Читать книгу Учень чарівника та інші казки Південної Європи - Народна творчість - Страница 7

Колись давно жив король, у якого було три доньки. Старшу звали Б’янка, середульшу – Асунтина, а молодшу – Фанта-Гіро. Щойно народилася вона і розплющила свої чорні-пречорні очі, всі так і сплеснули руками – така вона була красуня. І вирішили дати їй найгарніше ім’я, якого ніхто ніколи ще у світі не чув.

У короля того були три трони: блакитний, чорний і пурпуровий. На блакитному троні король сидів, коли був веселий, на чорному – коли був чимось незадоволений, а на пурпуровому ніколи не сидів.

Одного разу доньки побачили, що батько сидить на чорному троні й дивиться у вікно.

– Чим ти незадоволений, тату? – запитали доньки і теж глянули у вікно.

– Як мені бути задоволеним, коли в сусідньому королівстві сонце сходить аж на півгодини раніше? І все через цю кляту гору! Я прожив сімдесят років і ніколи цього не помічав. Але сьогодні я помітив це і тепер нізащо не зійду з чорного трону.

Доньки знали, що в палаці не буде ані балів, ані свят, поки батько не пересяде на блакитний трон. Тому старша сказала:

– Якщо перетягнути палац на триста кроків праворуч, гора не застуватиме сонця.

Король мовчки похитав головою.

Тоді середульша донька запропонувала:

– Можна перетягнути палац ліворуч.

Тут король так засмутився, що мало не заплакав.

– Королівський палац не собача будка, яку можна тягати з місця на місце, – сказав він. – Там, де жив мій прапрадід, мій прадід, мій дід, мій батько, повинен жити і я.

– Якщо не можна перенести палац, накажіть знести гору, – весело сказала Фанта-Гіро.

Король зрадів і зараз же наказав знести гору. Скоро чи не скоро, а діло було зроблено, і доньки прийшли привітати батька.

Цього разу король сидів на пурпуровому троні.

– Що трапилося, тату? – запитали доньки.

– Мені загрожує війна, – відповів він. – Сусідній король незадоволений тим, що в нього зникла луна.

– А куди ж вона поділася, любий тату, і до чого тут ви? – вигукнули доньки.

– Гора, яку я наказав знести, стояла на нашій землі й належала нам. А луна, яка відбивалася від гори, була власністю сусіднього короля. Коли знесли гору, кудись пропала й луна. Сусідній король зібрав військо і вимагає, щоб йому повернули луну, інакше він піде війною. От я і сів на пурпуровий трон – трон війни.

– І ви воюватимете? – запитали доньки.

– Не знаю, що й робити, – відповів, зітхаючи, король. – По-перше, я жодного разу не воював і не знаю, як це робиться. По-друге, я старий і немічний. А по-третє, у мене немає генерала. От якби ви мали брата, він і був би за генерала.

– Якщо ви дозволите, – сказала Б’янка, старша донька, – за генерала буду я.

– Не жіноча це справа, – буркнув король.

– А ви мене випробуйте, – наполягала Б’янка.

– Випробувати, мабуть, можна, – погодився король. – Але пам’ятай, якщо ти в поході почнеш цвірінькати про різні жіночі дурниці, – значить, ти не генерал, а звичайна королівська донька. Прошу тоді негайно повертатися додому разом з усім військом.

Так і вирішили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно ні на крок не відходити від королівни й слухати, що вона говорить.

Б’янка і Тоніно поскакали на війну, а за ними й усе військо. От проминули вони луки і під’їхали до річки, де ріс очерет.

– Який гарний очерет! – вигукнула Б’янка. – Як їхатимемо назад із війни, неодмінно наріжемо його побільше та наробимо прядок.

– Можете різати очерет хоч зараз, – сказав Тоніно, – бо ви вже повертаєтесь.

Він подав команду, і все військо стало завертати назад. Так і не вдалося Б’янці стати генералом.

– Тепер випробуйте мене, – сказала королю Асунтина.

Військо виступило вдруге. Попереду скакали Асунтина й вірний Тоніно.

Коли проїхали очерет, Асунтина не прохопилася й словом. В’їхали в гай.

– Які чудові каштани! – вигукнула Асунтина. – Скільки жердин можна нарубати для веретен!

– Стій! – скомандував війську Тоніно. – Їдьмо додому!

І все військо рушило назад.

Тоді до батька прибігла Фанта-Гіро.

– Ні й ні, – сказав король, – ти надто молода.

– Дорогенький таточку, невже ви любите мене менше, ніж сестер?

Король не встояв.

Він видав третій указ і призначив за генерала Фанта-Гіро.

– Якщо вже бути генералом, то справжнім, – сказала дівчина.

Вона надягла бойовий обладунок, підібрала довгі коси під шолом, оперезалася мечем та ще й застромила за пояс два пістолі.

Рушили походом утретє. Проїхали очерет – Фанта-Гіро ні слова; проїхали каштановий гай – Фанта-Гіро мовчить, наче води в рот набрала.

Ось і кордон, а по той бік стоїть вороже військо. Перед військом роз’їжджає на воронім коні молодий король, гарний і ставний.

Тут Фанта-Гіро зупинила свої полки і сказала Тоніно:

– Перш ніж почати битву, я поговорю із сусідом. А ти рушай туди, де стояла гора, і сховайся в кущах. Якщо я під’їду до того місця й заговорю, повторюй кожне моє останнє слово. Та якомога голосніше!

Фанта-Гіро під’їхала до ворожого короля й мовила:

– Ваша королівська величносте, моє військо готове до бою. Але з’ясуймо – через що ми будемо воювати? Адже король, мій повелитель, міг робити зі своєю горою все, що йому завгодно.

– З горою – так, – заперечив ворожий король, – але ж він зазіхнув на мою луну.

– Ах, я певен, що вам це здалося. Поїдьмо – і ви переконаєтеся, що луна нікуди не зникла.

– Поїдьмо, – погодився король.

Вони вдарили шпорами коней і незабаром опинилися там, де донедавна височіла гора.

Генерал Фанта-Гіро заспівав ніжним голосом:

– Слова-а-а! – на все горло закричав у кущах Тоніно, аж король здригнувся.

А генерал співав далі:

– Луну-у-у! – заревів зброєносець. – Та ще й не одну-у-у!

– О, пресвята мадонно! – вигукнув король, затикаючи вуха. – І через це я, божевільний, хотів воювати!

– Я можу заспівати ще, – люб’язно запропонував генерал.

– Тільки не тут, – поспішно сказав король. – Мені дуже подобається ваш спів, але чути луни я більше не хочу. Забудьмо всі наші чвари і станьмо друзями. Чи не погодитеся ви погостювати в моєму замку?

– Охоче, ваша величність, – сказав генерал.

Коли вони приїхали до замку, король мерщій побіг у покої своєї матері радитися:

– Матусю, я привіз із собою в гості ворожого генерала. Але він зовсім не схожий на вусатого вояка. Ах, які очі, які вуста, який ніжний голосок! Здається мені, що це дівчина в генеральському мундирі. Порадьте, як мені дізнатися правду.

– А ти поведи генерала до зброївні,[2] – відповіла королева. – Якщо це дівчина, вона не зверне уваги на зброю.

Король дослухався поради. Але генерал, переступивши поріг зброївні, не зміг стримати свого захоплення. Він розхвалював пищалі, пробував пучкою, чи добре вигострені мечі, чи загострені шпаги.

– Матусю, – сказав молодий король, – генерал поводиться, як справжній чоловік, але я певен, що це дівчина. І вона подобається мені дедалі більше.

– Що ж, – відповіла королева. – Поведи генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду або фіалку і пришпилить собі на груди. Якщо ж це чоловік, він зірве гілочку ясмину[3] і застромить її за вухо.

Молодий король запросив Фанта-Гіро погуляти садом. Але генерал навіть не глянув на розкішні троянди та соромливі фіалки. Зате, проходячи повз кущ укритого цвітом ясмину, недбало зірвав гілочку і застромив собі за вухо.

Король утретє постукав у покої старої королеви.

– Матусю, за всіма вашими прикметами генерал – чоловік, але серце моє говорить, що це дівчина. Що ж робити?

– Запроси генерала на обід. Жінка відкраює скибочки, притискаючи хліб до грудей, а чоловік ріже хліб у повітрі.

Почався обід. Генерал узяв ніж і в повітрі відкраяв велику скибку хліба.

Після обіду королева сказала синові:

– Тепер ти переконався, що генерал – чоловік?

– Ні, матусю, це дівчина. І я сам випробую її.