Читать книгу Крадійка книжок - Маркус Зусак - Страница 21

Усупереч усій безнадійності Лізель щодня зазирала до поштової скриньки – цілий березень і майже половину квітня. Навіть попри те, що пані Гайнріх, яку викликав Ганс, повідомила Губерманнам, що управління опіки втратило зв’язок з Паулою Мемінґер. Дівчинка все одно не здавалася, проте, як ви можете здогадатися, щодня перевіряючи пошту, вона нічого не знаходила.

Молькінґ, як і вся Німеччина, був заклопотаний підготовкою до дня народження Гітлера. Цього року, зважаючи на перебіг війни і нинішню виграшну позицію Гітлера, місцеві нацистські радикали прагнули організувати особливо гідне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Співи. А ще – багаття.

Поки Лізель обходила Молькінґ, забираючи і розносячи прання, члени нацистської партії збирали поживу для вогню. Декілька разів вона бачила, як чоловіки і жінки стукали в двері і запитували мешканців, чи ті, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татовий примірник «Молькінґ Експресс» оголошував, що на головній площі міста буде святкове багаття, і всі члени місцевих підрозділів «Гітлер’юґенд» мають бути присутні. Це багаття вшанує не тільки день народження фюрера , а й перемогу над ворогами і перешкодами, що стримували Німеччину з часу закінчення Першої світової війни. «Будь-які речі, – вимагала газета, – з тих часів – газети, плакати, книжки, прапори та іншу ворожу пропаганду – необхідно віднести до відділення Нацистської партії на Мюнхенській вулиці». Навіть вулицю Шиллера – дорогу жовтих зірок, що досі чекала реконструкції, – ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. Не було б нічого дивного, якби деякі партійці кудись зникли, щоб надрукувати тисячу-дві книжок чи плакатів морально-згубного змісту, лише для того, щоб потім їх спалити.

Усе було готово до неперевершеного 20 квітня. Цей день стане днем багать і схвальних вигуків.

І книжкових крадіжок.

У домі Губерманнів цей ранок був цілком звичним.

– Той Saukerl знову виглядає з вікна, – сварилася Роза Губерманн. – Щодня, – продовжувала вона. – На що ти там весь час витріщаєшся?

– Ооох, – задоволено протягнув тато. Згори йому на спину спадав прапор. – Ти тільки глянь на цю жінку. – Він глянув через плече і лукаво посміхнувся Лізель. – От зараз вибіжу і наздожену її. Тобі до неї далеко, мамо.

– Schwein![27] – вона помахала на нього дерев’яною ложкою.

Тато не відривав погляду від вікна, уявної жінки і дуже реального коридору німецьких прапорів.

Того дня усі вікна на вулицях Молькінґа були прикрашені для фюрера. У декого, як у пані Діллер, вікна були ретельно вимиті, а свастика, наче діамант, майоріла на червоно-білому полотнищі. А в когось прапор звисав з вікна, як мокра білизна. Але він таки висів.

Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора.

– Вони прийдуть по нас, – застерігала мама. – Вони прийдуть і заберуть нас. – Вони. – Ми мусимо його знайти!

Якоїсь миті здалося, що тато спуститься до підвалу і намалює прапор на одному із полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у серванті, позаду акордеона.

– Той клятий акордеон, через нього я нічого не бачила! – Мама різко обернулася. – Лізель!

Дівчинці випала честь прикріпити прапор до віконної рами.

Ганс- молодший і Труді прибули додому на обід, як це зазвичай бувало на Різдво і Великдень. Здається, саме час, щоб краще вас познайомити з ними.

Ганс- молодший мав татові очі і татовий зріст. Однак срібло його очей не було таким теплим, як татове, – їх уже торкнувся фюрер . До того ж на його костях було більше м’яса, його біляве волосся було колючим, а шкіра була сіруватого відтінку.

Труді, або Трудель, як її часто називали, була всього лиш на декілька дюймів вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому іншому була набагато приємнішою за Розу. Оскільки Труді жила і працювала покоївкою в багатому районі Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася від дітей, але спромоглася декілька разів звернутися до Лізель усміхненим словом. У неї були м’які губи. І тихий голос.

Брат із сестрою разом приїхали додому мюнхенським потягом, і вже незабаром прокинулися старі протиріччя.

КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА

Молодий чоловік був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до покоління старої зношеної Німеччини – тієї, що дозволила, так би мовити, вилізти собі на голову, в той час як її народ страждав. Уже у підлітковому віці він знав, що його батька називають «Der Juden Maler» – єврейський маляр – за те, що він фарбував будинки євреїв. А тоді сталося те, що я невдовзі опишу вам у всіх подробицях – той день, коли Ганс провалився за крок від вступу до партії. Усім було відомо, що не слід замальовувати прокльони, написані на фасаді єврейської крамниці. Вважалося, що така поведінка шкодить Німеччині, а ще вона була шкідливою і для самого правопорушника.

– То що, вони тебе прийняли? – Ганс-молодший продовжив з того місця, де вони закінчили на Різдво.

– Прийняли куди?

– Здогадайся – в партію.

– Ні, вони, напевне, забули про мене.

– А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидіти і чекати, поки тебе поглине новий світ. Ти мусиш відірватися від крісла і стати його частиною – попри твої попередні помилки.

Тато глянув на нього:

– Помилки? У своєму житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява – і ти знаєш про це, – але я не піду знову проситися. Я просто…

Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.

Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.

– Тобі завжди було начхати на цю країну, – сказав Ганс-молодший. – Тобі байдуже!

Татові очі почали іржавіти. Та це не зупинило його сина. Тепер він шукав причину, щоб присікатися до дівчинки. Розставивши сторч усі три свої книжки на столі, ніби на офіційних переговорах, Лізель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них.

– Що за непотріб читає це дівчисько? Їй слід читати «Mein Kampf» .

Лізель підняла очі.

– Не хвилюйся, Лізель, – промовив тато. – Читай. Він не розуміє, що каже.

Та Ганс- молодший ще не закінчив. Він наблизився і сказав:

– Ти або з фюрером , або проти нього – і мені здається, що ти проти нього. І завжди був.

Лізель вивчала обличчя Ганса-молодшого, її погляд прикували його тонкі губи і міцний ряд нижніх зубів.

– Це жалюгідно – щоб хтось стояв осторонь і навіть пальцем не поворухнув, поки вся нація розгрібає сміття на шляху до своєї величі.

Труді і мама сиділи тихенько, перелякано, як і Лізель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось підгорілого і протистояння.

Усі чекали наступних слів.

Їх вимовив син. Лише два слова.

– Ти – боягуз! – він швиргонув ними татові в обличчя і рвучко вийшов з кухні і з будинку.

Хоч це й було марно, тато вийшов на поріг і вигукнув, звертаючись до сина:

– Боягуз? Це я боягуз?!

А тоді підбіг до хвіртки і кинувся наздоганяти його. Мама поспішила до вікна, зірвала прапора і відчинила його. Вона, Труді та Лізель, усі троє збилися докупи і спостерігали, як тато наздогнав сина і вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розібрати слів, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голосніше за будь-які слова. Постать тата, що дивився, як його син йшов геть, волала до них з вулиці.

– Гансі! – нарешті вигукнула мама. Труді і Лізель здригнулися від її голосу. – Повернись!

Хлопець пішов.

Так, він пішов, і мені б дуже хотілося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так.

Коли того дня, в ім’я фюрера , він вивітрився з Небесної вулиці, його закинуло до іншої історії, події якої, крок за кроком, приводили його все ближче до Росії.

До Сталінграда.

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО СТАЛІНГРАД

1. У 1942 році і на початку 1943 року небо над тим містом щоранку затягувало кольором білого простирадла.

2. Весь день я носив небом душі, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрізь і обвисало до землі.

3. Ввечері його викручували і знову вибілювали, готуючи до наступного світанку.

4. І це лише тоді, коли бої йшли вдень.

Його син уже зник за обрієм, а Ганс Губерманн затримався ще на декілька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою.

Коли він повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсім, а це, як ви знаєте, дуже незвично. Напевне, вона вирішила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза від свого власного сина.

Після закінчення обіду він ще деякий час мовчки сидів за столом. Чи справді він був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звісно, під час Першої світової війни він вважав себе таким. Саме боягузтву він завдячував своїм життям. Але визнання свого страху – хіба це боягузтво? Хіба це боягузливо – радіти з того, що вижив?

Його думки виводили плутані узори на поверхні столу, а він не міг відірвати від нього погляду.

– Тату! – покликала Лізель, та він не глянув на неї. – Про що він говорив? Що він хотів сказати, коли…

– Нічого, – відказав тато. Він говорив тихим і спокійним голосом, до столу. – Нічого. Забудь про нього, Лізель. – Мабуть, минула ціла хвилина, доки він спромігся заговорити знову. – Хіба тобі не треба збиратися? – Цього разу він подивився на дівчинку. – Хіба тобі не треба йти до багаття?

– Так, тату.

Крадійка книжок пішла і переодягнулася у форму «Гітлер’юґенд», а через півгодини вони з татом вийшли з дому і попрямували до відділення БДМ. Звідти дітей підрозділами відведуть на міську площу.

Лунатимуть промови.

Спалахне багаття.

Буде вкрадено книжку.