Читать книгу Беззаперечна правда - Майк Тайсон - Страница 6

Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СВІЙ ПЕРШИЙ АМАТОРСЬКИЙ БІЙ. ЦЕ БУЛО У МАЛЕНЬКОМУ СПОРТИВНОМУ ЗАЛІ в Бронксі, який належав колишньому боксеру Каса, Нельсону Куевасу. Той спортзал був справжнім пеклом. Він був на другому поверсі будівлі, яка була просто поруч із надземною лінією метро. Рельси проходили так близько, що можна було висунути руку з вікна і майже доторкнутися до поїзда. Такі боксерські турніри називали «смокерами», тому що повітря там було настільки густим від сигаретного диму, що ви ледве могли бачити суперника, який стояв навпроти. Смокери були несанкціонованими боями, що, направду, означало повну їх беззаконність. На вулиці не вартували ні парамедики, ні машини швидкої. Якщо натовпу не подобався ваш виступ, вони не свистіли, а просто били один одного, щоб показати вам, як це робиться. Публіка, яка там збиралася, одягалася з голочки – усі вони були гангстерами та наркоторговцями. І всі робили ставки на бійців. Пам’ятаю, я запитав одного хлопця: «Ти купиш мені ковбаску в тісті, якщо я виграю?» Люди, які роблять ставки і виграють завдяки тобі гроші, купують тобі, як звичайно, якусь їжу.

Безпосередньо перед боєм я був так наляканий, що мало не втік. Я думав про всю ту підготовку, яку я пройшов разом із Касом. Навіть після всіх цих спарингів я все ще дуже боявся боротися з кимось на рингу. А що, як я зазнаю невдачі і програю? Я пройшов через мільйон різних бійок на вулицях Брукліна, але тут все було зовсім по-іншому. Ти нічого не знаєш про хлопця, з яким тобі треба битися; у тебе з ним не було жодних тьорок. Я був там із моїм тренером Тедді Атласом, і сказав йому, що збираюся на секунду спуститися до магазину. Я спустився вниз і сів на тротуар біля сходів, що вели до метро. На якусь мить я подумав, що міг би просто вскочити зараз у той чортів поїзд і повернутися до Браунсвіля. Але потім у моїй голові почали виринати всі поради Каса, і мені стало спокійніше, мої гордість та его почали підводитися, і я пішов назад до залу. Я був готовий.

Я бився з цим здоровенним пуерториканцем із його величезним афро. Йому було вісімнадцять, на чотири роки більше, ніж мені. Ми жорстко билися протягом двох раундів, але потім, у третьому раунді, я вибив його так, що він повалився на нижню мотузку рингу, а потім я продовжив із наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та відлетіла на шостий глядацький ряд. Він упав без свідомості.

Я був в екстазі. Це була любов із першого бою. Я не знав, як реагувати на мою перемогу. Тому я наступив на нього. Я підняв руки вгору і наступив на розпростертого шибздика.

«Забирайся до біса від нього! Якого хріну ти наступаєш на цього хлопця?» – прокричав мені рефері. Кас сидів у Кетскіллі і чекав звіту біля телефону. Тедді зателефонував йому і розповів, що сталося, і Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який їздив разом із нами, розповісти йому все ще раз наступного ранку.

Тепер я приїздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальні, а там ціла купа дітлахів, які дивляться один на одного. Далі тобі треба сказати їм свою вагу і скільки боїв ти провів. Зазвичай я говорив їм, що мені більше ніж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирічних хлопців, які б важили двісті фунтів. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Ці смокери важили надзвичайно багато для мене, надто більше, ніж для інших дітей. Я пам’ятав, що народився в пеклі й щоразу, коли я вигравав бій, я ставав на крок далі від нього. Інші бійці не були такими злими, як я. Якби не ці смокери, то я, напевно, здох би десь у каналізації.

Тедді навіть якось ув’язався у бійку на одному з турнірів. Того вечера ми були у спортзалі Нельсона і якийсь хлопець штовхнув Тедді, і Тедді вдарив того хлопця з кулака, і ось тоді в сутичку втрутився Нельсон. Він схопив один із трофеїв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, і почав бити ним хлопця по голові. Якби приїхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Тедді завжди вплутувався в бійки. Я не знаю, чи захищав він мене чи інші хлопці ревнували, через те, що у нього був кращий боєць, але йому ніколи не вистачало розуму, щоб відступити від них. Ми їздили в Огайо, і там Тедді умудрився побитися з іншими тренерами.

Ми почали їздити по смокерах усього Північного сходу. Перш ніж ми сідали в машину, до нас підходив Кас.

– Цей бій будуть дивитися кілька моїх друзів. А я чекатиму на телефонний дзвінок. Сподіваюсь, що коли вони мені подзвонять, вони хвалитимуть тебе і маритимуть тобою, – казав він. Я ніколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, і я переповнювався нетерпінням на всю нашу шестигодинну поїздку. Я ні на хвилину не міг заспокоїтися. Я не міг дочекатися, коли вийду на ринг і почну бити цих шибздиків. Один хлопець прийшов на бій зі своєю дружиною і маленькою дитиною, а я вирубив його.

Кас прийшов на мій п’ятий бій до смокеру у Скрентоні. Я бився з хлопцем на ім’я Біллі О’рурк у Скрентонському католицькому молодіжному центрі. Біллі було сімнадцять, і я сказав, що мені теж сімнадцять, тому що це була проаматорська ліга. Перед боєм Кас підійшов до О’рурка.

– Мій боєць просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.

Це був мій найважчий бій. У першому раунді я продовжував валити цього хлопця, але той навіжений білий псих продовжував підійматися. І він не просто вставав, від підхоплювався розгойдуючись. Чим більше я збивав його з ніг, тим більше він вставав і гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раунді, але в другому була просто війна. Ми билися вже три раунди, і Тедді не хотів ризикувати, приймаючи невірне рішення.

«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотів би стати, про те, як-то бути великим, і про всіх цих божевільних бійців. Зараз слушна нагода. Давай назад на ринг, продовжуй його лупцювати й рухати головою».

Я встав із табурета, вийшов і двічі збив із ніг О’рурка в третьому раунді. Він був увесь у крові. Наприкінці сутички він притиснув мене до мотузок. Але… бум‒бум‒бум… Я підвівся, а він пішов у нокдаун. Натовп божеволів. Це була битва вечора.

Кас був задоволений моїм виступом, але сказав: «Ще один раунд, і він би тебе вимотав».

У травні та червні 1981 року я вирушив на свій перший чемпіонат – юнацьку Олімпіаду. На той момент у мене за плечима було близько десяти боїв. Спочатку ти маєш виграти місцевий турнір, потім – регіональний, а потім змагаєшся в Колорадо за національний титул.

Я виграв усі регіональні змагання, і ми з Тедді полетіли в Колорадо, а Кас сів на поїзд, тому що боявся літати. Зайшовши до роздягальні, я згадав, як поводилися мої улюблені герої. Інші діти підходили до мене і простягали руку для рукостискання, а я тільки посміхався і повертався до них спиною. Я грав свою роль. До мене говорили, а я просто зиркав на нього. Кас багато часу приділив розповідям про те, як маніпулювати опонентом, спричиняючи у нього в душі хаос і плутанину, а самому залишатися спокійним. Я викликав такий хаос, що кілька бійців програли мені, просто поглянувши на мене, тож їм не довелося битися зі мною пізніше. Я виграв усі свої бої нокаутом у першому раунді. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вісім секунд – рекорд, який, як на мене, ніхто не побив і донині. Я йшов своїм шляхом.

Я став місцевим героєм після того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Він любив світло софітів. А я не перестав думати, яке це все шалене. Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, і половина моїх друзів у Браунсвілі були мертві, пропали без вісти або вбиті. У Кетскіллі у мене було не так вже й багато друзів. Школа мене не цікавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише відволікала нас від цієї мети. Мені було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, і я читав деякі книги з його бібліотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвіна, Макіавеллі, Толстого, Дюма й Адама Сміта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив історію. Читаючи історію, я дізнався про природу людини. Я пізнав серця людей.

У школі в мене не було серйозних проблем, хіба що я одного разу вдарив пару учнів і був відсторонений за це від занять. Просто мені там було незатишно. Деякі студенти могли сміятися з мене, але ніхто мене не задирав. Кас сказав директору моєї середньої школи містеру Бордіку, що я особливий і що «йому потрібно потурати». Містер Бордік був хорошою людиною, і щоразу, коли виникала проблема, Кас ішов до школи, робив пальцями оцей свій італійський жест, і я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятій годині додому і йшов на дві години до спортзалу. Вечорами я читав книги про бокс, дивився фільми або розмовляв із Касом. У вихідні я вставав о п’ятій, пробігав кілька миль, їв, дрімав, і опівдні повертався до спортзалу. Протягом тижня я бігав у школу і назад.

До того всього я пробігав ще безліч додаткових миль завдяки навіженому контролеру Касу. Наприклад, я пішов на шкільні танці, які мали завершитися о десятій вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятій. Після танців усі залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу і сказав, що буду вдома трохи запізно, бо саме чекаю на таксі.

– Ні, зараз же біжи додому. Біжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув він.

Кас не любив роздавати ключі, бо боявся, що ми їх загубимо. На мені був костюм-двійка і гарні туфлі, але Кас хотів, щоб я біг додому цієї самої миті.

– Пацани, мені треба йти, – сказав я своїм друзям. Усі знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти. Тож я пішов на фіг звідти.

Одного дня я гуляв із друзями, ми пили та тусувалися; і ось вони мали намір висадити мене біля мого будинку, як я побачив через вікно Каса, який спав у своєму кріслі, чекаючи, коли я прийду додому.

– Розвертай. Вези мене до себе. Я не хочу зв’язуватися із Касом, – сказав я.

Щоразу, коли я повертався додому запізно, він видзьобував мені нову дірку в дупі. Я намагався тихенько прокрастися сходами, але вони були старими та скрипіли, і я ловив себе на думці, що знову проколовся. Я повертався додому з кіно, отримавши попередньо дозвіл Каса піти туди, і Кас уже чекав на мене в дверях, щоб учинити допит. «Чим ти займався? З ким тусувався? А хто вони такі? Звідки вони родом? А ну, назви мені прізвища? Ти ж знаєш, що завтра у тебе тренування з боксу?»

Кас навіть спробував мене одружити в дев’ятому класі. Я почав зустрічатися з місцевою дівчиною на ім’я Енджі. Касу вона подобалась. Ви б могли подумати, що він буде проти зустрічей, мовляв, це відволікатиме мене від тренувань. Проте Кас подумав, що це буде хороша оказія для мене, щоб утихомиритися і осісти з нею. Я став би спокійнішим, і це допомогло б мені зосередитися на боксі. Але у нас з Енжі не було нічого серйозного. Я хотів жити яскравим життям моїх героїв-боксерів, таких, як Міккі Уокер і Гаррі Грес. Вони пили, у них було багато жінок, і вони жили справжнім життям. Проте Каміла виступала проти ідеї Каса.

– Навіть не думай слухати Каса щодо одруження з ким би то не було, – казала вона мені. – Позустрічайся з дівчатами скільки забажаєшь, а потім вибери з них найкращу.

Одного разу я побився в школі, і Касу довелося йти залагоджувати ситуацію. Повернувшись додому, він викликав мене на розмову:

– Тобі доведеться покинути мій дім, якщо ти і далі будеш так себе вести.

Я просто не витримав і розплакався.

– Будь ласка, не виганяй мене! – схлипував я. – Я хочу залишитися.

Мені справді було дуже дороге те відчуття сімейного тепла, яке давав мені Кас. І я був у нього шалено закоханий. Він був першою білою людиною, яка не лише не засуджувала мене, але яка була готова скрутити голову будь-кому, хто ображав мене. Ніхто інший не був здатен достукатись до моєї душі, як це робив Кас. Він досягнув кори мого головного мозку. Щоразу після розмови з ним, мені доводилося йти й спалювати ту енергію, якою він мене заряджав, боксуючи з тінню або качаючи прес. Я йшов на пробіжку і починав плакати, так сильно мені хотілося зробити його щасливим і довести, що всі ті хороші слова, які він говорив мені, не пішли на марне.

Я думаю, що Кас почувався незручно через те, що погрожував вигнати мене і довів до сліз в той день, тому що він обійняв мене після того. Це був перший фізичний прояв любові, який я коли-небудь бачив від Каса. Взагалі перший. Але той момент, коли я розплакався, був сигналом для нього, що я належу йому назавжди. Відтоді я став його рабом. Якби він наказав мені вбити когось, я б його вбив. Я серйозно. Усі думали, що я живу з цим старим милим італійцем, але я був із воїном. І я насолоджувався кожною хвилиною цього життя. Я був щасливий бути солдатом Каса; це давало мені мету в житті. Мені подобалося бути тим, кому призначено пройти місію.

Я почав тренуватися ще старанніше, якщо це було взагалі можливо. Коли я повертався додому з тренажерного залу, мені доводилося повзти вгору сходами. Я підіймався нагору, до ванної кімнати на третьому поверсі, Кас набирав у порцелянову ванну дуже гарячої води і насипав туди трохи англійської солі. «Сиди тут якомога довше,» – казав він.

Тож я сидів у палючій ванні, але наступного ранку моє тіло почувалось значно краще і я міг знову тренуватися. Ніколи в житті я не почував себе настільки чудово. Усі мої сили були зосереджені на одній меті, і я ніколи не відступав від неї. Мені складно пояснити це почуття іншим людям.

Коли всі інші бійці йшли зі спортзалу на побачення зі своїми подружками й просто жили своїм життям, ми з Касом йшли назад додому і продумували наш план на майутнє. Ми говорили про те, що в нас будуть будинки по всьому світу. «Почути десь “Ні” буде для тебе схожим на іноземну мову, – говорив Кас. – Ти забудеш сам концепт слова “Ні”».

Я думав, що то несправедливо з мого боку – братися виграти чемпіонат, адже я був вихований таким ось генієм. Усі ці інші хлопці хочуть заробити грошей і забезпечити хороше життя своїм сім’ям. Але, дякуючи Касу, я хотів слави і жадав здобути її через їхню кров. Проте я почувався невпевнено. Я хотів слави, я хотів бути знаменитим, я хотів, щоб весь світ дивився на мене і говорив, який я класний. Я був просто чортовим смердючим молокососом.

Кас змусив мене повірити, що зелений із золотом пояс WBC вартий того, щоб за нього померти. Не через гроші. Я часто запитував Каса:

– Що означає бути найкращим бійцем усіх часів? Більшість цих хлопців уже мертві.

– Слухай, вони, може, й мертві, але ж ми з тобою про них говоримо. Оце й є безсмертя. Воно про те, щоб твоє ім’я було на устах у людей допоки сяє сонце.

Кас був надзвичайно драматичним. Він був схожий на персонажа з «Трьох мушкетерів». «Ми маємо дочекатися свого часу, як то роблять крокодили, сидячи в багні. Нам невідомо, коли настане посуха і тваринам доведеться мігрувати через Сахару. Але ми будемо чекати. Місяці, роки. Але наш час неодмінно настане. І газелі з антилопами гну підуть до води. І коли вони прийдуть, ми на них кинемося. Ти чуєш мене, синку? Ми будемо кусати їх так сильно, що коли вони закричать, їх почує весь світ».

Він був абсолютно серйозним, і я намагався триматися так само серйозно. Кас використовував мене, щоб повернутися до боксерського світу. І я надзвичайно хотів, щоб це сталося. Це було схоже на Графа Монте-Крісто. Ми відрядилися в світи, щоб здобути помсту. Кас був щасливий, коли зрозумів, що я справді з ним. Проте після того він став просто параноїком. Я сидів у вітальні і читав книгу, а Кас ходив у халаті по кімнаті. Раптом він підходить до мене і ні з того ні з сього говорив:

– Так, ти теж мене кинеш. Вони заберуть тебе звідси. Ти кинеш мене так само, як і всі інші…

Я не знав: грає він зі мною в якусь уявну гру чи просто жаліє самого себе.

– Ти що, з глузду з’їхав, Касе? Про що ти говориш?

Я б ніколи з ним так не розмовляв. Напевно, це був один-єдиний раз, коли я назвав його божевільним.

– Ти добре розумієш, що я маю на увазі. Хто-небудь дасть тобі трохи грошей, і ти просто підеш. Таке зі мною трапляється постійно. Я вкладаю свій час і треную бійців, а люди крадуть їх у мене.

Поїхати звідси? Я вбив будь-кого, хто спробував би забрати його у мене. Флойд Паттерсон пішов від нього, але я був не таким. Я просто хотів бути поруч із ним і Каміллою, моєю новою сім’єю. Подалі від колишнього скрутного життя.

– Ти збожеволів, Касе, – сказав я, і він пішов.

У ЛИСТОПАДІ 1981 РОКУ ТЕДДІ, Я І ЩЕ ДВОЄ БІЙЦІВ СІЛИ В МАШИНУ і поїхали до одного зі смокерів у Род-Айленді. Усю дорогу я думав про те, що зроблю з цим шибздиком, коли дістануся туди. Я читав Ніцше і вважав себе надлюдиною. Я ледве вмів написати своє ім’я без помилок, але я був надлюдиною. Отже, я уявляв собі, як я осяю це місце і як усі люди будуть аплодувати мені, коли я надеру дупу цьому хлопцеві. Моя манія змусила мене повірити, що натовп буде кидати квіти до моїх ніг. Мені було лише п’ятнадцять, але я збирався битися з хлопцем на ім’я Ерні Беннет, місцевим чемпіоном, якому виповнився двадцять один рік. Це мав бути його останній аматорський бій перед тим, як він перейде в професійну лігу.

Ми увійшли до залу, і побачили купу огидних людей, яких там напакувалось по самі вінця. Там було так людно, що мені здавалося, ніби я знову в трущобах Браунсвіла. Але нам було плювати. Я всмоктував в себе їхню енергію. «Вставай на ваги,» – сказав Тедді. Тож я зняв штани та сорочку. На мені залишалась лише нижня білизна. Мене ледве не розірвали. Я встав на ваги, і мене оточив тісний натовп.

«Це Тайсон. Це він», – почув я голоси навколо.

Я стояв на вагах і починав нервувати. Ці хлопці були гангстерами та крутими хлопцями в законі, а я був не з їхнього району. Але потім я згадав усі ті фільми, які дивився. Згадав, як Джек Джонсон також стояв у натовпі навколо нього. Я завжди уявляв себе в тій сцені. А потім до мене долинув увесь цей шепіт та свист. «Це той хлопець, який нокаутував усіх за один раунд на юніорах», – говорили вони.

Включилось мислення, яке насадив мені Кас. Я був шляхтою. Я був готовим до бою великим гладіатором.

– Гей, чемпіоне! – ці хлопці посміхалися мені. Але я просто дивився на них із презирством, типу: «Та пішов ти, на що втупився?»

Я важив близько 190 фунтів.

– О, ти занадто важкий, – сказав тренер Беннетта. Він був глухонімий, але слова його можна було розібрати.

– Але ми будемо боротися з ним. Ми будемо битися з ким завгодно, – сказав він.

– Я не просто хтось, – посміхнувся я.

У залі було повно народу. Там було щонайменше три тисячі глядачів. Ми вийшли на ринг, і… це було рівно дев’ять хвилин страшної м’ясорубки. Люди говорять про цю битву до нині. Натовп не переставав галасувати ні на хвилину, вони продовжували аплодувати навіть під час однохвилинних пауз між раундами. Ми були схожі на двох пітбулів. Він рухався дуже злагоджено, був досвідченим та невловимим, але… бам! Я збив його з ніг так, що він похилився на мотузки. Я важко боровся з цим хлопцем до самого кінця. Це був найкращий перформенс у моєму житті.

І тут вони присудили йому технічну перемогу. Це було пограбуванням. Я був у повному розпачі. Я розплакався. Я ніколи раніше не програвав жодного бою. У роздягальні до мене підійшов глухонімий тренер. Я все ще плакав.

– Ти ще зовсім дитина, – сказав він. – У мого підопічного було багато-пребагато бійок. Ми боролися з тобою, використовуючи все, що було у нас в арсеналі. Ти кращий за мого бійця. Не здавайся. Одного разу ти станеш чемпіоном.

Але від цього мені не стало легше. Я плакав усю дорогу додому. Я дуже сильно хотів побити цього хлопця. Ми повернулися додому, мені вже треба було йти в душ і збиратися до школи. Але Тедді, мабуть, покликав Каса, тому що він чекав на мене. Я думав, що Кас буде злитися на мене за те, що я його підвів, але він натомість широко посміхався.

– Я чув, що ти добре виступив. Тедді сказав, що хлопець був битий і бувалий, – сказав Кас. – Гей, візьми вихідний. Тобі не обов’язково йти сьогодні до школи.

Але ні, я не збирався ні за жодних причин пропускати сьогодні школу. Цей хлопець поставив мені синяк під оком, і я збирався показати свій знак мужності.

Я не дозволив цій суперечливій поразці зломити мене. Я продовжував боротися в смокерах і нокаутував кожного зі своїх суперників. Кас став частіше приходити на мої бої. Йому подобалося, коли я поводився зарозуміло і напускав на себе владний вигляд. Кас і сам був досить зарозумілим. Одного разу я бився із двадцятичотирирічним хлопцем, який був чемпіоном свого регіону з шістнадцяти років. Нікому досі не вдавалось його побити.

Перед боєм до нас підійшов один із місцевих представників боксерської спільноти.

– Касе, хлопець, якого ти збираєшся побороти, – великий, сильний і страшний, – сказав він. Кас і оком не моргнув.

– Мій малий тут для того, щоб ставити на місце великих, сильних та страшних хлопців.

Я лишень почув це і… о… моє серце. Ах… Я би обернувся гарячим синім диявольським полум’ям. Я так розшаленів, що прагнув почати бити цих хлопців ще до того, як вийшов на ринг.

Одного рауз було, що я не мився цілих три дні перед боєм. Усе, про що я міг думати тоді, це те, як я понівечу свого суперника. Я нічого не знав, про людей, з якими мені доводилося битися у цих смокерах. Про них не можна було подивитися на відео чи по телебаченню. Тож я завжди уявляв, що боксери, з якими я б’юсь, це люди, які ображали мене, коли я був молодшим. Це був час відплати. Ніхто і ніколи більше не буде з мене сміятися.

Усякий раз, коли я виявляв хоч найменшу людяність у бійці, Кас накидався на мене. Хлопець міг спробувати потиснути мені руку перед нашим боєм, виявляючи мені спортивну повагу. Кас ставав навіженим, якщо я відповідав на те рукостискання.

Єдиний прояв співчуття, який він не критикував, був тоді, коли я підбирав своїх суперників після того, як нокаутував їх. Демпсі завжди так робив. Він піднімав свого поваленого противника, відводив його до свого куту, обіймав і цілував. Робив він це одразу ж після всіх його спроб випатрати противника. Тож і я допомагав їм підвестись і цілував їх.

– Ти в порядку? Я люблю тебе, брате. Для них це було майже приниження.

Касу не подобалося, коли я святкував свій нокаут. Жодних «дай п’ять!», жодних танцювальних па.

– Ти присвятив цьому цілих два роки, а поводишся так, ніби здивований, що це сталося? – казав він зазвичай.

Для Каса мої противники були м’ясом. Харчуванням. Чимось таким, що потрібно їсти, щоб жити. Якщо я добре виступав у бою, Кас винагороджував мене гарним одягом чи взуттям. Коли я виграв один зі своїх юніорських чемпіонатів, він купив мені золоті зуби. Коли я отримав своє золото у 80-х, більшість людей подумали: «Фу, з золотими зубами ходять злочинці. Будьте обережні». Але Касу це подобалося, тому що всі старі бійці вставляли собі золоті зуби, щоб відсвяткувати свій успіх.

Ви можете подумати, що з усіма цими нокаутами та чемпіонством на юніорських змаганнях Касу було ні до чого придратися. Але ні, це не про Каса. Він завше розмовляв зі мною як із примадонною перед людськими очима, але щойно ми опинялись сам на сам, як змінювався і його тон. Він наказував мені присісти і починав щось на кшталт: «Знаєш, ти втратив тоді пильність. За всією належною повагою, але… якби цей джентльмен був трохи професійнішим і трохи спокійнішим, він би поцілив тебе тим ударом».

І це після бою, коли я відправив свого супрерника в нокдаун! Усі вітали мене з перемогою. Кас не говорив, що мене могли б нокаутувати. Він говорив, що мене могли б вдарити! Він весь день вбивав мені в голову думку про те, що я міг пропустити удар. А потім, через пару днів, він знову запускав ту ж шарманку.

«Пам’ятаєш, після бійки я сказав тобі, що цей хлопець міг би вдарити тебе?». ААААааааа!

Кас був повернутий на маніпулюванні та психологічному тиску. Він вважав, що бокс на 90 відсотків залежить від психологічного, а не фізичного аспекту. Воля, а не вміння. Тому, коли мені виповнилося п’ятнадцять, він почав водити мене до гіпнотерапевта на ім’я Джон Хелпін. Його офіс знаходився в місті на Сентрал-Парк-Вест. Я лягав на підлогу в кабінеті Джона, і він поступово вводив мене в стан розслаблення: розслаб голову, розслаб очі, руки, ноги – усе ставало важким. Щойно я входив у цей стан, він говорив мені все, що Кас йому передав. Кас записував речення на аркуші паперу, а Джон читав їх уголос.

«Ти найкращий боєць у світі. Я кажу це тобі не тому, що намагаюсь примусити тебе повірити в щось, чим ти не є. Ні, я кажу це тобі, тому що ти можеш цього добитися; це те, для чого ти насправді був народжений».

Халпін показав нам метод, за допомогою якого ми могли в будь-який момент зануритися в гіпнотичний стан. Коли ми поверталися в Кетскілл, я лягав на підлогу або на ліжко, а Кас сідав поруч зі мною. Я починав розслаблятися, упадаючи в гіпнотичний стан, а Кас починав говорити. Іноді він говорив якісь загальні речі: про те, що я найкращий боєць у світі, наприклад, але іноді він переходив до конкретики.

«Твій удар подібний до зброї. Ти б’єш з усією люттю, заряджений поганими намірами. У тебе чудова права рука. Ти не зовсім і вірив у це раніше, але тепер повіриш. Ти – кара Господня. Світ знатиме твоє ім’я відтепер і до вічного забуття».

Це було якесь дуже глибоке лайно. І я цьому вірив.

Іноді Кас будив мене посеред ночі і робив оце своє навіювання. Іноді йому навіть не доводилось говорити – я відчував, як його слова телепатично проникають у мій розум.

Я був сфокусований на гіпнозі. Я думав, що це був секретний метод, який допоможе мені. Хтось міг би подумати, що це божевілля, але я вірив усьому, що говорив мені Кас. Я приймав його слова з благоговінням. Кас був моїм Богом. І цей старий білий чоловік говорив мені, що я його вершина творіння. Чому я повинен бути кращим з усіх, хто коли-небудь існував?

ТЕПЕР, КОЛИ Я БУВ ГЛАДІАТОРОМ І БОГОМ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ ТРОХИ принизливим, що мені все ще треба ходити до школи. Потім, восени 1981 року, я потрапив у халепу в середній школі Кетскілл. Один із моїх вчителів, справжній неосвічений селюк, почав сперечатися зі мною і жбурнув у мене книгою. Я підвівся і вибив із нього все лайно на очах у всіх інших учнів. Мене відсторонили від навчання. Тож Кас схопив мене, і ми пішли до школи прямісінько до директора містера Стіклера і того вчителя. Можна було подумати, що Кас – це Кларенс Дерроу[7], коли він захищав мене.

– Ви стверджуєте, що просто впустили книгу і вона випадково потрапила в Майка? – допитувався Кас у вчителя. – Але якщо, як Ви стверджуєте, Ви впустили книгу, то як вона могла злетіти в повітря і потрапити в Майка? Якби то було так, вона б просто впала на підлогу, не спричинивши нікому шкоди.

Кас ходив по кімнаті, раз по раз зупиняючись і драматично звертаючись до мого вчителя так, начебто це він був тут звинувачуваною стороною.

Зрештою вони пішли на компроміс і дозволили мені перестати ходити до школи на умові, що я займатимусь із репетитором. Кас був ображений, що я покидаю школу. Він планував влаштувати мені велику випускну вечірку. Дорогою додому після зустрічі в середній школі я озирнувся на Каса:

– Та годі тобі. Я готовий йти на тренування.

Він просто подивився на мене у відповідь.

– Пішли, – промовив він.

ЙШОВ ЧЕРВЕНЬ 1982 РОКУ, І ДЛЯ МЕНЕ НАСТАВАВ ЧАС ЗАХИСТИТИ свою першість на юнацькому олімпійському чемпіонаті. До цього часу моя репутація, безумовно, випереджала мене. Батьки забирали своїх дітей із турніру, боячись, що їм доведеться битися зі мною. Джон Кондон, який був у журі турніру «Золотих Рукавичок», не дозволив мені брати участь у змаганні.

– Я бачив, як ти борешся. Ти занадто навіжений. Я не можу дозволити тобі битися з цими дітьми. Ти розірвеш їх на частини.

Моя друга Юнацька Олімпіада почалася добре. Ми повернулися до Колорадо, і в своїх попередніх матчах я нокаутував усіх своїх суперників. А потім настав час фіналу, де мені належало захищати свій титул. Ось саме тоді мої нерви почали здавати від тиску. Я побачив усі камери, і моя невпевненість почала виявлятися. Там були всі ці авторитетні боксерські представники, які говорили про мене хороші речі. Я думав, що це чудово, але що все це закінчиться, тому що я був брудний та паскудний. Проте, навіть будучи таким, яким я був, я не хотів підводити Браунсвіл. Кас багато разів говорив мені, що якби я слухав його, то «люди допомагали б моїй мамі носити її сумки з покупками, щойно узрівши її на вулиці».

Я не міг упоратися з усім цим тиском. Перед фіналом Кас відвів мене вбік.

– Майку, це реальний світ. Бачиш усіх цих людей? – і він показав на коло чиновників, боксерських представників та репортерів у залі.

– Вони тебе більше не любитимуть, якщо ти програєш. Якщо ти не забезпечиш їм гарне шоу – розлюблять тебе. Раніше я всім подобався. Повір, коли мені було біля п’ятдесяти, молоді красиві жінки ганялися за мною повсюди. Тепер, коли я вже старий, нікому я більше не потрібен».

За десять хвилин до бою мені потрібно було вийти подихати свіжим повітрям. Тедді пішов зі мною.

– Просто розслабся, Майку, просто розслабся, – сказав він.

Але я вже не контролював себе. Я почав істерично плакати. Тедді обійняв мене за плечі.

– Це просто ще один матч. Ти робив це в спортзалі з кращими бійцями, ніж цей хлопець, – спробував він втішити мене.

– Я – Майк Тайсон … – схлипував я. – … мене всі люблять.

Я не міг вичавити з себе жодної путньої фрази. Я намагався сказати, що якщо програю, то більше нікому не буду потрібен. Тедді втішив мене і сказав, щоб я не дозволяв своїм почуттям взяти верх наді мною.

Коли я вийшов на ринг, мій противник уже чекав на мене. Це був білий хлопець висотою 6 футів 6 дюймів на ім’я Келтон Браун. Я взяв себе в руки, зібрав усю свою мужність у кулак. Ми вийшли на середину рингу, щоб отримати інструкції, і я так пронизливо подивився йому в обличчя своїм злісним поглядом, що рефері був змушений відштовхнути мене і дати попередження ще до початку бою. Пролунав дзвінок, і я накинувся на нього. Не минуло й хвилини, як я вже так майстерно бив його, що його тренеру довелось кинути рушник[8]. Тепер я був дворазовим олімпійським чемпіоном серед юніорів.

Після того, як я підняв руку, до мене підійшов телекоментатор і взяв у мене інтерв’ю на рингу.

– Майку, ти, мабуть, дуже задоволений тим, як розвивалася твоя кар’єра дотепер?

– Ну, я можу сказати, що так і є. Я тут б’юсь із дітьми, але мені стільки ж років, скільки і їм, і в мене виходить краще, ніж у них. Я більш дисциплінований. Я перше навчився, як справлятися зі своїми психологічними проблемами, а вже потім тренував фізуху. Це моя моральна перевага перед ними.

– Як ви себе почували наприкінці поєдинку після перемоги над Брауном?

– Я прийшов сюди зробити свою роботу. Не можу сказати нічого поганого про мого опонента. Він добре попрацював. Він був просто трохи не в собі. Я високо оцінюю його зусилля, – сказав я.

Потім я поїхав на схід і заїхав додому в Браунсвіл. Усі в окрузі дивилися по телевізору, як я нокаутував Келтона Брауна. Багато хлопців, які колись знущалися з мене, підходили до мене на вулиці.

«Гей, Майку, можемо тобі якось допомогти? Дай мені знати, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити,» – говорили вони.

Раніше вони надирали мені дупу, а тепер цілують її.

Але насправді єдиною аудиторією, уваги якої я шукав, була моя мама. Мені хотілося поділитися з нею своїм ентузіазмом.

– Мамо, слухай, я – найкращий у світі боєць. Немає на світі людини, яка могла б перемогти мене, – сказав я.

Моя мама жила в цьому сирому, старезному, похилому багатоквартирному будинку. Вона просто дивилася на мене, коли я говорив про себе, як про Бога.

– Ти пам’ятаєш Джо Луїса? Завжди знайдеться хтось краще, синку, – сказала вона.

Я подивився на неї у відповідь:

– Зі мною такого ніколи не трапиться, – холодно відказав я. – Я той, хто краще за всіх інших. Саме так.

Я говорив це на повному серйозі, тому що вірив цьому всією душею, після всього того промивання мені мізків Касом. Моя мати ніколи раніше не бачила мене таким. Я завжди був підступним і дивився на світ з-під лоба. Тепер у мене були гідність і гордість. Раніше від мене тхло травою або спиртним. Тепер я мав накачане тіло і виглядав бездоганно. Я був готовий битися з цілим світом.

– У всьому світі немає людини, яка могла б перемогти мене, ма. Ось побачиш, твій хлопчик стане чемпіоном світу, – похвалився я.

– Синку, ти маєш бути скромним. Ні, ти нескромний, ти нескромний… – захитала вона головою.

У мене була з собою моя маленька сумочка, і я дістав із неї вирізки фотографій, де мені вручали золоту медаль, і простягнув їх їй.

– Ось, мам. Почитай про мене

– Я прочитаю пізніше, – сказала вона.

Решту ночі вона не розмовляла зі мною. Вона просто щось бурмотіла. Вона просто дивилася на мене з тривогою, немов запитуючи: «Що ці білі люди роблять з тобою?»

Тож я повернувся до Кетскіллу, почуваючи себе на вершині світу. Там я був розбещеною дитиною з вище середнього класу. Через кілька місяців після цього Кас сказав мені, що моя мати захворіла. Він не став вдаватися до подробиць, але мій соціальний працівник дізнався, що у моєї матері був рак на останній стадії. Того самого дня, коли Кас розповів мені про це, мені подзвонила сестра.

– Піди провідай маму, – сказала вона. – Вона погано себе почуває.

Я був у матері кілька тижнів до того, як мені подзвонила сестра, і знав, що у мами трапився інсульт і її око з одного боку було ніби опущене, але я не знав нічого про те, що у неї рак. Єдиний рак, про який я знав, це хіба знак гороскопу, під яким я народився. Я знав, що щось не так, але не знав, що це має якесь відношення до смерті.

Проте, коли я потрапив до лікарні, на мене чекав сильний шок. Моя мати лежала на ліжку і стогнала, будучи у повному заціпенінні. Було боляче навіть просто дивитися на неї. Її очі запали, шкіра туго обтягувала череп, і вона вся була надзвичайно худою. Простирадло звалилося з неї, і з-під нього було видно частину її оголених грудей. Я поцілував її і поправив ковдру. Я просто не знав, що мені робити. Я ніколи не бачив нікого, хто б страждав на рак. Схожі сцени я бачив лише в фільмах, тому й очікував щось на зразок: «Що ж… люблю тебе, але тепер настав мій час… Бувай, Джонні!» Я думав, що в мене буде можливість поговорити з нею і сказати «Прощай!» перед тим, як вона помре, але вона навіть не прийшла до свідомості. Тому я вийшов з тієї лікарняної палати і більше ніколи туди не повертався.

Щовечора я повертався додому і говорив сестрі, що бачив маму і що вона добре виглядає. Я просто не справився з тою лікарняною сценою, це було занадто болісно. Тож я повернувся на шлях грабунків. Я натрапив на Баркіма і ще кількох знайомих мені місцевих злодюг, і ми домовились пограбували кілька будинків.

Однієї ночі, перед тим, як піти грабувати заплановане місце, я показав Баркіму фотоальбом, який приніс із собою з Кетскілла. Там були фотографії мої, Каса, Камілли та всіх цих білих дітей зі школи.

Баркім не міг повірити своїм очам.

– Йоу, Майку, я ніхрєна не розумію. Вони що, там тебе допитують? Вони називають тебе «нігер»?

– Ні, це типу моя сім’я. Кас убив би тебе, якщо ти сказав би таке про мене, – відповів я йому.

Баркім похитав головою.

– Що ти тут робиш, Майку? – запитав він. – Повертайся назад до цих білих людей. Чорт, чувак, ці білі люди люблять тебе. Хіба ти цього не бачиш, нігер? Боже, як би я хотів, щоб у мене були білі люди, які любили б мене. Повертайся, чувак. Тут тобі нє хрін що ловити.

Я задумався над тим, що він сказав. Ось я, дворазовий чемпіон країни, повернувся до грабунків та розбою, тому що від своєї суті нікуди не втечеш. Щовечора я пив і курив «ангельський пил», нюхав кокаїн і ходив на місцеві танці. Словом, робив усе, щоб відволіктися від думок про матір.

Моя сестра весь час говорила мені: «Ти прийшов сюди, щоб побачити матусю. Не захоплюйся, ти тут не для того, щоб гратися.»

Якось увечері Баркім заїхав за своєю дівчиною, і ми втрьох прогулювалися по одному з Браунсвільских проспектів і побачили, як двоє моїх старих друзів грають у кості. Баркім теж їх знав, але замість того, щоб зупинитися і поговорити з ними, просто продовжив собі йти. Я підійшов привітатися з ними, і вони сказали: «Хей, Майку», – але поводилися при цьому підозріло. «Ми поговоримо з тобою пізніше», – сказали вони. Я відчував, що сталось щось дуже погане: хтось помер або у когось відібрали все його лайно.

Пізніше я дізнався, що по сусідству відбувалася якась бійка за розподіл сфер впливу і коли все вгамувалось, виявилось, що всім заправляє тепер Баркім. У нього були всі машини, дівчата, коштовності і зброя, тому що він заправляв місцевим наркокартелем. Відтоді як я покинув це місце, воно докорінно змінилося. Прийшли наркотики, і люди стали вмирати. Хлопці, з якими ми раніше тусувалися, убивали один одного через сфери впливу і гроші.

І ось одного разу моя сестра повернулася додому. У мене було похмілля, але я почув, як вона вставляє ключ у двері, і відкрив їй, але щойно двері прочинилися, вона вдарила мене просто в обличчя.

– Нащо ти так зі мною? – запитав я.

– Чому ти не сказав мені, що мама померла? – закричала вона.

Я не хотів признаватися, що не був у лікарні через те, що мені було занадто боляче бачити, як та мама, яку я знав, покидає нас. Моя сестра вбила б мене за таке, тому я відповів: «Ну, я не хотів, щоб тобі було боляче. Я не хотів, щоб ти знала». Я просто був заслабким, щоб впоратися із цим. Моя сестра була найсильнішою в нашій сім’ї. Вона вміла добре справлятися з трагедіями. Я ж навіть не спромігся піти туди разом із нею і побачити тіло. З нею пішов мій двоюрідний брат Ерік.

Похорони моєї мами були жалюгідними. Вона накопичила трохи грошей на ділянку в Ліндені, штат Нью-Джерсі. Нас було лише восьмеро: я, мої брат і сестра, мій батько Джиммі, її бойфренд Едді і троє друзів моєї матері. На мені був костюм, куплений із вкрадених грошей. У неї була тільки тонка картонна труна, грошей на надгробок не вистачало. Перш ніж ми покинули могилу, я сказав: «Мамо, я обіцяю, що буду хорошим хлопцем. Я стану найкращим у світі бійцем, і всі будуть знати моє ім’я. Зачувши «Тайсон», вони думатимуть не про Тайсон Фудс[9] чи Сайселі Тайсон[10], а про боксера Майка Тайсона». Я сказав їй це, тому що саме так говорив мені Кас. Доти єдиним, що натякало на славу нашої сім’ї, було те, що ми носили одне прізвище із Сайселі. Моя мама любила Сайселі Тайсон.

Після похорону я провів кілька тижнів у Браунсвілі ловлячи кайф. Одного вечора я побачив своїх друзів, які грали в кості кілька днів тому. Вони сказали мені, що Баркім був убитий.

– Ага, вони зловили твого братана, – сказав один із них. – Я думав, вони і тебе спіймали, тому що останній раз, коли ми бачилися, ти йшов із ним, коли ми тут грали в кості, і відтоді я тебе не бачив.

Смерть Баркіма мене сильно вразила. Це був той самий хлопець, який утягнув мене у вуличні грабунки, зробивши своїм вуличним сином. І він от тільки-но недавно казав мені забиратися звідси і йти назад до моєї білої сім’ї. І він був не один цієї думки. Усі друзі з мого району покладали на нас із Касом великі надії. Кас збирався вивести мене в люди.

«Тримайся цього білого чоловіка, Майку. Ми – ніщо, Майку, не повертайся сюди, Майку. Я не хочу чути ніякого лайна, нігер. Ти – наша єдина надія. З нас ніколи нічого не вийде, Майку, ми помремо просто тут, у Браунсвілі. Але ми зможемо сказати людям перед смертю, що ми тусувалися з тобою, ти був нашим нігером».

Куди б я не пішов, усі говорили мені на різні лади одне й те саме. Вони серйозно так думали. Для моїх друзів Браунсвіл був справжнім пеклом. Вони всі хотіли б мати можливість вибратися звідси, як це зробив я. Вони не могли зрозуміти, чому я хотів повернутися, але я повернувся, тому що намагався зрозуміти, хто ж я насправді. Мої два життя були дуже різними, але з різних причин я відчував себе як вдома в обох світах.

Одного разу в мої двері постукали – це була місіс Коулман, мій соціальний працівник. Вона приїхала, щоб забрати мою чорну дупу назад на північ штату, тому що мене спіймали на грабіжці і крадіжці. За три дні після похорону моєї матері я повинен був повернутися до Каса. Місіс Коулман була милою дамою, яка проїхала за мною з Кетскілла більше ніж дві години. Вона дуже підтримувала Каса і вважала, що бокс – це вельми добре рішення для мене. Я все ще був не в собі, тому сказав їй, що не збираюся повертатися до Кетскілла. Вона повідомила мені, що якщо я хочу залишитися в Брукліні, то їй доведеться зробити деякі документи, тоді поліція забере мене, а вона помістить мене де-небудь в Нью-Йорку. Мені тоді було шістнадцять, тож я знав, що вона говорить повну нісенітницю. За законом я не зобов’язаний був ні перед ким звітувати. Але я повернувся разом із нею на північ штату. Я подивився на свою квартиру і побачив, як моя мати жила в бідності та хаосі, а потім подумав про те, як вона померла. Це повністю змінило мої думки про те, як я збираюсь далі жити. Нехай вона буде короткою, але я намагатимусь, щоб вона була сповнена славою.

Коли я повернувся до Кетскілла, Кас допоміг мені пережити смерть моєї матері. Він розповів мені про той день, коли помер його батько. Кас був тоді разом із ним у будинку, і його батько кричав. Він не міг йому допомогти, бо не знав, що робити. Кас допоміг мені знову набратися сил. Тоді білий південноафриканський боксер на ім’я Чарлі Вейр, який був головним претендентом на титул чемпіона світу в середній вазі серед юніорів, приїхав зі своєю командою в Кетскілл, щоб тренуватися у Каса. Це було за часів апартеїду, і Кас сказав їм: «У нас тут є чорний хлопчик. Він – частина нашої сім’ї. Ви повинні ставитися до нього з повагою. Так само, як ви ставитесь до мене і Камілли, ви маєте ставитись і до нього».

Це було неймовірно. Ніхто ніколи мене так не захищав. Чарлі та його команда платили, щоб тренуватися з Касом, і зазвичай, хто платить, той і танцює. Але Кас дав їм знати, де їхнє місце. Кас і вдома так розмовляв.

«Послухай, тепер ми твоя сім’я, ясно? – сказав він мені. – І тепер ти наш хлопчик. І ти принесеш багато гордості цій родині. Гордості та слави».

Ми сиділи втрьох за обіднім столом, і Кас говорив:

– Глянь на свого чорного сина, Камілла. Що ти про це думаєш?

Камілла вставала, підходила до мене і цілувала.

Але за місяць наше скромне ідилічне життя було зруйновано. Я все зіпсував. У Каса були проблеми з моїм тренером Тедді Атласом. Вони сварилися через гроші. Тедді нещодавно одружився з дівчиною із сім’ї, яку Кас вважав недобропорядною, тому, коли Тедді просив грошей, Кас не давав йому багато. Тедді страждав і хотів, щоб я перейшов до професійної ліги, адже це б дало йому можливість мати його долю з моїх виграшів, однак Кас доки не мав планів робити з мене професіонала. Тож усім було зрозуміло, що Тедді збирається покинути Каса і спробує взяти мене із собою. Але я ні за що в світі не хотів йти від Каса.

Але потім я зробив те, що змусило Каса позбутися Тедді. Я був знайомий із сестричками жінки Тедді ще до того, як із ними познайомився сам Тедді. Ми всі разом ходили до школи і були друзями. Дівчата завжди фліртували зі мною, але у мене ніколи не доходило з ними до чогось сексуального. Одного разу я тусувався з дванадцятирічною сестрою його дружини і якось схопив її за дупу. Я не хотів робити нічого поганого. Я просто дурів і схопив її за дупу, хоча не повинен був цього робити. Це був просто дурний вчинок. Я просто зробив це не подумавши. У мене не було жодних навичок спілкування з дівчатами, тому що Кас не випускав мене із спортзалу. Я пошкодував, щойно зрозумів, що накоїв. Вона нічого мені не сказала, але я знав, що це повинно було її збентежити.

Пізніше ввечері мій спаринг-партнер відвіз мене до спортзалу на тренування з Тедді. Я вийшов із машини, а Тедді вже чекав на мене зовні. Він виглядав дуже сердитим.

– Майку, йди-но сюди. Я хочу поговорити з тобою, – сказав він.

Я підійшов до нього, а він витягнув пістолет і приставив його до моєї голови.

– Шибздик, ніколи не торкайся до моєї сестрички – він вистрілив із пістолета в повітря, просто біля мого вуха. Звук був настільки гучним, що першої хвилі я подумав, що він відстрелив мені вухо. А потім Тедді побіг. Я б теж так вчинив, тому що спортзал знаходився на даху поліцейської дільниці.

Тепер, коли Тедді говорить про той випадок, він напускає на себе вид, ніби налякав мене до смерті. Правду кажучи, то був не перший раз, коли хтось приставляв пістолет до моєї голови, але я, звісно, не говорив нічого на кшталт «давай, стріляй у мене, шибздик». Я нервував. Мій слух, до речі, повернувся лише через деякий час після пострілу. Але я відчував, що наробив лиха. Я шанував Тедді. Я сказився і можливо сказав комусь, що збираюсь помститися Тедді, але насправді я б ніколи не зміг вчинити йому чогось поганого. Він навчив мене битися і був зі мною з самого початку.

Камілла розлютилася на Тедді. Вона хотіла, щоб Кас висунув звинувачення і заарештував його, але Кас цього не зробив. Він знав, що Тедді був на випробувальному терміні по якійсь іншій справі і що його відразу посадили б у в’язницю. Тедді і його сім’я врешті-решт переїхали до міста.

І я був усьому цьому винний. Мені просто шкода, що все так вийшло. Після того, як Тедді пішов, я почав працювати з Кевіном Руні, ще одним боксером, з якого Кас зробив тренера. Руні й Тедді були друзями дитинства, і Тедді познайомив Кевіна з Касом. Ви можете собі уявити, як забурлили емоції після того всього, що сталося.

Я ПОЧУВАВ СЕБЕ ВЖЕ ДОСИТЬ ДОСВІДЧЕНИМ БІЙЦЕМ ТОДІ, КОЛИ МИ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ З РУНІ. ЗАЗВИЧАЙ, КОЛИ хлопці виграють турніри, вони стають перебірливими щодо того, з ким будуть битися. Але не я. Я бився з ким завгодно і де завгодно: будь-то їхнє рідне місто чи двір їхнього будинку.

Кас говорив мені: «Бий їх просто в їхній вітальні і хай їх сім’ї будуть рефері на вашій битві». Я просто хотів битися і нічого не боявся. Я бився в Чикаго, Род-Айленді, Бостоні – де завгодно. І люди казали: «Це Тайсон, він двічі вигравав Юнацькі Олімпійські ігри».

У грудні 1982 року я зазнав своєї першої поразки на турнірі. Я бився на аматорському чемпіонаті США в Індіанаполісі, і моїм суперником був Ел Еванс. Мені тоді було шістнадцять, а йому – двадцять сім, він мав міцний удар і був дуже досвідченим хлопцем.

У першому раунді я накинувся на нього і надавав йому тонну тумаків. Теж саме я зробив і в другому раунді. Я штовхав його від стовпа до стовпа. У третьому раунді я став трохи диким, він відповів лівим хуком, і я впав. Я відразу схопився і знову кинувся на нього. Цього разу він збив мене з ніг правою рукою. Я встав і знову почав атакувати, але підковзнувся. На цьому моменті рефері й зупинив бій. Насправді, я не дуже постраждав. Я міг би продовжувати в тому ж дусі. Кас кричав зі свого кута на рефері.

Я був зруйнований. Я хотів вигравати на кожному турнірі. Мені подобалося, як вшановували чемпіона після його перемоги. Я хотів відчути це знову, я був залежний від уваги публіки.

Кас, певно, подумав, що поразка похитнула мою впевненість та волю до перемоги, і коли ми повернулися в Кетскілл, він дав мені невелике напучення.

«Подивись на чемпіонів, про яких ти читав у всіх цих книгах. У якийсь момент на початку своєї кар’єри багато хто з них зазнавав нокаутуючих поразок. Але вони ніколи не здавалися. Вони терпіли. Ось чому ти про них читаєш. А ті, хто програв і все кинув… що ж, їхні демони переслідуватимуть їх аж до самої могили, тому що у них був шанс не здаватися, але вони не скористалися з нього. Ти маєш протистояти своїм демонам, Майку, інакше вони гнатимуться за тобою слідком цілу вічність. Пам’ятай, ти маєш бути обережним із тим, як ведеш свої бої, адже те, як ти їх ведеш, впливатиме й на те, як ти проживатимеш твоє життя».

Я виграв свої наступні шість боїв, а потім боровся на національному чемпіонаті Золоті Рукавиці проти хлопця на ім’я Крейг Пейн. Я нокаутував Пейна на рингу протягом трьох раундів, зустрівши лише його слабкий опір. Тож я був упевнений у перемозі, коли офіційний представник, який тримав великий трофей, пройшов повз мене на ринг. Крейг і я стояли з обох боків від судді, і він тримав нас за руки, чекаючи на рішення. Я почав піднімати іншу руку в знак торжества, коли помітив, як модератор церемонії, що тримав трофей, показує Крейгу піднятий вгору великий палець.

«А переможцем у суперважкій вазі стає… Крей Пейн».

Я був приголомшений. Публіка вибухнула гучним свистом. Зайдіть на YouTube і подивіться цей бій. Мене обкрутили круг пальця. Після бою Емануель Стюард, великий тренер з Детройта, у програмі якого був Пейн, сказав мені, що він, безумовно, вважає, що я переміг. Кас був злий через це рішення, але він був щасливий бачити, що я зміг добре пережити такий тип змагань. Він знав, що ми перемогли морально, але мені від цього не стало легше. Після бійки я довго плакав, як мала дитина. У мене не було часу довго ображатися. Я одразу ж повернувся до спортзалу, щоб тренуватися до нових турнірів. У серпні 1983 року я виграв золоту медаль на турнірі CONCACAF серед юнаків до 19 років. 1984 року я виграв її вдруге. Того ж року я виграв золоту медаль на національному турнірі «Золоті рукавички», нокаутувавши Джонатана Літтлса в першому раунді. З Літтлсом я бився ще 1982 року на відборі до Юнацької Олімпіади, і він був єдиним моїм опонентом, який пройшов зі мною до другого раунду. І тепер настав час готуватись до Олімпійських випробувань.

Поки я готувався до Олімпійських ігор, спортивний журналіст Алекс Валлау приїхав в Кетскілл, щоб зробити репортаж про нас із Касом. Якоїсь миті нас попросили сісти у вітальні і поговорити один про одного. Кас був одягнений в офіційний сірий костюм і картату спортивну сорочку. Я був у костюмних штанях, сорочці та білій панамці Кенгол.

Алекс запитав Каса про роботу зі мною, і той зарядив цікавий, схожий на потік свідомості реп.

– Усе своє життя я думав про те, щоб створити ідеального бійця. Людина здібна на таке, думав я. Я побачив у ньому якості майбутнього чемпіона, тому що він завше був здібний до росту і перевершував своїх партнерів зі спарингу. Я вчив його рухам, схожим на ті, що в карате, так, щоб тіло пристосовувалося до бою, навіть якщо опонент не вважає це необхідним. Він здатен бити зі швидкістю блискавки на подив його супротивникам. Він володіє неймовірною швидкістю, координацією та інтуїтивним почуттям часу, яким зазвичай навчались після десяти років боротьби, коли, як в старі часи, займаються боксом кожен божий день.

Я не починаю навчати боксу, доки не переконаюсь, що учень здатен сприймати мою науку. Я багато розмовляю з учнем, щоб з’ясувати, що він за людина. Адже те, ким ми є сьогодні, ми завдячуємо сумі всіх наших вчинків та помислів. Отже, у випадку Майка ми розмовляємо, і я намагаюся з’ясувати, скільки шарів досвіду, шкідливих звичок та всього іншого мені потрібно зішкребти з нього, щоб дістатися до самої його суті й виставити її на огляд так, щоб не лише я, а й він сам зрозумів себе. З цього моменту прогрес стає швидшим.

– І що ж ви знайшли під всіма тими шарами, що зішкребли з Майка Тайсона? – запитав Алекс.

Кас вагався.

– Я знайшов те, що шукав: людину з вельми хорошим характером, здатну робити все необхідне, щоб вирости в хорошого бійця, а то й чемпіона світу. Коли я це зрозумів, моїм наступним завданням стало показати ці якості йому самому, адже доки він, як я колись, не усвідомлював їх, вони не здатні були стати йому у пригоді. Уміння бути дисциплінованим, уміння робити те, що має бути зроблено, попри те, як він почувається на той момент – ось це, на мій погляд, є визначенням істинного професіонала. Я думаю, що Майк швидко наближається до цього вміння, і це буде важливий моменти, через який, на мою думку, Майк повинен пройти, щоб стати найкращим у світі бійцем. І, виходячи з усього, що ми знаємо – хіба щось непередбачуване втрутиться в плин історії – якщо він і надалі працюватиме наполегливо і без перерв, спарингуватиме і займатиметься всім необхідним, – він може увійти в історію як один із найкращих бійців усіх часів і народів, а може, й просто стане найкращим бійцем в усьому білому світі.

Я був надзвичайно щасливим, що Кас говорить про мене. Потім Алекс запитав Каса, чи важко людині його віку працювати з таким молодим бійцем.

– Я часто йому кажу, хоча й знаю, що він не розуміє, що саме я маю на увазі, але зараз я поясню йому свою думку: якби його тут не було, то певно, і я не був би сьогодні живий. Той факт, що він тут і робить те, що він робить, до того ж робить це настільки добре і росте в своїх уміннях, дає мені мотивацію і інтерес до того, щоб залишитися в живих, тому що я вірю, що людина вмирає, коли втрачає інтерес до життя. Природа розумніша, ніж ми думаємо. Мало-помалу ми втрачаємо друзів, які нам небайдужі, і мало-помалу втрачаємо інтерес, доки нарешті не говоримо: «Якого біса я тут роблю? Мені немає заради чого продовжувати». Але моя причина бути тут – це Майк. Він дає мені мотивацію, і я житиму й спостерігатиму за його успіхами, і я не піду поки все, що я передбачив, не станеться, бо коли я піду, він не тільки знатиме, як боротися й розумітиме багато речей, але також буде знати, як постояти за себе.

Ось так. Це був знову той самий Кас, який майстерно тиснув на мене. Я знаю, що Кас вірив, що я впораюся з цим, але він також вірив, що в мене бракне впевненості, що я зможу цього досягти.

Потім вони запитали мене про моє майбутнє і мої мрії.

– Мрії – це коли ти лише розпочинаєш свій шлях. Тоді в тебе є мрії, які підживлюють мотивацію. Я просто хочу бути живим через десять років. Люди кажуть, що я стану бійцем на мільйон доларів. Ну, я знаю, хто я такий, і це важливіше за будь-чию іншу думку, тому що люди не знають, через що я проходжу. Вони думають, що я таким народився. Вони не знають, чого мені вартувало досягти того, що в мене є зараз.

– А через що ти проходиш? – запитав Алекс.

– Тренування. Бокс – це найлегше. Бій на боксерському ринзі – то просто відпустка. А ось у спортзалі мені доводиться повторювати вправи знову і знову, аж допоки всі м’язи не заболять. І глибоко в моєму мозку лунає думка: «Я не хочу цього більше робити», але я викидаю її з голови. На сьогодні це аматорські бої – все це лише забавки, трофеї та медалі, але я такий, як ти, я хочу заробляти гроші і стати професіоналом. Мені подобаються гарні зачіски, я люблю носити гарний одяг, золото, коштовності й усе інше. Щоб продовжувати такий спосіб життя, ти повинен заробляти відповідні гроші. Ти не можеш взяти пістолет і піти в банк. Ти можеш також робити щось, що тобі подобається.

Я працював надзвичайно багато і дуже жорстко. Мені ніколи ще не доводилось терпіти стільки болю, але наступного дня мені доводилося вставати і повторювати все знову. Я наполегливо працював заради тих Олімпійських ігор.

Офіційні представники збірної США не дозволили мені брати участь у змаганнях у моїй природній ваговій категорії, тому що Кас ворогував із представниками олімпійського боксу. Усе почалося з того, що вони хотіли, щоб я бився за команду США в Домініканській Республіці, але Кас не хотів мене туди відпускати, тому що ми не могли взяти туди Кевіна як мого тренера. Мені довелося б працювати з їхніми тренерами. Він також не хотів, щоб я їхав, бо боявся, що революціонери можуть спробувати викрасти мене.

Щоб помститися Касу, вони сказали йому, що мені доведеться боротися у ваговій категорії до 201 фунта. Тоді я бився в категорії понад 215 фунтів, тож мені довелося сісти на дієту. Я знову став носити весь день ті вінілові костюми. Мені це подобалося; я відчував себе справжнім бійцем – мені потрібно було важити менше на вагах, щоб важити більше в рейтингах. Я марив настільки сильно, що думав, ніби я роблю велику пожертву.

У мене був напружений графік підготовки до Олімпійських ігор. 12 серпня 1983 року я взяв участь у Національному турнірі штату Огайо. Першого ж дня я добився сорокадвухсекундного нокауту. На другий день я вибив два передніх зуба своєму противнику і залишив його десять хвилин лежати без свідомості. Потім, третього дня, чинний чемпіон турніру вийшов із боротьби.

Наступного дня ми вирушили в Колорадо-Спрінгс на Національний чемпіонат США. Коли я туди приїхав, четверо із шести інших бійців вибули зі змагань. Обидві мої перемоги стали нокаутами в першому раунді.

10 червня 1984 року я нарешті отримав шанс виступити на Олімпіаді. Моїм кваліфікаційним поєдинком став бій проти Генрі Тіллмана, старшого та досвідченішого боксера. У першому ж раунді я збив його з ніг так, що він майже вилетів крізь мотузки. Потім він встав, і я переслідував його протягом наступних двох раундів. Проте в аматорському боксі агресія не винагороджується, і мій нокаут зарахували так, ніби це був легкий удар на відліт. Коли вони оголосили про своє рішення, я не міг повірити, що вони дали перемогу Тіллману. Натовп знову був розчарований, і люди почали свистіти.

Я ненавидів ці аматорські поєдинки. «Ми тут боксери», – говорили ці начинені опудала. «Сер, я боєць. Моя мета – боротися», – відповідав я.

Весь аматорський боксерський клуб ненавидів мене. Їм не подобалася моя зухвала браунсвільська поведінка. Я поводився пристойно, але однаково було видно, як із мене виривається нью-йоркський бунтівник. І якщо мене вони просто не любили, то Каса зневажали. Він міг бути настільки надмірним, що інколи ставив мене в скрутне становище. Я ніколи не давав йому знати про це, але я завжди стояв там та слухав, як він свариться з цими хлопцями, але мені було занадто ніяково від того, як він із ними розмовляв. Він був дуже мстивий і завжди жадав помсти. Він не міг жити без ворогів, тож створював їх собі власними руками. Іноді я собі думав: «Чорт забирай, чому мені не дістався якийсь неконфліктний білий хлопець?» Мені було здалось, що я далеко від того світу, де люди кричать один на одного, що є духу. Але Кас був мені постійним нагадуванням, що не так далеко я звідти втік.

У мене був шанс помститися Тіллману за свій програш місяць по тому в олімпійському боксі. Я знову ганяв його протягом трьох раундів, і цього разу він зробив навіть менше, ніж у першому бою. Навіть Говард Козелл, який робив анонс для ABC, думав, що Тіллман перехитрив мене в нашому першому бою, і визнавав, що у мене було набагато більше шансів отримати рішення на мою користь.

Я був упевнений, що переміг, і коли суддя знову підняв руку Тіллмана, я був приголомшений. Я не міг повірити, що вони дали йому дві негідні перемоги. І знову вся аудиторія почала освистувати суддів. Кас був розлютований. Він почав лаятися і спробував ударити одного з олімпійських чиновників США. Кевіну Руні й іншим довелося його тримати. Я був тоді настільки поглинутий сам собою, що мені здавалося, ніби все, що коїться з Касом, пов’язано зі мною. З роками я зрозумів, що він був таким усі останні тридцять років. Це були його демони, і вони не мали нічого спільного зі мною.

Уся річ була в тім, що Каса обдурили і позбавили його слави. До недавнього часу я навіть не знав, що Кас послав нашого друга на ім’я Марк, який працював на ФБР, до американської прокуратури в Олбані для розслідування рішень на користь Тіллмана.

Я зчинив істерику після двох перемог Тіллмана. Я схопив трофеї за друге місце, які вони мені дали, і розбив, жбурнувши їх об землю. Однак Кас однаково відправив мене на Олімпіаду пожити з олімпійською командою. Того року олімпіада проходила в Лос-Анджелесі. Він сказав, що я повинен просто піти туди і насолодитися цим досвідом. Він купив мені по два квитки на кожний бій, але у мене однаково був пропуск на всі змагання, тож я просто перепродав квитки. Позатим Олімпіада не стала для мене тотальною невдачею. Там була одна дуже симпатична стажистка, яка працювала в олімпійському комітеті США. Усі боксери й тренери не тямилися від неї, але я був тим, кому вона дісталася. Я їй подобався. Після стількох років поневірянь було приємно нарешті зайнятися сексом.

Проте навіть секс не позбавив мене від розчарування і болю, які я зазнав, коли у мене вкрали мою олімпійську мрію. Коли Олімпіада закінчилася, я полетів назад до Нью-Йорка, але до Кетскіллу я повернувся не одразу. Я тусувався по всьому місту. Я був дуже пригнічений. Одного разу я пішов на сорок другу вулицю подивитися фільм про карате. Безпосередньо до початку фільму я викурив косяк.

Я затягувався димом, аж тут згадав той випадок, коли Кас спіймав мене з марихуаною. Це було одразу після того, як я виграв свій другий юнацький олімпійський чемпіонат. Один з інших боксерів заздрив мені і здав мене. Перш ніж я встиг позбутися доказів, Кас послав Рут, німецьку прибиральницю, до моєї кімнати, і вона знайшла траву. Кас був лютим, коли я повернувся додому.

«Мабуть, це хороша штука, Майку. Має бути щось дуже хороше, адже курячи це, ти повертаєшся на чотириста років назад, до часів рабства та каторжників».

Того дня він зламав мій дух. Він змусив мене відчути себе нігером дядьком Томом. І він ненавидів таких людей. Він знав, як опустити мене нижче плінтуса.

Отже, я сидів у кінотеатрі, згадуючи про це, і все глибше і глибше занурювався в свою депресію. А потім я розплакався. Коли фільм закінчився, я одразу ж пішов на вокзал і повернувся до Кетскілла. Усю дорогу назад я думав про те, що маю негайно взятися за виснажливі тренування й готуватися до професійних боїв. Я мав виглядати ефектно, коли стану професійним бійцем. Коли ми наблизилися до Кетскілла, я заговорив сам з собою.

«Їм ніколи не бачити когось, схожого на Тайсона. Він вийде за межі гри. Він буде в пантеоні великих бійців поруч із Джоном Салліваном, Джо Луїсом, Бенні Леонардо, Джо Гансом і всіма іншими. Тайсон Неймовірний».

Я говорив про себе в третій особі. Навіть самому собі.

Я накачав себе цим по повній, коли зійшов із поїзда і взяв таксі до будинку Каса. Світ ось-ось побачить бійця, подібного якому він ще ніколи не бачив. Я збирався вийти за межі цієї гри. Попри всю мою повагу і небажання видатись зарозумілим, але тоді я був упевнений у своїй майбутній популярності боксера. Я знав, що ніщо не зможе мене зупинити, і я був певний того, що стану чемпіоном так само сильно, як знав, що після четверга буде п’ятниця. Протягом наступних шість років я не програв жодного бою.