Читать книгу Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький - Страница 10

В березні 1940 року родину Бервецького Павла Даниловича як родину «кулака”рішенням комуністичної влади було виселено в Кустанайську обл. Разом з головою сім’ї висилено дружину Розалію, а також сім’ю, сина Данила з дружиною Марією і синами Володимиром і Богданом. Це перше виселення родини з нашого села. Головою сільської Ради тоді став після приходу совєтів комуніст Буяр Павло Олексійович.

Ніхто не міг втямити, що робити, куди їхати і що брати з собою? А команда все ж постійно повторювалася"скорее собирайсь». Навіть ми, діти, розуміли, що робиться щось дуже жахливе, нас кудись хочуть везти. Сьогодні трудно собі уявити, як дорослі мали сприйняти цю страшну звістку, що їх не просто виселяють, а ще кудись вивозять, адже житло завжди було недоторканим, і ось тобі прийшли нові господарі. Справжні господарі були вкрай розгублені і не знали, що можна з собою взяти. Фактично брати було нічого. Корови чи коня з собою не візьмеш, взяли постіль (перини, подушки), хліб, сало, і більше брати нічого, грошей, по-моєму, теж не було, або було дуже мало. Ми, як завжди, живемо з дуже обмеженими можливостями.

На шум, плач і крик перш за все прибігли сусіди, вони і повідомили родину. По селу пішла страшна звістка, такого самочинства ще ніхто не бачив, прибігло багато людей, хто з жалю, хто просто з інтересу, а хто зі страху, уявляючи собі, що його те саме може чекати завтра. Всі намагалися нас якось підбадьорити, щось говорили, давали якісь поради, і всі плакали. Словом, прощалися, можливо, і назавжди. Мама розповідала, що я дуже плакав і страшно не хотів, щоб мене забирали. Я просив маму, щоб мене залишила з Ольгою. Ольгу, як члена нашої сім'ї, чомусь не забирали. Тепер я думаю, що все це було кимось продумано з перспективою посісти наше господарство. Мене дуже хотіла забрати мамина сестра Катерина, і це можна було б зробити без великих перешкод, але мама на таку жертву не погодилась. Фактично вже з рук сестри мама забрала мене. Мама, можливо, інстинктивно усвідомлювала, що з Сибіру скоро не повертаються, або зовсім не повертаються, і залишити дитину на чужі руки не наважилася. Я вважаю, що цей вчинок мами був надзвичайно похвальним. Скориставшись загальною метушнею, цьоця Рузя, Ігоря Коновського мама, все-таки втекла, а шукати її ніхто не став, скоро нас посадили на фіри і повезли на пересильний пункт в Судову Вишню, куди звозили й інших «неблагонадійних». З даного епізоду я майже нічого більше не пам’ятаю, крім окремих фрагментів вже по дорозі в поїзді, коли просив їсти, а дати не було чого. Фактично до свідомого пізнання навколишнього я прийшов вже тоді, коли ми приїхали на місце поселення.