Читать книгу Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький - Страница 5

Наприкінці 2016 року, коли вийшла в інтернеті книжка «Макунів—нарис історії рідного краю. Історія землі моїх батьків», деякі читачі, телефонували мені і ділилися своїми враженнями. Багато людей запитують, – як воно сталося що ти взявся за написання історії. Скажу чесно, що спочатку такого наміру не було. В 2013 році в державному архіві м. Львова досліджуючи церковні метричні книги, щоб написати і дослідити свій генетичний родовід, в розмові з працівниками архіву, я довідався що можна багато чого взнати про своє село. Я потроху збирав різні архівні довідки, а коли їх накопилось багато прийшла ідея все зібрати до купки і вийшла маленька книжка.

Матеріали про історичні події 30—60 років 20 століття вдалося дослідити після революції гідності в наслідок якої був прийнятий Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років» від 9 квітня 2015 року.

Мною рухало лише одне почуття взнати правду про історичні події в рідному селі і донести їх до Вас, читачів цієї книжки. Мною не керувала ні злоба, ні інші будь які упередження. Я зовсім нічого не знав про ці історичні часи, поки не побував в архівах СБУ і МВС, державних архівах. В основі цієї книжки лежать факти взяті з архівних документів, як що є думки чи покази людей то так і написано. В деяких главах використані матеріали книг, які приведені в розділі “ Використані джерела.» З багатьма людьми я зустрічався особисто, щоб записати їх розповіді чи спогади про їхні родини.

Серед них був Буяр Павло Дмитрович 1947 р.н.,якого разом з сім’єю його батька 1.06.1950 рокубуло виселено комуністичним режимом у Красноярську обл. Росії. Сім’я була виселена без права на повернення та з конфіскацією майна. Пан Павло запропонував мені зустрітися і обговорити цю тему. Скоро така зустріч відбулася в його тітки Віри (1930р.н.),здому Гринчук Федора, с. Берці. Ми зустрілися 24 грудня 2016 року, в смт. Рудно, у день Святого Вечора в римо- католиків. На дворі падав гарний сніг, ми пили запашну каву, яку приготувала літня вже, але турботлива господиня, читали і собі і їй книжку. Тривала тепла розмова, спогади. Тоді в цій розмові виникла пропозиція написати другу частину історії: «Макунів. Спогади очевидців», де необхідно розмістити історичні розповіді – спогади про родини, наші традиції, релігійні, народні, сімейні, про особистості, а також розмістити історичні фотографії. Ми дійшли згоди, щоце оживить книжку, вона стане ближчою до читача, до людей.

Пан Павло познайомив мене з Рокицькою Галиною Євгенівною. Сім’я її батька походить з села Шишоровичі, а бабця, татова мама з Макунева з родини Буяр. Батько їй залишив спогади про нелегкі післявоєнні роки, про виселення їхньої сім’ї і про брата члена ОУН-УПА Рокицького Івана. Галина Євгенівна їх доопрацювала і передала для друку. Це додало і менінових сил, яківжебуливичерпаніроботою над першоючастиною.

В середині червня 2017 року я зустрівся, після трьохрічного спілкування по телефону з Бервецьким Володимиром Даниловичем (1935р.н.), який передав мені до книжки багато сторінок спогадів про свою родину. А літом 2018 року я знову зустрівся з паном Володимиром на яку він мені приніcще купку листочків надрукованих на друкарській машинці про життя своєї сім’ї. Спогади пана Володимира розповідають про життя трьох поколінь його родини: діда Павла, батька пана Володимира і його з братами. Червоний каток визволителів добре пройшовся по жителях Галичини, а по родині пана Володимира він проїхав два рази. Перший раз в 1940 році коли сім’ю діда виселили в Кустанайські степи, як куркульську сімю. Туди без суда і слідства було вивезено: діда Павла, бабцю Рузю, тата Данила, маму Марію, брата Богдана і звичайно Володимира. Там померає дід Павло. Не проживши там і року родина відчуваючи подих війни, втікає до дому. Починається війна з німцями, тут не на живесься. Після закінчення війни, новий прихід визволителів, як народ казав «других москалів”бо перші прийшли в 1939 році і їх пішли. А другі прийшли більше, як на пів століття. І знову каток репресій не минає родину Бервецького Володимира. Засуджують батька, а потім і маму до 10 років тюрми. Майно кофісковують, житло також, троє дітей залишаються, безбатченками і безхатьками і це в гуманній комуністичній державі, так вони себе називали. Комуністична теранія ламала все на своєму шляху. Вчитаймося в розповідь пана Володимира і ми зрозуміємо весь трагізм життя нашого народу в середині 20 століття.

22 липня 2017 року дякуючи Іваницькій Розалії Андріївні, відбулася зустріч з представниками родини Слюсарчика Василя Івановича, яка також буларепресована в 50 роках. Зустріч проходила в родинному будиночку Слюсарчика Григорія що на вулиці Луговій, перед Рясне-1. Зараз там проживають діти Григорія Ігор і Дарія з сім’ями. Вцей час в гостях у них також були: тітка Оля, що зараз проживає в місті Пустомити і її племінниця Ганна Гречкосій з Оброшино. Ми гарно спілкувалися. Переважно Ольга Василівна згадувала про батьківськусім’ю, про виселення в Сибір, про життя там і повернення до дому. Її доповнювали спогадами Дарія Григорівна і Ганна Павлівна. Пані Ольга і Ганна пообіцяли своїспогади викласти на папері і менше ніж через рік я отримав їхній рукопис, який увійде до книжки. Ще пані Ганна дала сімейні фотографії, щоб поділитися з молодими істориками, які досліджують історію Галичини з організації «Локальна історія.»

В лютому 2019 року Ганна Гречкосій, мама якої Слюсарчик Наталя дає мені телефон до Балабух Богдана Івановича, сім’я їхня також була виселина в Красноярський край Сибіру. Після телефонної розмови ми договорись про зустріч. І 10 березня я був в гостях у пана Балабуха, щопроживає у Львові в районі вулиці Окружної. У нас вібулась зацікавлена, змістовна розмова. Ми обмінялися деякими історичними матеріалами. Пан Богдан наддав мені історичні фото з життя його родини першої половини двадцятого століття. Спогади пана Богдана і його брата Володимира також увійдуть до нашої спільної історії нашої малої батьківщини. З паном Богданом в нас зав’язався дружній взаємно інтересний діалог, повязаний з інтересом до нашої історії, яка переплетена з історією наших сімей. Я кілька разів знову відвідав архіви м. Львова, а пан Богдан неодин раз відвідував родини його матері і батька, які проживають в с. Макуневі і с. Градівка (Гошани) з відки кожен раз привозив нові і нові історичні матеріали і інформацію. Фотографія ми які він роздобув в родинах ми ділились з редакцією журналу «Локальна історія», які вони використають в своїх працях. В такій співпраці всі мали певний зиск родина пана Богдана краще взнала історію своєї родини, а ми отримали цікаві історичні матеріали. В свої 82 роки пан Богдан веде активнее життя, одного разу поділився зімною насінням шести видів квітки мальви (це і однорічні і дворічні рослини різних кольорів), яку сам вирощує на своєму подвір’ї, а в часи свята Миколая подарував мені ікони, які за унікальною технологією виготовляє він з братом Володимиром і дітьми. За що йому велике спасибі.

17 березня відбулася ще одна зустріч. На цей раз з Кутним Григорієм з Шишорович, а його батько походить з Макунева, недалекий мій сусід. Його сім’я також булла репресована комуністами. Але співпраця моя з паном Григорієм не вийшла, так само як з деякими іншими родинами. І це їхній вибір і їхнє право.

З Орисею Закопець (Гнідюк) ми познайомилися в соцмережі «однокласники», а з 2016 року спілкуємося в «фейсбуці» і по телефону. Орися є внучкою Буяр Івана Григоровича і Марії Іванівної. Родина Буяр булла виселена в Іркутську область. Її мама Наталя познайомилася з татом Орисі, Гнідюк… на засланні в Іркутській області Росії. Батько родом з Волині, була активним участником ОУН- УПА. Орися вжедовгий час очолюєтоваристворепресованих, якіперебували на спецпоселенні в Іркутськійобласті.

Щовийшлосудити Вам- читачам книги.

Ця книжка піднімає з забуття імена чесних, добрих людей – наших земляків, які в данийвідрізокісторичного часу проявили людськугідність і паріотизм, булипоряднимилюдьми і вірнимизаповітам Бога.

Ми українціпереважнодумаємо «Нам треба лихо перебути…» А треба просто робити свою справу, робити на високомурівні, щоб до неїприєднувалися люди, а не просто бити себе в груди й кричати, що на нас тиснуть, нам недають. Скількиможнаскиглити і плакатися. Потрібновипростати хребти, відродити душі і дух і стати народом. Меншедумати про себе в справі, більше про справу в якійти є, до якоїтипричетний. Не потрібнобоятисяпоступитисямісцем молодим, розумнішим, енергійним. Укожну справу необхідновливатимолодуенергійну кров тоді, буде результат і успіх. Поліпшити свою долю ми зможемо лиш в середовищі, утвореного із свіжого повітря мільйонів та мільярдів зроблених корисних справ. І ми повинні готувати до цього своїх дітей і онуків. Тому у дитинстві діти мають засвоїти складні уроки обов’язок, побожність, мужність, самодостатність, важливість власної думки, відмову від психології покірності.

Сподіватися що хтось зробить щось добре для ваших дітей, не варто. Історичний досвід свідчить, що цей принцип не працює. Не потрібно чекати на хазяїна, який би нами попихав і роздавав накази. Дітям потрібно дозволити взяти на себе відповідальність і відігравати важливу роль в житті суспільства, тоді вони досягнуть вагомих результатів. Наші діти – це окремі особистості, вони мають отримувати правильне виховання у неповторних умовах своєї власної сім’ї, яке зформує велику надію на те, що будь-яких цілей можна досягти, спираючись на свої особисті знання, довіряючи своїй інтуїції.

Маючи глибоку потребу в тому, щоб мати особистий успішний досвід в чому – небудь. Мрія – це успіх! І процес досягнення цього успіху, має більше значення, ніж сам успіх. Істинний сенс життя в тому, щоб “ зростав ваш сад, а не банківський рахунок.»

Багато читачів запитують: “ А що з того ти будеш мати? ” А що має бджола – як кажуть люди – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що нас мають і годують? Що питаюся? Так уже Бог дав і так мусить бути! Хтось і цю роботу мав зробити.

Памятаючи слова Григорія Сковороди, який писав:” Минуле – це фундамент сьогоднішнього дня і будівля нашого сьогодення ніколи не стоятиме, коли не буде міцний фундамент. Отже, повертаймо пам’ять народові, фундамент головної суті людської цивілізації.»

Перефразовуючи письменника-романіста Уласа Самчука скажу наступне, я пишу історію свого села не тому, що я історик, а тому що відчуваю обов’язок перед своїми земляками і роблю це так як можу, як розумію, виходячи з тих умов і інформаційної бази яку маю, хочу і сам усвідомити життя цієї чи іншо їєпохи, життя певних особистостей, хотілося щоб не затерлися їх стопи на цій землі, щоб не розвіявся їх дух в часі і просторі.

Михайло Бервецький.