Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 8

Є тільки один вихід із цього скрутного становища – кожен має взяти справу у власні руки. Якщо соціальні цінності й інститути не забезпечують підтримки, як раніше, кожен із нас має використовувати всі доступні інструменти, щоб витворити для себе змістовне, радісне життя. Один із найважливіших інструментів у цій справі дає нам психологія. Досі основний внесок цієї молодої науки полягав у з’ясуванні того, як попередні події впливають на актуальну поведінку людини. Вона відкрила, що ірраціональні дії дорослих часто є результатом фрустрації в дитинстві. Але психологія також може допомогти знайти відповідь на інше питання: з огляду на те, що ми є тими, ким ми є, з усіма нашими недоліками, що нам робити, аби поліпшити наше майбутнє?

Щоб упоратись із тривалими і стресами сучасного життя, людина має стати незалежною від соціального оточення настільки, щоб перестати реагувати на його стимули виключно в площині заохочень і покарань. Для досягнення такої автономії вона має навчитися сама забезпечувати собі винагороди. Вона має розвинути в собі здатність знаходити задоволення й мету незалежно від зовнішніх обставин. Це завдання є водночас і простішим, і складнішим, ніж здається: це просто, бо кожен із нас має для цього всі можливості; це складно, тому що вимагає дисципліни та наполегливості – якостей, відносно рідкісних у будь-яку епоху, а в наш час, мабуть, особливо. І насамперед для досягнення контролю необхідна кардинальна зміна ставлення до речей, до уявлень про те, що є важливим, а що ні.

Ми зростаємо, вважаючи, що головні події нашого життя чекають нас у майбутньому. Батьки навчають дітей, що коли ті засвоять гарні звички зараз, вони краще житимуть, ставши дорослими. Педагоги переконують учнів, що нудні заняття допоможуть їм згодом, коли доведеться шукати роботу. Віце-президент компанії радить молодшим співробітникам набратися терпіння й наполегливо працювати, бо таким чином одного чудового дня вони досягнуть керівних посад. Нас ваблять золотими роками відпочинку на пенсії наприкінці довгої боротьби за просування. «Ми завжди починаємо жити, – говорив Ральф Уолдо Емерсон, – але ніколи не живемо». Або, як усвідомив бідний Френсіс, персонаж старої дитячої казки, хліб із джемом завжди буває завтра й ніколи – сьогодні.

Звичайно, такий акцент на відстроченні насолоди є до певної міри неминучим. Як відзначали З. Фройд і багато хто до й після нього, цивілізація побудована на пригніченні індивідуальних бажань. Неможливо було б підтримувати соціальний порядок і хоча б якийсь складний розподіл праці, якби члени суспільства не були змушені набувати звички та навички, потрібні культурі, подобалося це окремим індивідам чи ні. Соціалізації, або перетворення людського організму на особу, яка успішно функціонує в рамках певної соціальної системи, уникнути неможливо. Сутність соціалізації полягає в тому, щоб зробити людей залежними від соціальних регуляторів, змусити їх передбачувано реагувати на заохочення та покарання. І найбільш ефективною соціалізація є тоді, коли люди настільки ідентифікують себе із соціальним порядком, що навіть думки про порушення хоч якогось із його правил не допускають.

Щоб змусити нас працювати на свою користь, суспільство звертається по допомогу до потужних союзників – наших біологічних потреб і генетичної зумовленості. Наприклад, усі соціальні елементи управління, зрештою, ґрунтуються на загрозі інстинкту самозбереження. Мешканці окупованої країни готові підкорятися завойовникам, оскільки хочуть жити. Донедавна закони навіть найбільш цивілізованих держав (наприклад, Великої Британії) підкріплювалися погрозою покарання батогами, калічення або смерті.

Коли залякування не спрацьовує, соціальні системи використовують задоволення як спонуку до прийняття норми. Обіцянки «гарного життя» як нагороди за сумлінну працю й дотримання законів побудовані на прагненнях, що закладені в нашій генетичній програмі. Практично кожне бажання, яке стало частиною людської природи, від сексуального потягу до агресивності, від прагнення безпеки до сприйнятливості до змін, експлуатується як джерело соціального контролю політиками, церквою, корпораціями та рекламодавцями. Щоб заманити рекрутів до лав турецької армії, султани ХVІ століття обіцяли новобранцям як нагороду право ґвалтувати жінок на завойованих територіях; сучасні рекламні плакати обіцяють молодим людям, що, вступивши до армії, вони «побачать світ».

Важливо усвідомити, що прагнення до задоволення є рефлекторною реакцією, закладеною в наших генах для збереження виду, а не заради наших особистих інтересів. Задоволення, з яким ми споживаємо їжу, є ефективним засобом переконатися, що організм отримає необхідне харчування. Задоволення від статевого акту є не менш практичним методом запрограмувати організм на розмноження й тим самим забезпечити продовження роду. Коли чоловіка фізично приваблює жінка (або навпаки), він зазвичай уважає (за умови, що він узагалі думає про це), що це бажання є вираженням його особистих інтересів, його власних намірів. Насправді ж найчастіше його інтересом просто маніпулює невидимий генетичний код, який діє за власним планом. Оскільки такий потяг – рефлекс, що ґрунтується на суто фізичних реакціях, власні свідомі плани людини, можливо, відіграють тут лише незначну роль. Немає нічого поганого в тому, щоб слідувати цим генетичним програмам і смакувати отримане задоволення, яке вони забезпечують, доки ми визнаємо їх тим, чим вони є, і доки зберігаємо певний контроль над ними в періоди, коли треба домагатися інших цілей, яким ми вирішили в цей момент віддати перевагу.

Проблема в тому, що останнім часом стало модно проголошувати наші відчуття істинним «голосом природи». Єдиним авторитетом, якому довіряють сьогодні так багато людей, став інстинкт. Якщо ми вважаємо щось добрим, якщо це природно і спонтанно, то це має бути правильним. Проте якщо ми підпорядковуємось генетичним і соціальним інструкціям без жодних питань, ми відмовляємося від контролю над свідомістю і стаємо безпорадними іграшками зовнішніх сил. Людина, яка не може встояти перед їжею чи алкоголем, або та, чиї думки постійно крутяться навколо сексу, не може вільно керувати своєю психічною енергією.

«Звільнений» погляд на природу людини, який приймає і схвалює кожен наш інстинкт або потяг просто тому, що вони є, призводить до досить реакційних наслідків. Здебільшого сучасний «реалізм» виявляється варіацією на тему старого доброго фаталізму: звертаючись до поняття «природа», люди всього лиш прагнуть уникнути відповідальності. За своєю природою, однак, ми народжуємося невігласами. Що ж, через це ми не повинні вчитися? Організм деяких людей виробляє більшу від звичайної кількість андрогенів, і отже, вони є надміру агресивними. Чи означає це, що вони не повинні себе стримувати й можуть вільно реалізувати свій потяг до насильства? Ми не можемо заперечувати природні чинники, але, звісно, маємо намагатися поліпшити їх.

Підпорядкування генетичній програмі може стати досить небезпечним, оскільки це робить нас безпорадними. Людина, яка не може змінити генетичні інструкції, коли це необхідно, завжди уразлива. Замість того щоб самій вирішувати, як їй діяти виходячи з особистих цілей, вона має слухняно виконувати накази (які не завжди мають сенс) свого запрограмованого природою організму. Щоб досягти здорової незалежності від суспільства, необхідно ретельно контролювати інстинктивні потяги, бо поки ми передбачувано реагуємо на зовнішні чинники, добрі чи погані, іншим легко експлуатувати нас у своїх цілях.

Повністю соціалізована людина – це той, хто бажає тільки тих нагород, яких він має бажати, бо так домовились інші (ці нагороди часто прищеплюють на генетично запрограмовані бажання). Вона може стикатися з тисячами потенційно яскравих і багатих переживань, але не помічати їх, бо прагне іншого. Для неї важливо не те, чим вона є зараз, а те, що вона може отримати, коли робитиме те, чого хочуть від неї інші. Опинившись на біговій доріжці соціального контролю, ця людина постійно тягнеться до призу, який завжди вислизає з її рук. У складному суспільстві до соціалізації залучено багато потужних груп, і часом здається, що їхні цілі суперечать одна одній. З одного боку, офіційні установи, такі як школи, церкви й банки, намагаються перетворити нас на відповідальних громадян, готових багато працювати й заощаджувати. З іншого – торговці, виробники та рекламодавці постійно спокушають нас витрачати свій заробіток на товари, найбільш прибуткові для них. І, нарешті, підпільна система заборонених розваг, якою керують шулери, сутенери, наркодилери, діалектично пов’язана з офіційними установами, обіцяє власні плоди легкої розради – за умови, що ми платимо. Наміри цих груп нібито дуже різні, але результат, по суті, той самий: вони роблять нас залежними від соціальної системи, яка експлуатує нашу енергію у своїх цілях.

Поза сумнівом, для того щоб вижити, особливо в складному суспільстві, треба працювати заради зовнішніх цілей і відкладати задоволення. Але людина не має перетворюватися на маріонетку, яку смикають за мотузки соціального контролю. Вихід у тому, щоб поступово звільнятися від соціальних винагород і вчитися замінювати їх тими, якими ми самі здатні себе заохотити. Це не означає, що ми повинні відмовитися від усіх цілей, схвалених суспільством; радше це означає, що як доповнення до цілей, за допомогою яких інші використовують нас, або замість них ми розробляємо набір власних цілей.

Найважливішим кроком на шляху звільнення від соціального контролю є здатність знаходити винагороди в подіях, що відбуваються тут і зараз. Якщо людина навчається насолоджуватись миттю і знаходити сенс у буденному потоці переживань, у процесі самого життя, тягар соціальних регуляторів автоматично спадає з її плечей. Коли винагороди більше не визначаються зовнішніми силами, до людини повертається енергія. Більше не треба боротися за цілі, які, здається, завжди відсуваються в майбутнє, і наприкінці кожного нудного дня залишається лише надія, що, може, хоч завтра станеться щось добре. Замість того щоб у вічному напруженні змагатися за приз, який вабить, але завжди перебуває поза межами досяжності, людина починає збирати справжні нагороди життя. Але, лише відмовляючись від інстинктивних бажань, ми не звільнимося від соціального контролю. Ми маємо також звільнитися від диктату тіла й узяти на себе відповідальність за те, що відбувається в наших думках. Біль і задоволення виникають у свідомості й існують тільки там. Поки ми підпорядковуємося соціально обумовленим моделям «стимул – реакція», які експлуатують наші біологічні потреби, нами легко керувати ззовні. Доки товар, що його рекламує гламурний ролик, змушує нас пускати слину, а похмуре обличчя боса псує нам день, ми не вільні визначати зміст власних переживань. Оскільки те, що ми відчуваємо, і є для нас реальністю, ми можемо змінювати реальність тією мірою, якою впливаємо на процеси у своїй свідомості, й так звільняємося від загроз і спокус зовнішнього світу. «Люди бояться не самих речей, а свого уявлення про них», – сказав у давні часи Епіктет. А видатний імператор Марк Аврелій писав: «Якщо зовнішні події завдають вам болю, це не вони вас турбують, а ваше власне судження про них. І вам до снаги в одну мить стерти це судження».