Читать книгу Беззаперечна правда - Майк Тайсон - Страница 5

ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткішими, ніж хлопці з Споффорда. Але Трайон був непоганим місцем. Там було багато котеджів, і можна було гуляти на вулиці, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у біду. Увесь час я був у дурному настрої. Я поводився дуже погано. Я був конфліктним і давав усім і кожному знати, що я з Брукліна і не збираюся знатися з усіляким лайном.

Того разу я йшов на один із моїх уроків, коли повз мене у холі пройшов той пацан. Він тримав себе так круто, наче був кілером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати її в мене з рук. Я не знав, хто він, але він не поважав мене. Цілих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидів у класі й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що він смикав мою шапку. Коли заняття закінчилось, я вийшов із класу і побачив у дверях його з друзями.

«Оце він, той, кого ти шукаєш, Майку», – подумав я. Я підійшов до нього – він стояв заклавши руки в кишені і дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цілому світі, наче я забув, що він смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усією люттю накинувся на нього.

Вони надягли на мене наручники і направили до Елмвуда, який був закритою колонією для невиправних дітей. Елмвуд був моторошним. Там були великі круті мужлани – службовці. Щоразу, як мені доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводі двох тюремників.

У вихідні всі діти з Елмвуда, які заробили хороші оцінки, виїжджали на кілька годин, а потім поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усі вони були на взводі. Я думав собі, що то наслідки побоїв від тюремників, адже тоді ніхто не розказував про такі випадки в Департаменті охорони здоров’я або соціальній службі. Проте чим більше я розмовляв із цими побитими хлопцями, тим більше розумів, що вони щасливі.

«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– сміялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потім вони мені все розповіли. Вони боксували з містером Стюартом, одним із вихователів. Боббі Стюарт був міцним ірландським хлопцем, вагою близько 170 фунтів, колишнім професійним боксером. Він був чемпіоном країни серед аматорів. Коли я був у холі, працівники колонії сказали мені, що тут є колишній боксер, який навчає дітей боксу. Працівники, які розповідали мені про нього, були дуже добрі до мене, і я хотів зустрітися з ним, тому що думав, що він теж буде добрим до мене.

Одного разу вночі я був у своїй кімнаті, коли пролунав гучний, лячний гуркіт у двері. Я відкрив їх і побачив містера Стюарта.

– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зі мною, – прогуркотів він.

– Я хочу бути бійцем, – сказав я.

– Як і всі інші хлопці. Але їм не вистачає внутрішнього стрижня постійно працювати, щоб бути бійцем, – сказав він. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.

Тож я справді почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурніший хлопець у світі, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зірку пошани і говорив «так, сер» та «ні, мем» усім, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотів битися зі Стюартом. Це забрало у мене цілий місяць, але врешті-решт я заробив достатньо кредитів, щоб піти. Усі інші діти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його і що всі будуть стелитися мені під ноги.

Я відразу ж почав молотити руками і наносити йому купу ударів, а він натомість просто прикривався. Я б’ю його з кулака і лупцюю по-всякому, а він раптово прослизає повз мене і періщить мене просто в живіт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’їв за останні два роки. Що це була за чортівня? Я замислився. Я тоді не знав нічого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живіт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко відновиться. Тоді я цього ще не знав. Я справді думав, що ніколи більше не зможу дихати й помру. Я відчайдушно намагався вдихнути, але все, що я міг зробити, це блювати ще і ще. Це було просто неймовірно жахлива чортівня.

– Вставай і провалюй, – гаркнув він.

Після того, як усі пішли, я підійшов до нього дуже присоромленим.

– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвіля, зможу вдарити якогось шибздика в живіт, і той впаде, а я зможу залізти до нього в кишені.

Ось де тоді були мої думки. Мабуть, він побачив у мені щось таке, що йому сподобалося, тому що після нашого другого сеансу він сказав мені: «То ти справді хочеш цим займатися?»

Тож ми почали регулярно тренуватися. А після наших тренувань я повертався до своєї кімнати і всю ніч боксував зі своєю тінню. Я ставав усе кращим. Тоді я цього ще не знав, але під час одного з наших спарингів я вдарив Боббі джебом і зламав йому ніс, мало не збивши його з ніг. Наступного тиждня він взяв відгул, щоб мати змогу вичухатися вдома.

Після декількох місяців тренувань я зателефонував мамі і попросив Боббі поговорити з нею по телефону. «Скажи їй, скажи їй», – просив я. Я хотів, щоб він сказав їй, який із мене вийшов хороший учень. Я просто хотів, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б мені повірити, якби їй це сказала біла людина. Але вона просто відповіла йому, що їй важко повірити в те, що я змінився. Вона просто вважала мене невиправним.

Незабаром після цього Боббі прийшов до мене з ідеєю.

– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Він може підняти тебе на наступний рівень.

– Про що ви, в біса, говорите? – запитав я. Тоді я не довіряв нікому, крім Боббі Стюарта. А тепер він збирався передати мене комусь іншому?

– Просто довірся цій людині, – сказав він мені.

І ось одного разу в березні 1980 року ми з Боббі поїхали на вихідні до Кетскілла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залі, розташованому над міським поліцейським відділком. Тут не було вікон і світло забезпечували кілька старомодних ламп. Я помітив на стінах плакати і вирізки з газет із фотографіями деяких місцевих хлопців, які досягли успіхів.

Кас виглядав саме так, як ви уявляєте собі крутого тренера з боксу. Він був невисокого зросту, повний, з лисою головою, і по ньому відразу було видно, що він сильний. Він навіть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйозність – жоден м’яз на його обличчі не видавав навіть тіні посмішки.

«Здрастуйте, я Кас», – представився він. Він говорив із сильним бронкським акцентом. Він був із молодим тренером на ім’я Тедді Атлас.

Ми з Боббі вийшли на ринг і почали спаринг. Я розпочав бій сильно, по-справжньому заганяючи Боббі. Зазвичай ми робили по три раунди, але всередині другого раунду Боббі вдарив мене кілька разів правою і в мене з носа потекла юшка. Мені було насправді не боляче, але кров була по всьому моєму обличчю.

– Досить, – сказав Атлас.

– Але, сер, будь ласка, дозвольте мені закінчити цей раунд і зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.

Я хотів вразити Каса. Думаю, мені це вдалося. Коли ми зійшли з рингу, першими словами Каса до Боббі було: «Це чемпіон світу в надважкій вазі».

Відразу після цього спарингу ми вирушили обідати до Каса додому. Він жив у великому білому вікторіанському будинку на десяти акрах землі. З ганку було видно річку Гудзон. Поруч із будинком росли високі клени і розлогі кущі троянд. Я ніколи в житті не бачив такого будинку.

Ми сіли поговорити, і Кас сказав мені, що не може повірити, що мені лише тринадцять років. А потім він змалював мені, яким бачить моє майбутнє. Він спостерігав за нашим спарингом лише шість хвилин, але він сказав це з такою впевненістю, ніби то був загальновідомий факт:

«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боєць«. Один комплімент наздоганяв інший. «Якщо ти мене послухаєш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпіона у важкій вазі всіх часів».

Чорт забирай, як він міг обіцяти щось таке? Я думав, що він збоченець. Там, звідки я родом, люди говорять подібні речі тоді, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Мені ніколи раніше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотів залишитися поруч із цим старим, тому що мені подобалося те, які почуття він у мені будив. Пізніше я зрозумів, що це була психологія Каса. Ви даєте трохи сили слабкій людині, і вона стає залежною.

На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидів із букетом троянд Каса на колінах. Я раніше ніколи не бачив троянд наживо, хіба лише по телевізору, але мені дуже хотілось трохи собі, адже вони виглядали так вишукано. Мені хотілось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна мені трохи троянд. Наповнений запахом троянд і словами Каса, які все ще дзвеніли мені у вухах, я почував себе щасливим ніби змінився весь мій світ. Саме тієї миті я зрозумів, що з мене будуть люди.

– Я думаю, ти йому подобаєшся, – сказав Боббі. – Якщо не будеш поводитись як придурок і мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббі був радий за мене.

Я повернувся до своєї кімнати і поставив троянди у воду. Кас дав мені подивитися величезну енциклопедію боксу, і я не спав ніч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Бенні Леонарда, Гаррі Греба та Джека Джонсона. Я просто повівся на цьому всьому. Я хотів бути схожим на цих хлопців; вони виглядали так, ніби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вільний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богів.

Я почав ходити на тренування до Каса кожні вихідні. Я тренувався з Тедді у спортзалі, а потім залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милої української леді на ім’я Камілла Евальд, були й інші хлопці, що прагнули стати бійцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав гроші з гаманця Тедді. Гей, ви ж розумієте, що від цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Мені потрібно було дістати грошей на траву. Я чув, як Тедді говорив Касу: «Це має бути він».

– Це не він, – відповідав йому Кас.

Я був у захваті від боксу, але після того, як подивився по телевізору перший бій із Леонардом Дюраном, мені стало зрозуміло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все своє життя. Вау, той бій просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та міццю, завдаючи швидких ударів. Це все виглядало настільки неймовірно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Мені більше ніколи не доводилося переживати такі почуття.

Коли я тільки почав ходити до Каса, він навіть не пустив мене боксувати. Щойно я закінчував своє тренування з Тедді, Кас сідав поруч зі мною, і ми розмовляли. Він говорив про мої почуття та емоції, а також про психологію боксу. Він хотів дістатися до самої моєї суті. Ми багато говорили про духовні аспекти гри. «Якщо в тобі немає духовного воїна, ти ніколи не станеш бійцем. І плювати, наскільки ти великий та сильний», – казав він мені. Ми говорили про досить абстрактні поняття, але він усе ж зумів розбутиди в мені приспані почуття. Кас знав, як говорити моєю мовою. Він виріс у жорсткому оточенні і теж був колись вуличним хлопчиськом.

Насамперед Кас заговорив про страх і про те, як його подолати. «Страх – це найбільша перешкода для навчання. Але водночас страх – твій найліпший друг. Страх подібний вогню. Якщо ти навчишся контролювати його, він стане працювати на тебе. Якщо ж ні – він знищить і тебе, і все, що навколо тебе. Він, мов сніжок на пагорбі: ти можеш підібрати його і кинути подалі, або ж зробити з ним усе, що тобі заманеться, якщо візьмешся за нього до того, як він почне котитися схилом униз. Однак, якщо він уже почав котитися – він стане таким великим, що розчавить тебе насмерть. Тому ніколи не слід дозволяти страху безконтрольно рости і розвиватися, бо втративши контроль над ним, ти не зможеш досягнути своєї мети та врятувати своє життя.

Уяви собі оленя, що перетинає відкрите поле. Він наближається до лісу і раптом інстинкт підказує йому, що там небезпека, на нього там, можливо, чатує пума. Щойно він це зрозуміє, природа вмикає функцію виживання і наднирники продукують у кров адреналін, який примушує серце битися частіше, і це дає можливість тілу демонструвати надзвичайні силу та спритність. Там, де олень може зазвичай стрибнути на п’ятнадцять футів, адреналін дозволяє йому стрибнути на сорок або п’ятдесят футів – на відстань, достатню для того, щоб уникнути небезпеки. Людська істота нічим не інша. Коли ми стикаємось із моторошною ситуацією, що загрожує нашому здоров’ю чи життю, адреналін починає розганяти серце. Під впливом надниркових залоз людина може здійснювати надзвичайні подвиги сили.

Думаєш, ти знаєш різницю між героєм і боягузом, Майку? Що ж, і герой, і боягуз насправді відчувають одне й те саме. Різниця лише в тім, що вони реагують по-різному. І герой, і боягуз переживають однакові почуття, але ти маєш привчити себе діяти як герой, щоб утриматися від вчинків, притаманних боягузу.

Твій розум тобі не друг, Майку. Сподіваюся, ти це знаєш. Тобі доведеться боротися з власним розумом, брати контроль над ним, ставити його на місце. Тобі доведеться контролювати свої емоції. Дев’яносто відсотків тієї втоми, що ти відчуваєш на ринзі, – у твоєму мозку. Це не що інше, як просто відмовка людини, що хоче все полишити й піти. У ніч перед боєм ти не зможеш заснути. Але не хвилюйся, твій супротивник переживатиме те саме. Ви підете на зважування, і він виглядатиме сильнішим і спокійнішим за тебе, він буде здаватися холодним, мов лід, але зсередини його випалюватиме полум’ям страху. Твоя уява наділятиме його здібностями, яких у нього немає. Пам’ятай: рух знімає напругу. Тої миті, коли лунає дзвінок і ви вступаєте в контакт один із одним, ти побачиш, що твій противник нічим не кращий за інших, усі твої страхи та фантазії вмить розвіються. Сама боротьба – це єдина реальність, яка має значення. Ти повинен навчитися брати свою волю в кулак і контролювати реальність».

Я міг слухати Каса годинами. І я так і робив. Кас навчав мене, як важливо слухати свою інтуїцію і діяти розслаблено, не даючи своїм емоціям та почуттям приймати рішення, правильність яких я розумів підсвідомо. Він сказав мені, що одного разу говорив про це з великим письменником Норманом Мейлером.

«Касе, ти навіть не усвідомлюєш того, що практикуєш Дзен», – говорив Мейлер Касу, а потім він дав йому книгу «Дзен у мистецтві стрільби з лука«. Кас часто читав мені цю книгу. Він сказав мені, що якось пережив абсолютну емоційну відстороненість у своєму першому бою. Бажаючи стати професійним бійцем, він тренувався в міському спортзалі. Він уже тиждень або два працював із боксерською грушею, коли менеджер запитав його, чи не хоче він із ким-небудь побоксувати. Він вийшов на ринг, і його серце билося, мов барабан; продзвенів дзвінок, і той хлопець накинувся на нього і кількома ударами збив його з ніг. Його ніс набряк, його око заплило, а сам він стікав кров’ю. Хлопець запитав його, чи хоче він другого раунда, і Кас відповів, що він спробує. Він вийшов на ринг, і раптом його розум відокремився від його тіла. Він наче спостерігав за собою звіддаля. Удари, які обрушувалися на нього, здавалося, приходили здалеку. Він швидше усвідомлював їх, ніж відчував.

Кас сказав мені, що для того, щоб стати великим бійцем, потрібно викинути все з голови. Часом він говорив мені сісти і казав: «Переступи себе. Зосередься. Розслабляйся, аж доки не зрозумієш, що дивишся на себе збоку. Скажи мені, коли відчуєш це». Це було дуже важливо для мене. Взагалі-то я занадто емоційний. Пізніше я усвідомив, що якби не навчився позбуватись на ринзі від своїх емоцій, то нічого б не досяг. Я міг би відвісити супернику сильний удар, а потім злякатися, чому він не впав.

Кас підняв свій позатілесний досвід на крок далі. Він навчився відокремлювати свій розум від тіла і бачити майбутнє. «Все заспокоюється, а я ніби вихожу назовні і звідти спостерігаю за собою, – казав він мені. – Це ніби я й не я. Так, ніби мої розум і тіло не пов’язані й пов’язані водночас. І тоді в моїй голові формується картинка того, що буде. Я справді бачу картинку, як на екрані. Я можу взяти бійця, який лише на початку свого шляху, і я точно знаю, як він розвиватиметься. Я дивлюсь, як хлопець б’ється, і я вже знаю все, що мені потрібно, про нього: я ніби бачу всі мисленнєві процеси в його голові. Немов я і є той хлопець, ніби я в його голові».

Він навіть стверджував, що може контролювати події за допомогою свого розуму. Кас тренував Роккі Граціано, коли той був ще аматором. Одного разу Кас сидів у кутку біля Роккі, а Роккі приймав на себе удари. Після того, як його двічі відправили в нокдаун, Рокі повернувся в куток і хотів покинути бій. Але Кас виштовхнув його в наступний раунд, і перш ніж Роккі встиг піти, Кас використав свій розум, щоб управляти рукою Уїлла Роккі та завдати удару, і йому це вдалося – супротивник упав, і рефері зупинив бій. Ось таким був цей грузний мужик, який мене тренував.

Кас твердо вірив, що в твоїй свідомості ти маєш вважати себе тим, ким бажаєш стати. Тобто, якщо ти хочеш стати чемпіоном світу в надважкій вазі, саме час починати жити життям чемпіона. Мені було лише чотирнадцять, але я щиро вірив у філософію Каса: постійно тренуватися, думати як римський гладіатор, тримати свою свідомість у стані постійної війни, але бути спокійним та розслабленими зовні. Він практикував і навчав мене закону притяжіння успіху, навіть не підозрюючи про це. Кас був також майстром із самонавіювання. У нього була книга під назвою «Самовдосконалення через свідоме самонавіювання», написана французьким фармацевтом – психологом Емілем Куе. Куе говорив своїм пацієнтам, щоб вони знову і знову повторювали собі: «Щодня я стаю в усьому все краще і краще». У Каса на одному оці була запущена катаракта, тож він повторював собі цю фразу і стверджував, що це допомагало йому вилікуватися.

Кас говорив нам змінювати ці позитивні твердження під нашу власну ситуацію. Тому він змусив мене говорити «Найкращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене. Кращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене» знову і знову протягом усього дня. Мені подобалося це робити, мені подобалося слухати, як я говорю про себе.

Мета всіх цих прийомів полягала в тому, щоб зміцнити впевненість бійця у собі. Упевненість була ключом до всього. Але для того, щоб оволодіти цією впевненістю, ви повинні були випробувати себе і поставити себе на кін. Це не щось таке, що приходить само собою шляхом осмосу чи просто з повітря. Упевненість, яку ви хочете здобути, досягається постійною візуалізацією у вашій голові.

Кас розповів мені все це в перші ж тижні нашого знайомства. Він представив мені досконалий план. Він розробив для мене місію. Я збирався стати наймолодшим чемпіоном світу у важкій вазі всіх часів. Тоді я цього ще не знав, але після однієї з наших перших довгих розмов Кас довірився Каміллі. «Камілла, це та людина, на яку я чекав усе своє життя».

Наблизився час мого умовно-дострокового повернення до Брукліну, коли одного разу до мене прийшов Боббі Стюарт.

– Я не хочу, щоб ти повертався до Брукліна. Я боюся, що ти зробиш якусь дурість і тебе вб’ють або знову запроторять твою дупу до в’язниці. Ти хочеш переїхати до Каса?

Мені теж не хотілося повертатися. Я бажав змін у своєму житті. До того ж мені подобалось, як ці люди говорять до мене і як вони пробуджують у мені почуття власної вартості, – вони примусили мене відчути себе частиною суспільства! Тож я поговорив зі своєю мамою про можливість залишитися у Каса.

– Ма, я хочу поїхати до нього і тренуватися. Я хочу бути бійцем. Я можу бути кращим бійцем у світі.

Кас так поїздив мені по мізках, що все, про що він мені говорив, це яким крутим можу стати і як удосконалювати себе в усьому щодня. Усе це лайно про те, як допомогти собі самому.

Моя мама була зовсім не рада, що я їду, але вона підписала дозвільні документи. Може, вона думала, що з неї вийшла нікудишня мати.

Так що я переїхав до Каса, Камілли та інших бійців, що жили в їхньому будинку. Я дізнавався про Каса все більше і більше, завдяки нашим довгим бесідам після тренувань. Він був надзвичайно щасливим, коли я поділився з ним історіями про моє колишнє безпутнє життя. Він світився, мов різдвяна ялинка. «Розкажи мені ще», – говорив він. Я був ідеальним хлопцем для його місії – без даху над головою, нікому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним і підступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотів, щоб я визнав свої недоліки. Він не змушував мене відчувати сором або приниження через моє виховання. Йому імпонував мій надзвичайний ентузіазм. Ентузіазм – це слово, якому навчив мене Кас.

Кас розумів мене, адже так само, як і я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли він був малою дитиною. Він осліп на одне око під час вуличної бійки в дитинстві. Його батько помер у нього на руках, коли він був ще зовсім молодим. Поліціянт убив його улюбленого брата.

Кас працював на звичайній офісній роботі з дев’ятої до п’ятої лише раз у своєму житті і то лише один рік. А потім він пішов, бо побився зі своїми колегами. Але він проводив багато часу, допомагаючи людям у своєму районі, розв’язуючи їхні проблеми майже як позаштатний соціальний працівник. Він отримував величезне задоволення, допомагаючи іншим людям. Під час передвиборчої кампанії Ла Гуардіа[4], який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допоміг викорінити політичну корупцію в своєму районі. Він досяг цього, ставши на дорозі одному з корумпованих ділків, який якось наставив на Каса дуло пістолета. Він був безстрашний. Але він був також і жорстким.

– Я все життя захищав цього малого хлопця[5], – сказав Кас. – Багато моїх труднощів виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У світі мало людей, які заслуговують на порятунок.

Кас був абсолютним дальтоніком. Найкращий друг його батька був чорношкірим. Коли він служив в армії, розквартированій на півдні, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотів приймати його чорних бійців, тому він спав із ними в парках.

Крім того, він був великим соціалістом. Він обожнював Че, Фіделя та Розенберга. Він розповідав мені про справу Розенберга, а я дражнив його.

– Та годі тобі, Касе. Це неправильно. Вони були винні, – казав я.

– О, так, – рикав він. – Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливості сказати, хто був винен, а хто ні. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?

Найбільшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган з’являвся на екрані телевізора, і Кас кричав аж поки не забракне повітря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнім маніяком. Він постійно говорив про те, хто заслуговує на смерть. «Людина вмирає так, як живе», – говорив він мені.

Одного разу Кас сказав мені: «Коли в тебе багато грошей, ти маєш можливість допомогти всім, хто тобі дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкірих». Він вважав, що чорні церкви були найкращою соціальною мережею для чорношкірих людей. Він любив преподобного Мартіна Лютера Кінга. Кас завжди любив допомагати людям, і саме на це він витрачав більшість своїх грошей.

«Гроші – вони як приходять, так і йдуть, – говорив він мені. – Гроші – то безпека, а безпека для мене – то смерть, тож я ніколи не дбав про гроші. Як на мене, то всі ті речі, що для мене насправді важливі – їх я не можу купити за гроші. Гроші мене ніколи не цікавили. Забагато багатих людей є поганцями, тому в мене погана асоціація з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав гроші людям, які потрапили в біду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».

Він також не вірив у необхідність платити податки правому уряду. Він оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлінню 200 тис. доларів.

Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Він з’явився нізвідки і оголосив сам себе тренером із боксу. Ніхто ніколи про нього не чув. Він нічого не знав ні про контракти, ні про бійців, але називав себе менеджером. Зрештою він став управляти справами і тренувати багатонадійного молодого важковаговика на ім’я Флойд Паттерсон, який, як і я, був бідним хлопцем із Брукліна. Тоді боксом завідувала група під назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Міжнародний боксерський клуб, що належила багатим підприємцям, які загарбали собі геть усі проєкти з просування чемпіонів. Але Кас довів Флойда до Чемпіонату, а потім сам відрядився до ІВС. А це означало, що він пішов проти заведених правил, тому що Френкі Карбо, гангстер із сім’ї Луккезе, був у змові з ІВС. Кас допоміг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язниці за змову, вимагання та неліцензійне управління.

Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрітися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Відтоді ноги Касової в католицькій церкві не було. Після цього він ставав усе параноїдальнішим. Він стверджував, що хтось намагався штовхнути його під вагон метро. Він перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруїть його напій. Він навіть наглухо зашив кишені своїх пальто, щоб ніхто не міг підсипати в них наркотики й підставити його. Нарешті він переїхав на північ штату до Кетскілла.

Він був параноїком навіть у власному будинку. Нікому не дозволялося заходити до його кімнати, і він вставляв у двері сірники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його відсутності. Якщо він бачив мене десь поблизу своєї кімнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – відповідав я.

Одного разу ми з Томом Патті і Френкі, двома іншими боксерами, які жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нікому не довіряв ключі, адже ми могли їх загубити, і тоді будь-який незнайомець міг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому і постукали в двері, ніхто не відповів. Я заглянув у вікно і побачив, що Кас заснув у своєму улюбленому м’якому кріслі під бурмотіння телевізора – він був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тоді, коли шоу переключалось на рекламу і на кілька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вікна і почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусів, упав із крісла й підхопився, зігнувшись у попереку й виставивши ліву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всі покотились по підлозі від реготу.

Іншим разом один зі спаринг-партнерів, який зупинився у нас на ніч, вислизнув уночі з дому, щоб піти до міста. Том і я прокинулися рано вранці і збиралися спуститися вниз на сніданок. Ми зазирнули у вітальню і побачили, як Кас, лежачи на підлозі, повзе по-пластунськи з гвинтівкою в руці. Той пацан саме прийшов додому і стукав у вікно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього і пішли на кухню за пластівцями.

Я міг продовжувати й розповідати схожі історії про Каса безкінечно. Він був надзвичайно унікальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрів у інтерв’ю великого письменника Гая Талезе, яке він дав Полю Цукерману – молодику, який збирав матеріал для книги про Каса.

«Він був римським воїном, який запізнився на дві тисячі років. Воїни люблять війну, вона їм потрібна – це та атмосфера, в якій вони відчувають себе як вдома. У мирний час вони відчувають тривогу та неспокій, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як і Паттон (ймовірно мається на увазі Джордж Сміт Пáттон – американський генерал, командувач армією США під час Другої світової війни – прим. переклад.). відчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та інтриги, а повітря було сповнено передчуттям прийдешної битви. Він тоді почувався найбільш в ладу з собою, його нервові клітини, його розумові здібності були найбільш жвавими, і він почувався найбільш наповненим, коли перебував у збудженому стані. І якщо навколо не було небезпек та інтриг, він мав сам створити собі їх. Якщо життя стиха булькотіло, йому необхідно було підкрутити вогонь під ним, щоб знову відчути себе живим. Це давало йому кайф. Він був активістом, йому потрібно було метушитися».

Кас був генералом, а я – його солдатом. І ми були готові до війни.

Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову відсталість, а цей старий білий мужик простягнув мені руку допомоги й вдихнув життя в моє его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собі, що ти сидиш з психоаналітиком і він питає тебе, чи ти чуєш голоси? Ти збираєшся сказати “Ні”, але ж це голоси говорять тобі, щоб ти сказав “Ні”, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Ніхто і ніколи не змушував мене усвідомлювати, що я чорна людина. Він був таким само холодним та рішучим, даючи мені це усвідомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», – говорив він. Коли він бачив когось на фіаті чи ролс-ройсі, то дивився на мене і говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатіти – то не найважча в світі річ. Ти настільки вище за цих людей. Вони ніколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всередині тебе. Думаєш, я б тобі говорив такі слова, якби в тобі не було цього? Якби це було так, я міг би зробити з тебе кращого бійця, але ніколи б мені не вдалося зробити з тебе чемпіона».

Ось так. Я завше вважав себе покидьком. Моя матір казала мені, що я – лайно. Ніхто ніколи не говорив про мене нічого доброго. І ось цей мужик каже: «Б’юся об заклад, що якщо ти спробуєш, то зможеш виграти Оскар. З тебе вийшов такий само гарний актор, як і боксер. Чи може ти хочеш стати пілотом? Я впевнений, що ти будеш найліпшим автогонцем у світі; ти розумніший і крутіший за цих хлопців. Ти можеш підкорити будь-яку справу. І не кажи ніколи «я не можу», ти не можеш сказати «не можу».

Коли я впадав у зневіру, що бувало доволі часто, Кас годував мій мозок думками про чужоземний світ із великими скарбами. Усе, що він говорив, було мені чуже, але мені подобалося слухати його.

«Усе, що тобі потрібно робити, це слухати мене, – казав він. – Тебе знатимуть люди королівського походження. Чуєш, що я тобі кажу, хлопче? Цілий світ дізнається, хто ти. Твоє ім’я стане видатним. Люди будуть поважати твою матір, твою сім’ю та твоїх дітей. Ти входитимеш до кімнати, а люди вставатимуть, аплодуючи тобі».

Кас не дозволить мені зазнати невдачі. Коли я відчував, що готовий усе покинути і втрачав будь-яке бажання, він просто продовжував мене надихати. Кас завжди говорив: «Моя робота в тому, щоб відшкрібати все те, що перешкоджає твоєму зростанню та становленню твого потенціалу». Він зішкрібав з мене весь тей бруд, і це було дуже болісно. Я верещав: «Залиш мене! Ааааа!». Він мучив мій розум. Він спостерігав, як я борюсь із кимось зі старших хлопців, і коли я втомлювався і та втома, через яку я не відбивав його атаки, була лишень у моїй голові, супротивник просто мучив мене – Кас говорив зі мною про це і мої страхи покидали мене. Він був перфекціоністом. Я бив боксерську грушу відповідно до тих комбінацій, а Кас стояв там і дивився.

«Добренько. Добренько. Але геть не файненько», – говорив він зі своїм сильним бронкським акцентом.

Кас хотів зробити з мене найзапеклішого бійця, якого тільки бачив світ, такого, щоб лякав би людей до усрачки ще до того, як вийде на ринг. Він навчав мене бути безкінечно лютим, як на рингу, так і поза ним. У той час мені це було необхідно. Я був настільки невпевненим у собі та заляканим. Моя психіка була травмована з тих часів, коли люди насміхались з мене, як я був малим. Я просто ненавидів приниження від того, що наді мною знущалися. Це почуття залишається з тобою на все життя. Це просто таке погане, безнадійне почуття. Саме з цих причин я демонстрував світу, який я підступний та лютий покидьок. Але Кас дав мені впевненість у собі, щоб мені більше ніколи не довелося турбуватися про те, що мене будуть цькувати. Я знав, що більше ніхто ніколи не зчепиться зі мною.

Кас був не просто тренером із боксу. Він прищепив мені так багато цінностей. Він був схожий на якогось гуру, завжди говорив такі речі, які змушували мене задуматися.

«Не має значення, що тобі говорять, не має значення, які виправдання чи пояснення вони дають. Те, що людина робить, врешті-решт, – ось те, що було в неї на думці».

Або: «Я не творець. Те, що я роблю – це відкриваю і виявляю. Моя робота – взяти іскру і роздути її. Живити вогонь, доки він не перетвориться на ревучу ватру».

Він міг поділитися мудрістю в самих буденних ситуаціях. Камілла вважала дуже важливим, щоб хлопці брали участь у хатніх справах. Я ж ненавидів займатися хатньою роботою, настільки зосередженим я був на боксі. Одного разу Кас підійшов до мене:

– Знаєш, Камілла дуже хоче, щоб ти брав участь у хатніх справах. Я б на то не зважав, але ти маєш цим займатися, бо ґаздування зробить із тебе найкращого боксера.

– І як прибирання сміття зробить із мене найкращого боксера? – скривився я.

– Бо робити те, що ти ненавидиш робити, так само палко, як робиш свою улюблену справу – це хороша підготовка для того, хто прагне до величі.

Відтоді Каміллі більше ніколи не доводилося нагадувати мені про те, що я повинен робити свою роботу по дому. Одного разу Кас покликав мене до кімнати, де він сидів:

– Ти боїшся білих людей? – запитав він ні сіло ні впало. – Ти один із тих хлопців? Боїшся всі ці вуса і бороди? Мені доводилось бувати серед чорних бійців, які боялись вдарити білу людину. Тобі ліпше не бути одним із них.

Це смішно, але у мене перед носом був Кас, який говорив не боятися, але мене лякав той тон, яким він сказав мені не боятися.

Кас завжди був гранично серйозний і ніколи не посміхався. Він поводився зі мною не як із підлітком. Він завше поводився так, наче у нас була місія, яку ми мали пройти. Тренуючись день у день, ми думали лише про одне. Він дав мені мету. Ніколи в житті у мене не було такого почуття, за виключенням хіба тих днів, коли я планував крадіжку.

Час від часу траплялися речі, які робили нашу мету більш реальною. Одного разу до Кетскілла приїхав тренуватися Вілфред Бенітес. Я був у захваті. Я просто фанатів від нього. Я бачив, як він б’ється по телевізору, і просто шаленів, спостерігаючи за його поєдинками. Це виглядало так, ніби він рухається за радаром; він бив людей із заплющеними очима. Воістину майстер. І він приніс із собою свій чемпіонський пояс. Зі мною був Том Патті, один з інших боксерів Каса. Бенітес витягнув маленький футляр, усередині якого був пояс, і дозволив мені доторкнутися до нього. Це було однаково, що дивитися на Святий Грааль.

«Гей, Томмі, ти тільки подивися, це ж чемпіонський пояс! – сказав я. – Я маю вибороти собі такий. Я буду старанно тренуватися. Якщо я його здобуду, то носитиму всюди і ніколи не зніматиму його».

Я був надзвичайно щасливий бачити Бенітеса. Він надихнув мене, спонукав стати стараннішим та відданішим нашій справі.

Дякуючи Касу, мені також вдалося поговорити з Алі. У жовтні 1980 року ми всі поїхали в Олбані на закриту трансляцію подивитися, як Алі намагатиметься відвоювати свій титул у Ларрі Холмса. Ларрі вибив із нього все лайно. Кас був злий, як чортяка. Я ніколи раніше не бачив його таким лютим. Одразу після бійки він зберігав непроникне обличчя, адже мав роздавати інтерв’ю та потискати людям руки, але щойно ми сіли в машину, уся ця негативна енергія, що була в ньому, просто заповнила салон. За всі сорок п’ять хвилин, що ми їхали додому, ми не зронили ні слова.

Наступного ранку помічник Алі Джин Кілрой з’єднав Алі з Касом.

– Як ти міг дозволити цьому ледарю побити тебе? Він ніщо, Мухаммеде, він ніщо! … Ні, він – ніщо. … Не кажи мені цього, він – ніщо. Як ти міг дозволити цьому ледарю отак тебе лупцювати?

Я слухав розмову Каса, і щоразу, коли він вимовляв слово «ніщо», воно пронизувало мене наскрізь. Я розплакався. То був поганий день у моєму житті.

А потім Кас потріпав мене по голові.

– Я тут із малим чорним хлопцем. Він лише хлопчик, але скоро стане чемпіоном світу у важкій вазі. Його звуть Майк Тайсон. Поговори з ним для мене, коли твоя ласка, Мухаммед. Скажи йому, щоб слухався мене.

Кас простягнув мені телефон.

– Мені так жаль того, що сталося з Вами, – сказав я. Я був маленьким придурком.

– Я погано почувався, – сказав мені Алі. – Я випив ліки, і вони зробили мене слабким, через що Холмс і побив мене. Я одужаю, повернуся і поб’ю Холмса.

– Не хвилюйся, чемпіоне, – відповів я. – Коли я виросту, то обов’язково поб’ю його за тебе.

Багато хто вважає, що моїм улюбленим боксером був Алі. Проте ні, найбільше мені подобався Роберто Дюран. Я завжди захоплювався тим, який Алі красивий і як гарно він уміє розмовляти. Сам я натомість був малого зросту, страшненьким і до того ж мав ваду мовлення. Коли мені доводилось бачити бої Дюрана, то він видавався мені просто вуличним хлопцем. Він міг сказати своїм суперникам щось на кшталт: «Соси мій чортів член, шибздик. Наступного разу ти підеш прямісінько до дідька в морг». Після того як він переміг Шугар Рей Леонарда в тому першому бою, він підійшов до того місця, де сидів Вілфред Бенітес, і сказав: «До біса тебе. У тебе яйця не виросли битися зі мною, ти просто трусло».

«Вау, він прямісінько як я!» – подумалось мені. Я хотів бути таким, як він. Він не соромився бути собою. Я рівнявся на нього, як на реальну людську істоту. Коли моя кар’єра стала йти вгору і люди почали підносити мене за те, який я дикун, я знав, що називатися звіром – то найбільша винагорода, яку я тільки можу отримати. Коли я повертався до міста, то бував у кафе Віктора, бо чув, що там тиняється Дюран. Я сидів за столиком на самоті і розглядав фотографії Дюрана, що висіли на стіні. Я жив своїми мріями.

Я сумував, коли Дюран покинув бій під час реваншу з Леонардом. Я дивився той бій разом із Касом в Олбані і так розлютився на той момент, що аж розплакався. Проте Кас передбачив таку розв’язку. «Він не зможе зробити це вдруге», – мовив він.

ТОДІ, ЯК Я ПЕРЕЇХАВ ДО КАСА, Я ВЖЕ БУВ ГОТОВИЙ ДО його рутини. Він почав старанно тренувати мене щодня. У мене ніколи не було привілею насолоджуватися боксом для спорту або для забавки. Кас був екстремістом, але таким самим був і я. Я хотів стати Ахілесом тут і зараз. Я з тих хлопців, над якими сміються. «Не давай нігеру мотузку, він захоче стати ковбоєм». Я був дитиною, яка втратила всілякі сподівання. Але щойно я бачив проблиск надії, яку мені обіцяли, то все – вважайте у вас проблеми. Я буду на сьомому небі від щастя.

Кас мав звичку будити вранці своїх учнів, але щоразу, коли він вставав, щоб це зробити, я вже повертався з пробіжки. Кас мав звичку накривати стіл до сніданку, але я брався це робити відразу після пробіжки. Він лютував. «Хто накрив мій стіл?» – гарчав він. Він лютував, тому що я проявляв більше самовідданості, ніж він сам. А потім Кас готував мені сніданок. Він кидав на сковорідку цілу пачку бекону – двадцять смужок чи щось таке, а потім готував на цьому жирі яйця. Я не пив каву, тому він мені діставався чай. Він робив це щоранку, навіть якщо сердився на мене.

Думаю, що ми обидва усвідомлювали, що вписались у перегони з часом. Касу було сімдесят, тобто він був далеко не молодим, тож і пхав у мене всі ці знання. Він усе пхав і втовкмачував у мене це лайно. І якщо ви достатньо довго втовкмачуєте це в себе, то врешті-решт ви все це знатимете, ну, якщо ви не зовсім ідіот. Я став дуже вправним у боксі, але мої зрілість та здатність мислити як доросла людина, не наздоганяли мої боксерські успіхи. Тут все було не як у школі, куди діти ходять, і там із них намагаються зробити хороших та продуктивних членів суспільства. Ні, я робив це, щоб стати чемпіоном світу у важкій вазі. Кас це добре розумів. «Боже, як би я хотів, щоб у мене було більше часу на тебе», – казав він. А потім він ще додавав: «Я вже шістдесят років у всій цій боксерській індустрії, і ніколи, ні-ко-ли мені не доводилося бачити когось із таким інтересом до боксу, як у тебе. Ти постійно говориш про боротьбу».

Я був екстремістом. Якщо нас засипало снігом, Кас проводив мої тренування в будинку. Ночами я у своїй кімнаті годинами боксував зі своєю тінню. Моє життя залежало від успіху. Якщо я не досягну успіху, то буду просто марним шматком лайна. До того ж я робив це також і для Каса. У нього було важке життя з безліччю розчарувань. Тож я був тут, щоб захистити гордість цього старого італійця. Та ким я, чорт забирай, вважав себе?

Коли я не тренувався, то дивився старі фільми про бої щонайменше по десять годин на день. Це було моєю винагородою на вихідні. Я дивився їх цілу ніч у своїй кімнаті наодинці. Я включав фільм на повну гучність і звук наповнював увесь старий будинок. Тоді до мене підіймався Кас.

– Якого біса ти робиш?

– Просто дивлюся фільми, – відповідав я.

– Гей, тобі час спати. Люди хочуть спати, – говорив він. А потім спускався вниз і я чув, як він бурмоче: «Ніколи не бачив таких дітей. Оце дивиться цілу ніч кіно, ставить весь будинок на вуха».

Іноді ми дивилися бійцівські фільми разом, і Кас давав мені поради про те, як би я міг побити Демпсі, Джефрі та Луїса.

Іноді я був настільки зосереджений, що просто засинав у боксерських рукавицях. Я був звірятком, яке марило тим, щоб Майк Тайсон став великим бійцем. Я пожертвував усім заради цієї мети. Ні жінок, ні їжі. У мене був розлад харчової поведінки; я був тоді залежний від їжі. І я переживав період статевого дозрівання. У мене з’явилися прищі, мої гормони бушували, усе, чого я бажав – це наїстись морозива, але я не міг зрадити своїй меті. Я розмовляв із Касом про дівчат, і він пхикав на мене, казав, що я зможу мати всіх жінок, яких тільки забажаю. Якось я був особливо похмурим:

– Касе, у мене ніколи не буде дівчини, так?

Кас покликав когось, і той повернувся до кімнати з міні бейсбольною бітою. Її він простягнув мені.

– У тебе буде так багато дівчат, що тобі знадобиться ось це, щоб відбитися від них.

Тож я не займався нічим іншим, ніж тільки дрочив і тренувався, а потім знову дрочив і тренувався. Я думав, що ставши чемпіоном, зможу отримати стільки грошей і жінок, скільки мені потрібно.

У спортзалі Кас практикував деякі дуже незвичні та неортодоксальні техніки. Хтось міг сміятися з його тренерського стилю, але сміятися вони могли лише тому, що не розуміли його. Вони називали його «стиль пікабу». Той стиль був цілком орієнтований на оборону. Ви мали тримати обидві руки перед своїм обличчям, майже так само, як коли б грались із дитиною у піжмурки. Ваші руки і лікті рухаються разом із вами, тож, коли хлопець кидає удар, ви блокуєте його, робите крок уперед і наносите контрудар.

Напад за Касом починався з доброго захисту. Він вважав, що для його бійця вкрай важливо не потрапити під удар. Щоб навчитися уникати ударів, він використовував спеціальний наповнений піском полотняний мішок, який був огорнутий мотузкою. Нам потрібно було маневрувати навколо нього, рухаючи головою так, щоб не потрапити під його удар. Я став справжнім майстром у цій вправі.

Також він використовував штуку, яку на честь одного з бійців назвав Віллі, Віллі Пастрано. Це був матрац, укритий полотном і натягнутий на раму. На зовнішній стороні був намальований торс. Сам торс було розділено на зони, і кожна зона була пронумерована. Непарні числа відповідали ударам лівої руки, парні – правої. Кас ставив касету, на якій був записаний його голос, що називав різні комбінації чисел. Приміром, ти чуєш «п’ять, чотири» і негайно даєш лівий хук у корпус, а правий – у підборіддя. Ідея полягала в тім, що чим частіше ви будете повторювати ці дії у відповідь на цифри, тим інстинктивнішими і автоматичнішими вони стануть, і вам не доведеться свідомо думати про них. Через якийсь час ти вже можеш завдавати удари із заплющеними очима.

На думку Каса, бійці брали на себе удари з правої через те, що рухались по замалій амплітуді і тримали свої руки занизько. Тому він навчав мене звиватися тілом у формі букви U – тобто рухатися не лише вгору-вниз. Він змушував мене постійно рухатись: убік, уперед, убік, уперед. Кас вважав, що максимального ефекту для завдавання удару можна добитися, коли два твої удари звучать як один, в унісон. Чим ближче ваші удари наближалися до того єдиного звуку, тим більшим був шанс, що результуюче зусилля призведе до нокауту.

Не зважаючи на те, що Кас робив особливий наголос на обороні, він добре розумів, що боксер, який веде саму лише оборону, буде виглядати нудно.

«Бокс – це розвага, тому для досягнення успіху боєць повинен не просто перемогти, а перемогти так, щоб захопити увагу публіки. Він має завдавати удари з поганими намірами», – завжди говорив Кас. Він хотів, щоб я став агресивним контратакувальним, який змушував би супротивників бити або бігти. Кас завжди намагався маніпулювати противником на рингу. Якщо ви продовжуватимете уникати їхніх ударів, вони розчаруються і втратять свою самовпевненість. А наступної хвилі вони будуть переможені. Пропускай удар і бий у відповідь. Рухайся і бий водночас. Примушуй його рухатись, як тобі потрібно. Він думав, що короткі удари можуть бути ефективнішими за довгі. Він вважав, що сильний удав не має нічого спільного з фізичним розвитком, а лише з емоціями. Контрольованими емоціями.

Кас наймав кращих спаринг-партнерів, щоб навчати мене. Найбільше мені подобався Марвін Стінсон. Мені здається, він був колишнім олімпійцем. Він був головним спаринг-партнером Холмса, а потім Кас запросив його попрацювати зі мною. Він був чудовим наставником для мене і навчав мене рухатися й правильно бити. Коли він закінчив свій перший спаринг, то відвів мене в бік і дав мені свої рукавички для бігу, тому що вранці, коли я бігав, було дуже холодно. Він побачив, що у мене не має рукавичок.

Мої спаринги були схожі на тотальну війну. Перед нашим боєм Кас відкликав мене в бік і говорив: «Не розслабляйся, ти вийдеш на ринг і зробиш усе, що від тебе залежне. Ти зробиш усе, чого навчився, і зробиш це максимально швидко. Я хочу, щоб ти поламав ребра цим хлопцям».

Поламати ребра? Під час спарингу? Він хотів, щоб я був готовий до справжніх поєдинків із хлопцями, і він хотів, щоб я поламав ребра супротивників у реальному бою. Коли Кас знаходив для мене хороших спарингових партнерів, то частував їх як дорогих гостей, тому що знав, що вони забезпечать мене хорошим тренуванням. Він завжди платив спаринг-партнерам хороші гроші. Проте це не було гарантією того, що вони залишаться. Часто до нас приїжджав якийсь пацан, від якого очікувалося, що він буде спарингувати зі мною протягом трьох тижнів. Але після першого ж тренування, ми повертались до будинку і бачили, що він утік. Вони так обурювались тим, що їх добряче відлупцювали, що навіть не переобтяжували себе тим, щоб зібрати свої речі. Коли таке траплялося, ми з Томом кидалися до їхньої кімнати і починали ритися в їхньому одязі, взутті й інших речах. Якщо нам щастило, ми знаходили ничку з травою або хоча б пару черевиків, які нам підходили.

Іноді Кас приводив до мене для спарингу досвідчених бійців. Коли мені було шістнадцять, він привіз до Кетскілла Френка Бруно. Бруно тоді було двадцять два роки. Ми спарингували протягом двох раундів. Перш ніж я починав спаринг із досвідченим бійцем, Кас відводив їх убік:

– Послухай, він лише хлопчисько, але не будь до нього поблажливий. Я тебе попередив, а тепер – роби все якнайкраще, – говорив він.

– Гаразд, Касе, – відповідали вони. – Я попрацюю з малим.

– Гей, ти мене чуєш? Ти не просто працюєш із ним. Викладайся на повну.

Ми боролися, щоб зробити людям боляче, а не просто перемогти. Ми годинами говорили про те, як завдати людям болю. Ось які думки Кас поступово вселяв у мене. «Ти відправиш повідомлення чемпіону, Майку, – казав мені Кас. – Він буде стежити за тобою». І ми також розіслали зухвалі повідомлення тренерам, менеджерам, промоутерам та всьому боксерському суспільству. Кас повернувся.

Я не лише переглядав старі бійцівські фільми, а й ковтав усе, що лише міг знайти з книг про великих бійців. Незабаром після того, як я переїхав до Каса, я, читаючи енциклопедію боксу, почав сміятися з чемпіона, який, отримавши свій титул, зміг утримати його тільки рік. Кас звів на мене свій холодний пронизливий погляд і сказав: «Один рік у титулі чемпіона вартий більше, ніж ціле життя безвісності».

Вивчаючи життя великих боксерів минулого, я побачив у них багато спільного з філософією, яку проповідував Кас. Усі вони були підступними шибздиками. Демпсі, Міккі Уокер, навіть Джо Луїс були підступними, хоча Луїс і був інтровертом. Я привчив себе бути злим. Коли я ходив до школи, то огризався на всіх підряд. Глибоко в душі я знав, що повинен бути таким, бо якщо я зазнаю невдачі, Кас позбудеться мене, і я помру з голоду.

Кас дав мені почитати книгу під назвою «Уас дав мені». Я не міг відірватися від неї. Я дізнався з неї, як бійці справлялися зі своїми емоціями, як вони готувалися до боїв. Ця книга дала мені надзвичайно глибоке розуміння людської психології. Що мене вразило, так це те, як старанно працювали бійці старої школи і як вони голодували. Я читав, що Джон Л. Салліван пробігав на своїх тренуваннях по п’ять миль, а потім повертався ці п’ять миль пішки і проводив двадцять раундів спарингу. Еззард Чарльз розповідав, що він пробігав за день лише три‒чотири милі й боксував по шість раундів. Я подумав, чорт забирай, Салліван 1880-ми роками тренувався стараніше, ніж цей хлопець 1950-ми. Отже, я став проходити по милі перед тренуваннями в залі, йшов на свій спаринг, а потім повертався додому. Я почав наслідувати хлопців старої школи, адже вони видавалися мені такими крутими. І у них були довгі кар’єри.

Я зводив Каса з розуму, постійно розпитуючи його про цих старих бійців. Я знаю, що він любив поговорити про бокс, але іноді, здається мені, я був аж занадто старанним і набридливим. Я читав усі книги Каса про бокс, тому, коли ми сідали за обідній стіл і Кас починав розповідати іншим хлопцям про історію боксу, і якесь ім’я або дата раптом вислизали з його пам’яті, так що він переривався і не міг продовжити думку, я закінчував його речення за нього.

«Цей хлопець знає все, – казав він. – Він поводиться так, ніби був там». Я серйозно ставився до історії боксу, адже я міг навчитися незліченній кількості речей у старих бійців. Що я повинен зробити, щоб стати таким, як цей хлопець? Які навички та знання у нього були? Кас розповідав мені, якими лютими й несамовитими вони були поза рингом, і як вони, щойно ступивши на ринг, ставали розслабленими та спокійними. Я дуже хвилювався, слухаючи, як він говорить про цих хлопців, відчуваючи, як високо він їх цінує. Мені так хотілось, щоб і про мене колись так заговорили. Я хотів стати частиною цього світу. Я дивився бої боксерів по телевізору і помічав їх скривлені обличчя, коли вони наносили удари одне одному, дивився на їх пошрамовані тіла і… я бажав собі таке саме обличчя і таке ж тіло.

Ми говорили про всіх тих великих людей. Я закохався в Джека Джонсона. Що то за сміливий хлопець! Він був першим чорним хлопцем, що мав визнання. І мені пасувала його зверхність. Якось його зупинили за перевищення швидкості й поліціянт виписав йому штраф у 10 доларів, він же натомість дав двадцятку і сказав: «Чому б вам не взяти цю двадцятку, я збираюся невдовзі їхати тим же шляхом назад».

Він був майстром маніпуляцій. На тренуваннях він перед тим, як надіти шорти, обмотував свій пеніс, щоб той виглядав більше і викликав у білих хлопців комплекс неповноцінності. Він принижував своїх супротивників під час боїв. Він був майстром нариватися. «Я дам тобі десять тисяч доларів, якщо ти розіб’єш мені губу», – говорив він. Він насміхався в обличчя своїм супротивникам під час бою, розмовляв зі своєю білою дружиною і говорив їй, як сильно він її любить, доки вибивав кишки з хлопця, з яким боровся. Він був хлопцем, з яким я б із задоволенням потусувався. Він говорив на декількох мовах і бував на вечірках із королівськими сім’ями Росії та Англії. Демпсі був першим чемпіоном на мільйон доларів. Він привніс в бокс шоу-бізнес і гламур. Я рівнявся на нього, тому що він був дуже невпевненим у собі хлопцем, він завжди боявся, але завжди пересилював ці почуття, щоб досягти своїх цілей.

Касу найбільше подобався Генрі Армстронг. Він постійно атакував своїх супротивників і вимотував їх. «Постійна атака, жодного розслаблення, – говорив мені Кас. – Рухати головою і дбати про гарний захист – ось що робив би Армстронг. Зломи волю противника, знищ його дух, зроби так, щоб усі його дії були марними».

Щоб усі його дії стали марними? Ось так. А потім Кас пильно дивився на мене.

«Якщо ти слухатимешся мене, то правитимеш із богами. Диви, як ти зацікавився всіма цими старими бійцями і як говориш про них постійно. До того часу, як ти станеш чемпіоном, звісно, якщо ти слухатимешся мене, люди будуть знати про цих хлопців тільки тому, що ти будеш говорити про них. Ти перевершиш їх усіх. Ти змусиш їх забути про всіх інших. Я дивився на Джека Демпсі ще коли був хлопчиськом. Я бачився з цими хлопцями, потискав їм руки. Вони тобі не рівня. Ти – велетень та колос серед людей».

Я проковтнув усе це лайно. Проте всі ці розмови про самовідданість, дисципліну і важку працю були недостатніми, щоб утримати мене від повернення до Брукліна, де я займався розбоєм і грабуванням. Я ганявся за двома зайцями одночасно. У Кетскіллі я був чемним хлопчиком, але потім я їхав до Брукліна і ставав там дияволом. Хвала Богові, мене тоді жодного разу не арештовували. Це б розбило Касу серце.

КАС ЗНАВ, ЯК ДАТИ МЕНІ ВІДЧУТИ, НІБИ МЕНІ НАЛЕЖИТЬ ВЕСЬ СВІТ. АЛЕ ВІН також знав, як змусити мене відчути себе лайном. Іноді він говорив мені: «Ти дозволяєш своєму розуму взяти верх над собою». Це був його таємний неписаний спосіб сказати мені: «Ти слабка тряпка. У тебе недостатньо дисципліни, щоб бути одним із великих». Великі бійці здатні були провести найкращий бій у своєму життя, навіть якщо хтось викрав би їхню дитину або вбив би їхню матір. Великі люди абсолютно незалежні від своїх емоцій. Так само можна сказати й про артистів, не лише про боксерів. Деякі з легендарних артистів, про яких я читав, могли переживати надзвичайно сильні емоції та несприятливі стани, але коли вони виходили на сцену, то грали свою роль просто неймовірно. Бувало, що вони не могли навіть ходити, але в них залишалась їхня величезна витримка та мотивація. Іноді їх просто зі сцени забирали до лікарні. Я хотів бути одним із тих бійців та артистів.

З першої ж ночі, коли я переїхав до Каса, він почав ламати мене, намагаючись зрозуміти, як далеко він може зайти, чіпляючись до мене без жодної причини. Він приходив до мене в кімнату і питав: «Що ти робив сьогодні в школі? Ну, ти ж повинен був щось робити, ти ж весь день був у школі. Чому ти навчився? Де твоя домашня робота? У тебе сьогодні є домашнє завдання?» Інші хлопці в будинку завжди говорили, що я у Каса улюбленець, але вони не знали, що він говорив мені, коли ми були самі.

Я постійно мучився зі своєю вагою. Я вважав себе жирною свинею, хоча ніхто і не здогадався б про це, дивлячись на мене. Перед тренуваннями я обмазував усі мої пори альболіном[6] і носив по тижню чи навіть два поліетиленовий костюм, знімаючи його лише вечорами, коли приймав душ – я сподівався, що з потом втрачатиму більше ваги. Потім я лягав спати і, прокинувшись наступного ранку, одягав його знову, бігав у ньому і носив його весь день. Моя вага була ще однією річчю, через яку Кас став на мене тиснути. «Ти відрощуєш собі жирну дупу, – говорив він. – Ти втрачаєш інтерес, так? Ти більше не хочеш цим займатися, а, Майку? Занадто важко для тебе, так? Ти ж думав, що ми тут в ігри граємо, так? Думав, що тут тобі Браунсвіл, можна бігати і грати в ігри? Так?» Уявіть собі вислуховувати таке. Щойно я збирався насолодитися морозивом, яке дозволяв собі лише вихідними, з’являвся Кас і говорив мені це. «Мало людей здатні на таке, ось чому це так особливо. Господи, я думав, що ти зможеш».

Іноді Кас виговорював мені, а я поняття не мав, за що. Він вдирався до мене і шматував моє его. «Ти ніколи не зможеш досягнути тієї вершини, до якої ми прагнемо, через твою інфантильну поведінку». Іноді я просто кричав: «Я ненавиджу всіх тут! Аааааааааа!!!» Кас розривав мене на шматки.

Я радів його позитивним коментарям і говорив щось на кшталт: «Я зроблю все від мене залежне, щоб перемогти. Я б віддав своє життя, щоб стати чемпіоном, Касе». І замість того, щоб сказати: «У тебе все вийде, Майку», він просто плював мені в обличчя: «Будь обережний із тим, чого просиш, бо можеш це потім отримати».

Він навіть критикував мій одяг. На свята вони, бувало, запрошували гостей, сестру Камілли чи ще когось. Я надягав красиві штани, сорочку і жилетку, а також краватку, яку мені допомагала зав’язати Камілла. Я сидів розслаблено за столом, і всі жінки казали мені: «Ох, Майку, ти так добре виглядаєш». Але тут до кімнати входив Кас:

– Ти для чого так вирядився? Ці штани такі вузькі, що видно твою дупу і яйця. Що з тобою таке?

Камілла бралась захищати мене, але Каса нічого не брало.

– Не треба мені нічого говорити, що ти думаєш із цього приводу. Не треба, люба Камілло. Добре? Нічого гарного в його одязі немає.

Кас ніколи не називав мене поганими словами типу «сучий син». Він просто називав мене «томатною бляшанкою і ледарем». Це був боксерський еквівалент того, щоб назвати мене брудним, паскудним нікчемним нігером. Це змушувало мене плакати, як дитину. Він знав, що говорячи це мені, ламає мій дух.

Я отримував так багато суперечливих відгуків, що вже не міг зрозуміти, що він насправді думає про мене як про боксера. Одного разу ми з Томом Патті виходили зі спортзалу, а Кас на секунду затримався. Тож я стрибнув до авто й заліз під заднє сидіння.

– Скажи Касу, що я повернувся додому пішки. Я хочу, щоб ти запитав у нього, що він насправді про мене думає, коли він сяде в машину.

Том погодився. Кас сів в машину.

– Де, чорт забирай, Майк? – запитав він.

– Думаю, він залишився у місті, – відповів Том.

– Що ж, тоді їдьмо. Він зможе сам повернутися додому пізніше.

Отже, ми рушили в дорогу, і я лежав під заднім сидінням і перешіптувався з Томом. Кас був наполовину глухий і нічого не чув.

– Йой, Томе. Запитай у Каса, як він вважає, чи вмію я сильно бити, – попросив я.

– Гей, Касе, ти думаєш, Майк сильно б’є? – запитав Том.

– Чи сильно він б’є? Дозволь мені тобі щось сказати: цей хлопець б’є так сильно, що міг би розбити цегляний мур. Він б’є не лише сильно, але й ефективно. Він може нокаутувати бійця будь-якою рукою, – віповів Кас.

– Запитай Каса, що він думає щодо мого майбутнього, чи вийде з мене щось добре, – прошепотів я.

Том повторив моє запитання.

– Томмі, якщо Майк буде тримати голову просто і зосередиться на поставленій меті, він стане одним із кращих бійців, а то й взагалі найкращим бійцем в історії боксу.

Я був дуже схвильований, почувши це. Тоді ми вже під’їхали до будинку. Коли вони виходили з машини, Кас побачив, що я лежу на задньому сидінні.

– Ти ж знав, що він там, так? – обернувся він до Тома. Том виглядав як сама невинність.

– Нема чого городити мені цю дурню. Ти знав, що він там. Ви, хлопці, корчите з себе розумників, але дозвольте мені сказати вам дещо.

Кас не вважав наш жарт смішним, але ми залишились при своїй думці.

Найсмішніше це те, що він не міг контролювати свої емоції. Кас був просто черствою людиною, яка хотіла помсти. Рой Кон, кардинал Спеллман – ці хлопці переслідували його уві сні. Дж. Едгар Гувер? «О, як би мені хотілося всадити йому кулю в лоб, ось чого він заслуговує». Він постійно говорив про якісь убивства, але частина з тих людей, кого б він волів убити, були вже мертвими. Проте він їх ненавидів. Одного разу я сказав щось схвальне про Ларрі Холмса, і Кас розлютився.

«Що ти сказав? Та він – ніщо! Ти маєш знищити цю людину. Знищити цю людину і усунути його від участі в чемпіонаті – то наша мета. Він для тебе – ніщо».

Іноді Кас просто гарчав на людей, що виступали по телевізору, як дикий звір. Ви ніколи не подумали б, що він такий навіжений старий, але саме так воно було. Якщо ти не був його рабом, то він ненавидів тебе до глибини душі. Він завжди був у стані конфронтації. Більшу частину дня він ходив навколо та бурмотів: «Ох, уже цей сучий син. Ох, я не можу повірити, що цей хлопець з… Ну, ви знаєте його ім’я, з такого-то і звідти. Ну і сучий син».

Бідолашна Камілла говорила: «Касе, Касе, заспокойся, заспокойся, Касе. У тебе буде високий тиск».

Кас керував цим будинком залізним кулаком, але найсмішніше було те, що насправді це був будинок Камілли. У Каса не було ніяких грошей. Він ніколи не переймався грошима і більшу частину того, що заробляв, просто роздавав. Камілла хотіла продати будинок через дорожнечу щодо його утримання, але Кас умовив її залишити його. Він сказав їй, що у нього буде достатньо хороших бійців, і все налагодиться. І коли він уже втрачав надію, з’явився я.

Не думаю, що Кас думав виховати ще одного чемпіона навіть і за тисячу років, та втім, він не втрачав на це надію. Більшість хлопців, що приходили туди, були вже готовими бійцями, вони просто хотіли віддалитися від дівчат та інших принад міста. Крім того, тоді нікому не подобався боксерський стиль Каса. Вони вважали його застарілим. А потім там з’явився я, який не знав нічогісінько – просто сира глина. Кас був щасливий. Я не міг зрозуміти, чому цей білий чоловік так радіє мені. Він дивився на мене і просто істерично сміявся. Він телефонував людям і говорив: «Блискавка ударила двічі в одне місце. У мене є ще один чемпіон у важкій вазі». Я ніколи в житті не брав участі навіть в аматорському бою. Я поняття не маю як, але якимось чином він побачив це в мені.