Читать книгу Беззаперечна правда - Майк Тайсон - Страница 4

МИ БУЛИ В ТЬОРКАХ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ, ЯКИХ НАЗИВАЛИ «ПУМА БОЙЗ». БУВ 1976 рік, і я жив у Браунсвілі, що в Брукліні, а ці хлопці були з мого району. Тоді я бігав із командою Ратленд-Роуд, яка називала себе «Кішки». То був гурт карибських хлопців із сусідніх Краун-Хайтс. Ми були розбійним гуртом. Дехто з наших друзів-гангстерів посварилися з Пума Бойз, і ми пішли до парку, щоб підтримати їх. Зазвичай ми не мали справи з вогнепальною зброєю, але то були наші друзі. Отже, ми накрали купу різного лайна: кілька пістолетів, 357 Магнум і довгу гвинтівку М1 із прикріпленим до неї байонетом часів Першої світової війни – ніколи не знаєш, що знайдеш, коли вломлюєшся до чужих будинків.

Тож йдемо ми вулицями, тримаючи нашу зброю, і ніхто не підходить до нас, навколо немає жодного поліціянта, щоб нас зупинити. У нас навіть не було мішка, щоб сховати в нього велику гвинтівку, і ми тому просто по черзі несли її по кілька кварталів кожен.

«Йо, он де він! – сказав мій друг гаїтянин Рон. – Отей чувак у червоних шузах “пума” і з червоною шиєю». Рон помітив хлопця, якого ми вистежували. Коли ми кинулися бігти, величезна юрба в парку розступилася, наче море перед Мойсеєм. І добре, що вони те зробили, бо – бум! – один із моїх друзів відкрив вогонь. Почувши стрілянину, усі кинулися навтьоки.

Ми продовжували йти, і я зрозумів, що дехто з Пума Бойз ховаються поміж припаркованих машин на вулиці. У мене була гвинтівка М1, і я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цілить у мене з пістолета.

«Якого дідька ти тут робиш? – сказав він мені. То був мій старший брат Родні. – Забирайся на хрін звідси».

Я просто пішов собі далі, вийшов із парку і пішов додому. Мені було тоді десять.

Я ЧАСТО КАЖУ, ЩО Я БУВ ПОГАНОЮ ВІВЦЕЮ В СІМ’Ї, АЛЕ, якщо зважити все, майже все моє дитинство я був, насправді, покірним хлопчиком. Я народився в лікарні Камберленда в районі Форт-Грін у Брукліні, Нью-Йорк, 30 червня 1966 року. Мої найперші спогади повертають мене до лікарень, в яких я малим проводив чимало часу: я постійно мав якісь проблеми з легенями. Одного разу, щоб привернути до себе увагу, я сунув палець в Drano[2] і облизав його. Мене стрімголов повезли до лікарні. Я пригадую, що моя хрещена дала мені там іграшковий пістолет, але я його дуже швидко зламав.

Я мало що знаю про свою сім’ю. Моя мати, Лорна Мей, все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на півдні, у Вірджинії. Якось мій брат вирішив провідати ту місцину, де виросла моя мати. Він сказав, що не знайшов там нічого, окрім парковання для трейлерів. Тож я реально нігер із трейлерного парку. Моя прабабуся Берта і моя двоюрідна бабця працювали на білу леді в тридцяті роки тоді, коли більшість білих не хотіли наймати чорношкірих. Берта і її сестра настільки були вдячними за це, що обидві назвали своїх дочок Лорнами на честь тієї леді. Берта витратила зароблені гроші, щоб віддати своїх дітей до коледжу.

Напевно, я успадкував нокаутуючий сімейний ген від моєї прабабусі. Лорна, кузена моєї мами, казала мені, що чоловік тієї сім’ї, де була Берта, постійно бив свою дружину, і Берті це не подобалось. А вона була великою жінкою.

«Не торкайся її», – сказала вона йому.

Він сприйняв це за жарт, але вона вперіщила його кулаком і посадила тим ударом на дупу. Наступного дня він побачив Берту і сказав їй: «Ну, як живете, міс Прайс?» Він перестав бити свою дружину і перетворився на зовсім іншу людину.

Мою маму всі любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жіночій в’язниці на Манхеттені, але водночас вона вчилася на вчительку. Тоді, коли вона познайомилась із моїм батьком, вона закінчила третій курс. Він захворів, і їй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловіків, як для такої освіченої жінки, у неї був нікудишній.

Я мало що знаю про сім’ю свого батька. Правду кажучи, я взагалі погано знав його. Чи то пак того чоловіка, про якого казали ніби він мій батько. У моєму свідоцтві про народження сказано, що моїм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тім, що ні я, ні мій брат, ні моя сестра ніколи не бачили цього чувака.

Нам усім казали, ніби наш батько, то Джиммі «Керлі» Кіркпатрік-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дійшли чутки, що Керлі був сутенером і що він вимагав гроші у жінок. А потім він раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називає себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефіс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то ці релігійні хлопці мають харизму сутенерів. Вони можуть змусити будь-кого в церкві робити все, що їм заманеться. Тож для мене це завжди так, «єпископ-дефіс-сутенер», «преподобний-дефіс-сутенер».

Керлі періодично приїжджав до нас. Вони з мамою ніколи не розмовляли один з одним, він просто сигналив, і ми спускалися вниз, щоб зустріти його. Ми, діти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поїдемо на екскурсію на Коні Айленд або Брайтон Біч, але він просто возив нас кілька хвилин навколо, а потім підкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цілував на прощання мою сестру і потискав руки мені й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.

Моїм першим районом був Бед-Стай у Брукліні. Тоді це був цілком пристойний робочий район. Усі один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокійно. Кожні п’ятницю і суботу в будинку було як у Вегасі. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти і кликала всіх своїх подружок, багато з яких працювали в розпутному бізнесі. Вона відряджала свого бойфренда Едді купити ящик спиртного, і вони, розбавивши його водою, продавали шоти. Кожну четверту комбінацію карт переможець повинен був кинути в банк, щоб хазяї заробили грошей. Моя мама готувала крильця. Мій брат пригадує, що крім дрібних злодюжок та повій там також були гангстери та детективи. У нас були всі вершки. Коли у моєї матері з’являлися гроші, вона пускалася берега. Вона вміла легко заводити знайомства, і в неї завжди була купа подружок та ціла купа чоловіків. Усі і кожен пили й пили до нестями. Вона не курила маріхуану, але курили всі її друзі, тому вона постачала їм наркотики. Вона просто курила цигарки Kool 100’s. Подругами моєї мами були повії або ж просто жінки, які спали з чоловіками за гроші. Ніяких витончених чи простих людських натур. Перш ніж піти на побачення зі своїми чоловіками, вони залишали в нас своїх дітей. А коли вони приходили забирати своїх дітей, на їхньому одязі інколи бувала кров, і моя мати допомагала їм відіпрати її. Одного разу я прийшов додому і побачив там біле немовля. «Що це, в біса, за хрєнь?» – подумав я. Але ось такий вигляд мало моє життя.

Мій брат Родні був на п’ять років старшим за мене і через те у нас було мало спільного. Він був чудернацьким хлопцем. Ми, чорні хлопці з гето, а він був типу як вчений. У нього були всі ці пробірки, він завжди був зайнятий якимись експериментами. У нього навіть була колекція монет. Я йому так казав: «Цими штуками займаються білі люди».

Одного разу він пішов до хімічної лабораторії Інституту Пратта в розташованому поблизу коледжі, і там йому дали якихось хімікатів для експерименту. Кілька днів після того, коли його не було вдома, я добувся до його кімнати і почав доливати воду в його пробірки – вибухом висадило вікно, а в кімнаті зайнялася пожежа. Брату довелося повісити на двері замок після цього випадку.

Я постійно бився з ним, але то були типові для братів речі. За винятком того дня, коли я порізав його бритвою. Він побив мене того дня за якусь провину і пішов собі спати. Ми з моєю сестрою Деніс дивились якийсь серіал про лікарів, де вони робили операцію. «О, ми могли би зробити це, а Родні був би пацієнтом. Я буду лікарем, а ти – медсестрою», – сказав я своїй сестрі. Тож ми підкотили його рукав і взялися до роботи на його лівій руці. «Скальпель», – сказав я, і моя сестра подала мені бритву. Я злегка порізав його і рана почала кровоточити. «Медсестра, нам потрібен спирт», – сказав я, і вона передала мені пляшечку спирту, а я полив її вмістом поріз. Брат із криком підхопився і волаючи став ганятися за нами по будинку. Я заховався за мамою. Шрами від тих порізів у нього є й зараз.

Але в нас бували й хороші часи разом. Одного разу ми з братом йшли Анлантик-авеню і він сказав: «А пішли сходимо на пончикову фабрику». Якось він украв трохи пончиків там, і, я думаю, він хотів показати мені, що здатен повторити свій подвиг. Отже, ми туди підійшли і побачили, що ворота відчинені. Він зайшов і взяв кілька коробок із пончиками, але щось пішло не так, і ворота зачинились, а він там застряг. Його помітили охоронці і пішли до нього. Бачачи це, він передав мені пончики, і я побіг із ними додому. Ми з сестрою сиділи на нашому ганку і наминали ті пончики, а наші обличчя були білими від цукрової пудри. Поруч стояла наша мама і розмовляла з сусідкою. «Мій син успішно склав іспит на вступ до Бруклінського Технічного, – хвалилась вона подрузі. – Він такий чудовий учень, він – найкращий у своєму класі».

І от саме в цей момент під’їхала машина копів із Родні в ній. Вони збирались висадити його біля будинку, але він зачув, як мати вихваляється про те, якого гарного сина вона має, і сказав копам їхати далі. Вони відвезли його просто до Споффорда – центру для неповнолітніх злочинців. А я з сестрою тим часом щасливо прикінчили ті пончики.

Більшу частину часу я проводив із моєю сестрою Деніз. Вона була на два роки старше за мене, і її любили всі в нашій окрузі. Якщо вона вже була твоїм другом, то була твоїм найкращим другом. Але якщо вона була твоїм ворогом – тримайся краще далі. Ми гралися разом у пасочки, дивилися фільми про боротьбу та карате і ходили разом із матір’ю до магазину. Це було чудове існування. Але раптом, коли мені було лише сім років, наш світ перекинувся шкереберть.

Відбулася рецесія, і моя мама втратила роботу, а нас виселили з нашої гарної квартири в Бед-Стай. Вони прийшли й забрали всі наші меблі й винесли їх на дорогу. Ми, троє дітей, мали сидіти на них і захищати їх, щоб ніхто не забрав їх, доки наша мати ходила й шукала нам нове місце. Я сидів там і якісь діти з нашого району підходили і питали: «Майку, Майку, чого ваші меблі на дорозі?» Ми їм просто відповідали, що переїжджаємо. А тоді нас побачили сусіди і винесли нам тарілки з їжею.

Ми опинилися в Браунсвілі. Ви можете уявити собі різницю? Люди були там голоснішими і агресивнішими. Це було страхітливе, жорстке та лячне місце. Моя мама не звикла спілкуватися з такими агресивними чорними людьми, і вона, здавалося, була налякана, як і мій брат, моя сестра і я сам. Усе навколо було вороже, у навколишньому світі не було геть нічого доброго. Тут постійно їздили копи з увімкненою сиреною, швидка допомога щодня когось забирала; щомиті десь стріляли та різали людей і били вікна. Одного разу нас із братом навіть пограбували просто перед нашим будинком. Ми часто спостерігали, як ці хлопці стріляють один в одного. Це було схоже на сцени зі старих фільмів Едварда Г. Робінсона. Ми дивилися і казали: «Вау, це відбувається насправді».

До того ж уся округа була розсадником похоті. Багато людей там поводилось розкуто. Не дивно було почути на вулиці «смокчи мій член» або «їж мою кицьку». Тут панували геть інші обставини, аніж у моєму старому районі. Одного разу якийсь хлопець схопив мене на вулиці, відвів до закинутого дому і спробував зґвалтувати. Я ніколи не почував себе на тих вулицях по-справжньому в безпеці. Через якийсь час ми перестали почуватися в безпеці навіть у власному будинку. Вечірки у моєї мами закінчилися, коли ми перебралися в Браунсвіл. Моя мати завела кілька друзів, але в неї більше не було такої компанії, як на Бед-Стай. Тож вона почала сильно пити. Вона так і не знайшла іншої роботи, і я пам’ятаю, як ми з мамою стояли в довгих чергах до центру соціального забезпечення. Нам доводилося чекати годинами, а потім, коли ми опинялись біля входу, годинник показував п’яту і вони зачиняли двері тої чортової контори просто у тебе перед носом, точнісінько як у кіно. У Браунсвілі нас теж постійно виселяли. Таке траплялося досить часто. Час від часу ми влаштовувалися на пристойне місце, ненадовго знайшовши прихисток із друзями або бойфрендом моєї матері. Але більшість часу щоразу, коли ми переїжджали, наші умови гіршали: із бідності ми перейшли в серйозну бідність, а потім у пиздець яку бідність. Зрештою, ми стали жити в покинутих будинках, де не було ні тепла, ні води, ні навіть електрики. Узимку, щоб зігрітися, ми всі четверо спали в одному ліжку. Ми залишалися там доти, доки хтось не приходив і не виганяв нас. Моя мати робила все можливе, щоб зберегти дах над нашими головами. Часто це означало, що їй доводилось спати з тими, хто їй насправді не подобався. Просто ось так воно склалося.

Вона ніколи не йшла з нами до притулку для безхатьків, натомість ми просто переселялися щоразу до іншого закинутого будинку. Це все сильно травмувало нашу психіку, але що ми могли зробити? Це те, що я так ненавиджу в собі, чому навчився у моєї матері – немає нічого такого в світі, чого ти не зробиш, щоб вижити.

Один із моїх найперших спогадів – це те, як соціальні працівники прийшли в квартиру, щоб пошукати чоловіків під ліжком. Улітку ми ходили за безкоштовними обідами та сніданками. Я говорив їм, що маю дев’ятеро братів і сестер, і вони пакували мені більше їжі. Я почував себе так, наче пішов на війну і отримав здобич. Так я гордився тим, що здобув їжі для нас. Можете собі уявити таке фуфло? Я відкривав холодильник і бачив там сендвічі, апельсини та пачки з молоком. Усього по двадцять. І я запрошував людей. «Брате, тобі потрібно чогось з їжі? Ти голодний? У нас є їжа». Ми поводилися так, ніби заплатили за це чесно заробленими грошима. Це був безкоштовний обід.

У дитинстві я був маминим синочком. Я завжди спав із мамою. У моєї сестри і брата були свої кімнати, але я спав із матір’ю, доки мені не виповнилося п’ятнадцять. Одного разу моя мати спала з чоловіком, коли я був із нею в одному ліжку. Напевно, вона думала, що я сплю. Упевнений, усе це вплинуло на мене, але, на жаль, що було – те було. Мене відселили на кушетку, коли в неї з’явився новий бойфренд на ім’я Едді Гіллісон. У них був реально хворий роман. Напевно, через те мої власні стосунки були такими дивними. Вони пили, билися і трахалися, розлучалися, потім пили, билися і трахалися знову. Вони були по-справжньому закохані, навіть якщо то було справді хворе кохання.

Едді був невисоким міцно збитим хлопцем із Південної Кароліни. Він працював на промисловій фабриці з виробництва пральних машин. Він не надто далеко просунувся у своєму навчанні і тоді, коли мої брат та сестра пішли до четвертого класу, він абсолютно не здатний був допомогти їм із домашніми завданнями. Едді був владним чоловіком, але моя мати була також надто владною жінкою. Тож сварка могла розпочатися ні з чого. У тому районі завжди була якась бійка, приходили копи і говорили: «Ей приятель, пройдися по кварталу». Іноді ми всі разом втручалися в бійку. Одного разу моя мама та Едді сильно посварилися, і сварка переросла в бійку. Я втрутився між ними, намагаючись захистити мою маму і стримати Едді, але він ударив мене в живіт, і я впав. Я був, типу: «Ох, блін, не можу повірити в це лайно». Я був лише маленькою дитиною! Ось чому я ніколи не піднімав руку ні на кого з моїх дітей. Я не хочу, щоб вони вважали мене чудовиськом, коли виростуть. Але в ті часи побиття дитини було чимось звичним. Це нікого не хвилювало. Тепер це злочин, за таке садять до в’язниці.

Едді та моя мати сварилися через що завгодно: через інших чоловіків та жінок, гроші, контроль. Едді не був ангелом. Коли до моєї матері приходили подруги, і вони всі напивалися, а вона непритомніла від алкоголю, він трахав її подруг. А потім вони бились через те. Там відбувалися якісь геть дикунські штуки зі зброєю та лайкою: «Ти покидьок, пішов ти» і «Ти, нігер, відсоси у мене…» Ми кричали: «Мамо, перестань, ні!» Одного разу, коли мені було сім років, вони побилися, і Едді вдарив її кулаком, вибивши їй золотий зуб. Моя мати почала кип’ятити велику каструлю води. Вона веліла моєму братові та сестрі залізти під ковдру, але я був так загіпнотизований переглядом своєї програми про боротьбу по телевізору, що не чув її. Моя мати була такою спритною, що пройшла повз мене не привернувши мою увагу, і шепнувши нам сховатися, повернулася в кімнату, де мої брат та сестра встигли залізти під ковдру. Едді сидів просто поруч зі мною, і наступне, що я почув, був цей гуркіт, і каструля з киплячою водою прийшлась Едді по голові. Трохи води потрапило й на мене. Здавалось, що вона важить цілу тонну.

«ААААААААА!» – Едді з вереском вибіг із кімнати в коридор. Я побіг просто за ним. Він повернувся і схопив мене. «О, дитинко, бідна дитинко, ця сука і тебе дістала?» – сказав він. «Так, ця сука мене дістала, ах, ах, ця сука мене дістала!» Ми привели його назад до кімнати і зняли з нього сорочку: його шия, спина та щока були вкриті пухирцями. Він був схожий на рептилію. Ми поклали його на підлогу під маленьким віконним кондиціонером, і моя сестра присіла біля нього. Вона взяла запальничку і, простерилізувавши нею кінчик голки, взялась лопати один за одним його пухирці. Ми із сестрою обидва плакали, і я дав йому кварту, щоб підбадьорити його.

Коли я думаю про це, я завжди сприймаю свою матір у більшості ситуацій жертвою, і Едді бив її. Я впевнений, що ліберальні жінки схвалили б її вчинок, але я подумав: «Як ти можеш зробити щось таке тому, хто начебто є твоїм хлопцем?» Це змусило мене зрозуміти, що моя мати не була матір’ю Терезою. Вона зробила кілька поганих речей, а він усе ще залишався з нею. Насправді, він пішов до магазину, щоб купити їй трохи спиртного після того, як вона обпекла його. Тож, як бачите, він винагородив її за це. Ось чому я був настільки сексуально не виваженим.

Це було середовище, в якому я зростав. Закохані люди, які проламували одне одному голови і стікали кров’ю, як собаки. Вони люблять одне одного, але водночас ріжуть один іншого. Дідько, я до смерті боявся своєї сім’ї у цьому будинку. Я виріс серед крутих жінок, жінок, які б’ються з чоловіками. Тож мені на думку не спадало, що бити жінку – то табу, адже жінки, яких я знав, могли вбити тебе. Ти мав битися з ними, бо якщо не будеш – вони поріжуть або застрелять тебе. Або ж вони приводили сюди чоловіків, щоб ті побили тебе, бо вважали тебе нікчемою.

Я боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тоді я ходив до державної школи, і то був жах. Я був повним і дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Діти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феєю» через те, що я ніколи не відходив від моєї сестри, адже моя мама казала мені залишатися завжди із Деніз, тому що вона була старша за мене і мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тоді не знав нічого про гігієну. У нас не було гарячої води, щоб прийняти душ, а якщо відключали газ, ми не могли навіть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала відро гарячою водою і мила мене. Але коли ти маленький, тобі плювати на гігієну. Зрештою я навчився цьому на вулиці від старших дітей. Вони розповіли мені про Брут, Пако Рабана та П’єра Кардена.

Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але іноді моя мати була в безпам’ятстві від випитого напередодні ввечері і не проводжала мене в школу. Саме тоді діти завжди били мене і штовхали ногами. Вони були такі: «Забирайся до біса звідси, нігер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постійно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тікав від них. Ми ходили до школи, а ці люди дражнили нас, а потім коли ми поверталися додому, вони витягували зброю і грабували нас за будь-яку дрібницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькі діти просто в нашому власному домі.

Справжнім поворотним моментом у моєму житті стала необхідність носити окуляри в першому класі. Моя мама повела мене до лікаря перевірити зір і виявилось, що в мене короткозорість. Тож вона замовила мені окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зі школи під час обідньої перерви і у мене було кілька фрикадельок з їдальні, загорнутих в алюміній, щоб вони не охололи. Той хлопець підійшов до мене і запитав: «Ей, у тебе є гроші?««Ні», – відповів я. Він почав копирсатися в моїх кишенях і обшукувати мене, а потім спробував забрати мої чортові фрикадельки. Я відбивався, повторюючи: «Ні! Ні! Ні!» Я дозволяв хуліганам брати мої гроші, але ніколи не дозволяв їм забирати мою їжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи свої фрикадельки. Він почав бити мене по голові, а потім взяв мої окуляри і кинув їх до бензобаку вантажівки. Я побіг від нього додому – мої фрикадельки йому не дісталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо ті хлопці були настільки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що мені невідомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокої, припиніть!» – кричав я. Я досі почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розуміти, що ти настільки безпорадний. Це відчуття залишається з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав мої окуляри і кинув їх до бензобаку, став моїм останнім днем у школі. Моя формальна освіта на цьому закінчилася. Мені було сім років, і я відтоді ніколи не повертався до класу.

Я приходив до школи, снідав і йшов звідти. Кілька годин я прогулювався кварталом, а потім приходив на обід і знову йшов. Коли школа закінчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулиці підійшли троє хлопців і стали перевіряти мої кишені.

– Гроші є? – запитали вони.

– Ні, – відказав я їм.

– Як знайдемо в тебе якісь гроші – залишимо собі, – сказали вони мені.

Вони почали вивертати мої кишені, але у мене нічого не було.

– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш із нами політати?

– Що? – запитав я.

Тож ми пішли разом до школи, і вони змусили мене перелізти через паркан, щоб дістати кілька пластикових ящиків з-під молока і перекинути їх їм. Ми пройшли кілька кварталів, і вони сказали мені зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованів. Але ми туди увійшли, і вони сказали мені: «Лізь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми піднялися на дах, і я побачив маленьку коробку з голубами. Ці хлопці будували голубник. Тож я став їх хлопчиком на побігеньках, їхнім маленьким рабом. Незабаром я дізнався, що коли птахи злітали, вони часто через свою лінь та поганий стан сідали на чийсь інший дах. Коли таке траплялося, я мав спуститися вниз, побачити на який дах вони сіли, знайти спосіб, як потрапити до того будинку, і потім піднятися на його дах, щоб зігнати з нього птахів. Увесь день я ганявся за птахами, але мені це здалося досить цікавим заняттям. Мені подобалося бути поруч із птахами. Мені навіть було до снаги ходити до зоомагазину і купувати їм зерно. А ці хлопці були крутими пацанами, і вони ніби любили мене за те, що я був їх підручним. Усе своє життя я почував себе невдахою, але тут, на даху, я почував себе як вдома. Я начебто знайшов своє призначення в житті.

Наступного ранку я повернувся до того ж будинку. Вони були на даху, побачили, що я йду, і почали кидати в мене цеглу.

– Ти, сцикун, що ти тут робиш? Ти намагаєшся вкрасти наших чортових птахів? – сказав один із хлопців. Ого, а я думав, що це мій новий дім.

Ні, ні, ні, – заперечив я. – Я просто хотів запитати, чи вам, бува, не треба допомога з покупками, а чи щоб я поганяв птахів…

– Ти серйозно? – здивувався він. – Ходи-но сюди, Коротуне.

І вони послали мене до магазину купити їм сигарети. Вони були купою жорстоких вуличних хлопців, але я був не проти допомогти їм, тому що птахи запали мені в душу. Це було справді класно: дивитися, як кілька сотень голубів здіймаються в небо і літають колами, щоб потім спуститися назад на дах. Запуск голубів був великим спортом у Брукліні. Усі – від мафіозних донів і до маленьких дітей із гетто – займалися цим. Цьому годі шукати якесь пояснення, це просто щось, що захоплює тебе всього. Я навчився піклуватися про них та вивчив усі їхні особливості. А потім це стало чимось, у чому я добре знався, і я почав гордитися своєю майстерністю. Усі одночасно випускали своїх голубів, і гра полягала в тому, щоб зловити голубів інших хлопців. Це було схоже на скачки коней. Щойно це входить у твоє життя, ти не можеш зупинитися. Де б я не жив із того дня, я завжди будував собі пташник і тримав голубів.

Одного разу ми були на даху, займаючись голубами, коли до нас піднявся хлопець, старший за нас. Його звали Баркім, і він був другом одного з братів цих хлопців. Зрозумівши, що його друга тут немає, він сказав нам передати йому, що чекатиме на нього цього вечора на джемі в центрі відпочинку сусіднього району. Джеми – це було щось на кшталт танців для підлітків, але це було не те лайно Арчі та Вероніки. Поночі вони навіть змінювали назву закладу з центру відпочинку на «Стрілець». Туди щоночі приходили всі гравці і шулери, а також сусідські хлопці, які грабували будинки, займались кишеньковими крадіжками та шахрайством із кредитними картками. Це було лігво беззаконня.

Тож того вечора я пішов до клубу. Мені було сім років, і я нічого не знав про те, як одягатися. Мені було невідомо, що слід піти додому й прийняти душ та змінити одяг на щось таке, що вразило б усіх у клубі. Саме так вчинили інші хлопці, які порались біля голубів. Однак я сам пішов до клубу просто з пташника, одягнений у той самий смердючий одяг із плямами пташиного посліду на ньому. Я собі подумав, що мої приятелі будуть там і приймуть мене як свого, тому що я ганяв їх сраних птахів із дахів. Та щойно я ввійшов, ці хлопці підскочили і… «Що за сморід?!! Гей, ти подивись на цього зашмарканого смердюка!» Усі навколо почали сміятися з мене і дражнити мене. Я не знав, що робити – це було абсолютно нестерпно, усі і кожен кепкували з мене. Я плакав, але водночас намагався сміятися, щоб мене прийняли за свого. Баркім, здається, побачив, у що я був вдягнений і зглянувся наді мною. Він і сказав: «Гей, Коротуне. Забирайся до біса звідси. Зустрінемося завтра о восьмій ранку на даху».

Наступного ранку я був там у призначений час. Підійшов Баркім і почав мене повчати. «Ти не можеш приходити на танці в такому прікідє, як нечесаний бомжара. Ти хто по жизнє будеш, чувак? Ми тут робим бабкі». Він швидко гутарив, а я намагався зрозуміти кожне його слово. «Ми тут ща достанєм бабок, Коротуне. Чьо, готовий?» Я пішов із ним, і ми почали вламуватися в чужі будинки. Він наказав мені пролізти через вікна, які були занадто малі для нього, я увійшов і відкрив йому двері. Опинившись усередині, він взявся ритися в чужих речах, зламав сейф і кинувся чистити все під нуль. Ми знайшли там стереопрогравачі, аудіокасети, ювелірку, зброю та гроші. Награбувавшись, він відвіз мене в місто на Делансі-стріт і купив мені трохи гарного одягу, кросівки та дублянку з овчинки. Тієї ж ночі він взяв мене на джем, і там були всі ті самі люди, які сміялися з мене минулої ночі. На мені було нове пальто і шкіряні штани. Ніхто навіть не впізнав мене; це було так, наче то був не я, а хтось інший. Це було просто неймовірно.

Баркім став тим, хто познайомив мене зі злочинним життям. До цього я ніколи нічого не крав. Ні окрайчика хліба, ні льодяника – нічого. У мене не було ніяких антисоціальних схильностей. У мене не було потрібного стрижня. Але Баркім пояснив мені, що якщо матимеш добрий вигляд, люди виказуватимуть тобі повагу. Якщо в тебе будуть наймодніші шмотки та найкрутіші речі, то й ти будеш красним пацаном. У тебе буде статус.

Баркім повів мене на роллердром на Ютіка-авеню, де ми зустріли тих хлопців, які називали себе командою Рутленд-Роуд. Вони були юні, років по дванадцять, але одягались, як дорослі чоловіки. Тренчі, туфлі з крокодилової шкіри, кролячі хутра, стетсони[3] з великими полями. Вони носили дизайнерський одяг від Серджіо Валенте, Джордаш та П’єра Кардена. Я був вражений. Баркім розповів мені, де вони все це дістали: ці хлопці цупили з кишень, зривали з людей ланцюжки та грабували. Вони були просто молокососами – ходили до школи, але в них були годинники, перстні та ланцюжки. А ще вони їздили на мопедах. Люди називали їх головорізами, але ми називали їх нігерами з бабками. Усе це було простим божевіллям.

Баркім почав представляти мене людям на вулиці як свого «сина». Він був лише на кілька років старший за мене, але то була вулична термінологія, що попереджала людей не займати мене. Це означало: «Ось мій вуличний син, ми – сім’я, ми грабуємо та крадемо. Він – мій маленький помічник. Не зв’язуйся з цим нігером». Люди, які поважали його, мали тепер поважати й мене. Він навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими ліпше не зв’язуватися, бо вони всі кишки з мене витрусять. Моє життя нагадувало мені життя Олівера Твіста, коли старший хлопець Феджин навчав його всім таким речам. Він купував мені купу всіляких шмоток, але він ніколи не давав мені багато грошей. Він заробляв на пограбуванні кілька тисяч, але мені він давав дві сотні. Але коли тобі вісім років, то дві сотні доларів видаються великими грошима. Інколи він витягав якусь побрекеньку з ювелірки, що ми накрали, і давав мені її поганяти на кілька днів.

Моя злочинність вийшла на новий рівень із командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибські хлопці з Краун-Хайтс. Баркім добре знав старшу групу – Кішок. Я почав проводити час з їх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до їхніх дрібних грабунків. Ми ходили до школи, снідали, а потім сідали в автобус чи на поїзд і займалися грабунками тоді, коли у школі йшло навчання. Тут я вперше відчув, що знайшов своє місце у світі. Ми всі були на рівних один з одним, доки вносили свою частку доходів від наших крадіжок.

Деякі люди можуть, почитавши про речі, які я тут описую, осудити мене дорослого, назвати криміналом, але… я займався цими речами більше ніж тридцять п’ять років назад. Я був малою дитиною, яка шукала любові та визнання, і так сталося, що вулиця стала тим місцем, де я їх знайшов. Це було єдине доступне мені навчання, і ці хлопці стали моїми вчителями. Навіть старші гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотів дослуховуватись їхньої думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районі. Вони казали нам залишатися в школі, тоді як самі займались грабунками на вулицях. Усі хлопці поважали мене, тому що я був дрібним помічником. Я завжди був готовий відстібнути моїм друзям, які потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та їжу. Я почав купувати голубів. Люди поважають тебе, якщо у тебе хороші птахи. До того ж я спішив красти, щоб мати змогу купувати гарні речі. Я бачив, як всі поводились зі мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку і пуми. У мене був лижний костюм із жовтими окулярами, але я ніколи в житті не був на лижному схилі. Я не знав, як правильно пишеться той чортів Адідас, але я знав, які почуття це слово ворушить у мені.

Один хлопець із Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе є ключ, який підходить до замкової шпарини, ти просто граєшся з ключем, доки він не зношує циліндр, і ти можеш відкрити двері. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, які ми відкривали, було столове срібло, коштовності, зброя, пачки грошей. Ми були такі щасливі, що плакали й сміялися водночас. Ми не могли забрати все і відразу. З усім цим барахлом не підеш вулицею, тому ми просто набивали до тріску наші шкільні ранці краденим добром.

Одного дня мій друг Кертіс та я грабували будинок. Люди, які там жили, були вихідцями з Карибів, як і Кертіс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиєсь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертіс дуркує, намагаючись мене злякати. Тож я відказав: «Я намагаюсь знайти гроші та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумів, що то був не Кертіс. Це був мужик, який жив там і саме зараз лежав на дивані. Я кинувся до дверей. «Кертіс, тут пахне засадою. Умотуєм отсюда, тута хтось є», – сказав я. Але Кертіс був перфекціоністом. Кертіс хотів замкнути двері, а не просто втекти. Я вибіг до чортової матері. Господар відчинив двері, ударив Кертіса по голові й вирубав його так, що той втратив свідомість. Я думав, що він помер. Тільки через рік я зустрів його знову. Він був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.

Поцупивши столове срібло або коштовності, ми прямували до Сала, до магазину на розі Ютіка і Стерлінг.

Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив із старшими хлопцями. Мужики в магазині знали, що я прийшов із краденими коштовностями, але я розумів, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почім тоді. Я знав, чого хочу.

Іноді, опинившись на вулиці в полудень, ми бачили школу і заходили всередину. Ми просто йшли до їдальні, брали по таці, ставали в чергу й потім йшли їсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотіли пограбувати, себто когось, у кого на шиї був гарний ланцюжок, то ми, закінчивши з нашим обідом, відносили таці назад, прямували до дверей, хапали ланцюжок і вибігали зі школи. На вулицях ми завжди хотіли мати чепурний вигляд, тому що коли ти маленький чорний хлопчик у місті й маєш брудний та неохайний вигляд, люди будуть зневажати тебе. Тож ми були милі та безпечні. У нас були шкільні ранці, маленькі дитячі окуляри й католицька шкільна уніформа – милі штаненята та білі сорочки.

Приблизно за рік я почав займатися грабуванням осель самостійно. Це було досить прибутково, але гасати вулицями й уривати щось дрібне було набагато цікавіше. Ти хапаєш коштовності якоїсь жіночки, а за тобою женуться копи, або, як ми їх називали, герої, які приходили на порятунок бідолашним леді. Це було більш ризиковано і приносило менше грошей, але ми любили полоскотати нерви. Зазвичай, щоб стати успішним злодюжкою, потрібно мати партнера. Іноді мені навіть не треба було нічого планувати, ти просто виходиш на вулицю, бачиш там когось, і ви йдете разом на промисел.

Інколи ти міг несподівано зрозуміти, що напоровся на конкурентів. Сідаєш в автобус, а там уже хтось чекає, щоб розпочати чистити кишені людям. Але ти можеш бути примітнішим. Це називалось «розбудити автобус». Автобус був млявим, доки ти не зайшов туди, але ось, коли ти в салоні, водій автобуса робить оголошення: «Леді та джентльмени, тут серед нас є молоді люди, які тільки-но зайшли в автобус. Приглядайте за вашими кишенями. Вони намагатимуться обікрасти вас». Отже, ти виходиш на наступній зупинці, але тихий кишеньковий злодій виходить і йде за тобою.

«Покидьок, ти розбудив автобус!» – кричить він тобі навздогін. І якщо то старший хлопець, то може почати бити тебе і забрати гроші чи коштовності, які ти назбирав.

Хлопці не любили займатися кишеньковими крадіжками зі мною, тому що я був не таким терплячим та вправним, як інші. Я ніколи не був послідовним та спокійним, типу: «Я збираюсь взяти цього негра, робитиму це і це». Мені набагато ліпше вдавалося засліплювати людей.

Будь-який сильний хлопець може когось засліпити. Але трюк був у тім, щоб бути підступнішим і перехитрити їх. Більшість людей думали: «Вони мене розкусили, піду звідси». Але тільки не я. Якась леді могла цілий день тримати руку на своєму гаманці, і ми спостерігали й спостерігали за нею, а вона все тримала руку в кишені. Ми ходили за нею, а потім кидали її, залишивши спостерігати за нею одного малого хлопчика. І тут вона на кілька секунд послаблювала свою оборону, відвернувшись на щось – ось тут він і брав її. А потім він зникав. І перш ніж йшли, ми чули задушевний крик: «А-А-А, мої гроші, мої гроші!» Це було божевільно. Але нам було плювати.

Найпростішим було вирвати чийсь золотий ланцюжок. Я займався цим у метро. Я сідав біля вікна. Тоді можна було відкривати вікна в вагонах метро. Тож я опускав кілька вікон, і коли вагон зупинявся і нові пасажири заходили і сідали біля вікна, я схоплювався щойно потяг починав повільно розганятися і зривав по дорозі їхні ланцюжки. Вони верещали й дивились мені вслід, але не могли вискочити вслід за мною з поїзда. Я лагодив застібку й залишав ланцюжок на кілька днів у себе, він добре пасував мені і я ним хизувався, аж доки не продавав його, до того, як старші хлопці заберуть його в мене.

Попри те, що я почав здобувати статус, мені зовсім не вдавалося заводити стосунки з дівчатами. Вони мені подобались, але я зовсім не розумів, як сказати їм про це. Одного разу я дивився, як дівчата стрибали через скакалку, вони мені сподобались і я захотів пострибати з ними. Тож я почав їх дражнити, і тут, просто на рівній дорозі ці п’ятикласниці стали лупцювати мене. Я валяв із ними дурня, але вони сприйняли все всерйоз і просто напали на мене зненацька. Я занадто пізно серйозно задумався навчитись давати здачі. На той момент, хто б не підійшов й не спробував би взяти верх наді мною – будь-хто вигравав. Я не хотів із ними битися.

Ні для моєї матері, ні для сестри не було секретом те, що я грабував і вів антисоціальний спосіб життя, щоб заробити нам грошей. Вони бачили мій гарний одяг, і я приносив їм їжу – піцу, бургер Кінг і МакДональдс. Моя мати знала, що нічим добрим я не займаюсь, але тоді вже пізно було мене перевчати. Я став дитиною вулиць. Вона думала, що я злочинець і що я погано закінчу. Певна річ, вона вже бачила таке раніше – дітей, як я, і що з того виходило. Я крав що завгодно і в кого завгодно. Для мене не було жодних перешкод.

Моя мама визнавала за краще жебракувати. Мене бентежило те, якою занадто чесною вона була. Вона завжди випрошувала гроші; просто вона такою вродилась. Я давав багато грошей сестрі на наше господарство, щоб вона допомагала мамі. Іноді я давав мамі сотню баксів, але вона не повертала їх мені. Вона зовсім мене не поважала. Я говорив: «Ма, ти винна мені трохи грошей». А вона просто відповідала: «Та ти мені життям зобов’язаний, малий. Не збираюсь тобі нічого повертати».

Великі діти з нашої округи знали, що я краду, тож вони відбирали в мене гроші, прикраси й моє взуття, а я боявся говорити про це мамі. Я просто не знав, що мені робити. Вони били мене і відбирали у мене голубів – вони знали, що всі ці знущання наді мною зійдуть їм з рук. Баркім не навчив мене битися. Він просто навчив мене одягатися в гарний одяг і мити дупу. Зазвичай, коли хтось кричав на мене на вулиці або гнався за мною, я просто кидав свої речі й тікав. Тож наді мною знову знущалися, але тепер я був більш примітним.

Я ставав старшим, і мені завжди хотілось бути в центрі уваги. Мені хотілось бути тим пацаном, який говорить всяку фігню типу: «Я тут найкрутіший на районі», «У мене найкращі пташки». Я хотів неодмінно бути тим вуличним пацаном, дотепно балакаючим бичком, але… я був для того занадто сором’язливий і незграбний. Якби я тільки спробував отак патякати, хтось неодмінно підходив до мене і бив мене по голові: «Стули пельку, нігер». Але я відчув смак того, як це купатися в променях уваги публіки, коли встряв у свою першу вуличну бійку.

Одного дня я пішов в округу на Кроун-Хайтс і пограбував будинок зі старшим товаришем. Ми знайшли там 2200 доларів і він відстебнув мені з них 600. Я взяв їх і пішов до зоомагазину купити на сотню собі голубів. Їх запакували мені в коробку, і власник магазину допоміг мені дійти з ними до метро. Коли я вийшов із потяга, хтось із моєї округи допоміг мені дотягнути коробку до закинутого будинку, де я ховав своїх голубів. Але цей мій помічник пішов і розповів комусь із дітей нашого кварталу, що у мене є всі ці птахи. Отож хлопець на ім’я Гарі Флаверс і його друзі прийшли і почали мене обкрадати. Моя мама побачила, як вони вовтузяться з моїми птахами, і сказала мені. Я вибіг на вулицю і зіткнувся з ними віч-на-віч. Вони побачили, що я наближаюсь, і припинили хапати птахів, але Гарі продовжував тримати одного голуба під курткою. До того моменту навколо нас зібрався неабиякий натовп.

– Поверни мені мого птаха, – сказав я.

Гарі витягнув птаха з-під куртки.

– Хочеш цю пташку? Ти хочеш цю чортову пташку? – звернувся він до мене. І він просто скрутив птахові голову й жбурнув його в мене, так що кров із нього хлюпнула мені в обличчя та на сорочку.

– Бий його, Майку, – крикнув мені один із моїх друзів. – Не бійся, просто вдар його.

До того я завжди боявся битися з будь-ким. Але там, у нашому районі, був старший хлопець на ім’я Уайз – колишній боксер Поліцейської Атлетичної Ліги. Він, бувало, курив із нами косяк і, одурівши, починав боксувати. Я спостерігав за ним, а він говорив: «Давай, йди сюди«. Але я ніколи навіть не намагався вдарити його. Але я пам’ятав його стиль.

Тож я подумав: «До дідька лисого!» Мої друзі були шоковані. Я був без поняття, що роблю, але я завдав кілька навіжених ударів, один з яких досяг мети й Гарі впав. Уайз перескакував під час своїх поєдинків із тінню, то ж моя дурна дупа також, поклавши Гарі, почала стрибати. Просто мені здавалось, що це найправильніша річ, яку треба робити. Практично весь квартал стежив за моїм тріумфом. Усі почали кричати і аплодувати мені. Це було неймовірне почуття, попри те, що моє серце калатало, як навіжене.

«Дивись, нігер скаче», – засміявся один хлопець. Я намагався зробити виворіт Алі, але він мені не вдавався. Але почуття того, що мені вдалось постояти за себе, було надзвичайно приємним, як і те, що всі аплодували мені і давали пятюню. Думаю, під усією тою сором’язливістю, я завжди був запальним та цікавим хлопцем.

Я отримав геть новий рівень поваги на вулиці. Тепер, замість того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк із нами погуляти?», діти питали: «А можна Майк Тайсон піде з нами?» Інші пацани приводили своїх хлопців, щоб ті билися зі мною, і всі інші робили свої ставки на перможця. Тепер у мене з’явилося додаткове джерело доходу. До мене приїздили з інших районів міста. Я багато вигравав. І навіть коли перемога була не за мною, хлопці, що відбились від мене, казали: «Чортяка! Тобі ж тільки одинадцять?» Ось так мене почали впізнавати в Брукліні. За мною водилась така репутація, що я готовий битися з будь-ким – дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулиці правил Маркіза Квінсберрі. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означає, що все скінчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бійці, він міг відшукати інший шлях: інколи він приходив із друзями, і вони били мене разом кийками.

Я почав потроху мстити за побої, нанесені мені хуліганами. Припустимо, я йшов із друзями і бачив одного з тих хлопців, що побили мене і знущались наді мною кілька років тому. Він міг, на приклад, зайти до магазину за покупками, а я витягав його за дупу звідти і починав лупцювати. Я навіть не пояснював своїм друзям, чому ми це робимо, я просто казав: «Ненавиджу отого мудака», і вони підхоплювалися до нього, рвали на ньому одяг і били того сраного покидька. Той хлопець, що забрав і викинув мої окуляри? Я побив його на вулиці, як драну собаку, за те, що він принизив мене. Може він і забув про той випадок, але я – ніколи.

Разом із цією нововіднайденою впевненістю в моїй здатності постояти за себе зростала й моя злочинна натура. Я ставав усе нахабнішим. Я навіть почав красти в моєму власному районі. Мені здавалось, що так чинять усі. Я геть не розумів правил вулиці. Я думав, що все навколо було моєю чесною здобиччю, адже я сам точно був таким для інших. Я гадки не мав, що там були люди, з якими краще не зв’язуватися.

Я жив у багатоквартирному будинку і грабував усіх, хто жив у моєму домі. Вони так ніколи й не дізнались, хто був злодієм. Деякі з цих людей були друзями моєї матері. Вони обмінювали на готівку свої чеки на соцдопомогу і купували собі спиртне, а потім йшли в гості до моєї мами, щоб випити і трохи розважитись. Я ж ішов до своєї кімнати і виходив через пожежний вихід, щоб вдертися в їхні квартири і винести все, що знаходив. Потім та леді піднімалась до себе нагору і, розуміючи, що сталось, бігла назад до нас із криками: «Лорна, Лорна, вони забрали все. Вони забрали навіть дитячу їжу! Усе! Усе забрали!»

Коли гості розходились, мама йшла до моєї кімнати.

– Я знаю, що ти дещо наробив. А ну, зізнавайся, хлопче! Що ти вчинив?

Я ж відповідав на це:

– То був не я, мамо. Подивись навколо.

Я брав їжу та речі і залишав їх на даху, щоб забрати їх пізніше разом із моїми друзями.

– Як я міг щось таке скоїти? Я був ось у цій кімнаті й нікуди не виходив.

– Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаєш, хто міг це зробити, злодюжко, – кричала моя мати. – Та ти просто злодій. Я ніколи нічого в моєму житті не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.

О Боже! Можете собі уявити чути таке лайно від власної матері? Моя сім’я полишила будь-які сподівання щодо мене, геть усі. Вони думали, що моє життя буде життям злочинця. Ніхто ніколи в моїй сім’ї не коїв нічого подібного. Моя сестра постійно говорила мені: «Знаєш, яка птаха не літає? Арештант! Арештант у клітці не літає!»

Якось раз ми були з мамою в гостях у її подруги Ваї. Чоловік Ваї був одним із тих хвалькуватих багатих хлопців. Він заснув, а я дістав із його кишені гаманець і взяв гроші. Прокинувшись, він сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла гроші. Усі в окрузі почали ненавидіти мене до глибини душі. А якщо хтось мене й не ненавидів, то вже точно заздрив мені. Навіть гравці. У мене були залізні нерви.

Це було неймовірно. Мене зовсім не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяїна сходами так, що його голова стрибала мов м’яч: «Бум… бум… бум…» А мені що до того? Нічогісінько – мені треба той ланцюжок. Я нічого не знав про співчуття. Та й із чого б мені про це знати? Ніхто й ніколи не проявляв жодного співчуття до мене. Єдиний раз, коли я відчував співпереживання – це коли хтось застрелив чи підрізав мого друга. От тоді мені було сумно.

Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаєш, що тебе-то не вб’ють. Це може статися з будь-ким іншим, але не з тобою. Я просто не міг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але мені було байдуже. Однаково, думав я, мені не дожити до шістнадцяти, тож чого паритись? Мій брат Родні нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсміливішим хлопцем з усіх, кого він знає. Але сам я не вважав себе сміливцем. У мене були хоробрі друзі, які ладні були лізти в перестрілку за свої коштовності, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Ці хлопці користувалися найбільшою повагою в окрузі. Не знаю, чи був я сміливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрістю. Мені завжди здавалося, що я швидше божевільний, ніж сміливий. Я стріляв у людей посеред вулиці тоді, як моя мати виглядала з вікна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Родні, сміливість, але, як на мене, це було від нестачі мізків. Я був екстремістом. Але всі, кого я знав у тому своєму житті, були саме такими. Навіть хлопці, які працювали, займались на стороні криміналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на світ кіборгів, де копи були поганими хлопцями, а грабіжники та шахраї – хорошими. І як ти нікому не шкодив, ніхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в їх очах пустим місцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив – вони прийдуть захищати тебе. Вони знали, що ти один із них. Я був такий крутий, що всі ці хитрі, скалозубі відморозки знали моє ім’я.

А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ШКЕРЕБЕРТЬ. Я СТАВ ЗАЧАСТО ЗУСТРІЧАТИСЬ із поліцією. Отримати кулю в Браунсвілі було справою випадку. Ти міг сидіти в провулку за картами, а якісь хлопці просто могли пробігти поруч, перестрілюючись з іншою бандою. Ти ніколи не знав, коли це все лайно може дістатися до тебе. Або ж іноді гангстери могли проїхати повз на мотоциклах і… бум! бум! – вони поцілили в тебе. Ми знали, де проводить час кожна з банд і просто не ходили в деякі місця.

Але це зовсім інша справа, коли в тебе починають стріляти копи. Одного разу ми йшли повз ювелірний магазин на Амбой-стріт і помітили, що хазяїн магазину несе якусь коробку. Я схопив коробку, і ми побігли. Тільки но ми наблизились до нашого кварталу, як зачули вереск автомобільних шин – з машини вискочили кілька поліціянтів і …бах! бах! бах! – вони почали стріляти в нас з-під прикриття. Я побіг чимдуж до покинутої будівлі, де ми зазвичай тусувалися, і зрозумів, що погоня позаду. Я знав цю будівлю як свої п’ять пальців. Я знав, як пролізти через стіни, піднятися на дах або залізти у дірку і опинитися в кроквах над стелею. Тож я так і зробив. Я заліз під стелю, і, виглянувши в дірку, побачив, що внизу хтось ходить.

Я побачив, як копи заходять до будинку. Вони почали ходити, тримаючи зброю напоготові, а один із них пішов просто в дірку в підлозі.

«Срань господня, ці чортові дітлахи лоскочуть мені яйця, примушуючи заходити в цю будівлю, – сказав він. – Я повбиваю цих чортових шибздиків». Я слухав балачки цих білих копів і тихо сам собі сміявся.

Будівля була занадто крихкою, щоб копи могли піднятися на наступний поверх її протрухлими сходами. Але був шанс, що вони підведуть очі нагору і побачать, як я ховаюсь у кроквах, і тоді вони вже напевно підстрелять мою дупу. Я подумав було стрибнути на сусідній дах, тому що то був мій будинок, але йшлося про стрибок у десять футів.

Тож я піднявся на дах, а мій друг, який жив у моєму будинку, виліз на свій дах. Я стояв на колінах, бо, підведись я на повен зріст і копи, які були зовні, помітили б мене, мій друг тим часом розповідав мені в деталях усе, що відбувалось навколо.

«Просто розслабся, Майку. Вони вийшли з будівлі. Але вони все ще шукають тебе. Там внизу купа поліційних машин», – повідомив він.

Я чекав на тому даху, здавалося, цілу вічність. «Майку, вони спустилися. Вони внизу», – сказав нарешті мій друг.

Тож я спустився вниз, але вирішив ще трохи зачекати всередині. Мої друзі оглядали квартал, перевіряючи, чи не ховаються там копи. «Почекай ще трохи, Майку», – сказав мій друг. Нарешті він сказав мені, що я можу вийти. Мені пощастило вибратися з цієї ситуації. У коробці з коштовностями, яку ми вкрали, були всі ці дорогі годинники, медальйони, браслети, діаманти та рубіни. Цілих два тижні ми витратили на те, щоб порозпродувати все те лайно. Нам доводилося продавати частину в одному місці, а з іншою їхати в протилежну частину міста.

Зважаючи на те, скільки всілякого розбою я накоїв, досить смішним було те, що вперше мене арештували за вкрадену кредитку. Мені було тоді десять. Ясна річ, я був занадто малим, щоб мати власну кредитну картку, то ж мені доводилося брати з собою до магазину старшого хлопця і говорити йому, що купити для мене, дозволяючи натомість взяти щось і йому. А потім ми продавали картку іншому старшому хлопцеві.

Але одного разу ми пішли до місцевого магазину на Бельмонт-Авеню і спробували скористатися картою там. Ми були чепурно одягненими, але зовсім, ясна річ, не здавалися на той вік, коли люди заводять кредитки. Ми набрали собі одягу та кросівок і принесли їх на касу, простягнувши картку касиру. Вона перепросила нас на секунду і зробила дзвінок. А далі – вона розрізала навпіл нашу картку і тієї самої миті увірвалися копи й арештували нас.

Вони відвезли мене до місцевої дільниці. У моєї матері не було телефону, тому вони забрали її і відвезли до відділку. Вона увійшла, голосно волаючи на мене, і відразу ж взялась лупцювати мене. На час, коли мені виповнилось дванадцять, такий сценарій став звичним явищем. Щоразу мені доводилось іти після цих арештів до суду, але вони ніколи не закінчувалися для мене ув’язненням через моє неповноліття.

Я терпіти не міг, коли мама приходила до відділку і била мене. Після цього вона напивалася зі своїми друзями і розказувала їм, як вона вибила з мене все лайно. Я ж згортався калачиком у коридорі, намагаючись знайти там прихисток, та вона однаково знаходила мене і продовжувала. Це був дуже болісний досвід для мене. Навіть і сьогодні, коли я дивлюсь у куток будь-якої з моїх кімнат, мені доводиться відводити погляд, бо він нагадує мені всі ті побої моєї матері. Я згортався калачиком, намагаючись захистити себе, але вона однаково нападала на мене. Вона абсолютно не стидалася бити мене в продуктовому магазині, на вулиці, на очах у моїх однокласників чи в залі суду. Поліції, звичайно, було байдуже. Одного разу, вони саме мали написати рапорт на мене, але тут увірвалася моя мама і побила мене так жорстко, що вони навіть відклали в бік той рапорт.

Іноді вона навіть била мене, коли я мав рацію. Якось мені було одинадцять і я грав у кості на розі вулиці. Я грав проти хлопця, якому було приблизно вісімнадцять років. Того дня у мене була щаслива рука і мої друзі ставили на те, що мої номери переможуть. Я поставив 200 доларів, але я викинув виграшні номери цілих шість разів поспіль. Я виграв у нього 600 доларів.

– Кидай ще раз. Кидай на мій годинник, – сказав він.

Бум… я викинув 4–5–6.

– Кінець з цією грою, – сказав я. – Давай мені годинника.

– Зрештою я тобі нічого не дам, – сказав він і спробував вихопити у мене виграні гроші. Я почав його бити. Я вдарив його каменем, і ми почали свару. Дехто з маминих друзів помітив переполох і побіг до нас додому.

– Там твій син вовтузить дорослого чоловіка, – сказав один із них.

Моя мама вихором увірвалася в бійку. Усі інші дорослі чоловіки навколо дозволили нам битися, бо хотіли отримати свої гроші. Якщо не заплатить цей хлопець, то й усі решта залишать свої гроші при собі. Я був у самому розпалі бійки, коли на мене стрибнула моя мати, схопила мене за руки, і, ударивши, кинула додолу.

– Ти чого б’єш цього чоловіка? – крикнула вона. – Що ти йому зробив? Мені дуже шкода, сер – кинула вона йому.

– Він намагався відбити в мене свої гроші, – заперечив я.

Моя мати взяла мої гроші, віддала їх чоловікові і вдарила мене по обличчю.

– Мені дуже шкода, сер, – сказала вона йому.

– Я вб’ю тебе, покидьок, – закричав я, коли вона відтягнула мене в сторону. Я заслужив кожного прочухана, якого отримав. Однак, я просто хотів бути одним із тих крутих дітей, отих дітей вулиці, на яких були гарні прикраси, а в їхніх кишенях – гроші, хотів бути і як ті старші п’ятнадцятирічні діти, в яких уже були подружки. Може дівчатами я в тому віці й не дуже цікавився, але мені подобалось носити класний одяг і привертати до себе всю увагу.

Моя мати тоді зовсім махнула на мене рукою. Її добре знали в нашій окрузі, вона вміла красномовно говорити, коли їй то було потрібно. Інші всі її діти навчились добре ладнати з людьми, але я був винятком. Я був єдиним, хто не вмів читати і писати. Я ніяк не міг втовкти то собі в голову.

«Чому ти не можеш цього навчитися? – запитувала вона мене. – Та що з тобою таке?» Мабуть, вона вирішила, що я відсталий. Вона водила мене по всіх цих місцях на Лі-авеню, де я бував раніше немовлям, і там мені доводилось проходити психологічні експертизи. Будучи дитиною, я розмовляв вголос сам із собою… Це не було чимось нормальним у 70-х роках.

Щойно я потрапив до рук ювенальної системи, мені довелось піти за рішенням суду в спеціальну школу для важких підлітків. Спеціальна школа була схожа на в’язницю. Вони тримали нас під замком доти, доки тривали заняття. Вони збирали всіх антисоціальних дітей і довбаних психів. Ми мали робити все, що нам скажуть, але я однаково вставав і бився з народом, плював іншим межи очі. Вони давали нам жетони, з допомогою яких ми добирались до школи й назад, а я відбирав ці жетони в дітей і грав з ними в азартні ігри. Я міг навіть пограбувати когось зі своїх вчителів і прийти наступного дня в одязі, який купив на вкрадені гроші. Я робив багато поганих речей.

Вони сказали, що я гіперактивний, і почали давати мені Торазин. Оминувши Ріталін, вони прописали мені відразу могутній Т; оце саме його давали маленьким чорним сволотним поганцям у 70-х роках. Торазин був помилкою. Я сидів і витріщав очі на щось, але не міг поворухнутися, взагалі не міг нічого зробити. Усе було круто; я все чув, але водночас я був наче у відключці, був просто ніби зомбі. Я не просив їжі, вони просто приносили їжу в потрібний час. Мене запитували: «Тобі потрібно в туалет?» І лиш тоді я відповідав: «О, так, треба». Я навіть не розумів, коли мені треба йти в туалет.

Щойно я проковтнув це лайно, вони відрядили мене зі школи додому. Я сидів вдома і дивився «Рокі та його друзі». Моя мати думала, що з її дитиною щось не так, але я був просто поганою дитиною. Вони поставили мені неправильний діагноз, можливо, трохи зіпсували мене, але я ніколи не приймав близько до серця, коли люди ставили мені неправильний діагноз. Я завжди думав, що зі мною відбувається щось погане з моєї власної вини.

Окрім зомбі та божевільних, у спеціальні школи відправляли також злочинців. Тепер усі маленькі злочинці з різних районів міста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер і зустрічали там хлопців із нашої школи – усі вони були одягнені в дублянки з овчини і модні шмотки, у них були гроші в кишенях, і всі вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопців із мого старого району в Бед-Стаї. Ми розмовляли, а наступної миті я помітив, як один із них схопив сумочку повії. Вона розлютилася і хлюпнула мені в обличчя чашку гарячої кави. До нас стали наближатися поліціянти, і ми з моїм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забігли до театру для дорослих, щоб сховатися, але відразу за нами вскочили і копи з тією повією.

– Це вони, – вона вказала на нас із Бубом.

– Я? Я ні фіга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу і запакували на заднє сидіння машини.

Проте ця божевільна жінка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в заднє вікно і роздряпала мені обличчя своїми довгими розпусними нігтями.

Вони відвезли нас до поліцейського відділку в центрі міста. Від’їзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моїх друзів із Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерігали за нами з вулиці. Мене багато разів заарештовували, тож я вже звик до таких порядків. Але цього разу вони переглянули всі записи про мої попередні затримання і виявилось, що в мене їх забагато. З цієї причини мене відправили просто до Споффорду.

Споффорд був центром утримання неповнолітніх злочинців, розташованим у районі Хантс-Пойнт у Бронксі. Мені доводилося чути жахливі історії про Споффорд – одні ув’язненні били там інших, а ще над усіма знущався персонал – тож я не надто зрадів моїй поїздці туди. Мені видали якийсь одяг, дали окрему камеру, і я ліг спати. Вранці мене охопив жах. Я поняття не мав, що відбуватиметься в цьому місці. Але спустившись на сніданок до їдальні, я опинився ніби на зустрічі випускників. Я одразу ж побачив свого друга Кертіса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок і якого побив господар. Потім я став помічати й інших своїх старих знайомих.

«Охолонь, – сказав я собі. – Усі твої хлопці тут».

Після того першого разу я їздив до Споффорду і назад наче не було нічого. Споффорд став просто ще однією точкою для тусовок. Під час одного з моїх візитів туди нас усіх привели до актової зали, де ми сіли дивитися фільм «Великий «про Мухаммеда Алі. Коли він скінчився, ми всі зааплодували і були шоковані, коли на сцену раптом вийшов сам Алі власною персоною! У житті він був ще більшим. Йому навіть не треба було нічого говорити: щойно він вийшов із-за лаштунків, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Він говорив із нами, і це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зі своїм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цікаво, але тепер люди не використовують таких слів. Коли вони дивляться величний бій, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Ніхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алі, небагато. Саме тоді я вирішив, що хочу бути видатним. Я не знав нічого про те, що я маю робити, але я вирішив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алі.

Не зрозумійте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов із Споффорда і зробив крутий поворот у своєму житті. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Моє становище вдома погіршувалося. Після всіх цих арештів, спецшкіл і ліків моя мати втратила будь-яку надію на мене. Утім, вона ніколи особливо в мене й не вірила, починаючи із самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось із тих лікарів, якийсь мудак-расист, той, що сказав моїй мамі, ніби я зіпсований та розумово відсталий, украв віру моєї матері водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, які могли ще в мене бути.

Я ніколи не бачив, щоб моя мати раділа за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене ніколи не було можливості говорити з нею та дізнатися про неї більше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професійному плані, але це знищило мої емоції та психіку. Бувало, що я гуляв зі своїми друзями й бачив, як їхні матері їх цілують. У мене цього ніколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла мені спати з нею в ліжку до 15 років, то, певно, вона мене любила, але правда в тім, що вона просто була постійно п’яною.

Оскільки я тепер перебував у виправній системі, влада вирішила направити мене до спеціального виправного закладу. Вони збирали купу дітей пригнічених, ображених, поганих та психічно хворих і кидали їх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене ніколи не вистачало більше як на два дні. Я просто тікав звідти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвуді на Лонг-Айленді й зателефонував додому, поскаржитися мамі, що у мене там немає маріхуани, і вона змусила Родні купити її і привезти мені. Вона завжди була посередником у цій справі.

Врешті-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айленді, але мене вже ніщо не могло змінити. Тепер я обчищав кишені пасажирів на паромі Стейтен-Айленда. Проте річ у тім, що ти ніколи не знаєш, до чиєї кишені заліз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, і він захоче повернути свої гроші. Такий типчик просто починає бити всіх не розбираючи.

– Хто взяв мої чортові гроші?! – заволав він.

Він став кидатися на всіх навколо, і всі, хто був на паромі, мали кинутися на цього навіженого. Його обікрав мій друг, і він штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той і є злочинцем. Вийшовши з човна, ми сміялися, бо гроші залишились у нас. Навіть мій друг сміявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловік точно викинув би нас за борт, якби лише дізнався, хто усьому провиною. Зараз мені страшно навіть подумати про те, яким життям я тоді жив. О Боже, він би просто вбив нас, він був просто диявольськи розлюченим.

На початку 1978 року мене випустили з колонії для неповнолітніх на Стейтен-Айленді, і я повернувся до Браунсвіу. Я постійно чув, що багато моїх друзів були вбиті через такі безглузді речі, як коштовності або пара сотень доларів. Я трохи хвилювався, але ніколи не переставав грабувати й красти. Я спостерігав за хлопцями, на яких колись рівнявся, старшими хлопцями, «кар’єра» яких складалась у мене на очах – крім зростання, я бачив і всі виямки на їхньому шляху. Наприклад, я бачив, як їх безжально били, тому що вони постійно грабували людей. Але їх це однаково не зупиняло – кримінал був у їхній крові.

Наша округа ставала все більше і більше лиховісною – мене ненавиділи тепер майже всі. Мені було лишень одинадцять років, але інколи я міг просто собі йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, піднімав камінь або щось інше і кидав у мене.

«Чортів маленький злодійкуватий шибздик!», – кричали вони.

Вони бачили як я, одягнений у всі мої модні шмотки, йду повз і одразу точно знали, що я той нігер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будівлю і зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на ім’я Нікі зі своєю рушницею та другом, що тримав у руках пістолет. Його друг витягнув пістолет, а Нікі приклав рушницю до мого пенісу.

«Отже, так, маленький нігер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виїбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то відстрелю тобі яйка», – сказав він.

Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але він точно знав, хто я. Можете собі уявити, що я був призвичаївся до того, що люди отак до мене підходять?

За кілька місяців до мого тринадцятиріччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всі місця в Нью-Йорку, щоб затримати мене. Не знаю я, які наукові діагностичні тести вони використовували, але цього разу вони вирішили направити мене в Трайонську школу для хлопчиків, що була центром для неповнолітніх правопорушників у північній частині штату Нью-Йорк, приблизно за годину їзди на північний захід від Олбані.

Моя мати була щаслива, що я їду на північ штату. Тоді вже безліч дорослих чоловіків приходили до нашого дому, розшукуючи мене.

– Твій брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моїй сестрі.

– Він лише дитина, – відказувала вона. – Він же не забрав у тебе жінку або щось інше в такому роді.

Уявіть собі, що дорослі чоловіки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хіба це не лайно? Хіба можна звинувачувати мою матір за те, що вона втратила будь-яку віру в мене?