людей трапляються вирішальні моменти, особливо у дитинстві. Для одних це випадок із Джессі Овенсом. Для інших – істерика з обмоченим ліжком.

Це було наприкінці травня 1939 року, і той вечір нічим не відрізнявся від інших вечорів. Мама вимахувала прасковим кулаком. Тата знову не було вдома. Лізель витерла вхідні двері і споглядала небо над Небесною вулицею.

Перед тим був парад.

Мюнхенською вулицею в брунатних сорочках йшли радикали з НСРПН[20] (також знаної як нацистська партія), гордо тримаючи свої знамена, високо, ніби на палицях, несучи свої голови. Їхні голоси лунали піснями, а насамкінець вони гучно завели «Deutschland Е uber Alles». «Німеччина понад усе».

Як завжди, їм аплодували.

Пришпорені, вони прямували невідь-куди.

Люди стояли на вулиці і спостерігали, хто – салютуючи жестом «heil Hitler», хто – з долонями, що горіли від аплодисментів. У декого обличчя було серйозним і гордим, як у пані Діллер, а місцями траплялися поодинокі, якісь чужі тут, люди – такі, як Алекс Штайнер, що стояв там, ніби людиноподібна дерев’яна колода, і плескав у долоні, розмірено і старанно. І прекрасно. Покора.

Лізель, разом із татом і Руді, стояла на тротуарі. Обличчя Ганса Губерманна затьмарювали сутінки.

ДЕКІЛЬКА ДОЛЕНОСНИХ ЧИСЕЛ

У 1933 році близько дев’яноста відсотків німців рішуче підтримали Адольфа Гітлера.

Залишається десять відсотків тих, хто його не підтримав.

Ганс Губерманн належав до них.

На це він мав причину.

Уночі Лізель снилися уже звичні сни. Спершу вона побачила, як крокують брунатні сорочки, а невдовзі вони привели її до потяга, де чекало незмінне відкриття. Її братик знову втупився в підлогу.

Із криком прокинувшись, дівчинка одразу збагнула, що цього разу щось не так. Із-під простирадл пробивався запах, теплий і нудотний. Спочатку Лізель намагалася переконати себе, що нічого не сталося, та, коли тато наблизився й обійняв її, вона розплакалася і зізналася йому на вухо.

– Тату, – прошепотіла вона, – тату, – і більше нічого. Напевне, він уже відчув запах.

Він обережно взяв її на руки і відніс до умивальні. Все сталося за декілька хвилин.

– Ми знімемо простирадла, – сказав тато, і, щойно він запхав руку під матрац та потягнув тканину, звідти щось випало і вдарилося об підлогу. Чорна книжка зі сріблястим написом на обкладинці вислизнула і приземлилася на підлозі між Гансовими ступнями.

Він глянув на книжку.

Перевів погляд на дівчинку, що ніяково здвигнула плечима.

А тоді прочитав назву – зосереджено і вголос:

– «Посібник гробаря».

То ось як вона називається, подумала Лізель.

Тепер поміж них простелилася латка мовчання. Чоловік, дівчинка і книжка. Він підняв її і заговорив м’яко, як вата.

РОЗМОВА О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ

– Це твоє?

– Так, тату.

– Хочеш її почитати?

Знову «так, тату». Втомлена усмішка. Металеві очі, що плавляться.

– Що ж, тоді будемо читати.

Чотири роки по тому, коли Лізель писа`тиме в підвалі, у неї з’являться дві думки про травму з обмоченим ліжком. По-перше, вона зрозуміє, як неймовірно їй пощастило, що саме тато знайшов тоді книжку. (На щастя, коли простирадла прали раніше, Роза примушувала її знімати і застеляти їх самостійно. «Рухайся, Saumensch! Думаєш цілий день вовтузитись?») По-друге, вона дуже пишалася вкладом Ганса Губерманна в її освіту. Хто б міг подумати, – писала вона, – що читати я навчуся далеко не в школі. Мене навчив тато. Люди не вважають його дуже розумним, і він справді читає не надто швидко, але незабаром я дізналася, що слова і їх написання якось урятували йому життя. Чи, принаймні, слова і той чоловік, що навчив його грати на акордеоні…

– Все по порядку, – сказав тієї ночі Ганс Губерманн. Він виправ простирадла і розвісив їх сушитися. – Ось так, – повернувшись, повідомив він. – А тепер можна розпочати наш опівнічний урок.

У жовтому світлі роїлися пилинки.

Лізель сиділа на чистих і прохолодних простирадлах, присоромлена і щаслива. Згадка про обмочене ліжко досі їй дошкуляла, але зараз вона читатиме. Вона читатиме книжку.

В ній наростала тривога.

Яскраво спалахнули картинки обдарованої десятилітньої дівчинки, яка вміє читати.

От тільки б це було так просто.

– Чесно кажучи, – щиро зізнався тато, – я й сам не дуже вмілий читач.

Нехай він і читав повільно – це не мало жодного значення. Зрештою, швидкість читання Ганса була нижче середнього. Може, буде менше дивуватися, що дівчинка поки небагато вміє.

Втім, спочатку Ганс почувався ніяково, тримаючи в руках книжку, гортаючи сторінки.

Він підійшов і сів на ліжко поряд із дівчинкою, відкинувся назад і звісив зігнуті ноги. Тоді знову оглянув книжку і поклав її на простирадло.

– Чому така хороша дівчинка, як ти, хоче читати таку книжку?

Лізель знову знизала плечима. Якби учень гробаря читав повне зібрання творів Гете чи ще когось із геніїв літератури, то зараз перед ними лежала б зовсім інша книжка. Вона спробувала пояснити.

– Я… коли… вона лежала на снігу, і… – ледь чутні слова злетіли з ліжка й осипалися на підлогу, наче пилинки.

Але тато знав, що сказати. Він завжди знав, що треба говорити.

Він погладив її заспане волосся і промовив:

– Що ж, Лізель, тоді пообіцяй мені дещо. Якщо я незабаром помру, простеж, щоб мене поховали так, як пише книжка.

Вона кивнула – дуже щиро.

– Дивися, щоб не пропустили шостого розділу і четвертого пункту розділу дев’ятого. – Він усміхнувся, а з ним і ліжкова замазура. – Радий, що ми дійшли згоди. А тепер можемо братися до читання.

Він вмостився зручніше, і його кістки заскрипіли, як шкряботливі дошки на підлозі.

– А тепер починаються розваги!

У глибокій нічній тиші розгорнулася книжка, ніби подув вітерця.

Озираючись назад, Лізель точно знає, про що думав тато, коли його очі пробігли першою сторінкою «Посібника гробаря» . Він побачив, що текст не з легких, і добре знав, що книжка далеко не бездоганна. Там були слова, яких він і сам не знав. Не кажучи вже про невеселу тему. А от у дівчинки виникло несподіване бажання прочитати книжку, і вона навіть не намагалася зрозуміти, звідки воно взялося. З одного боку, вона хотіла пересвідчитися, що її братика поховали правильно. Хоч би якою була причина, Лізель так нестерпно хотілось її почитати, як тільки може кортіти десятилітній дитині.

Перший розділ називався «Крок перший: вибір правильного інструменту». У короткому вступному абзаці перелічувалося те, про що розповідатимуть наступні двадцять сторінок. Описувалося, яких видів бувають лопати, кайла, рукавиці і таке інше, а також ішлося про те, що надзвичайно важливо належно за ними доглядати. Копання могил – це вам не абищо.

Ганс перегортав сторінки і відчував, що Лізель не відриває від нього очей. Вони тягнулися до нього, чіплялися за нього, чекали, поки щось, хоч що-небудь, злетить з його губ.

– Так. – Він знову підсунувся і віддав книжку Лізель. – Подивись на цю сторінку і скажи, скільки слів ти можеш прочитати.

Вона подивилася на слова – і збрехала:

– Десь половину.

– Почитай їх для мене. – Звісно ж, вона не могла. Коли тато попросив показати слова, які вона може прочитати, таких виявилося лише три – три основні німецькі займенники. А на всій сторінці було зо дві сотні слів.

«Це може бути важче, ніж я думав».

Дівчинка спіймала його на цій думці, лише на мить.

Ганс випростався, підвівся з ліжка і вийшов.

Повернувшись, він сказав:

– Знаєш, у мене є краща ідея. – У руці він тримав грубого малярського олівця і купку наждачного паперу. – Почнемо від самого початку.

У Лізель не було причин не погодитися.

У лівому куті зворотного боку наждачного аркуша він намалював маленький квадрат і написав усередині велику літеру А. У протилежному куті притулилася маленька а.

– А , – сказала Лізель.

– Яке ти знаєш слово на букву А ?

– Apfel , – усміхнулась Лізель.

Тато написав слово великими літерами, а під ним намалював кривобоке яблуко. Він був малярем, не художником. Домалювавши яблуко, він зміряв його поглядом і сказав:

– А тепер наступна .

Вони проходили абетку, і очі дівчинки все більше круглішали. Вона вивчала її в школі, у початковому класі, та цього разу все було набагато краще. Тут була лише вона, і вона не почувалася переростком. Їй подобалося спостерігати, як татова рука виводить слова і повільно малює простенькі ілюстрації.

– Ну ж бо, Лізель, – сказав тато, коли в неї виникли труднощі зі словами. – Що починається на літеру S ? Це ж так просто. Ти мене розчаровуєш.

Вона не могла пригадати жодного слова.

– Ну ж бо! – Його голос жартував з нею. – Подумай про маму.

Аж раптом слово тріснуло її по обличчю, ніби хтось дав ляпаса. Мимовільна усмішка.

– SAUMENSCH! – прокричала Лізель, а тато вибухнув сміхом і одразу ж стих.

– Ш-ш-ш-ш, не треба так шуміти. – Та він знову розсміявся, а тоді написав слово, доповнивши його малюнком.

ТИПОВА ІЛЮСТРАЦІЯ ГАНСА ГУБЕРМАННА

– Тату! – прошепотіла дівчинка. – У мене немає очей!

Ганс погладив її по голові. Вона втрапила у його пастку.

– З такою усмішкою, як у тебе, – сказав він, – не потрібні очі. – Він обійняв її і знову подивився на малюнок, його обличчя – тепле срібло. – А тепер літера Т.

Коли вони завершили з алфавітом, а потім переглянули його ще з десяток разів, тато схилився до Лізель і промовив:

– На сьогодні досить.

– А може, ще декілька слів?

Але тато стояв на своєму.

– Досить. Коли ти прокинешся, я зіграю тобі на акордеоні.

– Дякую, тату.

– Добраніч. – Тихенький, коротенький смішок. – Добраніч, Saumensch .

– Добраніч, тату.

Він вимкнув світло, повернувся і сів у крісло. У темряві Лізель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова.