Читать книгу Крадійка книжок - Маркус Зусак - Страница 20

Зазирнімо в майбутнє. Підвал, вересень, 1943 рік.

Чотирнадцятирічна дівчинка щось пише у книжці з темною обкладинкою. Вона худорлява, але сильна, і в своєму житті бачила чимало. Тато сидить з акордеоном у ногах.

Він каже:

– Знаєш що, Лізель? Я збирався написати тобі відповідь від імені твоєї мами. – Він пошкрябав ногу у тому місці, де раніше був гіпс. – Але не зміг. Не зміг примусити себе.

Декілька разів, наприкінці січня і на початку лютого 1940 року, коли Лізель зазирала до поштової скриньки, сподіваючись отримати відповідь від мами, серце її прийомного тата ледь не розривалося.

– Мені шкода, – казав він. – Не сьогодні, так?

Уже згодом Лізель зрозуміла, що вся ця затія з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлінням опіки, чи навіть з нею самою, чи з Губерманнами. Але від неї не було жодної звістки.

На додачу до попередніх злигоднів усередині лютого Лізель отримала листа від одного з їх клієнтів, Пфаффельгюрверів із Вересової вулиці. Обоє височіли на порозі і зажурено поглядали на дівчинку.

– Це для твоєї мами, – промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. – Скажи їй, що нам шкода. Скажи їй, що нам шкода.

Та ніч у домі Губерманнів була неспокійною.

Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.

– Feuer soll’n’s brunzen für einen Monat![26] – вигукнула мама.

Лізель писала.

Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.

– А що я тобі казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!

– Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дівчинки. – Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.

Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen , швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.

Через три дні вона здійснила свій задум.

– Тут бракує. – Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. – Лізель, що сталося?

Вона збрехала:

– Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.

– Ти перераховувала?

Дівчинка здалася:

– Я їх витратила, мамо.

Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.

– Що ти зробила?

Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.

Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.

– Я надіслала свої листи.

І тут до неї дійшло – запилюжена підлога, відчуття, що одяг не на ній, а десь біля неї, і раптове усвідомлення того, що її старання були марними – мама ніколи їй не відпише і вона ніколи її не побачить. Ця дійсність стала для неї новою Watschen . Вона пекла її і не минала декілька довгих хвилин.

Роза над нею трохи розпливалася та незабаром проясніла, а її картонне обличчя замаячило ближче. Пригнічена, вона стояла у всій своїй повноті, тримаючи, ніби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зігнулася і трохи полагіднішала:

– Пробач, Лізель.

Дівчинка досить добре знала Розу, щоб зрозуміти, що це не через прочуханку.

Червоні відбитки клаптями набрякали на її шкірі, а вона лежала на підлозі – запилюженій, брудній, залитій тьмяним світлом. Її дихання заспокоїлося, і самотня жовта сльоза збігла по щоці. Вона відчувала підлогу. Рукою і коліном. Ліктем. Щокою. Литкою.

Підлога була холодною, особливо під щокою, але дівчинка не могла зрушити з місця.

Майже годину Лізель лежала під кухонним столом, доки не прийшов тато і не почав грати на акордеоні. Лише тоді вона піднялася і почала приходити до тями.

Коли згодом Лізель писала про той день, вона не тримала зла ні на Розу, ні на свою маму. Для неї вони були заручницями обставин. Її думки не покидала лише жовта сльоза. Якби було темно, подумала вона, та сльоза була б чорною.

– Але тоді було темно, – мовила сама до себе.

Скільки б разів Лізель не намагалася уявити ту сцену з жовтим світлом, яке, жодних сумнівів, було там, їй доводилося докладати зусиль, щоб побачити її знову. Її відлупцювали в темряві, і вона залишилась лежати в кухні, на холодній і темній підлозі. Навіть татова музика мала колір темряви.

Навіть татова музика.

Дивно, але дівчинку ця думка не розтривожила, а, радше, якось незрозуміло заспокоїла.

Темрява, світло.

Яка між ними різниця?

Нічні кошмари поселилися і тут, і там, коли крадійка книжок насправді почала усвідомлювати, що відбувається і як тепер буде завжди. Вона, принаймні, може підготуватися. Можливо, саме тому, коли у день народження фюрера відповідь на усі мамині страждання постала перед дівчинкою без прикрас, вона змогла відповісти, незважаючи на свою розгубленість і свій вік.

Лізель Мемінґер була готова.

Із днем народження, пане Гітлер.

Довгих років життя.