Читать книгу Улюблені пісні XX сторіччя - Михайло Маслій - Страница 17

Вірш Василя Симоненка

Музика Анатолія Пашкевича

Був час, коли захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: «Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…» За життя Василя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть доти, доки житиме на землі бодай один українець.

«Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго, – щиро зізнавався поет. – Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія… Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко». Надмірне самооскарження. Адже епоха така контроверсійна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Доля не зводила Симоненка спеціально для творчої праці з кимось із українських композиторів. 1965 року 27–літній Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку «Тиша і грім». Вона полонила його своєю незвичайністю, простотою форми, глибиною і своєрідним новаторством у відкритті незайманих пластів.

«Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, – зізнавався Анатолій Пашкевич. Пам’ятаю, їхав я до Києва по Дніпру «Ракетою» – тоді були дуже популярними такі річкові судна на підводних крилах… Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка і сам про себе щось наспівував, підбирав якусь мелодію, хоч нотного паперу в мене, звісно, не було під рукою, щоб записати… Коли приїхав у Київ, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він якось одразу звернув увагу і прислухався: «Що це за мелодія?» – «Оце Василеві, кажу, Симоненка, вірші. Хочу написати пісню». Він послухав – послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»

Симоненко і Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса – Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися би. І обов’язково б здружилися. Тільки жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.

8 січня 1935 року народився поет Василь Симоненко і 8 січня 2005 року помер композитор Анатолій Пашкевич… Їхня пісня «Виростеш ти, сину» стала народною, вона гордо стоїть в одному ряду з найвизначнішими українськими музичними творами XX століття. Так вдячна доля розпорядилася, що ці два вірні сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудовій мелодії. Симоненко і Пашкевич й поховані поряд – майже навпроти один одного обабіч центральної алеї черкаського кладовища.