Читать книгу Учень чарівника та інші казки Південної Європи - Народна творчість - Страница 3

Жили колись король і королева. Був у них палац, було королівство, були, звичайно, й піддані, а от дітей не було.

Одного разу король мовив:

– Якби в нас народився син, я би поставив на площі перед палацом фонтан. І била би із нього не вода, а золотава маслинова олія. Щодня приходили би до нього жінки та благословляли би мого сина.

Незабаром у короля й королеви народився син.

Щасливі батьки виконали свою обітницю, і на площі забив фонтан. У перший рік фонтан олії здіймався вище за палацову вежу. Наступного року він став нижчим. І так із кожним роком королівський син більшав, а фонтан меншав.

Наприкінці сьомого року фонтан уже не струменів – із нього по краплі сочилась олія.

Якось королівський син вийшов на площу пограти в кеглі. Водночас до фонтана прибрела сива згорблена бабця. Вона принесла з собою губку та глиняний глечик. По краплинах губка всотувала олію, а стара витискала її в посуд.

Глечик майже наповнився. Аж раптом – трісь! – розлетівся в череп’я. Це королівський син ненавмисне влучив у глечик. Тієї ж миті висох і фонтан і не дав більше ані краплі олії.

Розгнівалася бабця й заговорила скрипливим голосом:

– Слухай мене, королевичу. За те, що ти розбив мій глечик, я накладу на тебе закляття. Коли тобі мине тричі по сім років, на тебе нападе страшна туга. І мучитиме вона тебе, поки не знайдеш дерево з трьома апельсинами. А коли знайдеш його й зірвеш три апельсини, тобі закортить пити. Отоді ми й подивимося, що буде.

Стара зловтішно засміялась і попленталася геть.

А королівський син і далі грався в кеглі й за півгодини вже геть забув і про розбитий глечик, і про бабине закляття.

Згадав про нього королевич лише тоді, коли йому виповнився двадцять один рік. Напала на нього страшна туга, і ні мисливські забави, ні пишні бали не могли її розвіяти.

– Ах, де знайти мені три апельсини?! – весь час повторював він.

Почули це якось батько з матір’ю й сказали:

– Невже ми пожаліємо для свого любого сина хоч три, хоч три десятки, хоч три сотні, хоч три тисячі апельсинів?!

І тієї ж миті вони засипали ними королевича. Та він тільки похитав головою.

– Ні, це не ті апельсини. А які мені потрібні, я й сам не знаю. Осідлайте коня, поїду їх шукати.

Королевичеві осідлали коня, він скочив на нього й поїхав. Їздив, їздив він шляхами, та нічого не знайшов. Тоді звернув королевич із дороги й поскакав навпростець. Доскакав до струмка і раптом чує тоненький голосок:

– Агов, королівський сину, гляди, щоб твій кінь не розтоптав мого будиночка!

Подивився королевич навсібіч – нікого немає. Глянув під копита коневі – лежить у траві яєчна шкаралупка. Спішився він, нахилився, аж бачить – сидить у шкаралупці фея. Зачудувався королевич, а фея каже:

– Давно в мене в гостях ніхто не бував, подарунків не приносив.

Тоді королевич зняв із пальця перстень із дорогим каменем і надягнув феї замість пояса. Вона засміялася від радості й сказала:

– Знаю, знаю, чого ти шукаєш. Добудь алмазний ключик – і потрапиш у сад. Там висять на гілці три апельсини.

– А де ж знайти алмазний ключик? – запитав королевич.

– Це, напевне, знає моя старша сестра. Вона живе в каштановому гаю.

Юнак подякував феї та скочив на коня. Друга фея й справді жила в каштановому гаю, у шкаралупці каштана. Королевич подарував їй золоту пряжку з плаща.

– Дякую тобі, – сказала фея, – тепер у мене буде золоте ліжко. За це я тобі відкрию таємницю. Алмазний ключик лежить у кришталевій скриньці.

– А де ж скринька? – запитав юнак.

– Це знає моя старша сестра, – відповіла фея. – Вона живе в ліщині.

Королевич розшукав ліщину. Старша фея влаштувала собі будиночок у шкаралупці лісового горіха. Королівський син зняв із шиї золотий ланцюжок і подарував його феї. Фея підв’язала ланцюжок до гілки й сказала:

– Це буде моя гойдалка. За такий щедрий подарунок я скажу тобі те, чого не знають мої молодші сестри. Кришталева скринька, яка тобі потрібна, – у палаці. Палац стоїть на горі, а та гора за трьома горами, за трьома пустелями. Охороняє скриньку сторож. Запам’ятай добре: коли сторож спить – очі в нього розплющені, коли не спить – заплющені. Їдь і нічого не бійся.

Вирушив королевич у дорогу. Довго їхав і приїхав нарешті до гори, на якій стояв палац. Тут він прив’язав коня до дерева й попрямував стежкою. Так і прийшов до палацу.

Зазирнув королевич у віконце палацу й побачив, що очі в сторожа заплющені.

– Ні, – подумав він, – зараз не час заходити в палац.

Почекав він до ночі. Заглянув знов у палацове віконце й побачив, що очі в сторожа розплющені.

– Отепер саме час увійти, – сказав собі королевич.

Біля сторожа стояв столик, на ньому – кришталева скринька. Королевич підійняв кришку скриньки, вийняв алмазний ключик, а що відмикати ним – не знає. Став він ходити палацовими залами та пробувати, до яких дверей підійде алмазний ключик. Устромляв у всі замки – жодному ключик не до ладу. Залишилися тільки маленькі золоті дверцята в найдальшій залі. Вклав королевич алмазний ключик у замкову шпарину, він і припасувався. Дверцята відразу відімкнулися, і королевич потрапив до саду.

Посеред саду стояло апельсинове дерево, на якому росли всього-на-всього три апельсини. Королівський син зірвав ті апельсини, сховав їх під плащ і пішов назад.

Щойно королевич спустився з гори й скочив на коня, сторож прокинувся. Він відразу побачив, що в скриньці немає алмазного ключика. Але було вже пізно – королевич скакав щодуху на своєму доброму коні з трьома апельсинами під плащем.

От перевалив він через одну гору, їде пустелею. Аж раптом королевичеві схотілося пити.

«Ага, я ж маю три апельсини! – сказав він собі. – З’їм один і втамую спрагу!»

Та як тільки він надрізав шкірку, апельсин розпався на дві половинки. З нього вийшла гарна дівчина.

– Дай мені пити, – попрохала вона жалібним голосом.

Але води ніде не було.

– Пити, пити! – ще раз жалібно попрохала дівчина й розтанула.

А королевич поїхав далі. Коли озирнувся, то побачив, що на тому місці зеленіє апельсиновий гай.

Невдовзі пустеля закінчилася, і юнак під’їхав до лісу. На узліссі привітно дзюрчав струмок. Королевич кинувся до струмка, сам напився, напоїв коня, а потім сів відпочити. Вийняв він другий апельсин, потримав його на долоні, і взяла королевича цікавість так само, як нещодавня спрага.

І королевич надрізав другий апельсин.

Той розпався на дві половинки, і звідти вийшла дівчина. Вона була ще прекраснішою, ніж перша.

– Дай мені пити, – сказала дівчина.

– Он струмок, – відповів королевич, – вода його чиста й прохолодна.

Дівчина припала до струмка і стала пити. А потім розтанула, як і перша.

– Е ні, тепер уже я й краплі води до рота не візьму, поки не напою дівчину з третього апельсина! – сказав засмучений королевич.

Сів він на коня, проїхав трохи й озирнувся. Що за диво! На берегах струмка стіною стали апельсинові дерева.

Як потерпав королевич у дорозі від спеки та спраги – і розповісти неможливо. Однак він доскакав до річки й уже там надрізав третій апельсин, найбільший і зовсім достиглий. Апельсин розкрився, і перед королевичем з’явилася дівчина небаченої краси, ще прекрасніша за двох перших.

Королівський син узяв її за руку й підвів до річки. Дівчина нахилилася над річкою та стала пити.

Нарешті красуня підвела голову й усміхнулася.

– Спасибі тобі, королевичу, за те, що дав мені життя. Я – дочка короля апельсинових дерев. Я так довго чекала на тебе у своїй золотій в’язниці! Та й сестри мої теж чекали.

– Ох, бідолашки, – зітхнув королевич. – Це я винен у їхній смерті.

– Ні, вони не померли, – сказала дівчина. – Вони стали апельсиновими гаями й даватимуть прохолоду втомленим мандрівникам.

– А ти не покинеш мене? – вигукнув королевич.

– Не покину, коли ти мене не розлюбиш.

І королевич присягнув, що не кохатиме й не назве своєю дружиною нікого, крім дочки короля апельсинових дерев.

Посадив він дівчину перед собою на коня й поскакав до палацу.

От уже заблищали вдалині палацові башти. Королевич зупинив коня й сказав:

– Почекай на мене тут, я повернуся по тебе в золотій кареті й привезу тобі атласну сукню та атласні черевички.

– Не треба мені ні карети, ні вбрання. Краще не залишай мене саму.

– Але я хочу, щоб ти в’їхала в палац мого батька, як личить моїй нареченій. Не бійся, я посаджу тебе на гілку дерева над оцим ставком. Тут тебе ніхто не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на дерево, а сам поїхав до палацу.

У цей час кульгава, крива на одне око служниця прийшла до ставка полоскати білизну. Вона нахилилася над водою й побачила у воді відображення дівчини.

– Невже це я? – скрикнула служниця. – Яка я прекрасна!

Служниця підвела вгору очі, щоб подивитися на сонце, і помітила серед густого листя дівчину. Отут вона й зрозуміла, що бачить у воді не своє відображення.

– Агов, ти хто така і що тут робиш? – зі злістю крикнула служниця.

– Я наречена королівського сина й чекаю, коли він приїде по мене.

– Ну, це ще не відомо, по кого він приїде, – відповіла служниця й заповзялася щосили трясти дерево.

Наречена королевича, як могла, намагалася втриматися на гілках, але все-таки зірвалася з дерева і, впавши, знову перетворилася на золотавий апельсин.

Служниця жваво схопила той апельсин, поклала за пазуху й полізла на дерево. Тільки встигла вона примоститися на гілці, як під’їхав королевич у кареті, запряженій шісткою білих коней.

Служниця не стала чекати, поки її знімуть із дерева, і стрибнула на землю.

Королевич так і відсахнувся, побачивши свою наречену кульгавою та кривою на одне око.

А служниця йому:

– Е, любий, не турбуйся, це все в мене незабаром минеться. В око мені потрапила порошина, а ногу я відсиділа на дереві. Після весілля я стану ще кращою, ніж була.

Королевичеві нічого іншого не лишалося, як везти її до палацу.

Король із королевою дуже засмутилися, побачивши наречену свого сина. Але якщо слово дав, треба тримати. Тож стали готуватися до весілля.

Настав вечір. Весь палац так і сяяв вогнями. Столи були пишно накриті, а гості розкішно вбрані й веселі. Не радів тільки королівський син. Його гризла туга, наче він і не тримав ніколи в руках трьох апельсинів.

Наречена скуштувала одну страву, другу, але кожний шматок застрягав у неї в горлі. Їй хотілося пити. Та хоч скільки вона пила, спрага не минала. Тоді вона згадала про апельсин і вирішила його з’їсти. Раптом він вислизнув у неї із рук і покотився по столу. А біля королевича розкрився, і звідти вийшла прекрасна дочка короля апельсинових дерев.

Королевич узяв її за руки й підвів до батька і матері.

– Оце моя справжня наречена!

Злу брехуху негайно прогнали геть. А королевич із нареченою відсвяткували пишне весілля й прожили щасливо до глибокої старості.