Читать книгу Беззаперечна правда - Майк Тайсон - Страница 7

Я ВІДХОДИВ ПІСЛЯ ТИХ ДВОХ ПОРАЗОК, ЯКИХ ЗАВДАВ МЕНІ ТІЛЛМАН, і для боксерського світу я не був аж ніяк жаданою здобиччю. Кас планував, що я виграю золоту медаль на Олімпіаді, а потім почну свою кар’єру з вигідного телевізійного контракту. Проте з цього нічого не вийшло. Професійним промоутерам я був нецікавий. Ніхто в боксі не вірив у Касів «пікабу» – стиль. До того ж багато людей вважали мене занадто низьким для того, щоб бути ефектним важковаговиком.

Напевно, усі ці розмови дійшли до Каса. Одного разу я пішов виносити сміття, а Кас прибирався на кухні.

– Малий, я б хотів, щоб у тебе було таке ж тіло, як у Майка Вівера або Кена Нортона, – несподівано сказав він. – Тоді ти виглядав би по-справжньому страшним. У тебе була б зловісна аура. У них немає темпераменту, але їхні статури викликають жах. Ти міг би лякати інших боксерів до паралічу просто самим твоїм зовнішнім виглядом.

Я мало не вдавився. Мені й до цього дня бракне повітря, коли я згадую цю історію. Я образився, мені було боляче, але я не міг сказати цього Касу, тому що він відповів би щось на кшталт: «О, ти плачеш?! Ти що, маленька дитина? Як ти збираєшся виступати у важливих боях, якщо ти не можеш впоратись зі своїми емоціями?»

Він ставився з презирством до моїх емоцій щоразу, як я виявляв їх. Тому я просто стримав свої сльози.

– Не хвилюйся, Касе, – я примусив себе звучати пихато. – Ти побачиш. Одного дня весь світ стане мене боятися. Вони пітнітимуть кровавим потом, зачувши саме лише моє ім’я.

Того дня я перетворився на Залізного Майка; Я став на 100 % залізним хлопцем. Попри те, що майже кожен із боїв я вигравав у красивій манері, емоційно я докладав мало зусиль, щоб стати тим диким звіром, яким мене хотів бачити Кас. Проте після тієї розмови про мій замалий зріст, я став тим звіром. Я навіть почав фантазувати, що якби я вбив когось на ринзі, то це залякало би всіх. Касу потрібен був антисоціальний чемпіон, тож я вирішив наслідувати таких поганих хлопців із фільмів, як Джек Паланс і Річард Уідмарк. Я з головою занурився в роль зарозумілого соціопата.

Проте спочатку я купив «кадилак». Кас не міг дозволити собі платити за мої витрати, доки ми були зайняті моєю кар’єрою, тому він попросив свого друга Джиммі Джейкобса та його партнера Білла Кейтона викласти гроші. Джиммі був чудовим хлопцем. Він Бейб Рут[11] у світі гандболу і, подорожуючи по всьому світу по гандбольним змаганням, він почав збирати рідкісні фільми про боротьбу. Зрештою він познайомився з Біллом Кейтоном, який сам був колекціонером, і вони вдвох започаткували Big Fights, Inc. Вони повністю взяли під контроль ринок бійцівських фільмів, і Кейтон пізніше заробив собі статок на продажі цих плівок ESPN[12]. Кас прожив із Джиммі десять років, коли той ще жив у Нью-Йорку, тож вони були близькими друзями. Кас насправді розробив секретний план витренерувати із Джиммі бійця і для його найпершого бою, аматорського чи професійного, він мав вступити в бій з Арчі Муром за титул чемпіона в напівважкій вазі. Джейкобс інтенсивно тренувався з Касом протягом шести місяців, але бій так і не відбувся, тому що Арчі покинув бокс.

Проте Кейтона, партнера Джиммі, Кас ніколи не любив. Він вважав, що той занадто закоханий у свої гроші. Він мені теж не подобався. Тоді, як Джиммі був дуже товариською людиною, Кейтон був просто пихатою холодною жабою. Джиммі й Кейтон уже багато років виступали менеджерами боксерів і тоді вже встигли попрацювати з Вілфредом Бенітесом та Едвіном Росаріо, тож попри його неприязнь до Кейтона, Кас пообіцяв їм дати можливість вести мої справи, коли я стану професіоналом. Я думаю, що Кас бачив у Джиммі та Біллі інвесторів, які не будуть втручатися в мій розвиток і дадуть можливість Касу повністю контролювати моє виховання. На той момент вони вже вклали в мене понад 200 тис. доларів. Коли я повернувся з Олімпіади, Джиммі сказав Касу, що хоче купити мені нову машину. Думаю, вони хвилювалися, що я можу кинути Каса і піти до когось іншого, відсторонивши в такий спосіб їх від корита. Звичайно, я б ніколи так не вчинив.

Кас лютував, адже, на його думку, я цього не заслуговував. Не те, якби я повернувся додому із золотою медаллю. Проте він відвіз мене до місцевого дилерського центру. Кас намагався схилити мене в бік олдсмобіль катлас, тому що той коштував відносно недорого.

– Ні, Касе, я хочу «кадилак», – сказав я.

– Майк, я ж тобі кажу…

– Ми або беремо «кадилак», або взагалі ніяку машину не купуємо. – твердо стояв на своєму я.

Ми купили машину і відвезли її додому в гараж. У мене не було водійських прав і я не вмів водити, але коли Кас доводив мене, я хапав ключі й біг до гаража, де сідав у машину і, закрившись, умикав музику.

У вересні 1984 року я підписав два контракти: один із Біллом Кейтоном, а інший – із Джиммі Джейкобсом. У Кейтона було рекламне агентство, і він підписав зі мною семирічний контракт на управління моїми справами, щоб презентувати мене в рекламі й просуванні мого персонального бренду. Замість звичайних 10 або 15 відсотків, Кейтон брав 33,3 відсотка. Проте я не знався тоді на умовах, я просто підписав контракт. Через кілька тижнів я підписав контракт із Джиммі, і він став моїм менеджером. Стандартний чотирирічний контракт – дві третини мені, одна третина – Джиммі. Після того вони домовилися розділити доходи від контрактів один з одним. Кас також підписав мій контракт. Під його підписом значилося: «Кас Д’Амато, ментор Майкла Тайсона, який має право на остаточне схвалення всіх рішень, що стосуються Майкла Тайсона». Тепер у мене була офіційна управлінська команда. Я знав, що Кейтон і Джиммі були дуже тямущими хлопцями в усьому, що стосується ЗМІ, і я розумів, що вони знали, як організувати цю чортівню. Маючи до того ж Каса, який приймав усі рішення щодо боксерських боїв і відбирав моїх суперників, я був готовий почати свою професійну кар’єру.

Приблизно за тиждень після початку тренувань я зник на чотири дні.

Знайшов мене Том Патті. Я сидів у своєму «кадилаці».

– Де ти пропадав, Майку? – запитав Томмі.

– Мені не потрібна ця чортівня, – видихнув я. – Батько моєї подруги Енджі працює менеджером в універмазі Джей Джей Ньюберрі. Він може влаштувати мене на роботу, де я зароблю сто тисяч доларів. У мене є цей «кадилак». Я збираюся кинути все це, – відповів я.

Правду кажучи, я просто нервував через те, що мав почати битися в професійних боях.

– Майку, ну не будеш ти заробляти по сто тисяч на рік, через те, що ти зустрічаєшся з його дочкою, – сказав він.

– Я багато чого вмію, – сказав я.

– Пацан, у тебе не так уже й багато варіантів. Давай назад до спортзалу, виграй свій бій і рухайся далі.

Наступного дня я знову був у тренажерному залі. Щойно я впорався зі своїми нервами, на місце страху прийшла гордість за те, що я збираюся стати професійним бійцем у вісімнадцять років. У мене була чудова команда. Крім Кевіна Руні, з нами був ще Метт Баранскі. Метт був чудовою людиною і послідовним стратегом. Тоді як Кевін був тим типом, що кричить усе, що думає, тобі в обличчя.

Ми обговорювали, яке б мені взяти прізвисько. Джиммі й Білл вважали, що в цьому немає потреби, але Кас хотів назвати мене Темним Жахом, в знак поваги до Джо Луїса, Темного Бомбера. Я подумав, що це було б круто, але ми так і не затвердили цей нік. Проте я віддавав шану й іншим моїм героям. Хтось вдягав мені на голову миску й обвівши її електробритвою зробив мені стрижку як у Джека Демпсі. А потім я вирішив закосити під спартанський лук, який був у всіх моїх старих героїв – без халата та шкарпеток. Я хотів, щоб цей лук став знову в моді серед боксерів.

Мій перший професійний бій відбувся 6 березня 1985 року в Олбані. Моїм противником був хлопець на ім’я Гектор Мерседес. Ми нічого про нього не знали, тому вранці перед боєм Кас зв’язався по телефону з кількома тренерами й власниками боксерських залів у Пуерто-Ріко, щоб переконатися, що Мерседес – це не якась підстава. Уночі перед боєм я нервував, але водночас я знав, що зможу побороти цього хлопця, щойно я побачу його на ринзі.

Я знав, що Кас підібрав мені для перших кількох боїв слабших противників, щоб зміцнити мою впевненість.

І я мав рацію. Бій зупинили в першому ж раунді, коли я штовхнув Гектора так, що той упав на коліна в кутку рингу. Я був дуже схвильований своєю перемогою, але в роздягальні Кас почав розмову про всі мої недоліки. «Тримай руки вище. Твої руки теліпались навколо», – сказав він.

Наступні два бої я провів також в Олбані, який став практично моїм рідним містом. За місяць після Мерседеса я бився зі Трентом Сінглтоном. Я вийшов на ринг і вклонився на всі чотири кути арени, а потім підняв руки до натовпу, як гладіатор. Мені не знадобилося багато часу, щоб тричі збити його з ніг. Рефері зупинив поєдинок. Потім я неквапливо підійшов до його кутка, поцілував його і погладив по голові.

За місяць на мене чекав новий бій, тож усе, чим я тоді займався, були біг, тренування та бокс. Це все, чого від мене хотів Кас. Бокс, бокс і ще раз бокс, а потім спаринг, спаринг і ще раз спаринг.

Двадцять третього травня я бився з Доном Хелпіном, і той був набагато досвідченішим противником. Його вистачило на три раунди: під час нашого поєдинку я переключався зі звичайної стійки на стійку лівші й назад, експериментуючи та працюючи над новим досвідом на рингу. У четвертому раунді я відвісив йому удар лівою, а потім правою, і коли він уже валився додолу, я наздогнав його правим хуком. Він досить довго лежав на підлозі, перш ніж його нарешті підняли. Кас, звичайно ж, вважав, що я недостатньо близько атакував і мало рухався в латеральному напрямку. Проте Джейкобс і Кейтон були в захваті від того, як я виглядав.

Я почав запрошувати на ці бої власну команду підтримки. Вони приходили з невеликими плакатами, як це буває на бейсбольних матчах. На одному з них було написано ТАЙСОН – МІСТЕР НОКАУТ. Також я став притягувати до себе фанаток, але я не користувався їхньою нав’язливою прихильністю. Я був надто закоханий у себе, щоб думати про когось іншого. Загалом-то Кас думав, що я трохи переборщив. Він уважав, що мені слід частіше виходити на вулицю. Тож я ходив до Олбані та проводив там час зі своїми друзями.

На тих ранніх боях я майже нічого не заробляв. Мій перший бій приніс промоутеру лише витрати, але Джиммі дав мені 500 доларів. Потім він взяв із них 50, щоб віддати їх Кевіну, а 350 доларів поклав на моє ім’я в банк, тож на руки я отримав 100 доларів. На цих перших боях вони більше переймалися тим, щоб моє ім’я почули, ніж про те, щоб заробити на мені грошей. Джиммі та Кейтон були першими боксерськими менеджерами, які записали на плівку найцікавіші моменти з моїми нокдаунами й розіслали касети з відео всім, хто писав про бокс у країні. Вони були дуже винахідливі стосовно цього.

Мої виступи ставали сенсаціями, але Кас, схоже, ставав усе більше і більше дратівливим. Іноді мені здавалося, що Кас має мене за дядька Тома. Я намагався бути ввічливим із людьми, яких зустрічав, і говорив їм «так, мем» і «ні, сер», а Кас дратувався на мене за це.

«Чому ти так з ними розмовляєш? Ти думаєш, вони краще за тебе? Усі ці люди – фальшивки», – говорив він. А потім, коли я поводився як Бог, як він мене називав, він дивився на мене з огидою. «Тобі подобається, коли люди дивляться на тебе знизу вгору, так? Такі хлопці, як Кейтон й інші, постійно говорять тобі, який ти класний».

Мені здається, йому просто було потрібно до когось доскіпатися. Мій день залежав від того, з якої ноги сьогодні встав Кас. Тоді я вже отримав права і возив його на різні зустрічі та конференції.

Двадцятого червня, незадовго до мого дев’ятнадцятиріччя, я бився з Рікі Спейном в Атлантик-Сіті. Це був мій перший професійний бій за межами Олбані, але до того Кас відправляв мене дивитися великі бої в містах по всій країні, щоб я призвичаївся до різних арен.

«Навчись почувати себе тут як вдома, знай це місце із заплющеними очима, – казав він мені. – Тобі тут доведеться проводити чимало часу, тож навчися почуватися тут комфортно». Він також брав мене з собою, коли зависав із великими бійцями. Він садовив мене поруч із ними за обіднім столом і знайомив нас, щоб я ніколи не лякався когось із боксерів.

Я був дуже схвильований тим, що буду битися в Атлантік-Сіті і що наш бій буде транслюватися на ESPN. Мій суперник був також непереможним, за ним мав рахунок 7:0 із п’ятьма нокаутами. Вони представили мене Малим Забіякою, і не знаю, що там щодо Малого, але я двічі збив Спейна з ніг у першому ж раунді, і рефері зупинив бій.

Джиммі й Кейтон намагалися вибити мені постійне місце на ESPN, але Боб Арум, який рекламував бої, сказав їм, що його колеги не надто вже цінують мій талант. Це дуже розлютило Каса. Кас ненавидів сватів Арума, і після мого наступного бою вони перестали працювали з Арумом.

Проте всі ці політичні штучки мене не цікавили. Я не міг дочекатися свого наступного бою. Він мав відбутися одинадцятого липня знову в Атлантік-Сіті. Я бився з Джоном Олдерсоном, великим сільським хлопцем із Західної Вірджинії, який також мав рахунок 4:0. Цей бій транслювався на ESPN, у другому раунді я кілька разів відправив його на землю, і доктор зупинив бій, коли мій противник повернувся назад у свій куток.

Я довів свій рахунок до 6:0 у наступному бою проти Ларрі Сімса, але я розлютив Каса, зробивши це. Сімс був дуже слизьким і незграбним – один із тих милих бійців. Тож у третьому раунді я переключився на лівшу і нокаутував його сильним дзвінким ударом. Пізніше в роздягальні Кас накинувся на мене.

– Хто навчив тебе цьому бісовому переключенню на лівшу? Тепер, напевно, буде важко знайти для тебе бій, – сказав він. – Люди не хочуть битися з лівшами. Ти зруйнуєш усе, що я зробив.

Кас ненавидів лівшів.

– Мені дуже шкода, Касе.

Ну хіба не наволоч? Я мав вибачатися за ефектний нокаут.

За місяць я знову вийшов на ринг і переміг за один раунд Лоренцо Кенеді, а за три тижні я зустрівся з Майком Джонсоном в Атлантик-Сіті. Коли ми вишикувалися за інструкціями, Джонсон виглядав таким зарозумілим, немов ненавидів мене до кінчиків волосся. Усього за кілька секунд він упав після мого лівого хука в нирки, а коли він піднявся, я відвісив йому ефектний удар правою, який збив його так сильно, що два його передніх зуба застрягли в його капі. Я знав, що він не скоро прийде до тями. Кевін вискочив на ринг, ми реготали і давали п’ять одне одному, як два зарозумілих маленьких пацана. Я йому: «Ха-ха. Дивись на цього мертвого нігера, Кевіне».

Тепер я мав рахунок 8:0 із вісьмома нокаутами, а Джиммі та Кас взялись за всі свої контакти в пресі, щоб добитися мого визнання. Я їздив до Нью-Йорка, щоб пообідати з Джиммі та його друзями-журналістами. Ми приваблювали пресу всіма можливими способами. Крім того, мене стали згадувати в колонках світської хроніки, адже я почав тусуватися в таких відомих точках Нью-Йорка, як ресторан «Колумбус «у Верхньому Вест-Сайді. Я подружився з великим фотографом Брайаном Хеміллом, і він разом зі своїм братом Пітом, який був всесвітньо відомим письменником, почали знайомити мене з усіма цими знаменитостями. Піт приводив мене до бару, і ми сиділи там із Полі Германом – одним із власників. Полі тоді був впливовою в Нью-Йорку людиною. Мені здавалося, що він був ще більшою знаменитістю, ніж самі знаменитості. Усі хотіли бути з Полі, сидіти з ним за столом та прохати його про маленькі послуги. Я думав, що він який мафіозний бос чи щось таке.

Ніколи не знаєш, кого зустрінеш в Колумбусі. Іноді Піт залишав мене там із Полі. Не встиг я озирнутися, як за одним столом із нами вже сиділи Девід Боуї, Михайло Баришніков і маленька Дрю Беррімор. «Ого, нічого собі, – думав я сам до себе. – Ти ліпше тримай себе в руках». Потім увійшли Роберт Де Ніро і Джо Пеші. Ми сиділи й розмовляли, і наступної миті Полі сказав: «Гей, Майку, нам би кудись разом сходити». І, бум, за п’ять хвилин я вже в будинку Лайзи Міннеллі, сиджу на дивані і прохолоджуюся з Раулем Хуліа.

Врешті-решт я познайомився з усіма представниками нью-йоркської світської сцени. Перебуваючи поруч із ними, я відчував, ніби щось особливе померло просто перед тим, як я з’явився на сцені. Воно було настільки потужним, що його досі можна було відчути в музиці Елтона Джона, Стіві Вандера і Фредді Мерк’юрі. У мене було відчуття, ніби всі вони побували в якомусь особливому місці, якого більше не існувало. Проте навіть зустріч з усіма цими суперзірками не допомогла мені ствердитись у тому, що в мене все вийшло. Цього не сталося, доки я не зустрів борця Бруно Саммартіно. У дитинстві я був великим фанатом рестлінга. Мені подобались Саммартіно, Горила Мансун і Біллі Грехем. Одного разу я пішов на вечірку, де познайомився з Томом Крузом, який тільки починав свою кар’єру. Того ж вечора я зустрів Бруно Саммартіно. Я був абсолютно ошелешений. Я просто вирячився на нього. Хтось представив нас один одному, але він гадки не мав, хто я такий. Тоді я почав розповідати йому про всі визначні матчі, в яких він брав участь, серед них були такі, як Кіллер Ковальські, Ніколай Волкофф і «Звір «Джордж Стіл. У своєму хворому на манію величі розумі я думав: «Це ознака моєї величі. Мій герой тут зі мною. Я стану таким само славетним, як і він, і виграю чемпіонат».

Кас був не дуже радий тому, що я проводжу все більше й більше часу на Манхетені. Приїджаючи в місто, я зупинявся на диванчику Стіва Лотта, який був правою рукою Джиммі Джейкобса. Стів був типовим джанкі й водив мене в такі місця, як клуб Наутілус та інші місця, де тусувалися красиві дівчата. Тоді я був сповнений рішучості завоювати цей пояс, тож мені було зовсім не до дівчат. Тоді я намагався бути хорошим хлопцем й не заходити занадто далеко. Моєю слабкістю була їжа. Стів був відмінним кухарем і зазвичай, коли ми повертались із нічних походеньок клубами, я просив Стіва розігріти трохи китайської їжі з холодильника для пізнього перекусу. За кілька днів, коли я повертався до Кетскілла, Кас був розлючений.

«Подивися на свою дупу. Вона стає все жирнішою», – хитав він головою. Мій наступний бій був першим справжнім випробуванням. Дев’ятого жовтня я зустрівся в Атлантік-Сіті з Донні Лонгом. У Лонга були бої з Джеймсом Броудом, крутим важковаговиком, і Джоном Тейтом – чемпіоном світу за версією WBA в суперважкій вазі. Я знав, що перемога над Лонгом здатна забезпечити мені гарну позицію в боксерському світі. Лонг упевнено увійшов у бій, сказавши Елу Бернстайну з ESPN, що відіб’є мені печінки. Вони називали Лонга «Володарем Катастроф», але цього разу його вечір обернувся лихом. Щойно продзвенів перший дзвінок, я кинувся на нього і вже за кілька секунд швидкої та лютої атаки збив його з ніг лівим ударом. Трохи пізніше його наздогнав мій правий аперкот, а потім я прикінчив його комбінацією правого аперкоту і лівого хука. Мені для цього знадобилося менше ніж півтори хвилини.

Після бою у мене взяв інтерв’ю Ел Бернштейн.

– Ще сьогодні я думав, що Донні Лонг буде досить жорстким противником для тебе. Але це виявилось не так, – сказав Ел.

– Ну, як я й говорив тобі ще сьогодні до бою: а що, як я його нокаутую в першому чи другому раунді? Ти все ще будеш вважати його засильним?

– Я думав, так воно й буде, але, здається, усе склалось інакше, – сказав Ел.

– Ох, тепер він не такий крутий, – розсміявся я.

– Та ні ж бо, він був крутим хлопцем, я просто кажу, що він, вочевидь, виявився не достатньо крутим для тебе, адже ти побив його.

– Я знав це з самого початку, але всі інші думали, що я хизуюсь. Ні, я не випендрювався. Багато людей прийшли подивитися, прийшов Джессі Фергюсон, прийшли Фрейзери. Приходьте всі і подивіться на власні очі, тому що Майк Тайсон тут, він чекає на вас, приходьте всі подивитися.

Тоді я був настільки зосереджений на боксі, що просто не жив у реальності. У мене брали інтерв’ю для журналу Sports Illustrated, і я сказав: «Найбільше мене турбує те, що я перебуваю поруч із людьми, які дуже весело проводять час, з вечірками й тому подібними речами. Це дуже розслабляє. Люди, які зацікавлені тільки в тому, щоб отримувати задоволення, не здатні нічого досягти». Я думав, що я сильніший за тих слабких людей, які веселилися. Мені хотілось бути частиною того світу знаменитостей Колумбуса, але водночас я боровся зі спокусою веселитися на вечірках.

У мене все ще не було сексу. Останній раз, коли я з кимось спав, то був той випадок зі стажеркою на Олімпіаді. Не те, щоб я не хотів займатися сексом, але я був надто незграбним із жінками. Я не знав, як поводитися з ними. «Гей, привіт, хочеш зі мною в ліжко?» Я не знав, як до них говорити. Приблизно тоді ж я повинен був битися в Медісон-Сквер-Гарден. Проте моя репутація випередила мене, і мій супротивник не з’явився. Тому я пішов із Гарден і попрямував до борделю на сорок другій вулиці. Я знав про це місце відтоді, як ще хлопчиськом бовтався на Таймс-Сквер.

Я увійшов до закладу і сів на один зі стільців у вестибюлі. На великому екрані телевізора показували порнофільми. Дівчата підходили, сідали поруч і запитували: «Хочеш піти на побачення?» І якщо ти відхиляв пропозицію однієї з них, до тебе підходила інша. Я був там наймолодшим хлопцем, тож я їм здавався досить милим. Я вибрав симпатичну кубинську дівчину, і ми пішли в задню кімнату.

Фрейд мав би розлоге поле для діяльності із таким сценарієм. Я був повністю готовий сконцентрувати всю свою агресію і побити мого противника на ринзі, але бій було скасовано і ось я йду на пошуки сексу. Насправді. я був дуже схвильований. Під час нашого побачення у неї прихопило спину. Вона сказала: «Гей, нам треба зупинитися. Я якось невдало потягнула спину». Я ще не кінчив, тому попросив її повернути мені гроші. Вона змінила тему розмови й попросила у мене футболку із зображенням Едвіна Росаріо, яка була на мені. Її спина занадто сильно боліла, щоб продовжувати, тому вона сказала: «Давай поговоримо». Ми трохи поговорили, а потім я пішов зі своєю футболкою.

Після цього Кас став пришвидшувати мій темп. За шістнадцять днів після бою з Лонгом у мене був бій із Робертом Колаєм, де я встиг зробити два лівих хука. Першим промахнувся, а другим нокаутував його. Усе було скінчено за тридцять сім секунд. За тиждень я бився зі Стерлінгом Бенджаміном у Латамі, штат Нью-Йорк. Я збив його з ніг коротким лівим хуком, а потім, коли рефері дорахував до восьми, накинувся на нього, завдаючи нищівних ударів по тілу і аперкотів. Він звалився додолу. Рефері зупинив поєдинок. Натовп розшаленів, і я повернувся до них обличчям, просунувши рукавички через верхні мотузки долонями вгору, вітаючи їх на гладіаторський манер.

Проте в мене на думці були куди важливіші справи, ніж моя одинадцята професійна перемога. Кас був дуже хворий. Він хворів відтоді, як я переїхав до нього і Камілли. Він завжди кашляв, і я знав, що його стан погіршується, коли він не їздив із нами на деякі з моїх боїв. Він залишився вдома під час мого бою з Лонгом та Колаєм, але зміг поїхати до Латаму, щоб бути на моєму поєдинку з Бенджаміном. Він був занадто впертим старим італійцем, щоб пропустити бій недалеко від свого дому. Він не вірив лікарям і був одним із перших прихильників вітамінів, дієтотерапії й того, що ми зараз називаємо «альтернативною медициною».

Я знав, що Кас хворий, але я був налаштований на те, що він одужає, щоб побачити, як я стану чемпіоном, тому що ми завжди говорили про це. Він мав одужати і жити, щоб побачити, як я досягну успіху. Проте, коли ми розмовляли наодинці, він іноді говорив: «Мене може не бути поруч, але ти однаково повинен слухатися мене». Я подумав, що він сказав це просто, щоб налякати мене і переконатися, що роблю все, як належить. Кас постійно говорив мені речі, які сповнювали мене тривогою.

Його госпіталізували до лікарні в Олбані, але Джиммі Джейкобс перевів його до Маунт-Синай. Ми зі Стівом Лоттом вирушили відвідати його. Кас сидів у своєму ліжку і їв морозиво. Ми поговорили кілька хвилин, а потім Кас попросив Стіва вийти з кімнати, щоб він міг поговорити зі мною наодинці.

Тоді-то він і сказав мені, що вмирає від пневмонії. Я не міг повірити в те, що він мені говорив. Він не виглядав смертельно хворим. Він сяяв. Він був сповнений енергії та ентузіазму. Він їв морозиво. Він собі прохолоджувався, а я почав сходити з розуму.

– Я не хочу займатися цією хрінню без тебе, – сказав я, стримуючи сльози. – Я не буду цього робити.

– Ну, якщо ти не будеш боротися, то дізнаєшся, що люди здатні повертатися з могил, тому що я буду переслідувати тебе все життя.

– Добре, – сказав я йому, і він взяв мене за руку.

– Світ повинен побачити тебе, Майку. Ти станеш чемпіоном світу, найсильнішим у світі, – сказав він.

А потім Кас розплакався. Тоді я вперше побачив, як він плаче. Мені здалося, що він плаче, тому що не побачить, як я стану чемпіоном світу у важкій вазі після всього, що ми пережили разом. Проте незабаром я зрозумів, що він плаче через Каміллу. Я зовсім забув, що у нього був ще хтось, хто значив для нього більше, ніж я. Він сказав мені, що шкодує, що так і не одружився з Каміллою, тому що у нього були проблеми з податками, і він не хотів, щоб вона брала їх на себе.

– Майку, зроби мені лише одну послугу, – сказав він. – Не забудь подбати про Каміллу.

Збентежений, я вийшов із палати. Я зупинився в квартирі Стіва, а Джиммі жив у тому ж будинку. Пізніше того ж дня Джиммі зайшов за мною, щоб ми пішли з ним у банк внести чек на 120 тисяч доларів за мої останні бої. Тепер моє ім’я почало з’являтися в газетах, я був на обкладинці журналу Sports Illustrated, і незнайомі люди зупиняли мене на вулиці й бажали удачі. Я був весь красивий і впевнений у собі. Я знав усіх дівчат у банку і зазвичай фліртував із ними, а вони фліртували зі мною у відповідь.

Однак перед самим входом до банку Джиммі зупинився.

– Кас не переживе цю ніч, Майку. Кажуть, йому залишилося жити лише кілька годин.

Я почав плакати так, ніби це був кінець світу. Для мене то був судний день. Мій світ було зруйновано. Усі дівчата в банку втупилися на мене.

– Якісь проблеми? – до нас підійшов менеджер.

– Ми щойно дізналися, що наш любий друг помирає, і Майк дуже важко переживає це, – сказав Джиммі. Він був холодним і зібраним. Отак просто… бум… ніяких емоцій – так, як навчив його поводитися Кас. Я ж тоді плакав, як загублений солдат на місії, що втратив генерала. Не думаю, що я коли-небудь повернувся до того банку, таким збентеженим я тоді був.

Похорони Каса відбулися на півночі штату. Я був одним із тих, хто ніс труну Каса. Прийшли всі зі світу боксу. Це було надзвичайно сумно. Усе, на що була здатна моя хвора уява, – це думати про те, що я стану успішним заради нього. Я б зробив усе, щоб виграти цей титул, щоб захистити честь Каса. Я почав жаліти себе, думаючи, що без Каса у мене було б галіме життя. Камілла була дуже спокійна, але коли ми повернулися до будиноку, то плакали разом.

Незабаром після похорону Джим Джейкобс організував поминальну службу по Касу в його старому спортивному залі Gramercy Gym. Там були всі світила. Норман Мейлер сказав, що його вплив на бокс був настільки ж великим, як вплив Хемінгуея на молодих американських письменників. Гей Талезе сказав, що для нього велика честь бути знайомим із Касом.

– Він навчив мене стількох речей, і я кажу не лише про бокс, адже це просто ремесло і йому можна навчитися, я кажу про науку жити життя, навчити якій набагато складніше, – сказав Піт Гемілл.

Джим Джейкобс зробив досить сильну промову про Каса. «Кас Д’амато люто виступав проти невігластва і корупції в боксі. Кас був неуступливим у всьому, що стосувалося його ворогів і водночас здатним зрозуміти, компанійським і надзвичайно терплячим до своїх друзів».

Після смерті Каса я емоційно закрився. Я став дуже злим. Я намагався довести собі, показати, що я чоловік, а не просто хлопчик. За тиждень після похорону Каса я полетів до Техасу на бій з Едді Річердсоном. Джиммі й Кейтон навіть не дали мені погорювати. Тому я взяв із собою фотографію Каса. Щовечора я розмовляв із ним.

«Завтра я збираюся битися з цим хлопцем Річардсоном, Касе, – казав я. – Як по – твоєму, що я маю робити?»

Попри те, що я був у гарній фізичній формі, я згубив свій дух та віру в себе. Я втратив усю свою енергію для хороших справ. Не думаю, що я взагалі змирився з його смертю з того часу. Я злився на нього, коли він помер. Мені було дуже гірко. Якби він тільки прийшов до лікаря раніше, він був би живий, щоб захистити мене. Проте він був впертим і не хотів йти до лікарів, а тому помер, залишивши мене самого на цих звірів у світі боксу, щоб вони накинулись на мене, беззахисного. Після смерті Каса я більше ні про що не дбав. Я бився просто заради грошей. У мене більше не було мрії. Було б непогано виграти титул, але я просто хотів випити трохи вина, повеселитися, потусуватися й потрахатися.

Утім, спочатку я розібрався із Річардсоном. Перший же удар, який я завдав правою, збив його з ніг. Він протримався ще з хвилину, але потім я вдарив його лівою, і він, будучи дуже високим, опинився на іншій стороні рингу.

Наступним був Конрой Нельсон, який багато років тому програв Тревору Бербіку за титул чемпіона Канади. Він все ще посідав друге місце у важкій вазі в Канаді й був міцним, досвідченим хлопцем, одним із тих, кому пощастило мати тіло Адоніса. Усі коментатори думали, що це той хлопець, який нарешті випробує мене. Я добряче опрацював його в першому ж раунді. Два або три рази він мало не впав від моїх ударів. А потім настав другий раунд і… бум! бум! бум!.. я періщив його в тулуб, а потім дав йому правою в голову, зламавши ніс, і потім лівим хуком у підборіддя відправив його в нокаут. Коли рефері зупинив бій, я ходив рингом, купаючись у захваті вболівальників мого рідного міста, розкинувши руки в сторони.

Мій наступний бій відбувся шостого грудня у Фелт Форум, що на Медісон-Сквер-Гарден. Приїхали всі мої друзі з Браунсвіла. Проте я був надто зайнятий, щоб серйозно думати про поїздку до Нью-Йорку і гулянки. Я не міг дочекатися, щоб пройти крізь усі ці бої й отримати свій шанс на титул для Каса. Моїм противником того вечора був Семмі Скафф. Моє інтерв’ю після бою тривало довше, ніж сам бій. Скафф був незграбним 250-фунтовим селюком із Кентуккі, і я поклав його двома приголомшливими лівими хуками по голові, від яких його обличчя запливло кров’ю, а ніс добряче підрихтувався. Після бою Джон Кондон, редактор відділу боксу в MSG, який робив аналітичні коментарі до бою, попросив мене описати типовий день у житті Майка Тайсона.

«Майк Тайсон – це просто працьовитий боєць, його особисте життя дуже нудне. Усі ті, хто кажуть, що хотіли б побути на моєму місці, усі ті сотні людей, що говорять таке – вони й на десяту частину не усвідомлюють цього. Якби вони були на моєму місці, то плакали б, мов немовлята. Вони не могли б із цим впоратися». На мій наступний бій ми повернулися в Латам. Це була головна подія, і арена була повна-повнісінька моїми вболівальниками. Моїм противником був міцний на вигляд хлопець Марк Янг. Коли ми підійшли до центру ринга за інструкціями, я відчув його енергію. Під час інструктажу вам потрібно дивитися на вашого противника, але це нічого не означає, це просто показуха. Ти відчуваєш цю їхню енергію від їхнього духу, відчуваєш їхню душу, а потім йдеш назад у свій куток і думаєш такий: «От дідько» або «Та він просто слабак». Того вечора то було більше як: «О чорт, він йде битися». Кевін теж це відчув.

«Бий його сильними ударами і рухай головою, – сказав Кевін. – Не забувай рухати головою, він йде битися».

Продзвенів дзвінок, і він швидко вискочив на ринг. Він був диким, я став навішувати йому сильні удари й рухати головою. Трохи більше ніж за хвилину він зробив дикий правий випад, я повернувся навколо нього і зробив хитрий сильний правий аперкот, і… бум!.. він піднявся в повітря і впав обличчям вниз. Рей Манчіні був спортивним телевізійним коментатором, і дуже хвалив мої навички, але він вважав, що прийшов час моїм менеджерам підібрати мені для бою когось вартісного.

Проте Джиммі дотримувався свого плану. За два тижні я вже був в Олбані і бився з Дейвом Жако. Він мав поважний рахунок у 19:5, з яких 15 перемог були нокаутом, включаючи технічний нокаут над Рейзором Раддоком. Це був високий худий білий хлопець. Він не мав вигляд крутого бійця, хоча й був таким насправді. Я клав його знову й знову, але він постійно підіймався. Суддя зупинив бій після мого третього нокдауну в першому раунді.

Того вечора я з кількома друзями святкував свою перемогу. Наступного ранку, близько восьмої години, я постукав у двері Камілли. Вона відкрила, я увійшов усередину і сів. Я нічого не говорив.

– І як воно? – запитала мене Камілла.

– Усе пройшло добре, але шукав тут того, кого більше немає, – сказав я, і сльози покотилися по моїм щокам. – Там не було Каса. Усі кажуть мені, що я все роблю правильно, що я все роблю добре, і нема кому тепер сказати мені, що я зробив не так. Неважливо, наскільки добре я б виступив, Кас, швидше за все, побачив би, що я зробив щось не так.

Я розповів про те, як я себе почував, коли у мене брали інтерв’ю для Sports Illustrated на тому тижні.

«Я страшенно сумую за Касом. Він був моєю опорою. Усі ті речі, над якими ми працювали, починають мені даватися. Проте, коли справа доходить до цього, кого це на справді переймає? Мені подобається робити свою роботу, але я не відчуваю щастя від моєї непереможності. Я б’юся з усіх сил, викладаюся на повну, але коли все закінчується, немає ні Каса, щоб розповісти мені, що я зробив не так, ні матері, щоб показати їй вирізки з газет».

Я відкладав свої почуття в бік і поринав із головою в справи. 24 січня 1986 року я бився з Майком Джеймсоном. Це був великий ірландець, якому вдалося здобути перемогу над Тексом Коббом і Майклом Доуксом. Мені знадобилося п’ять раундів, щоб зупинити його, тому що він був підступним ветераном і знав, коли мене потрібно затримати. Це було схоже на нудний бій. Мій наступний противник підняв цю тактику на новий рівень. Шістнадцятого лютого я зустрів Джессі Фергюсона в Трої, штат Нью-Йорк. Бій транслювали на каналі ABC, і це був мій перший виступ на національному телебаченні. Фергюсон став чемпіоном ESPN, коли п’ять місяців тому побив Бастера Дугласа. Я дивився, як він проходжується ареною після своєї перемоги на чемпіонаті, і мені дуже хотілося кинути йому виклик за його пояс. Я бився на розігріві.

Я знав, що це буде важкий бій. Під час інструктажу він навіть не дивився мені в очі. Він тримався дуже смиренно і покірно. Проте від нього не відходило ні краплі страху чи сумніву, тож я не збирався застосовувати жодного з моїх скромних бійся – дивитися – мені – в – очі прийомів. Я відчував, що він не може дочекатися моменту, щоб вдарити мене.

Я боровся в рідному місті, і це забезпечувало мені перевагу в багатьох сенсах. Джиммі все ретельно підготував для мого першого національного виступу. Він змусив нас одягти рукавички вагою вісім унцій – легші, ніж зазвичай. Ринг, на якому ми боролися, був менший, ніж завжди. І всі офіційні представники були в нашому кутку.

Я почав боротьбу із жорсткої атаки в його торс. Проте Фергюсону вистачило майстерності, щоб втримати мене. Так тривало протягом перших чотирьох раундів. Утім на п’ятому я загнав його в кут і зламав йому ніс правим аперкотом. Він заледве протягнув до кінця раунду, і знову потрапив у біду у шостому раунді. Тоді він просто нахабно вчепився в мене і повністю проігнорував команду рефері зупинитися. Справа дійшла до того, що рефері зупинив бій. За іронією, дискваліфікація зупинила і мою серію нокаутів. Але наступного дня місцева боксерська комісія змінила результат на технічний нокаут.

На зустрічі з репортерами, яка відбулась після бою, я випадково заварив скандал. Коли вони запитали мене про перемогу над Фергюсоном після мого аперкоту, я сказав: «Я хотів ще раз вдарити його по носі так, щоб кістка його носа провалилась йому в мозок. Я завжди прислухався до порад лікарів. Вони казали, що щоразу, коли ніс потрапляє в мозок, шансів у мого противника відразу ж встати жодних».

Репортери сміялися, але, схоже, що це був просто нервовий сміх. Слова, які я сказав репортерам, були точнісінько тими, що повторював мені колись Кас. Я не думав, що сказав щось не так. Ми з Касом завжди говорили про науку калічити людей. Я хотів бути зухвалим та зловісним чемпіоном. Колись я дивився по телевізору передачі з персонажами коміксів – людей ікс та мого улюбленого Апокаліпсиса. Апокаліпсис говорив: «Я не просто злий, я є саме зло». Кейтон і Джейкобс хотіли, щоб я був дружнім та товариським з усіма, але я знав, що людина, яка дружня з усіма – ворог сама собі.

Наступного дня все це лайно через мій коментар потрапило на вентилятор. Ньюйоркські газети повиходили із заголовками «Цей бандит – це справжній Тайсон?» Один репортер навіть зателефонував моїй старій соціальній працівниці місіс Коулман, і вона порадила мені бути чоловіком, а не твариною. Проте мені було однаково. У мене була своя робота. Я не збирався ставати чемпіоном Майком Тайсоном у суперважкій вазі, удаючи з себе хорошого хлопчика. Я збирався зробити це в ім’я Каса. Мої противники повинні були знати, що змагаючись зі мною, вони заплатять своїм життям або своїм здоров’ям.

Джиммі та Кайтон після цього спробували заткнути мені рот. Вони доручили Стіву Лотту сказати мені, що говорити після матчу. Джиммі навіть звільнив їхнього піарщика через те, що той розіслав ту цитату по всім каналам. Незабаром після цієї бійки Джиммі запросив кількох ретельно відібраних репортерів повечеряти з нами. Там був Ед Шайлер з Associeted Press, і він відчував, що Кейтоном і Джиммі керує відчайдушне бажання отримати для мене титул до того, як я вплутаюсь у серйозні неприємності. Проте це було зовсім не так. Я думаю, вони просто хотіли заробити побільше грошей, поки могли. У них не було такої ж поваги до моєї місії, як у мене.

Кейтон і всі інші хотіли відбілити мене від історії мого дитинства в Брукліні й створити навколо мене позитивний імідж. Кас знав, що це повна маячня. Вони намагалися придушити моє єство і змусити відповідати їхнім стандартам. Я ж хотів, щоб люди побачили дикуна, який був у мені.

Після бою з Фергюсоном ми влаштували вечірку. Увесь той час я сильно пив. Звісно ж, я не пив під час тренувань, але щойно бій закінчувався, наставав час руйнувати себе. Я став справжнім алкоголіком. Утім я пив подалі від ока всіх засобів масової інформації міста. Ми тусувалися в Олбані в барі September, що належав моєму другу. То було наше улюблене місце. Іноді туди приїжджали хлопці з міста, із Бостона чи з Лос-Анджелеса з якихось робочих питань, і вони поводилися як великі шишки, ніби намагаючись розтоптати нас, маленьких провінціалів, тоді ми ставили їх на місце, вибиваючи з них все лайно. Я не хотів учиняти бійки, не хотів судової тяганини через це, але то були люди, що лізли битися зі мною у моєму закладі. Я підбурював бійку, говорячи речі типу: «Просто дай цьому мудаку. Ким він себе уявив?» У нас вдався чудовий день із тими понаїхавшими.

Мій наступний бій був проти Стіва Зоскі десятого березня в Колізеї Нассау. Зускі ніколи не доводилося програвати в жодному зі своїх попередніх боїв, але я зробив кілька аперкотів у третьому раунді й нокаутував його. Проте я не був вражений своїм виступом. Напередоні я впав зі сходів у своєму голубнику біля Камілли й порізав собі вухо. Зускі кілька разів ударив мене по вуху, і воно розпухло під час бою, вплинувши на мою рівновагу. У своєму інтерв’ю після бою я натякнув на свої інші проблеми.

– Мені не сподобався мій виступ, – сказав я Ренді Гордону, який освітлював бій. – У мене є багато особистих проблем, які я намагаюся подолати.

Кейтон пізніше сказав пресі, що я мав на увазі проблеми з дівчатами, але це була нісенітниця. Тоді у мене ще не було дівчини. Я просто був у депресії через те, що так багато моїх друзів із Браунсвіла було вбито. Це було варварство. Одні мої друзі вбивали інших за гроші.

Після бійки один із представників журі помітив у мене на вусі велику опухлість. Тож наступного дня Джиммі попросив спеціаліста оглянути моє вухо, той побачив, що хрящ мого вуха сильно інфікований і негайно відправив мене на перевірку до Моунт Сінай, що на Верхньому Іст-Сайді. Він хвилювався, що я можу втратити вухо, якщо його не лікувати. Мені сказали залишатися десять днів у госпіталі й прописали відвідувати два рази на день барокамеру, де мені в хрящ вводили антибіотики.

Лікарі з Маунт Синай сказали мені, що було б непогано виходити й дихати свіжим повітрям. Тож щодня після завершення мого другого лікувального сеансу о третій годині дня до мене приїздили Том Патті та близький друг мого дитинства Дюран і забирали мене на лімузині. Ми їхали разом на Таймс Сквер і тусувалися там, фотографуючись з усіма місцевими повіями й чуваками, які робили за гроші туристам фотографії з пітоном на шиї. Ми йшли в повний відрив і веселилися цілу ніч. О четвертій ранку я повертався назад до госпіталю, і медсестри починали біситися. «Це не готель, а госпіталь!» Коли я показав лікарям свої фотографії з повіями й пітоном, вони теж розлютилися. «Ні-ні, ми зовсім не мали на увазі, що ти маєш піти в загул на всю ніч. Ми мали на увазі піти вниз посидіти в Централ Парк, подивитись на пташок та білочок, подихати трохи свіжим повітрям».

Це було майже за два місяці до мого бою з Джеймсом Тіллісом на півночі штату Нью-Йорк. Коли настав час бою, я був не в формі через свою хворобу, а також через те, що занадто багато пив і веселився. Бій тривав десять важких раундів, і я був просто радий тому, що він закінчився. Один раз я збив його з ніг, і ця обставина, певно, змусила схилитися шальки терезів на мій бік, але він був найскладнішим моїм суперником, зі всіх, що зустрілись мені тоді. Він так мене відгамселив, що я навіть не міг ходити після того бою. Мені довелося залишитися в готелі. Я навіть не міг доїхати додому. Того вечора я дізнався, що таке справжня бійка. Кілька разів під час бою мені так сильно хотілося впасти, щоб хоч трохи перепочити, але я продовжував атакувати і утримувати його, намагаючись відновити дихання.

Наступного дня Джиммі Джейкобс перейшов до режиму штурму. Він сказав пресі: «Цей бій був для нього просто черговим бар’єром. Тепер же ми побачимо, на що він здатен насправді». Він умів майстерно маніпулювати пресою, не кажучи вже про просту публіку. Він і Кейтон організували рекламну кампанію, яка не мала собі рівних. Жоден актор у світі ніколи раніше не отримував такої уваги преси. Зараз це роблять усі, але тоді вони були справжніми новаторами.

Менше ніж за три тижні я бився в Гардені з Мітчем Гріном. Він був божевільним шибздиком. Він намагався завдати мені кривди ще до бою, сказавши кореспонденту Daily News, що я дев’ятнадцятирічний хлопець, який виглядає на сорок років. Коли Марв Альберт запитав мене, чи вдалося Гріну мене образити, я сказав: «Мітч Грін – хороший боєць, але його рівня красномовства не достатньо для того, щоб завдати мені болю. Отже, ні».

Це був мій перший бій на новому контракті з HBO, про який для мене подбали Джиммі й Кейтон. І це був справжній кайф – уперше битися на великій арені в Медісон-Сквер-Гарден. Утім, ви б про це не здогадалися з передматчевого інтерв’ю на каналі НВО. Коли мене запитали, чи насолоджуюся я всією увагою до мене, славою та багатством, я спохмурнів. «Люди не захотіли б опинитися на моєму місці. Вони кажуть, що я заробляю добрі гроші. Але якби їм довелося пройти через ті речі, через які проходжу я, вони б заплакали. Це так пригнічує. Усі чогось хочуть. Так само важко, як ти працюєш у тренажерному залі, люди працюють, намагаючись забрати у тебе твої гроші». Тут я говорив просто, як Кас. Ви могли б подумати, що я буду налаштований оптимістичніше, адже це був мій перший раз, коли я виступав хедлайнером у Гардені.

Грін був тоді шанованим бійцем. Він був чотириразовим чемпіоном Golden Gloves і залишався непереможеним доти, поки 1985 року не програв бій за титул чемпіона USBA Тревору Бербіку. Проте я знав, що поб’ю його, щойно вийшов на ринг. Я не відчував від нього жодної мені загрози. Боротьба йшла на відстані, але це було нормально. Після бою з Тіллісом я хотів навчитися почувати себе більш комфортно в бою на десять раундів. Я знав, що він не зможе заподіяти мені шкоди, і вирішив попрацювати над своєю витримкою. Я виграв кожен раунд, і це був не нудний бій. У якийсь момент я вибив йому з рота капу з містком і парою зубів у ньому. Він був гарно покараний. Я був настільки розслабленим, що між восьмим і дев’ятим раундами, коли Кевін буквально почав бурмотіти мені просто у вухо всілякі поради щодо того, що я маю бити сильніше, я злегка поцілував його.

Після бою я повернувся до свого звичайного зарозумілого я.

«Не хочу здатися егоїстом, але я дуже легко виграв цей бій. Я відмовляюсь бути побитим. Я нікому не дозволю встати у мене на шляху», – заявив я журналістам. Наступною моєю метою був Реджі Гросс. Він був крутим бійцем, його називали Спойлером[13], тому що він попсував настрій деяким хорошим бійцям, включаючи Берта Купера і Джиммі Кларка, який був великим американським олімпійцем. Цей матч опинився на межі зриву, тому що я тяжко захворів на бронхіт того тижня. Я страждав бронхітами все життя і вже звик до них, але того разу то був серйозний випадок. У день бою мене відвели до лікаря, і він провів мені огляд.

– Боюся, мені доведеться відкласти цей бій. Він дуже хворий, – сказав доктор.

– Сер, чи можу я, будь ласка, поговорити з вами хвилинку, – запитав Джиммі. Я побачив блиск в очах Джиммі, і вже наступної миті я боровся на ринзі.

У першому раунді я накинувся на Гросса зі шквалом ударів, а він просто прикривався. Потім він раптово вирішив обмінюватися зі мною ударами – мене це цілком влаштовувало. Він накинувся на мене з несамовитими атаками, від яких я успішно ухилився, а потім я збив його з ніг могутнім лівим хуком, потім я одразу ж збив його з ніг вдруге кількома послідовними ударами. Попри протести мого суперника, рефері зупинив бійку, адже Грос ледве тримався на ногах і його погляд став просто скляним. «Ти навіть ходити не можеш, а хочеш битися? – сказав рефері.

Мої наступні два противника, здавалося, були гіршого сорту. Можливо, Джиммі й Кейтон просто хотіли, щоб я виграв ще кілька боїв нокаутом у першому раунді після цих двох технічних перемог. Я був вдячний їм за Вільямса Осію, але мені знадобилося два раунди, щоб нокаутувати Лоренцо Бойда. Проте мій блискавичний удар у грудну клітину з правої, й наступний за ним могутній аперкот, нанесений зліва, змусив натовп вибухнути схвальними криками. За два тижні я привернув увагу публіки, знищивши за тридцять секунд Марвіса Фрейзера, сина Джо. Я загнав його в кут, де він не міг протистояти моїм ударам, а потім прикінчив своїм улюбленим правим аперкотом. Він виглядав серйозно пораненим, тому я поспішив допомогти йому піднятися. Марвіс мені подобається – він чудова людина.

Лише кілька тижнів до того мені виповнилося двадцять, і я планував стати наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі до кінця 1986 року. Джиммі і Кейтон поки вели переговори із цього приводу, а поки у серпні мені потрібно було битися в Атлантік-Сіті з Хосе Рібальтою.

Рібальта був міцним горішком, і на відміну від Гріна чи Тілліса він завдав мені клопоту. І у нього, схоже, було достатньо сили волі, щоб не дати мені його нокаутувати. Я збив його з ніг у другому і ще раз у восьмому раундах, але він підводився знову й знову. У десятому він впав втретє, а коли піднявся, я знову повалив його на канати, і рефері зупинив бій.

Рібальті вдалося завоювати повагу натовпу та коментаторів, але, крім того, він ще й зіпсував мій вечір. Після бою у мене було побачення з красивою юною студенткою з Університету штату Пенсільванія, з якою я познайомився на столітній річниці Статуї Свободи. Ця дівчина провела мене до самої моєї кімнати і почала вже торкатися мене, але я відсахнувся від болю.

«Гей! Будь ласка, не чіпай мене. Нічого особистого, але ти повинна піти просто зараз. Мені просто потрібно трохи спокою», – сказав я їй. Вона все зрозуміла і поїхала назад до свого університету, але ми надолужили згаяне, коли я побачив її наступного разу.

Вона була на тому бою і бачила, як мене добряче відлупцювали. Мені ніколи раніше не доводилося стикатися з чимось подібним. Мене нудило від усіх тих ударів Рибальті навіть за кілька годин після бою. Рібалта і Тілліс були єдиними хлопцями, яким вдалося примусити мене почуватися ось так після матчу. Ніколи потім моє тіло так не боліло після поєдинку. Проте я пригадую, що читав, як інші відомі бійці описували схожі почуття після бою – як розколювалась голова, так ніби вона вже не належить тілу, тож я вирішив, що це просто частина того шляху, який мені належить пройти.

Переговори про титульний бій були у самому розпалі, і Джиммі вирішив, що я повинен битися у Вегасі, щоб звикнути до нього, перш ніж буду битися там за титул. Ми зупинилися в будинку доктора Брюса Гендельмана, друга Джиммі. Я почав тренуватися в тренажерному залі Джонні Токко, напредиво запущеному олдскульному спортзалі без жодних зручностей, там навіть не було кондиціонера. Токко був чудовим хлопцем, який дружив із Сонні Лістоном. На стінах висіли фотографії Джонні й інших відомих бійців минулого.

Одного разу я був у роздягальні, готуючись до спарингу, коли на мене накотило. Я сказав Кевіну, що мені не подобається у Вегасі і я хочу повернутися додому. Насправді, я занадто хвилювався через майбутній бій. Якщо я не виграю бій із Ретліфом, то не зможу претендувати на бій із Тревором Бербіком.

Кевін вийшов і сказав про це Стіву Лотту. Тож Стів став перебирати в голові можливі опції того, що сказав би на його місці Кас? Стів увійшов до роздягальні і постарався триматися на позитиві. «Ти зірка цього шоу. Ти нокаутуєш цього хлопця за два раунди. Усе буде просто фантастично. Якщо тобі тут не сподобається, то ми більше ніколи сюди не повернемося, як тобі це?»

У Стіва завжди була чарівна манера справлятися з різними ситуаціями. Звичайно, я не збирався все кидати, мені просто було необхідно випустити пар. Проте він не вмів діяти так, як діяв би на його місці Кас. Кас подивився б на мене і сказав: «Що? Ти боїшся цього хлопця? Цей хлопець просто ніщо. Я поб’ю його замість тебе».

Отже, шостого вересня я бився з Альфонзо Ретліфом, колишнім чемпіоном світу у надважкій вазі. Я не думав, що він буде кращим за Рібальту, і він виявився не простим суперником; він був жорстким противником. Вегаські букмекери, схоже, були іншої думки про це. Вони не приймали ставки на сам бій, а тільки на перевагу в п’ять раундів. Можна подумати, що я сприяв винайденню нового способу робити ставки. До мене такого не існувало. Я вивів букмекерську гру на новий рівень.

Прозвучав дзвінок до початку бою, і Ретлів просто взлетів. Як порівняти з ним, Мітч Грін виглядав одним із тих пауер волкерів[14]. Усе було настільки швидко, що навіть хлопці з HBO жартували. «Цікаво, чи буде він використовувати свій десяти- або дванадцятишвидкісний велосипед у другому раунді», – сказав Ларрі Мерчант.

Він намагався боротися в наступному раунді, але довго не протримався. Я кинув його додолу лівим хуком, а потім, коли він піднявся, розбив на друзьки кількома ударами його оборону.

«У його велосипеда спустило колесо», – хмикнув Мерчант. Коли Джиммі вийшов на ринг після бою, він прокоментував біганину Ретліфа. «Я відчував, як він наганяє вітер,» – сказав я.

Скоро ми отримали офіційне підтвердження. 22 листопада 1986 року я мав битися за титул з Тревором Бербіком. У мене було понад два місяці вільного часу між боями, і Джиммі з Кейтоном вирішили, що непогано було б влаштувати ток-шоу за моєї участі, щоб розрекламувати бій і просунути мою кар’єру. Я почав з’являтися на Нічному житті Девіда Бреннера. Девід був чудовим хлопцем і ставився до мене з неймовірною повагою. Він передбачав, що я стану наступним чемпіоном у суперважкій вазі, але, як добре не звучало б його передбачення, набагато більше для мене важило, коли його інший гість, колишній великий чемпіон Джейк Ламотта, сказав теж саме.

– Без сумніву, він – наступний чемпіон світу в суперважкій вазі, – сказав Джейк, виходячи і обіймаючи мене. – А якщо він не зробить усього як слід, я його натовчу. Продовжуй у тому ж дусі, друже; ти станеш таким, як Джо Луїс, Марчіано, можливо, навіть краще.

Моє серце забилось сильніше, коли я почув це.

Тоді Бреннер поставив Джейку запитання, і той дав дуже мудру відповідь.

– Припустимо, Майк стає чемпіоном. Яку пораду ви б йому дали?

– Найкраща порада, яку я міг би йому дати – це бути постійно зайнятим справою і поводитися так, наче потрапив на пару років до в’язниці, – сказав Джейк. – Тримайся подалі від усього цього сміття. Там дуже багато сміття.

– А чому там обов’язково має бути сміття? – запитав я.

– На жаль, такі хлопці, як ти і я, притягують до себе покидьків, – сказав він.

Я брав участь у Шоу Джоани Ріверс. Вона та її чоловік Едгар мені подобались. Завдяки їм обом я почував себе дуже добре. Я відчував від них потік хорошої енергії. Це були одні з найкращих моментів у моєму житті. Під час нашого інтерв’ю Джоан запитала мене, чи є у мене якась моя Адріан, як у фільмі «Роккі».

– У мене немає дівчини, – сказав я.

– Коли ти починаєш тренуватися, ти відмовляєшся від сексу? – запитала вона.

– Ні.

– Бачиш, бо мій чоловік завжди говорить мені, що він на тренуванні, – хмикнула Джоан.

Я сходив на Шоу Діка Каветта, і Дік продемонстрував на мені деякі прийоми айкідо. Він попросив мене взяти його за зап’ястя.

– Вісімдесятисемирічний засновник айкідо може вирватися з рук найсильнішої людини в світі, – сказав він і зробив ковзний рух, вирвавшись з моєї хватки.

– Але жоден грабіжник не буде тримати тебе в такий спосіб, – запротестував я.

Я поводився на цих шоу настільки галантно й чарівно, наскільки того хотіли Джим і Біл. Але сам я цього не хотів. Я хотів бути лиходієм. Я хотів стати схожим на футболіста Джима Брауна. Коли я тільки почав тусуватися в міських барах, то часто бачив професійних футболістів старшого віку, які грали разом із Джимом Брауном. Вони говорили про нього так, немов він був міфічною істотою.

«Гей, якби він зайшов сюди і щось би видалось йому не так – запах цього місця, музика, яка грає, гучність розмов людей – якби щось просто трішечки видалось не таким у його голові, він би миттю розпочав трощити це місце».

Я дослухався до цих розмов і думав собі: «Чорт, було б класно стати таким лихим шибздиком, і щоб люди отак про мене говорили. Якщо Джим може знищити тебе, лише тому що йому не подобається запах цього місця, то я повинен увійти і вбити тут шибздика».

Двадцять друге листопада наближалось, і я тренувався все серйозніше. Місяць я тренувався в Кетскіллі, а потім ми переїхали до Вегаса. На самому початку Джиммі і Кейтон дали мені відеозапис бою Бербіка проти Пінклона Томаса, який він виграв, щоб стати чемпіоном. Я подивився його і дав відгук на нього Джиммі.

«Ця плівка була в сповільненій зйомці?»

Я був зарозумілим, але водночас я відчував, що мій час настав. У моїй хворій уяві всі великі старі бійці і боги війни мали спуститися на землю і дивитися, як я приєднаюся до їхньої компанії. Вони благословлять мене і я доєднаюсь до їхнього клубу. Я все ще чув у моїй голові голос Каса, але не як болісний спогад, а просто як підтримку.

«Це саме той момент, на який ми так чекали від самого твого чотирнадцятиріччя. Ми знову й знову програвали його в наших фантазіях. Ти можеш битися з цим хлопцем із закритими очима».

Я знав, що Бербік був міцним, жорстоким і сильним у бою, він був першою людиною, яка пройшла п’ятнадцять раундів із Ларрі Холмсом на захисті титулу. Ларрі вирубав усіх інших. Я хотів знищити Бербіка. Тоді всі поставилися б до мене серйозно, адже тоді всі думали, що я борюся з лантюхами і слабаками; вони казали, що цей хлопець не справжній боєць, він просто береться за прості бої, тож моє завдання було знищити цього хлопця. Я хотів побити його в першому ж раунді – я хотів зробити йому боляче.

Кевін і Метт Баранскі були так само впевнені в мені, як і я сам. Ми працювали на повній самовіддачі. А я сам робив ще трохи більше. Я подивився на свої труси за день до бою і помітив, що у мене з’явилися виділення. Я підчепив болячку. Я не знав, чи заразився від повії або від якоїсь брудної молодої леді. Ми жили тоді у будинку доктора Хендльмана, і він зробив мені укол антибіотика.

Пізніше того ж дня ми зі Стівом Лоттом узяли напрокат кілька відеокасет.

– Майку, а що Кас сказав би про цього Бербіка? – запитав він мене. Це був спосіб Стіва поставити мене на місце Каса, примусити мене думати як Кас. Та Стів не розумів, що мені не потрібно примушувати себе думати як Кас; Кас сидів у мене в голові весь час.

– Він сказав би, що цей хлопець просто лантюх, – відповів я. – Просто ніщо.

На зважуванні я поводився як придурок. Я пронизливо зиркав на Бербіка щоразу, коли він опинявся поблизу. Він підходив, щоб потиснути мені руку, але я повертався до нього і його простягнутої руки спиною. Коли я помічав, що він дивиться на мене, то гаркав: «Якого хріну ти вирячився?» Тоді я сказав йому, що збираюся нокаутувати його в два раунди. Він позував із ременем, а я кричав: «Насолоджуйся своїм поясом. Тобі ще не довго його тримати. Він буде на талії справжнього чемпіона». Ось таким зневажливим і сердитим я був. З якоїсь причини мені тоді просто не подобався Бербік. До того ж мені потрібен був цей пояс. Зеленоокий монстр доєднався до гри.

Також, я гнівався на тренера Бербіка, Анджело Данді, який хвалився, що Бербік поб’є мене. Кас завжди дуже заздрив Данді, якому дісталося тренували Алі, адже той мав собі всю увагу медіа. Кас вважав, що він цього не заслужив.

«Бербік володіє хорошим стилем, щоб побити Тайсона, – казав він пресі. – Тревор облизується при думці, що нарешті йому не доведеться бігати за Тайсоном, адже той сам прийшов просто до нього. Тревор має хороший удар і в нього на рахунку двадцять три нокаути. Він упевнений у собі, і я тої ж думки, що він зупинить Тайсона в останньому раунді».

Вночі перед боєм я не міг заснути. Я провів багато часу, розмовляючи по телефону з дівчатами, які мене подобались, але з якими, тим не менше, у мене ніколи не було сексу. Я намагався відволіктися від думок про бійку, розпитуючи їх, що вони роблять, але всі вони хотіли говорити лише про бійку. Потім я підвівся і почав битися з тінню у себе в кімнаті.

У день бою я поїв о першій годині трохи пасти. О четвертій годині я з’їв біфштекс. Потім ще трохи пасти о п’ятій годині. У роздягальні я з’їв батончик «Снікерс» і апельсиновий сік.

Потім Кевін перев’язав мої руки і надів рукавички. Пора було йти на ринг. На арені було холодно, тож Кевін розрізав рушник і накинув його мені на шию. На мені були чорні шорти, в які я переодягнувся кілька боїв тому. Мені довелося заплатити штраф у розмірі 5000 доларів, оскільки у чорний колір одягався Бербік, але мені було однаково. Я хотів мати зловісний вигляд.

Я був тим, хто кинув виклик, тож я мав виходити першим. На мій вихід включили пісню Тото, але в моїй голові грали рядки з пісні In the air tonight Філа Колінза: «Я відчуваю цей момент в повітрі, о Господи/ Я чекав на цей момент усе моє життя, о Господи»[15].

Я проліз крізь канати і почав ходити по рингу. Я подивився на натовп і побачив Кірка Дугласа, Едді Мерфі та Слая Сталлоне. За кілька хвилин з’явився Бербік, одягнений у чорну мантію з капюшоном. Він випромінював упевненість і зухвалість, але я відчував, що все це лише видимість та ілюзія. Я знав, що цей хлопець не збирається вмирати за свій пояс.

Алі представили натовпу, і він підійшов до мене.

– Надери йому дупу за мене, – сказав мені Алі.

П’ять років тому Бербік побив Алі, і Алі пішов після бою на пенсію, тож я був більш ніж щасливий зробити це для нього.

– Це буде нескладно, – запевнив я Мухаммеда.

Нарешті настав час боротися. Продзвенів дзвінок, і суддя Міллс Лейн дав нам знак починати. Я накинувся на Бербіка і почав обсипати його важкими короткими ударами. Я не міг повірити, що він не рухається і не ухиляється, а стоїть просто переді мною. Я влучив його правою рукою майже на самому початку бою в ліве вухо, намагаючись пробити його барабанну перетинку. Приблизно всередині раунду я сильно вдарив його жорстким ударом правою. Я накинувся на нього, і до кінця першого раунду Бербік здавався контуженим. Він зробив кілька дуже, дуже хороших ударів.

Я повернувся до свого кута і присів. Через той укол антибіотика з мене капав піт, як краплини з морозива Good Humor в липні. Проте мені було однаково; я був там, щоб прикінчити Бербіка. Крім того, один із моїх героїв, Малюк Шоколад, весь час боровся із сифілісом.

«Воруши головою, не забувай про джеб, – говорив Кевін. – Ти постійно б’єш в голову. Лупи його спершу в тіло».

За десять секунд після початку другого раунду я вдарив його правою, і Бербік впав. Він тут же схопився і знову кинувся на мене. Він намагався чинити опір, але його удари були неефективні.

Коли до кінця раунду залишалось близько пів хвилини, я вдарив його правою в корпус, замість того, щоб виконати аперкот, а потім я все ж таки здобувся на аперкот, але промахнувся. Проте я одразу ж зробив удар лівою і поцілив йому в скроню. Це була запізніла реакція, але він упав. Я навіть не відчував, як завдав цього удару, але він виявився дуже ефективним. Він спробував встати, але тут же знову впав, і я помітив, що його щиколотка повністю зігнута.

«Він ні за що не встане і не зрівняє рахунок», – подумав я.

І я мав рацію. Він спробував встати вдруге, але тут же зачепився об брезент і знову впав. Нарешті він встав, але Міллс Лейн обійняв його і дав йому знак покинути ринг. Цього було достатньо. Я став наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі за всю історію боксу.

– Усе скінчилося. Ось і все, настала нова ера в боксі, – сказав диктор НВО Барі Уоткінс.

– Майк Тайсон зробив те, що зазвичай робить Майк Тайсон. Тобто бився, – додав Шугар Рей Леонардо.

– О так, він бився, – сказав Уоткінс.

Я просто онімів. Я нічого не відчував. Я усвідомлював, що відбувається навколо мене, але просто заціпенів. Кевін обійняв мене. Підійшов Хосе Торрес.

– Я не можу в це повірити, старий. Я ж тепер той чортів двадцятирічний чемпіон світу, – сказав я йому. – Ця вся чортівня – щось просто нереальне. Чемпіон світу в двадцять років! Я ж малий, я просто бісів малий.

Джиммі вийшов на ринг і поцілував мене.

– Як ти гадаєш, Касу таке б сподобалось? – запитав я. Джиммі посміхнувся.

Дон Кінг, чий син був менеджером у Бербіка, підійшов привітати мене. Потім я оглянув присутніх і відчув у собі гордість та пиху. «Так, ми це зробили», – подумав я. – Це зробили ми з Касом». Потім я почав говорити до Каса.

«Ми зробили це, ми довели, що всі ці хлопці помилялися. Б’юся об заклад, Бербік більше не думає, що я замалий зростом, чи не так?» Потім я зрозумів, що Касу не сподобався б той стиль, в якому я боровся.

«А все інше, що ти зробив на рингу, було повною фігньою, – почув я в голові його голос. – Але фінал був настільки гучним, що це все, що пам’ятатимуть люди».

Настав час для післяматчевих інтерв’ю. Я мав виразити подяку Касу. Тоді я був найкращим бійцем у світі, і я був його творінням. Кас мав бути тут. Він би із задоволенням задав жару всім тим людям, які списали його з рахунків як хворого на голову. Він би сказав: «Ніхто не може перемогти мого хлопчика. Йому лише двадцять років, але ніхто в світі не може його перемогти».

«Це той момент, на який я чекав усе своє життя відтоді, як почав займатися боксом, – сказав я, коли почалася пресконференція. – Бербік був дуже сильним. Я ніколи не очікував, що він виявиться таким же сильним, як я … кожен мій удар я приправляв поганими намірами. Мій рекорд залишиться назавжди, він ніколи не буде побитий. Я хочу жити вічно … Я відмовився програвати … Лише смерть могла б змусити мене програти. Я прийшов, щоб знищити мого противника і виграти чемпіонат світу у надважкій вазі, і мені це вдалося. Я хотів би присвятити свій бій моєму великому вчителю Касу Д’Амато. Я впевнений, що він там, нагорі, дивиться вниз, і розмовляє з усіма великими бійцями, і каже, що його хлопчик добився свого. Я думав, що він божевільний білий чувак … він був справжнім генієм. Усе, що, як він говорив, має статися – сталося».

Хтось запитав мене, хто буде моїм наступним противником.

«Мені однаково, з ким битися далі, – сказав я. – Якщо я хочу бути видатним, то мені доведеться битися з усіма підряд. Я хочу битися з усіма підряд».

Навіть Данді похвалив мене після бою.

«Тайсон крутить такі комбінації, яких я ніколи раніше не бачив. Я був приголомшений. Я працював з Алі і Шугар Рей Леонардом, але у Тайсона я бачу комбінацію з трьох ударів, що не має собі рівних. Де ви таке бачили, щоб боксер кидав правий удар у нирку, переходив вище з аперкотом, а потім робив би лівий хук?»

Я не знімав цей ремінь весь вечір. Я носив його по всьому лобі готелю. Я пішов у ньому на вечірку після бою, не знімав його й пізніше, коли ходив випити з Джеєм Брайтом, моїм сусідом по кімнаті в будинку Каса, із сином Боббі Стюарта і з бійцем Метью Хілтоном. Ми вирушили до Вегаського дайв-бару The Landmark, розташованого через дорогу від готелю Хілтон. Там нікого не було, але ми просто сиділи і пили всю ніч. Я пив чисту горілку і по-справжньому напився. Наприкінці ночі Метью вирубився, і я пішов на гостини до різних дівчат, показуючи їм свій чемпіонський пояс. У мене не було сексу з ними, я просто тусувався якийсь час у них, а потім йшов і дзвонив іншій дівчині, щоб піти до неї додому і трохи потеревенити з нею. Це було божевільно. Ви маєте усвідомити, що я був усе тим самим двадцятирічним пацаном. І якщо подумати, то багатьом моїм друзям було лише по п’ятнадцять‒шістнадцять років. У тому віці це не було великою різницею. А тепер раптом, оскільки я став чемпіоном світу, усі очікували, що я через цей титул і все його значення стану зразковим хлопцем. Проте я був лише малим хлопцем, який хотів веселитися.

І я був втрачений. Тоді, коли я виграв пояс, я був розбитою душею, тому що у мене не було жодного ментора. У мене не було Каса. Я повинен був виграти пояс для Каса. Ми мали зробити це або померти. Шляху з рингу без чемпіонського пояса для мене не існувало. Усі ці жертви, страждання, самовідданість, жертви, страждання. Кожного божого дня, щохвилини. Коли я нарешті повернувся рано вранці до свого готельного номера, я подивився на себе в дзеркало, кинув погляд на пояс на мені і усвідомив, що виконав свою місію. І ось тепер я був вільний.

Проте потім я згадав, як прочитав в одній із книг Каса слова Леніна: «Свобода – це вельми небезпечна річ. Її варто дуже ретельно розподіляти». Це була та мудрість, яку мені варто було взяти до уваги на прийдешні роки.