Читать книгу Толока. Краєвид з вікна хати - Михаил Илленко - Страница 2

Кіноповість «ТОЛОКА. КРАЄВИД З ВІКНА ХАТИ», що Ви зараз гортаєте, не є стенограмою фільму «Толока», це його розширена, чотирисерійна версія:

«ТОЛОКА – ПОДОРОЖ ПЕРША»

«ТОЛОКА – ПОДОРОЖ ДРУГА»

«ТОЛОКА – ПОДОРОЖ ТРЕТЯ»

«ТОЛОКА – ПОДОРОЖ ЧЕТВЕРТА»

У кіноповісті є епізоди, які не побачили глядачі в кінотеатрах. Ці епізоди довелося скоротити до стандартів кінопрокату (120 хвилин). Кіноповість є результатом продовження роботи над фільмом – заготовкою для чотирьох телевізійних серій.

У кіноповісті ви знайдете епізоди, яких немає в прокатному двогодинному варіанті фільму. Майже всі ці епізоди вже існують як відзнятий матеріал. Вони позначені в тексті курсивом.

Кіноповість дозволяє зупинитися на несподіваних поворотах сюжету, розставити акценти, уповільнює рух екранного часу, а головне – до контексту фільму додається дуже важлива складова: кілька нічних розмов ХАТИ з КАТЕРИНОЮ. За жанром ці розмови – спілкування двох жінок, одна з яких побачила в житті набагато більше, ніж інша. Інколи КАТЕРИНА обговорює з ХАТОЮ історичні, навіть філософські проблеми, буває, вони розмірковують про побут, часом взаємини загострюються до суперечок «свекруха – невістка».

Нічні розмови між ХАТОЮ і КАТЕРИНОЮ надають ХАТІ право голосу, змінюють статус ХАТИ з нерухомості на живе створіння, що має свою пам’ять, свою душу.

Запрошення на толоку

До 1991 року я не міг сподіватися зняти «Толоку» через гостру несумісність з канонами радянської ідеології. Після 1991-го з’явився шанс, але наш кінематограф почав гальмувати й на середину дев’яностих примерз до рейок на довгі півтора десятиліття. Час від часу його вдавалося підштовхнути, але невдовзі він знову зупинявся перед червоним світлом. «Толока» не була винятком.

Перший раз розпочати роботу над екранізацією балади Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості» на студії імені Олександра Довженка вдалося у 2004 році. До зйомок не дійшло – фільм зупинили.

Не подумайте, що я скаржуся. Мені нема на що. Після 1991 року я зняв, крім короткометражних, чотири повнометражні фільми – «Фучжоу», «Сьомий маршрут», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толоку».

Всі ці фільми для мене – окремі й дуже особливі сторінки. «Фучжоу» – 20 років життя від задуму до реалізації (1975–1995), «Сьомий маршрут» – 22 роки (1975–1997), «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – 45 (1967–2012), «Толока» – 53 роки життя (1967–2020).

Ці чотири фільми є для мене принциповими не тому, що довгоочікувані, а тому, що їх неможливо було зняти до 91 року. А дуже хотілося.

Довелося мріяти. Намріяв 140 років. Я не можу розділити на чотири частини роки очікування, бо для мене це один фільм – квартет, що складається з різних музичних інструментів, але об’єднаний спільною мелодією. Навіть «Сьомий маршрут», що має вигляд несподіваної електрогітари поміж бандури, кобзи й флейти-дубельцівки, підтримує спільний ритм. У кожному з цих фільмів є репетиція «Толоки»: у «Фучжоу» – хата, що пливе посеред моря разом з хазяїном, який не може її покинути; у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – натуральна українська толока поруч з індіанськими вігвамами. Навіть у цілком урбаністичному «Сьомому маршруті» поранений боєць посеред пустелі за лічені секунди будує хату, вік якої від народження до смерті – лічені хвилини. Феномен української хати – таємниця толоки – починаючи з 1967 року проростала епізодами в інших задумах, сценаріях, фільмах.

Хата народжується під час толоки

Фільм народжується багато разів – під час виникнення задуму, потім коли пишеться сценарій, а далі – на кожному новому етапі, з кожним новим членом знімальної групи, з кожним затвердженим актором, з кожним знімальним днем, під час монтажу і створення музики… Але справжнє народження фільму – у глядацькій залі. Так само, як народження хати під час толоки.

Кажуть: «Як човна назвали, так він і попливе». Здається, це так само стосується і фільмів. «Толоку» ми знімали толокою – знесли докупи очерет, глину, реквізит, операторську техніку, костюми, зібрали знімальну групу, після зупинки фільму зібрали ще одну, запросили акторів, одного крука, одну козу, одного собаку, коней запросили, чорнобильську пожежну машину, парочку німецьких штурмовиків «Юнкерсів», дванадцять вагітних жінок, кульову блискавку, не забули секретаря сільського партосередку, один ураган, одного Героя Радянського Союзу з золотою зіркою на грудях, один загін польських гусарів проти татарської кінноти, три десятки українських бранок, озброїли й вдягли два війська – Карла ХІІ (25 000 вояків) і Петра І (42 000 вояків)…

Звичайно, ми не змогли б це зробити, якби не існувало Магії Тараса Шевченка.

А також Магії Дзеркала Екрану.

Саме ці магічні сили допомогли об’єднати в одному фільмі далекі часи із сьогоденням: XVII сторіччя – з подіями, що передали естафету далі від 1709 року до 1918, від 1933 до 1941, 43, 54, 84, 86, 88 року і поступово дісталися наших днів.

Власне, саме тут відповідь на запитання: «Чому герої фільму (включно з собакою) живуть так довго?» Шевченко взагалі розглядав всі покоління українців як одне єство, свої слова присвячував «І мертвим, і живим, і ненародженим».

Наш фільм – це чотирьохсотрічна подорож хати Катерини просторами ризикованого землеробства за умов, несумісних з життям, у пошуках таємниці толоки. Толока має багато таємниць. Толока – не лише будівельний процес. Це стратегічний ресурс існування України. Цей ресурс невичерпний, він відновлюється кожного разу, коли зимовим морозним світанком виходять на кригу ставків, озер і річок чоловіки з косами й починають косити очерет, щоби вкрити цим очеретом свої майбутні хати.

Очерет, всім відомо, – це душі померлих. Хто, як не вони, зможуть захистити хату від холодних осінніх дощів, від літньої спеки?

Очерет бережно, стеблина до стеблини, везуть до нової хати, де на кроквах вже лежать жердини в очікуванні, коли до роботи візьмуться ушивальники, щоби вшити снопами очерету дах. Хати, власне, ще немає. Є лише дерев’яна конструкція. Можна було б назвати її кресленням хати, що спирається на землю й займає частину небесного простору. Але креслення малюється під лінійку, а де була лінійка, коли вибирали з трьох кривеньких акацій дві рівніші? Інших поблизу й не було.

Єдине, що тесалося під струну – сволок (центральна балка). Він робився з липи, інколи передавався від старої хати до нової, бо знайти потрібне дерево було непросто. Решту конструкції «креслили» без лінійки та циркуля: «Два пальці від сонця». Очерет вкладали так, щоби жодна краплина дощу не знайшла дороги між стеблинами. Передбачливо випускали дармовис за межі стін, аби захищав їх від зимової крижаної крупи, не давав дощам розмивати глину, зберігав малюнки-обереги. До речі, глину хазяїн копав якнайближче, щоби яма була потім ставком для гусей та качок. Залишалося підвезти до хати лозу й ліщину, аби було чим заплітати стіни й головне – зібрати толоку. Відмовитися від толоки вважалося гріхом і вимагало сповіді, каяття і спокути.

Нарешті – толока!

Все відбувалося одночасно: сусіди несли зі ставка воду, родичі заплітали стіни, товкли глину, додавали до замісу полову, солому та кізяк (для міцності), збирали всіх наявних дітей (для пустощів), жінки починали готувати вечірній «фуршет» (для настрою) і співали. Коли хата перетворювалася на величезний плетений кошик з вікнами та дверима, починали замазувати кошик глиною. Стіни підіймалися протягом дня – живіть!

Але вік української хати короткий – від війни до війни.

Швидко руйнувалася хата, але й воскресала ще швидше, бо поруч завжди була глина, очерет, горбатилася степова акація, а головне – толока!

Якось я почув ці думки уголос від брата. Ми з Юрою сиділи перед старою хатою в селі Бучак, де літом 1967 року відбувалися зйомки його фільму «Вечір напередодні Івана Купала». Протягом наступних років я залишався і досі залишаюся причарованим цією версією призначення української хати, але одна справа – версія, а інша справа – сюжет фільму. Мені (студенту) одразу захотілося перетворити версію на сюжет, але сюжет вперто не складався. Я фантазував, вигадував, шукав про толоку в літературі, у живописі, у казках – ніде нічого знайти не міг. Навіть в українських піснях, у яких є про все, про толоку – ані звуку (мораторій на спогади про толоку – ще одна її таємниця).

Дуже захотілося порушити цей мораторій, тож я продовжував свої спроби та пошуки. Не зміг знайти про толоку навіть у Тараса Шевченка, але гортаючи сторінки «Кобзаря», прочитав: «У тієї Катерини хата на помості». Подумав: Нарешті! Це, мабуть, про хату!

Виявилося – про любов. І про війну.

Далі сюжет склався сам: Продається незавершена війна. Не дорого і в хорошому стані.

В якийсь момент знадобилася допомога Івана Миколайчука (згадалася розповідь Івана про своє дитинство, яка мене свого часу вразила). Коли я почув цю розповідь, спитав, чи записана вона в Івана як сценарій, чи збирається він екранізувати цю сторінку своїх спогадів. Почув, що не записана. До екранізації не дійшло – невдовзі Іван помер.

Сценарій, що почався з розмови з братом, розшукав свій сюжет у рядках балади про Катерину, звернувся по допомогу до спогадів легендарного українського актора: Іллєнко, Шевченко, Миколайчук – у цьому трикутнику я складав сюжет фільму, а тепер продовжую шукати таємницю толоки в кіноповісті «ТОЛОКА. КРАЄВИД З ВІКНА ХАТИ».

Була ще одна важлива грань – добровольці та волонтери АТО, до яких я їздив протягом 2014–2016 років, показував «ТойХтоПройШовКрізьВогонь» у бліндажах, на блокпостах і просто неба. Возив з собою також фрагменти незавершеної «Толоки». Показував, коментував, слухав.

Поступово силуети дійових осіб почали виростати до неочікуваних масштабів, пропонувати мені свої міфи, символи, забобони. Один із персонажів став батьком дванадцятьох синів, інший (божевільний) почав виписувати божевільним довідки, що лікували краще за пігулки, хтось полював на кульову блискавку, хтось тікав від неї, хтось попереджав учасників драми про наслідки, раз по раз розповідаючи казку про Катерину, хтось порушував Закони Запорізької Січі, хтось захищав ці Закони, хтось вбивав, хтось народжував…

Ці гіганти – герої, монстри, символічні персонажі, велетні та гноми, лихі люди, а також добрі сусіди, знайомі та незнайомі оточували Катерину в сценарії з усіх боків, а вона вперто скликала толоку за толокою – кожен виконував своє призначення.

Михайло Іллєнко,

автор кіноповісті «Толока. Краєвид з вікна хати»,

сценарист і режисер фільму «Толока»

СИМВОЛІКА, АРХЕТИПИ, МЕТАФОРИЧНИЙ, ОБРАЗНИЙ РЯД

Головним символом фільму, безумовно є толока.

У наш час на екранах було вже все. Сьогодні почути обіцянку: «Вперше на екранах!» майже нереально, але, як не дивно, не було на екранах толоки. Принаймні так, як були представлені інші людські справи, захоплення та обов’язки.

І у віршах не було толоки, і в прозі! Не було толоки в живопису. Немає толоки навіть в народних піснях! В українських піснях було про все – про любов, про війну, про розлуку, про рушник і врожай, про батьків і дітей, про козаків і про їхніх коней… а про толоку, що рятувала українців протягом віків, не було.

Толока, власне, не чекала визнання. На толоку збиралася після кожного нещастя, – хто з очеретом, хто з водою, хто з глиною… інших будівельних матеріалів в степу не знайти, – приходили, щоби перетовкти біду.

Толока просила мало – жменю глини, ковток води, жмут соломи, а гарантувала багато – шанс на продовження життя.

Вперше на екранах – толока, як генетичний код єднання і виживання нації.

Українська толока завжди перемагала біду. Жодна хата в Україні ніколи не була «с краю». Завжди у центрі громади: толока.