Читать книгу Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький - Страница 13

Сьогодні можна тільки приємно усміхнутися з тих чудових батьків-ських планів. Скоро почалася війна, і всі батьківські плани рухнули. Татові тоді виповнилося лише 33 роки. Всі знали, що в Європі йде війна, і мабуть думали, що вона їх не зачепить, або надіялися на краще. Була і така думка, що німці виженуть москалів, і народ знову заживе по-старому, але з німецькими порядками, щось подібно, як живе Австрія. Правда, селяни по-своєму готувалися до війни закуповували: сіль, сірники, мило.

Війна таки прийшла і на нашу територію, через наше село вона пройшла незамітно, село розташоване далеко від центральних транс-портних магістралей, якщо їх так можна назвати, адже доріг фактично не було. Селяни не бачили і не чули жодних боїв. Ввечері ще проходили якісь війська радянської армії, а вранці в село вже приїхали німецькі військові. Вони приїхали на мотоциклах, і зустріч їм влаштували тільки діти. Діти першими побігли дивитися на німців, а ще більше на мотоцикли. Для нас це було великим відкриттям, адже ніхто з сільських дітей ще не бачив такої техніки. Дорослі чекали, що буде далі, ніхто не знав, як будуть вести себе німці. Німецькі вояки вели себе спокійно, трохи покружляли по селу і поїхали. При зустрічі навіть давали дітям цукерки, а коли ми бігли за мотоциклами, то вони кидали нам цукерки на землю і страшно сміялися, як ми їх збирали і їли. Ми підіймали їх з пилюки, а цукерки були без обгорток, і це їх дуже забавляло. Німці поїхали, не входячи з ніким в контакт, вони просто переконалися, що немає в селі військ противника.

А тим часом в селі встановлювали новий окупаційний режим. В село приїхали представники влади, зібрали людей і оголосили, що їм потрібно обрати сільського голову (старосту, віта). Так, я не помиляюся, саме обрати, а не призначити, – ніби демократично. Я незнаю хто пропонував на цю посаду тата, але саме його вибрали старостою села. Можливо, кандидатура тата була найбільш привабливою, адже він недавно втік з Сибіру і мусів ненавидіти попередній режим і, відповідно, в тата був певний авторитет серед селян. Можливо, його просто підставили. Як би там не було, тато не зумів, а може не хотів викручуватися з цієї ситуації, і пізніше це мало вирішальне значення в його подальшій долі і долі його сім’ї вже після війни. (За німецької окупації німці старостами (солтисом) сіл ставили когось з заможних господарів. Таких в кожному селі було кільканадцять. Німцям нічого не вартувало в будь-який час поміняти того чи іншого керівника села чи міста, при потребі. Чому вибір німців випав на молодого ще тоді господаря (мав менше 35 років)?Мабуть, правильно згадує пан Володимир, основним було те, що сім’я Бервецького була вивезена в Сибір комуністичним режимом, і це зіграло основну роль у мотивацї німецької влади. Заступником став Кутний Микола Іванович (1903р.н.), секретарем – Бенцак Василь Стефанович (1901р.н.). Після закінчення війни і зприходом до влади комуністів всі були засуджені до 10 років тюрми і 5 років виселки. Кутний М. І. помер в тюрмі, залишилася дружина Марія і діти: Катерина, Іван, Федір і Ярослав.). Судячи з усього, батько не був служакою, – як міг, так допомагав і оберігав односельчан. Тато навіть не помстився тим, хто запроторив його в Казахстан. Якось тато розповідав, що вони підходили до нього, а це були Буяр Павло і Базилічок, і просили пробачення. Тато повірив в їх розкаяння, хоча вони і дальше збирали компрометуючі матеріали на односельчан, а коли прийшов час, використали їх. Мені достовірно відомо, що саме за їхніми доносами був засуджений Венгер Петро. Тато за службу за часів німецької окупації відсидів 10 років тюрми. Зі всього видно, і тато сам розповідав, що не служив німцям вірою і правдою, за що німці не раз його били і сажали в тюрму. Я сам бачив, як приїхали два німці і вимагали пояснень, чому тато не організував транспорту на вивіз лісу. Тато виправдовувався, що коні кволі і немає фуражу. Коли це було перекладено німцям, то один з них вдарив тата по обличчю, а перекладач татові сказав, що він не мав права не послухатися. Був і більш серйозний випадок, коли батько самовільно роздав людям посівний матеріал, а вони його з’їли ще до посівної. За таке самоуправство тато міг серйозно постраждати. Тай таки посадили тата на два тижні в тюрму, а потім випустили. Одного разу якимось чином тато дізнався що в селі буде облава, і людей насильно будуть забирати в Німеччину на роботи. Тато через вірних людей попередив про це молодь села, і ті, хто в цей час сховався, уникнули насильного вивезення, а хто ні, всіх забрали. В нас в селі було п’ять жидівських родин, а коли німці почали забирати в гето, то всі євреї з села виїхали. Одній жидівській дівчині, яка мала ім’я Ципра, наша Оля дала свою кін карту (посвідчення), завдяки якій вона зуміла дістатися аж до Америки. Ципра проживаючи в Америці, постійно листувалася з Ольгою, запрошувала в гості і дякувала їй. Ольга один раз скористалася запрошенням і гостювала в неї. Одного разу я особисто бачив приїзд бандерівців у село під час німецької окупації. В село їх заїхало дуже багато, не менше сотні. Опікувався ними Крукеницький Федір, який був станичним УПА в нашому селі. Була, мабуть, якась нарада. Обідали в нашому саду. Під вечір всі роз’їхалися. Час проходив скоро. Війна продовжувалася цілих 1414 дні. Потрібно сказати, що в нашому селі німці поводилися нормально, в Німеччину забрали бажаючих (і такі були), або тих, що не захотіли ховатися підчас облав. Так одним з добровольців був мій двоюрідний брат Теофіль (син батькової найстаршої сестри Парані, що була замужем за Гринчуком Федором). (Родина Гринчука Федора Григоровича була заможньою, проживала на хуторі Берці. У Федора було два брати Василь і Ілля, в яких були свої сім’ї, в народі казали на них – Мельники, мабуть колись хтось з батьківпрацював мельником. У Федора і Параскевіїбулоп’ятеродітей. Син Мирослав одружився з СавіцькоюМарієюФедорівною і проживав разом з батьком до війни, а потім у Львові. Дочка Наталя вийшлазаміж за БуяраДмитра Павловича, проживали на Завадівці, буливиселені в Сибір, післяповернення проживали в смт. Брюховичібіля Львова. СинТеофілмавосвіту 6 класів іще з дитинствамавнахил до кулінарії. Під час німецькоїокупаціїбуввивезений до Німечини як остербайтер, де працював старшим поваром в приватному готелі. Через іциндент (бійку) з господарем готелю попав в концтабір де перебував до приходу радянськихвійськ в Німечину. При йогозвільненнірадянськекерівництво дало йому зразу воєнну форму, і він став служитив червонійармії. Післязавершеннявійни проживав з сім’єю в місті Рудки, працювавшефповаром в ресторані. Син Зеновій, маючи освіту 8 класів, вчителював в селі Голодівка. Одружився з Балабух Катериною Миколаївною. Сїм’я проживала у Львові, мали трьох дітей. Дочка Віра була одружена з Фариною Петром Михайловичем родом з Магерівського району. У них було двоє дітей: дочка Ярослава і син Ігор. Під час німецької окупації, в час, коли віта села тримали німці під арештом, а це було кілька місяців, Гринчук Федір за примусу влади тимчасово виконував обов’язки старости села. За це був засуджений комуністичною владою після війни на 10 років тюрми і 5 років заслання. Був звільнений за хорошу поведінку і виконання норм, умовно достроково. Це сталося після смерті Сталіна. Ще одна татова сестра Ліля була замужем за Базелюком Іваном, проживали на Загреблі. В них було 5 дітей: Іван, Анатолій, Розалія, Ганна і Нестор). Гринчуки згадує пан Володимир часто приходили до нас в гості, цьоця Параня до мами, а внуки до бабусі. А особливі зустрічі були на храмовий празник, на святого Даниїла, адже батько мав ім’я Данило. Це були щирі родинні теплі стосунки.

Знову комуністи або «другі москалі»

Війна тривала, час плинув скоро, але якось пішли чутки, що німці почали відступати. Ці чутки стали набирати реального змісту, і мудрі люди стали думати, як уникнути повторної зустрічі з визволителями зі сходу. Люди розуміли, що з їх приходом добра небуде, будуть арешти, тюрми і розстріли. В тата з’явився план заздалегідь виїхати на Захід через Сянок, Польщу і дальше. Він до цього почав готуватися. Бабуся Марія мала залишитися з дочкою вдома. Але мама чомусь категорично заперечила, боялася чужих країв і думала, що все минеться. Значно пізніше мама про це дуже шкодувала. І ми чекали, що буде з новим приходом більшовиків. Нас знову визволили. Фронт пішов на захід, а в селі знову почала встановлюватися радянська комуністична влада. Ожили ті, хто чекав її, а інші задумались, що буде з ними. Влада почала з того, що всіх неблагонадійних без суду і слідства запроторили в тюрми, або цілими сім’ями вивозили в Сибір на поселення. Все робилося з доносу і не тільки. Вже за часів незалежної України всім стало відомо, що був виданий наказ за підписами Берії і Жукова, згідно з яким всі жителі Західної України мали бути депортовані на Північні простори Росії. Але Україна – це не Чечня і не кримські татари, тут влада зустріла страшенний опір з боку визвольноїармії УПА, яка і вчас війни активно діяла на Західній Україні і не дозволяла здійснювати хворі замисли владних структур – депортацію цілого народу. З приходом комуністичної влади в наше село, тато вирішив на деякий час виїхати з села, щоб вивчити поведінку влади збоку. Мав ще маленьку надію, що його не будуть чіпати, бо нікому ніби не робив шкоди за часів свого керівництва селом. Яка була наївність, адже вже сам факт співпраці з німцями – це вже кримінал. Арештували тата 21 лютого 1945 року. Слідчі дії проводилися в Судовій Вишні. А 26 жовтня Дрогобицький військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав після виходу з неволі.

Після арешту тата ми залишилися одні без жодної опіки, на мамині руки залишилася стара бабця і троє неповнолітніх дітей, і вся господарка. Богдану тоді виповнилося 15 років, і він сміло взявся за господарські обов’язки. Догляд за кіньми він взяв на себе, я пас корови. Скоро потрібно було їхати в поле орати і засівати озимину, а ця праця була не підсилу Богдану. Я йому помагав погоничем, та нічого путнього у нас не виходило. Ми скоро замучувалися, коні нас не слухалися, Богдану було тяжко орудувати плугом, бо був ще замолодим. Тоді мама домовилася з одним з сусідів, що він буде користуватися нашими кіньми і за це буде обробляти і наше поле. Держава пообкладала селян такими податками, що ледве і то не всі справлялися виконати їх. Селян, які не справлялися зі сплатою податку, оголошували саботажниками, тобто тими, що навмисно не хочуть виконувати державні замовлення. Таких віддавали під суд, а майно конфісковували. Все робилося, щоб примусити селян добровільно відмовитися від індивідуального господарства і переходити до колек-тивного, тобто до колгоспного ладу. Наші люди не знали, що таке колгосп, але відчували, що приходить біда.

В 1947 році померла татова мама. В 1948 році в районі розпочалася примусово-добровільна колективізація, в кожному селі уповноважені з району разом з місцевою владою організовували колгоспи. Організація колгоспу проходила таким чином, що в сільську раду викликали по 5—6 чоловік, розповідали, що таке колгосп, і примушували в добровільному порядку писати заяви на вступ. Люди категорично відмовлялися, тому що знали, що на наступний день все рухоме і нерухоме майно потрібно буде передати до колгоспу. Для селянина, який все життя привик трудитися на своїй землі, це було щось неймовірне. Крім того, для тих нещасних селян була і серйозніша небезпека – бандерівці розповсюдили листівки, де було сказано, що хто перший подасть заяву про вступ до колгоспу, буде повішаний. Люди були в безвихідному становищі. Для мами неможливо було віддати державі накладений на маму податок, і мама змушена була відмовитися від землі. Але владі і цього було мало. Маму закликали до сільради і сказали написати зaяву на вступ до колгоспу, інакше посадять за невиконання плану з податків. Незважаючи нате, що люди трудилися як бджілки, щоб виконати план з податків, цього було мало тій державі, щороку план збільшували. Податок був як грошима, так і натуральними продуктами. Хто не виконував план, оголошували саботажником, тобто таким, що навмисно не хоче виконувати державне замовлення, і таких віддавали під суд. Мама відмовилися писати заяву, а влада, в свою чергу, виконала свою обіцянку. Була порушена кримінальна справа, і в січні 1949 року маму було засуджено на десять років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадських прав з конфіскацією всього майна в дохід держави, хоча залишалися троє неповнолітніх дітей. На цьому судилищі я був теж, після суду маму забрали конвоїри. З ким і як я добирався додому, не пам’ятаю. Про дітей гуманна комуністична влада забула. Після суду над мамою в селі вже ніхто не хотів боротися проти влади і їхніх планів. Весною цьогож року було створено колгосп, і селяни везли мовчки все майно і все, що було потрібне для обробітку землі і колгоспної господарки, вели на ферму худобу. Всі селяни, які мали більше двох корів і коней, мали здати до колективного стада, яке оформляли як колгоспне майно. Певний період люди самі ходили годувати своїх корів і коней, можливо, думали, що якось повернуть. Свиней не забирали, накладали податок на сім’ю 50 кг. м’яса на рік. Для кожної сім’ї залишали по 25 арів землі, решту забирали до колгоспу. Люди жили бідно.

Але я знову повертаюся до життя нашої сім’ї. Отже, після засудження мами, ми, діти, залишилися самі, Богдану було 16, мені – 13, а Павлу – 8 років. При живих батьках ми стали круглими сиротами. Навіть малим дітям надзвичайно важко змиритися з тим, що так несподівано безвинно їхнє життя змінилося. Ми не мали права жити там, де народилися і росли. Фактично ми були позбавлені всього того, що так необхідно дітям. І ми це відчували своїм дитячим розумом. Але вдіяти нічого не могли, і зовсім справедливо сам себе питали: чому і за що? При цьому ми кожен день бачили тих підлих людей, які допомогли щоб нашу сім’ю вивезли в Сибір, а потім просили в тата прощення, за свою підлість, тепер знову проявили свою ницість і бездушність, безсердечність. Тато відбував покарання в якомусь концтаборі республіки Комі, маму посадили в тюрму, а ми залишилися одні, і про наше існування не згадали ні судові, ні місцеві органи влади, хоча це був їхній обов’язок. Про наше існування забула і гуманна радянська школа. Ми залишилися одні і чекали, що скажуть родичі. І дійсно, скоро нам прийшли на допомогу, мене забрала тітка Рузя, татова рідна сестра, і я був цьому радий, до мене гарно ставилися в її сім’ї. Павла забрала мамина старша сестра Ганна. Робила вона це без всякого бажання. Павло ще був малим, а в цьоці було в хаті своїх четверо дітей, старший ще вчився в Самборі, надворі була економічна скрута. Богдан поки що залишався в нашої сусідки, родички Бервецької Марії, жінки татового двоюрідного брата. Ми попрощалися, як діти, і розійшлися. Я відходив аж на третє село. І з жалем я покидав своїх товаришів і чомусь усвідомлював, що моє дитинство на цьому закінчилося. Та в цьоці мені було добре, вона робила все, щоб я заспокоївся і забув про те, що відбулося.

Приблизно через рік Богдану запропонували роботу бухгалтера в колгоспі, мабуть тому, що кадрів відповідних в нової влади не вистарчало. Богдан на цей час закінчив середню школу в Судовій Вишні. До цього він зумів продати наш ліс. Коли влада опам’яталася, то ліс вже встигли вирубати і вивезти. На нашій хаті влада організувала початкову школу. А через де який час хату нашу розібрали, щоб побудувати будинок для вчителя комуніста Фрика Стефана Івановича. Богдан хотів нас забрати додому, та не було куди, спочатку він взяв мене. Ми жили в Бервецької Марії? про яку я вже згадував. В неї було своїх троє дітей, жила, як і більшість, бідно, але надіялась на допомогу Богдана, який працював в колгоспі. Ця допомога була мінімальна. В основному привозив трохи зерна, щоб можна було змолоти на жорнах на муку і щось з того зварити і тим задурити голод. Пізніше Богдан забрав до нас і Павла. В одній кімнаті нас було шестеро, спали на бамбетлі, п’єці і на ліжку, зараз дивуюся, як ми там поміщалися. Богдан вечорами дозволяв собі ходити на кавалєрку, в нього з’явилися гроші і, звичайно, дівчата. Оскільки Богдан вважався в керівництві колгоспу, йому для захисту дали зброю (пістолет). З наступного року я пішов у школу у свому селі. Богдан несподівано для нас одружився, він був вже самостійним і нашим утримувачем, і сам все вирішував. Дружиною була вчителька Нюся Гнатівна, яка приїхала з братом з Черкаської області. Брат її вчився в технікумі.

(Про дружину брата Богдана пан Володимир говорить мало, каже що Богдан звав її Нюся, а ми кликали Гнатівна. І більше нічого, трохи дивно, хоча би тому, що після повернення мами з тюрми, і пан Володимир, і брат Павло, і мама, тобто вся сім’я, жили на квартирі невістки, разом з невісткою. Пану Володимирубуло 15 років, а коли братовапомагала стати Володимирувчителемфізкультури, то всі 17. Я особисто поцікавився в земляків про неї. І вони пам’ятають, що це була Галущенко Олександра, займала посаду директора школи і, звичайно, була комуністкою).

Потрібно сказати, що шлюб був невдалим і пізніше розпався. В 1952 році жінок, які були засуджені і мали малолітніх дітей, умовно достроково звільняли, та чи всіх? Мама повернулася без найменших засобів для існування, розгублена, морально знищена, безпорадна, але щаслива що повернулася до своїх дітей, до рідного села, але без хати. Ми деякий час жили в невістки. Богдан просив маму гарно ставитися до невістки і поважати її. В 1953 році Богдана забрали до війська, а невістка перейшла на роботу в село Твіржа. Ми зі згоди влади пішли жити на вільну хату, яку залишили виселенці (а їх в селі було немало). Мама змушена була йти працювати до колгоспу, працювали за трудодень, щоб в кінці року щось отримати на цей трудодень. Всі в селі зрозуміли, – щоб якось вижити в цей час, потрібно красти. Щоб якось виживати, мама пізніше пішла працювати наважку роботу, ручне виробництво цегли, яку використовували для будівництва тваринницьких приміщень. Згодом за допомоги брата Миколи мама купила корову. Нам дали трохи городу для підсобного господарства. Влітку я мав заготовляти сіно на зиму для корови. Колгосп дав людям сінокоси, але за п’яту копицю сіна, що означало чотири до колгоспу а п’яту додому. Я закінчував 10 клас. Прийшло повідомлення від тата, що він чекає звільнення. Ми також з нетерпінням чекали його повернення. Ми все ще бідували, до школи ходили босоніж. Влітку я підробляв на жнивах, помічником комбайнера. Пізніше я влаштувався на роботу в МТС вагарем на час жнив, за що заробив 60 рублів. Ще до початку навчального року я поїхав до Львова і на зароблені гроші купив собі шинель учня фабрично-заводського навчання за 25 руб., чорний костюм за 24 руб. і, звичайно, чорну шапку за 3 руб. Це була перша моя одіж, придбана за власні гроші. Мама була задоволена моєю покупкою, а для повного щастя ще купила мені парусинові туфлі за 3,50 руб. Це були полотняні туфлі, носочки і задники із замінника, а підошва з пористої гуми. Павло ходив в черевиках на дерев’яній підошві. В такому взутті було надзвичайно трудно ходити, але люди ходили. Іншого виходу просто не було, злидні робили свою справу. Найбільше нам помагав вижити в цій скруті мамин брат Микола. Він був у стрибках і, використовуючи своє становище, помагав і сіном для корови, і паливом для хати, і харчами. А ще, бувало, я приходив до колгоспної комори, де комірником був Буяр Петро, і коли нікого не було, він насипав мені в мішок до 10 кг пшениці, і я так, щоб ніхто не бачив, ніс додому, мама змолола на жорнах, і ми мали трохи чим перебити злидні. Після закінчення школи, з допомогою братови, яка на той час вже проживала і працювала в селі Твіржа, мені райвно дало роботу вчителя фізкультури в сусідньому селі Дидятичі, це було в вересні, а вже в листопаді повернувся з армії вчитель цієї школи, і я змушений був звільнити йому місце. Мені запропонували роботу в іншому селі, але це було далеко від дому, і я з цієї причини відмовився. Це був 1954 рік. Скоро нам знову довелось шукати нове помешкання, тому що із заслання повернулася жінка з дитиною, в хаті якої ми проживали. Надзвичайно гостро стало питання, куди іти жити. І що ви думаєте, всі родичі раптом відвернулися від нас, родини не стало. Кожен розповідав про свою біду і проблеми і не хотів розуміти чужу біду. Після того, як наша родина нам відмовила, нас прихистила родина Каламуняка Михайла. Пам’ятаю, як мама плакала від образи, від безпорадності і страшно не хотіла йти жити до чужих людей. Це був встид не нам, а близьким і дальшим родичам, яких в селі було немало. А незадовго ми перейшли на вільну хату колишнього нашого сусіда Колодія Павла (в народі Гоць), який в цей час виїхав з сім’єю на проживання до Рудок. В цій хаті ми прожили до переїзду до Львова.