Читать книгу Мій рідний Макунів. 2-ге видання - Михайло Іванович Бервецький - Страница 9

Як і коли прибули наші предки в село Макунів, ніхто з родини не знає. Окремі розповіді родичів, похилих людей не дають чіткого уявлення-відповіді на це питання. Воно закінчується вже на прадідові, якого чомусь теж ніхто не пам’ятає. З цього приводу я неодноразово розпитував тата: чи пам’ятає він своїх предків, хоча б бабу чи діда. Було дуже дивно, що, крім тата з мамою, він нікого з предків не знає. І ніхто з родини того теж не знав. Таке враження, що дід разом з іншими переселенцями переселився в с. Макунів один без сім'ї, але з великим земельним наділом—приблизно 10 га землі і 3 га лісу. Коли і хто йому давчиподарував, а можливо передав у спадок це багатство, того ніхто не знає.

Далі ми дізнаємося, що дід жениться на молодій і досить багатій п’ятнадцятирічні дівчині Розалії з сусіднього села Купновичі. Фактично з цього часу і почався наш рід Бервецьких.

Правда, дещо пізніше я дізнався, що разом з дідом в село переселилась і його рідна сестра. Вона жила разом з чоловіком, дітей у них не було. Кажуть, що вони були досить багатими. Їх величали Геліксевичі. Якось я з татом був на їхньому подвір’ї, смутно їх запам’ятав. Пригадую, що в них було багато вуликів з бджолами. Все пов’язано з подіями, які відбувалися в той час на теренах Галичини, і саме про них згадує літопис ще у 1368 році, де окремо виділяється м. Вишня як культурно-просвітницький центр, де народився, жив і творив видатний філософ, письменник Іван Вишенський. Місто СудоваВишня стало в ті часи культурним і ремісничим центром. Сьогодні СудоваВишня існує в межах Мостиського району Львівської області. Події, які відбувалися в Галичині в 14 ст., мали негативний наслідок для нашого краю. Це була запекла боротьба між Галицькими боярами і польським королем Казимиром за галицьку землю. Відомо, що внаслідок цієї боротьби галицькі землі були надовго захоплені польськими феодалами, а народ Західної України був поневолений і попав в повну залежність від поляків. Поляки як окупанти встановлювалисвої порядки, а людей, особливо інтелігенцію, ополячували. Всі кращі галицькі землі перейшли у власність польських поміщиків, які в свою чергу виселяли з уже обжитих земель небажаних галичан на ще не освоєні землі.

З письмових джерел відомо, що село Макунів, до 1648 року Маковнів, вперше згадується в літературі в 1466 році. З тих джерел дізнаємося, що наше село знаходилось у приватній власності поміщика пана Ольшанського аж до 1848 року. Це був довгий період поневолення і знищення боярської влади на Галичині. Можливо, це і було причиною того, що в наш тоді ще необжитий край, в с. Макунів, переселилося чотири, а може і більше родин. Всі ці родини місцеві жителі стали величати Бервецькими. Я думаю, що потрібно взяти до уваги ту місцевість, звідки вони приїхали. Це було село Берлецьке Станіславської (сьогодні Івано-Франківської) області. Це підтверджують архівні дані Івано-Франківської області. Саме тоді поляки виселяли звідти на необжиті землі людей. Тому прибулих звідти в наше село людей стали величати Бервецькими. Ось така маленька, можливо, прикра історія переселенців Бервецьких. Так вони прижились в нашому селі. Працювали вміло, а тому заслужено користувались авторитетом серед селян.

З урахуванням дитячих вражень, я згадую про своє рідне село з великою теплотою, воно в моїй ще дитячій пам'яті виглядало напрочуд гарним. По- іншому не могло й бути, я в ньому народився і виріс, тут пройшло моє босоноге дитинство, шкільні і юнацькі роки, тут я виростав і мужнів.

Наше село вже за моєї пам'яті виросло до 360 дворів з населенням більше, як 2 тис. чоловік. З моїх дитячих спогадів воно було надзвичайно красиве, все потопало в зелені, звідки виднілись хіба що білі хатки. Усі садиби були обгороджені плотами з перелазами від сусіда до сусіда. Краса нашого села набувала особливого забарвлення весною, коли довкола все зеленіло, всі готувались до Великодніх свят. Господині білили хати, господарі приводили до порядку подвір’я, сад, а діти, як годиться, були напохваті, і з великим нетерпінням чекали Пасхи. Перед святами обов’язково проводилась і громадська толока, основне завдання якої полягало в тому, щоб привести до порядку дороги, церкву і школу, для селян це був святий обов’язок.

Наше село не мало вулиць, крім центральної. Розташовувалось окремими забудовами по 30—50 хат і обов’язково зі своєю назвою, що відповідала їхньому географічному положенню—ландшафту. На центральній садибі були розташовані церква, школа, читальня-клуб і корчма-магазин. Гордістю наших односельчан була школа, збудована в 1937 році за їхні власні кошти. Школа на той час була одна з найкращих в районі, цегляна, двоповерхова з перспективою на майбутнє. Саме в цій школі я провчився цілих десять років і дечого навчився. З цього приводу я хочу згадати цікавий факт: землю під забудову школи, на прохання односельчан, на пільгових умовах продав мій дід Павло. Місце для школи було підібрано зі смаком, в самому центрі села. Вона і сьогодні стоїть і працює (2010р.), але як восьмирічка.

Сьогодні село постаріло, немає молоді, немає дітей. Фактично село стало неперспективним. Молодь виїхала в місто, а старші люди немічні і беззахисні, все ще надіються на краще. Але кращого скоро не буде, його загальмував комуністичний шлях розвитку – колгоспи, а там, де панує комуністичний лад, люди живуть дуже бідно. Прикладів дуже багато. Це Куба, В’єтнам, Північна Корея і т. п. Ще в шістдесятих роках почався великий відхід селянської молоді до міста. Нарешті всі колгоспники отримали паспорти і свобідний вихід з колгоспу. Це не був жест доброї волі «мудрої» політики партії чи уряду. Ні, це була вимушена міра, тому що на заводах і фабриках не вистачало робочих рук, почався розвиток промисловості. Тільки за перші роки, а точніше станом на 01.01.64 р. кількість населення в с. Макуневі зменшилась на 800 чол., тобто на 327 дворів залишилось менше 1200чол. А відхід продовжувався.

Але повернімось до спогадів, до старих часів. Як я вже згадував, наше село розбудовувалось без всякого плану, на окремих земельних масивах, і кожен з них мав свою назву. Таким чином, від центральної садиби йшли назви забудов: Гори, Доли, Яворівщина, Загребля, Завадівка і Бояри. Село ще мало два хутори—Берці і Парцеляція, де теж жила наша родина. На Боярах поселилися і наші предки. Мені здається, що саме ця околиця заселялась в ті далекі часи переселенцями. Дані говорять про те, що в село переселились не тільки родини Бервецьких, а і Крукеницьких, Базеляків, а може, були ще й інші. На мою думку, ця околиця була вибрана для проживання не випадково, вона була найбільш сприятливою для ведення сільського господарства, знаходилась на пагорбі, вся сонячна, а поруч поля і велике громадське пасовище, яке чомусь називали Залісок. Можна тільки здогадуватись, що Бояри виникли на місці якогось лісочку, а тому і назва Залісок. Фактично с. Макунів було оточене лісами з усіх боків. Ні один сільський масив такого пасовища не мав. Худоба на ньому випасалась безкоштовно, але і віддачі від нього було мало, оскільки за ним ніхто не доглядав. Важливе значення мало і те, що недалеко від садиб були розкинуті людські поля, щодавало перевагу в обробітку землі і впливало на рентабельність продукції. Правда, в ті часи про це ще ніхто не здогадувався, залишки продукції продавали.

Я ще коротко хочу розповісти про особливий масив—Парцеляцію, оскільки з нею пов’язане і моє дитинство. Це було наймолодше і найменше поселення в селі. Сюди добровільно, шукаючи кращої долі, роботи, люди переселялись на заклик пана Ольшанського, на його землю, частину якої по можливості викупляли. В основному він давав їм земельні наділи для будівництва і обробітку, а їх використовував як дешеву робочу силу. Це була так звана панщина. Сюди на Парцеляцію в 30-х роках переселилися мій дід Федір і баба Катерина по маминій лінії. Разом з батьками переїхала і наша мама, тут вона знайшла нашого тата-діда, за якого згодом вийшла заміж. Мама з родиною переїхала з села Заріччя, сюди ж переїхали ще дві мамині заміжні сестри: Ганна і Катерина. Всього на хуторі Парцеляція було сім дворів, в т.ч. один жидівський—Саламонівський. Село Заріччя, звідки приїхала мамина родина, це фактично хутір. За переказами, він виник в 17—18 ст., назва пояснюється його розташуванням—за річкою Вишня відносно найдавнішого поселення с. Борятино. Назва села і хуторазбереглася і понині. В названих поселеннях жили і мамині дальші родичі. З окремими я був знайомий, зараз не знаю нікого.

Як я вже згадував, за мірками тих часів наша родина Бервецьких жила у відносному достатку, давала собі раду і не тільки вміло господарювала, а ще брала активну участь в громадському житті села. Люди були мудрі, громада їхню думку брала до уваги. Відомо, що селяни неодноразово обирали їх до місцевих органів самоврядування, а це вже надзвичайно велика довіра, шана. Пізніше з членів тих родин вийшли не тільки прекрасні хлібороби, а й інтелігенти. Були священики і вчителі, декого з них я знав особисто. Правда, ця родина по лінії баби Бервецької, а точніше, від другого шлюбу бабиної матері. Брата і сестру баби я знав особисто. Цьоця Нюся останнім часом жила в Дрогобичі, неодноразово була у нас у Львові, а також на моєму весіллі. Про неї я ще буду згадувати, вона—це ціла епоха, і прожила на цьому світі 90 років. Брат-священик не родичався. Він мав парафію в с. Заріччя (біля С. Вишні). Один раз ми з татомїздили до нього. Я мав з ним розмову і відчув, що сільське життя змінило його.

Поки що повернемось до нашої родини Бервецьких. Посилаючись на спогади моєї баби Рузі (татової мами), я хочу повести розмову про свого діда Павла.

Про прадіда чомусь внуки не пам’ятають, можливо, рано помер. Дід Павло одружився з дочкою одного заможного селянина із сусіднього села Купновичі з родини Піцюрів-Стаховичів, тобто з тої самої родини, про яку я вище розповідав. Майбутня дружина діда, баба Рузя, вийшла заміж за діда, коли їй виповнилось лише 15 років. Ясно, що такий ранній шлюб міг відбутись лише по волі батьків, а воля батьків для дітей була законом. Батько був в нареченої нерідний і, видно, хотів швидше позбутися нерідних дітей. Крім того, на цей випадок чітко працював так званий інститут свах, хоча це все було неофіційно, але звідниці при потребі працювали швидко і чітко, знаходячи потрібних женихів і невісток. І не просто знаходили, ай заздалегідь морально готували до сімейного життя. Майже не було випадків, щоб хтось з молодих насмілився ослухатися волі батьків, адже це був би повний сімейний розрив, внаслідок якого неслухняні діти позбувались частки батьківського приданого (спадщини). Такі дії були б привселюдно засуджені священиком, родиною, сусідами, а то і всією громадою. Непокірних чекав розрив родинних зв’язків, і це не дивно, ніхто не мав права порушувати вікові традиції. Щоб піти на такі порушення, треба було хіба що виїхати з села, а їхати було нікуди і нізащо, хоча виїзд був свобідним. Це вже в 30-х роках людей вербували на роботу в Америку, Німеччину, Канаду, Францію та ін.. Там і сьогодні живе дуже багато наших українців. То була друга еміграція.

На мою думку, такий принцип добору сімейних пар мав і свої позитивні сторони. В сім’ю ніколи не брали поганих, не роботящих зятів (п’яниць тоді ще не було), невісток не брали сварливих, брехливих і хворобливих. Не брали злодіїв, паліїв (в селі про таких всі знали). В сім'юбрали невісток з багатим приданим, роботящих, здорових. А тому підбір був добрий, але не бездоганний. В цьому шаленому доборі основну роль відігравав майновий принцип, всі старались видати дочку заміж за багатого, або навпаки, а тому в більшості випадків такі сім’ї були прототипом «Кайдашевої сім'ї» Н. Левицького. Розлучень тоді теж не було, церква була категорично проти розлучень. Незважаючи на віками встановлені традиції, звичаї, вродливі дівчата завжди мали кращий шанс і виходили заміж без особливого приданого, тут перемагала сама природа.

Наскільки відомо, шлюб мого діда Павла і баби Рузі був досить вдалим, а, можливо, і щасливим, хоча б тому, що баба була досить гарною сільською дівчиною, надзвичайно доброю і чуйною людиною. Її щирість і повага до людей скоро привернула увагу всіх односельчан. За все це її шанували. Крім цього, виходячи заміж, баба отримала багате придане разом із землею. Таким чином, господарство діда розширилось, але великих перспектив не мало. У діда з бабою скоро народилось багато дітей. І вже тоді треба було думати про їхнє майбутнє—придане. Господарював дід непогано, хоча земля не давала необхідного прибутку, але дід зумів побудувати нову велику хату з трьох кімнат і кухні, та ще й покрив бляхою, а не соломою, як всі тоді крили хати. Це була перша велика хата в селі, та ще під бляхою. Ще збудував велику стайню з кормоцехом на утримання 4-ох коней, 6-ти корів, 4-х свиней. А також велику стодолу приблизно 20м х 10м з двома заїздами і трьома ангарами для зберігання врожаю. Обмолот зерна тоді робили вже після всіх польових робіт. Обмолот зерна в діда вже проводили не ціпами, а молотаркою, яку дід теж придбав. Був у діда і млинок для очистки зерна. На все це потрібно було витратити відповідні кошти. Пізніше дід збудував ще і зерносховище шпіглері з грубих дубових зрубів. Як бачимо, дід заклав солідний фундамент для подальшого розвитку і розширення свого господарства. Правда, він ще мав 2.5 га свого дубового лісу, але використовував його дуже дбайливо, в обмеженій кількості. Ніби все йшло добре, але були і прикрі хвилини, помер молодший син Нестор, казали, що не без допомоги сусіда ВенгераІвана, ніби-то він якось його вдарив, і після цього хлопець довго хворів і помер. Чи справді так було, чи ні, сказати трудно. Померла одна із старших дочок Марія, вже заміжньою захворіла на туберкульоз, азгодом захворів і помер її чоловік. Вони залишили маленьку дочку Олю, яку виховували дід з бабою. Дочка Параня вийшла заміж на Берці за ГринчукаФедора, а дочка Ліля за Базиляка Івана з Загреблі, дочка Катерина пішла заміж в село Керниця, а в післявоєнний час виїхала з чоловіком до Америки, де й проживала.

На жаль, зростання господарства тривало недовго, діда мобілізували на війну. Це був початок Першої світової війни, під час якої дід воював на боці Австро-Угорщини, під владою якої знаходилась і Галичина ще з 1772 року. Як ви знаєте, війна для Австро-Угорщини закінчилась поразкою.

На Галицьку землю прийшли перші москалі, які скоренько, після закінчення війни, покинули галицькі краї добровільно.

Після закінчення війни дід Павло повернувся додому, як кажуть, живий і неушкоджений. Насправді це не так, із спогадів баби, дід повернувся вже не такий, яким пішов. На війні дід заробив грижу, якої тоді ще не вмілиоперувати. Крім того, дід не зміг забути обличчя солдата, якого йому довелося заколоти багнетом, щоб залишитися самому живим. Після війни у діда вже не було великого бажання до господарювання, тим більше до фізичної праці, грижа не дозволяла. Дід Павло став замкнутий, доглядав ліс і багато читав. Дід дійсно любив ліс, про це свідчить той факт, що він поруч з садом виростив прекрасний грабовий парк – приблизно 0.20 га, який я сам дуже добре пам’ятаю. Тоді для мене це був цілий ліс, а граби в ньому були, як на підбір: всі високі і рівненькі. З лісом дід пов’язував майбутнє своїх дітей. Це багатство треба було поділити між дітьми. Кожному треба було дати придане, а давати було кому. Думаю, що з тим і були пов’язані його думки. На жаль, не все складається так, як ти думаєш, як плануєш. Життя часто диктує свої правила, а ми, не відаючи того, що нас чекає попереду, самі стаємо часткою тих правил. Воно часто ставить перед нами непередбачувані труднощі, а ще більше – страждання. Як кажуть, коли все добре, чекай біди. Перший непередбачений удар для своїх батьків наніс мій тато. Він насмілився ослухатись батьків щодо вибору багатої невістки, але це ще не все, він без погодження і благословення одружився на моїй матері—Деп’як Марії Федорівні. В родині Федора і Катерини Деп’яків, які переселилися з села Заріччя, що біля Судової Вишні, ще було троє дітей: Микола, Анна і Катерина. Такої ганьби батькам в селі ще ніхто не приносив. Ця нечувана крамола вщент зганьбила діда з бабою, вони не могли цьогостерпіти, а молоді за свій непослух мусіли відповісти. Реакція діда була негайною, невістку до хати не впускали, а тата фактично вигнали з дому. Таким чином, мама продовжувала жити у своїх батьків, а тато на ніч йшов до мами, а на день додому, працювати на батьківському полі. Тато спершу думав, що все стане на своє місце і дід з бабою змиряться. Дід на примирення не йшов. Така поведінка діда з бабою лише підсилювала ворожнечу, і по селу поширювалися різні побрехеньки.

Одруження тата без згоди своїх батьків викликало надзвичайно негативну реакцію не тільки серед рідних і родичів тата, більшість селян теж засуджувало такий вчинок. Відомо, що батьки взяли шлюб нелегально, весілля не було. Розгніваний непокорою сина, дід стояв на своєму, продовжував не визнавати невістку, а тато, в свою чергу, не міг і не мав права так далі жити. Треба було терміново щось вирішувати. І молоді скоро придумали непоганий вихід, – завербуватись на роботу до Франції. Таким чином, вони хотіли розв’язати свою проблему, вирішити сімейний конфлікт і відгородити себе і діда від подальших непотрібних сільських розмов. Батьки, як і всі тогочасні емігранти-заробітчани, надіялись у Франції заробити і відкласти трохи грошенят, повернутись додому, купити земельний наділ і завести власне господарство. Без власного господарства ніхто не уявляв собі життя. Місто в цей час було недоступним для українців з далекого села, тому що навіть у Львові тоді не булопотужної промисловості, було кілька фабрик, і різні майстерні, якими володіли жиди або поляки. Повоєнна економічна криза послабила і так незначні львівські підприємства. Лише після 1935 року вони почали оживати. Слабкий розвиток промисловості був причиною значного безробіття, яке в 1938 році становило 12 тис. осіб, що викликало ряд страйків і маніфестацій.

Дуже жаль, що тато з мамою так і не змогли виїхати, можливо тоді всі вони уникли б Сибіру, дід ще довго б жив і спочивав би на своїй власній землі, а не у Кустанайських степах, тато з мамою уникли б тюрми і знущань, а їхні діти мали б нормальне дитинство і батьківську ласку. На жаль, для батьків і всієїродини була запрограмована інша версія життя. Їм судилось пройти через суворіші випробування. Як кажуть, від долі не втечеш, хоча покладатися тільки на неї теж не варто. З її капризами треба боротися і вчасно вживати обґрунтовані і вірні заходи. Одні люди коряться долі, інші творять її самі.

В тридцятих роках, перед війною (за війну ще ніхто тоді і не думав) вербуватися на роботу в інші країни було дуже модно, але ця мода була вкрай вимушена (приблизно, як тепер). Злидні, біда змушували бідних, босих і голодних людей їхати на заробітки і шукати в чужій країні щастя. Дійсно, в тридцятих роках всі західні країни, а в першу чергу США і Канада, почали розвиватися, промисловість вимагала робочої сили, постачальником якої і стали бідні і нерозвинені країни. Всі заробітчани їхали туди лише на певний час з єдиною метою: підзаробити, повернутись додому і завести або розширити своє господарство. Відомо, що їхні мрії збулися, але не на своїй рідній землі, а на чужині. Несподівано для всіх розпочалась друга світова війна, і всі вони залишились на чужині і надовго. Після війни вони вже не могли повернутися тому що тут на них чекала тюрма, а в кращому випадку виселення в Сибір. Їх рідний край став для них недосяжним і чужим, Західна Україна стала колонією комуністичного режиму, Росії. На рідний край опустилася залізна завіса. Колишні заробітчани стали емігрантами, а це значить, що вони автоматично стали «ворогами» народу. Їм, бідолахам, таке не могло і приснитися, але це був факт. Їм не було дозволено переписуватися зі своїми рідними і близькими, а ті, хто порушив цей неписаний закон, ставили під великий удар своїх рідних і близьких. Їхні листи чомусь не знаходили адресата. Було і так, що КДБ брало якусь переписку під особистий контроль, а взагалі всі листи з – за кордону перечитувались, і вживалися відповідні заходи. В кращому випадку КДБ повідомляло, що адресат вибув, а це вже свідчило про те, що сім’я – рідня вивезена на поселення в Сибір чи Казахстан, або переписку заборонено.

Про всі ці негативні явища написано дуже багато, але особисто мене дивує те, що майже безграмотні люди виїхали на чужину, так би мовити голі-босі, не знаючи мови і взагалі нічого про країну, і зуміли не тільки вижити, ай досягти відповідного становища в чужому суспільстві, дати своїм дітям відповідну освіту, зберегти їм рідну мову і прищепити любов до рідного краю—України. Спільними зусиллями і на свої кошти вони зуміли побудувати свої церкви, сформували культурні осередки, відкрили українські університети та ін. Сьогодні всі вони користуються заслуженим авторитетом в США, Канаді, Австралії і в інших країнах як чудові робітники, господарі, а здобутки їхніх дітей в галузі науки прославлені на весь світ. Є дуже багато живих прикладів, але знову постає питання, як дозволила чужа країна надати тим людям такі права і можливості вчитися і працювати в усіх державних органах, незважаючи на те, що ти «хахол», та ще і бандерівець. Моєму поколінню, яке виховане у всеохоплюючому тоталітарному режимі, це зрозуміти дуже непросто. З відомих причин, особисто я пройшов інший шлях випробувань: недовіра, зневага, заборона на відповідну працю, в окремих випадках просто насмішка і презирство, одним словом – хамство. І цев своїй країні, але хіба це була країна? Це була колонія спочатку Царської Росії, а потім під тоталітарним режимом Леніна-Сталіна.

Як я вже згадував, доля заробітчан -емігрантів чекала і моїх батьків, але їм судилося пройти через більш суворі випробування. Коли мій дід Павло дізнався, що тато разом з молодою дружиною вирішили поїхати в Францію на заробітки, його попередній запал стосовно молодих дещо спав. Мама розповідала, що діда дуже ганьбила його рідна сестра Галіскевичка, що він розганяє дітей, і пригрозила йому, що забере тата з жінкою до себе. Вона дійсно хотіла це зробити, оскільки своїх дітей в неї не було, тим більше вона була багата. Виходить, що переселенкою була і рідна сестра діда, і теж не менш багата за діда. Справді, діду стало соромно перед родиною, адже він мав змогу побудувати сину нову хату, на новому місці і не віддавати його в прийми до сестри. Що стосується виїзду на заробітки, то туди їхали лише дуже бідні люди, а сім'я Бервецьких відносилась до іншої категорії селян, дід не хотів допустити, щоб його син таке зробив. Соромно було б перед односельчанами, і робочі руки були потрібні на своєму господарстві. В разі виїзду сина діду самому довелося би наймати робочу силу. На той час в сім’ї діда залишалося дві неповнолітні дочки—це цьоця Катруся, яка вчилась в семінарії, цьоця Рузя (мама ІгораКоновського) і онучка Ольга, що після смерті батьків залишилась на вихованні у діда з бабою. Всі її називали «наша Оля» (це Лесі Стахович мама). Леся жила в нас на вул. Червоноградській у Львові. Ольга тепер живе в м. Рудки, і про неї я ще буду згадувати. Молодший син – Ігор, на якого дід покладав великі надії, чомусь раптово охолов до роботи, робити нічого не хотів чи не міг. Його навіть возили до лікаря. Обстеживши Ігора, лікар все зрозумів, а дідові сказав, щоб”брав його в руки» і змушував більше працювати. Я думаю, що діагноз лікаря був правильний, оскільки з нього видно, що в Ігора була сильна депресія. Його наречену, з якою він мав намір оженитися, батьки насильно видали заміж за багатшого. Як Ігор переносив ці події, сказати трудно, але одружуватися він більше не хотів. Крім цього, в селі ходила чутка, що Ганя (наречена Ігора) вийшла заміж будучи вже вагітною. Виходить, що Тарас Крукеницький—мій двоюрідний брат. Тарас про це теж знає, довгий час він очолював Львівські міські електромережі. Ми разом ходили в школу, але з відомих причин (про які я ще розповім) він закінчив школу на рік раніше і вступив у Львівський сільськогосподарський інститут.

Виходячи з даних обставин, дід був змушений піти на компроміс і прийняти невістку до хати. Але молоді настільки були налаштовані на виїзд, що відмовилися від пропозиції діда. Це обґрунтований татів принцип. Фактично дід образив сина нізащо, тим більше, коли став перед фактом, що син вже одружений, а це не була звичайна розписка в сільській раді, це був церковний шлюб, який мусили поважати всі. Чого дід добивався, незрозуміло. Мама розповідала, що дід, видно, зрозумів свою помилку, страшенно розхвилювався з цього приводу. Примирення здій-снилось через родичів, розпочалися цілі переговори, умовляння, після яких тато здався і погодився залишитися на господарстві.

І так мама вже вимушена була перейти жити в сім’ю Бервецьких, хоча вже і сама стала Бервецькою. Мама завжди при нагоді згадувала, що прийшла в сім’ю зовсім чужою, нею ніби всі нехтували, крім Ігоря, з нею спочатку ніхто не розмовляв. До речі, Ігор був єдиний в сім'ї, який не осудив брата щодо вибору дружини і всіляко підтримував його. Мама в сім’ї Бервецьких почувала себе зовсім чужою, навіть в церкву з мамою разом не йшли. Родичі, що приходили в гості, з мамою вітались. Треба було мати велику силу волі, терпіння, щоб усе це витримати і перебороти. Мамі це вдалося, але дещо пізніше. В сім'ї Бервецьких для мами розпочалось зовсім нове підневільне життя, до якого мама не звикла, їх сім’я жила бідно, але свобідно. Я кажу підневільне тому, що фактично так воно і було. Потрапивши в нову сім’ю, мама взяла на себе майже всі хатні обов’язки по господарству, а їх було надзвичайно багато. Сім’я була дуже велика—7 чоловік, і для всіх треба було приготувати сніданок, обід і вечерю, три рази в день подоїти корови, наварити свиням, а якщо не було мужчин, то ще і нагодувати і попрати. Влітку все це треба було робити до сходу сонця, а далі— в поле. Вся робота кипіла там. Мама розповідала, що «чорні дні» наступали під час жнив. Ця пора року для селян завжди була надзвичайно важливою, а робота каторжною, тому що всі сільсько-господарські роботи проводились вручну. Дід навіть не дозволяв косити, що набагато прискорювало збирання зернових, алепри цьому була більша втрата зерна. Зараз трудно собі уявити, що 4—5 чоловік вручну серпами за 8—10 днів збирали весь врожай (приблизно 4—4,5 морги), в’язали його в снопи і складали манделі – це копиці, де в чотири кути ставили по шість снопів та ще один розпущений зверху, як парасолька, захист від дощу. Мама пригадувала, що не було часу перев’язати і погодувати дитину. Дітей теж вивозили в поле, а мама час від часу бігала погодувати Богдана. Дитя лежало під снопами мокре і закакане, і ніхто на це не звертав уваги. Майже все як у Т. Шевченка: «Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать». В мами це був Богдан, а за себе я не пам’ятаю.

Процес адаптації мами в сім’ї Бервецьких продовжувався, і мама розуміла, що треба себе якось стверджувати, а це могло відбутися лише бездоганною поведінкою і непосильною працею. Мама це довела, в кожній роботі вона завжди була попереду, а особливо у польових роботах. При збиранні врожаю, коли всі зернові збирали серпами, в’язали в снопи і складали, біля мами поруч боялися ставати інші робітники, щоб не осоромитися, тільки один вуйко Ігор міг змагатися з мамою як рівний. Мама розповідала, що через певний час господарство стало роз-ширюватись, всі роботи вчасно закінчувались і без втрат. Дід продавав залишки зерна, а за виручені гроші додатково придбав коня і корову. Скоро і до невістки почали ставитися дещо по-іншому, дід з бабою почали хвалити маму. Спочатку скрито серед близьких, а потім і привселюдно. Для мами це була найвища нагорода.

Треба сказати, що мама прийшла в сім’ю Бервецьких теж не з пустими руками. Вона була добротно одягнута з врахуванням того, що необхідно було мати молодій дівчині, яка виходить заміж. Все це мама зуміла собі придбатипід час служби у Львові у своєї цьоці. Щодо приданого, то батьки дали мамі добротну корову і морг землі (0,70 га). Ясно, що цього для невістки Бервецької родини було мало, саме тому і розгорівся скандал. Скоро він поступово стих, в сім'ю знову прийшла злагода і добробут. Але, як люди кажуть, коли все добре—чекай гіршого. Не встиг дід помиритися зі старшим сином, як до хати прийшла біда, яка принесла багато горя і страждань для всієї сім'ї.

Загадково безвісти пропав молодший син Ігор. Саме на нього дід покладав великі надії, він був його улюбленцем і гордістю. Фактично Ігор мав залишитися на господарстві як спадкоємець. Ось так, без всякого попередження пішов з дому і не повернувся. Вдома спочатку думали, що це черговий вибрик Ігора, тому що знали, що він вже один раз ходив на Закарпаття до русинів в пошуках правди, в боротьбі за Незалежну Україну. Місцеві патріоти прийняли його чомусь з великою підозрою, але тепер це виглядало на щось більш жахливе. Як, чому і з якої причини Ігор пішов мовчки з дому, ніхто точно не знає і по нинішній день. Ніхто не здогадувався, що спокусило його піти на якийсь ризик, ніби-то жодних причин не було. Думаю, що якісь причини все-таки були, але він нікому про них не говорив. Можливо, в нього була велика душевна рана, депресивний стан, після того як його наречена вийшла заміж за іншого. Відомо, що вийти заміж за Ігора хотіло дуже багато дівчат, і не тільки в його селі. Відомо, що Ігор був вольовою людиною, і ця версія відпадає. Більш імовірно, що він загинув випадково в пошуках стосунків з іншими патріотами в боротьбі за Самостійну Україну.

Ігор не визнавав і не любив поляків, які постійно вели політику ополячення українців і принижували їх, називаючи хамами і бидлом. Все це було в крові західних українців, але, як кажуть, хрін редьки не солодший.

Пізніше, вже за радянських часів, стали нас називати ніби краще: хахол, бандерівець і скотина. Відомо, що Ігор був знайомий із соціалістичними ідеями, тобто комуністичними, ця чума двадцятого століття вже тоді розповсюджувалась по селах. В нашому селі її розповсюджували представники соціалістичних ідейБуяр Павло і Базилічок, вони збирали хлопців і знайомили їх з цими ідеями. Тато говорив, що Ігор завжди з ним вів спір з приводу самих ідей і говорив, що це маячня.

З другого боку, Ігор не був настільки грамотний, щоб серйозно зайнятися політикою, але все буває, тим більше в ті часи, таких прикладів є багато і не тільки в нас. Варто тільки знайти певне оточення, осередок відповідних людей, і самому мати хоч трошки в голові олії. Як і коли загинув вуйко Ігор, ніхто не бачив. Ніби хтось розповідав, що бачив, як високий чоловік хотів переплисти річку, по якій пролягав кордон з Румунією, і потонув. Більше жодних версій не було. Чому його не розшукували, а якщо дійсно втопився, то куди занесла його вода, теж відповіді нема. Тато говорив, що те, що Ігор ніби втопився, визнали вже з часом. Гринчук Віра говорить, що в їхній родині була інформація, що Ігор загинув при спробі перетнути кордон з Польщею в районі селаБуховичі. Мама Віри була рідною сестрою Ігора.