Читать книгу Крадійка книжок - Маркус Зусак - Страница 14

Навчання тривало.

Декілька наступних тижнів, а потім і влітку, опівнічні уроки починалися одразу після чергового нічного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого ліжка, та Ганс Губерманн, як це було раніше, героїчно прав простирадла, а тоді брався до читання, малювання і розповідання. Перед ранком тихенькі голоси лунали голосно.

У вівторок, після третьої, мама звеліла Лізель зібратися і разом з нею віднести готове прання. У тата ж були інші плани. Він зайшов до кухні і сказав:

– Вибачай, мамо, та сьогодні вона з тобою не піде.

Мама не зволила навіть очей відірвати від мішка з пранням.

– Тебе хтось питав, Arschloch? Лізель, ходімо!

– Вона читає, – відповів він. Тато подарував дівчинці підбадьорливу усмішку і підморгнув. – Зі мною. Я її вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течією, – туди, де я колись вчився грати на акордеоні.

Ось тепер Роза на нього подивилася.

Вона поставила прання на стіл і хвацько налаштувалася на відповідний рівень цинізму.

– Що ти сказав?

– Я думаю, ти добре мене почула, Розо.

Мама розсміялася.

– Чого, в біса, ти можеш її навчити? – Картонна посмішка. Слова нижче пояса. – Ніби сам вмієш добре читати, Saukerl .

Кухня застигла в очікуванні. Тато завдав удару у відповідь:

– Ми віднесемо твоє прання.

– Ти, брудний… – Роза затнулася. Слова застрягли в неї в горлі, вона зважувала сказане. – Щоб до смерку були вдома.

– Ми не можемо читати в темряві, мамо, – промовила Лізель.

– Що ти сказала, Saumensch?

– Нічого, мамо.

Тато усміхнувся і показав пальцем на дівчинку.

– Книжку, наждачку, олівець, – скомандував він, – і акордеон! – коли вона уже вийшла.

Незабаром вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.

По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:

– Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!

– Так, мамо.

Вони зробили ще декілька кроків.

– Лізель, ти тепло вдягнулася?!

– Що, мамо?

– Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!

За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.

– Лізель, можеш скрутити мені цигарку?

Для неї не могло бути більшої втіхи.

Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.

Через річку перекинувся дерев’яний міст.

Вони примостилися на траві, десь за тридцять метрів від мосту вниз за течією, і писали слова, і читали їх уголос, а коли почало смеркатися, Ганс узяв акордеона. Лізель дивилася на нього і слухала, хоча й не одразу помітила спантеличений вираз його обличчя, коли він грав того вечора.

ТАТОВЕ ОБЛИЧЧЯ

Воно блукало і чудувалося, але не виказало жодної відповіді.

Не зараз.

У ньому сталася якась зміна. Маленький злам.

Дівчинка помітила це, але не усвідомлювала доти, доки всі історії не зійшлися в одну. Вона не помітила, що, граючи на акордеоні, тато кудись вдивлявся, адже гадки не мала, що акордеон Ганса Губерманна – це теж історія. Але настане день, коли ця історія раннього ранку з’явиться на Небесній вулиці, на порозі будинку під номером тридцять три, з розкуйовдженими плечима і в тремтячій куртці. Вона принесе валізу, книжку і два запитання. А ще – історію. Історію за історією. Історію всередині історії.

А зараз, наскільки було відомо Лізель, історія була одна, і вона їй дуже подобалась.

Дівчинка лягла на спину і поринула в неосяжні обійми трави.

Вона заплющила очі, а її вуха вбирали мелодію.

Траплялися, звичайно ж, і певні труднощі. Декілька разів тато ледь стримувався, щоб не крикнути на неї.

– Ну ж бо, Лізель! – казав він. – Ти знаєш це слово, ти знаєш його!

Тоді, коли здавалося, що справи у них ідуть неймовірно добре, вони наштовхувалися на якісь перепони.

Якщо випадала гарна погода, після обіду вони ходили до річки. Коли погода їм не сприяла, вони спускалися в підвал. Здебільшого через маму. Спершу вони намагалися читати на кухні, та це їм не дуже вдавалося.

– Розо, – якось звернувся до дружини Ганс. Його слова тихенько вклинилися поміж її реченнями. – Чи не могла б ти зробити мені одну послугу?

Вона обернулася біля плити.

– Яку?

– Я тебе прошу, я тебе благаю , будь ласка, хоч на п’ять хвилин закрий свого рота.

Можете собі уявити її реакцію.

Саме так вони опинилися в підвалі.

Там не було світла, тож вони принесли гасову лампу, і, крок за кроком, між школою і домом, від річки до підвалу, від поганих днів до хороших, Лізель вчилася читати і писати.

– Незабаром, – запевнив тато, – ти зможеш прочитати ту жахливу книжку для трунарів, навіть із заплющеними очима.

– І мене переведуть із класу для малявок.

Вона промовила ці слова, як рішуча господиня.

Під час одного з підвальних уроків тато відклав наждачний папір (запаси швидко закінчувалися) і витягнув пензлика. У Губерманнів не було розкошів, але в підвалі зберігалося багато фарби, і вона стала у пригоді для навчання Лізель. Тато казав слово, і дівчинка вимовляла його по буквах, а тоді малювала його на стіні, доки не виходило правильно. Щомісяця стіну перефарбовували. Новий цементний аркуш.

Іноді ввечері, після уроків у підвалі, Лізель зіщулювалася у ванні і слухала слова, щоразу ті самі, які лунали з кухні.

– Від тебе тхне, – говорила мама Гансові. – Цигарками і гасом.

Дівчинка сиділа у воді і уявляла той запах, що осів на татовому одязі. Це, перш за все, був запах дружби, і вона теж ним пахла. Лізель обожнювала той запах. Вона нюхала свою руку й усміхалася, а вода навколо неї вистигала.