Читать книгу Учень чарівника та інші казки Південної Європи - Народна творчість - Страница 4

Жив колись в одному італійському селі парубок на ім’я Бортоло. І був він дуже кумедний із себе: рот здоровенний, ніс довжелезний, а підборіддя невеличке та гостреньке. Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві історійки.

Селяни, було, тільки-но побачать Бортоло, так і починають реготати від одного його вигляду. А він хоч би коли образився на них!

– Що не кажіть, а в моїй голові розуму більше, ніж у дечиїй, – мирно відповідав він. – Аби мені тільки побачити світу, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг.

Селяни від тих слів ще голосніше реготали. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, та й Бортоло не тямив, що то є грамота! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що розумніше від усіх і знайде щасливу долю для себе, а ще допоможе іншим!

Але Бортоло лише повторював своє – та що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, й правда, хай подасться цей дурень ротатий по світу, хай із нього порегочуть ще деінде. І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло. Як вирішили, так і зробили: зібрали грошей та віддали їх дурню, щоб той вирушив у подорож.

Отож зібрався хлопець у дорогу й одного ранку вирушив у світ.

Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого яскравого міста. Бачить – на вулицях людей повно, та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято. А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого нареченого – королевича з сусідньої країни, і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати.

Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже мав був шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому шлях. Аж раптом звів очі на Бортоло – та в сміх! Так реготав, аж скорчився у три погибелі й ухопився за живіт. Поки реготав, Бортоло мерщій подався повз нього та до палацу.

Приходить у велику залу, а там усе так сяє та виблискує, що й не сказати. Усі придворні й гості в дорогому вбранні, в оксамитах і шовках. Бортоло спершу аж оторопів, та ненадовго. Не такий він удався, щоб перед чимось зовсім розгубитися. Спинився Бортоло перед королем і промовив:

– Синьйоре!..

Придворні коли почули, що якийсь пройдисвіт у лахмітті назвав короля не «ваша величність», як належить, а «синьйор», то аж заніміли з дива. Та щойно поглянули на його незвичайне обличчя, одразу всі зайшлися реготом. Один підійшов і навіть шарпнув Бортоло за полу його простацької вдяганки, другий схилився йому до вуха і проспівав: «Смі-хо-ви-сько!» Та Бортоло зовсім не збентежився – у рідному селі з нього ще й не так глузували. А коли пишні дами й пани трохи вгамувалися, він мовив:

– Дива, та й годі! Вельможні синьйори мене вперше бачать і вже беруть на сміх. У моїй стороні не так ведеться: коли заходить гість, ніхто не дивиться, пишно він убраний чи не дуже, рудий він чи чорнявий. Його щонайперше питають, чи не стомився він із дороги, і приймають, як рідного.

Ці сміливі слова так уразили поважних синьйорів, що один із них навіть схилився до сусіда й прошепотів йому на вухо:

– Зрештою, він правду мовить…

А тим часом Бортоло продовжував:

– У моїй стороні гостя завжди запитують, чи не зголоднів він у дорозі та чи не хочеться йому пити.

Тут уже ніяково стало королю. Він звелів посадити Бортоло за окремий стіл і принести смачних страв, щоб той не міг сказати, що в його краю частують смачно, а тут не дуже.

Також королю спало на думку, що коли чужинець наважився так сміливо розмовляти, то він, певно, перевдягнутий аристократ.

Повечеряв Бортоло смаколиками, що ними пригостив його король, і дуже захотів спати. Та й не дивно: адже вдома, в селі, він завжди лягав, тільки-но попоїсть, і вставав, коли виспиться. Проте він зумів перебороти сон, підвівся з-за столу, вклонився королю з королевою і сказав:

– У моїй стороні, коли гість повечеряє, його кладуть спати.

– Авжеж, і в нас так само, – запевнив король і наказав, щоб Бортоло відвели в одну з палацових кімнат для гостей.

На другий день, уранці, коли Бортоло ще тільки одягався, до нього ввійшов служник, низенько вклонився і сказав, що принц просить прийняти його.

«Ти диви! – подумав Бортоло. – Мабуть, мене справді мають тут за важного птаха».

Принц нерішуче став у дверях і спитав:

– Я, може, занадто рано?…

– Нічого, нічого, – відповів Бортоло. – Розповідайте, що вас привело до мене.

Принц розповів, що в нього весь час болить голова й живіт, а ще ниють ноги. А палацові лікарі ніяк не можуть знайти причини цієї хвороби.

– Можливо, ваша милість, – вів далі принц, – у вашій стороні кращі лікарі й ви порадите, що мені робити?

Бортоло залюбки давав людям поради, тому й принцові порадив дуже добре:

– У моїй стороні, – сказав він, – проти такої хвороби є один певний спосіб: рано лягати спати, рано вставати, якомога більше ходити пішки і їсти лише тоді, коли добряче зголоднієш. До речі, чи багато ви платите своїм лікарям?

– Тисячу лір[1] за кожен день моєї хвороби.

– Це кепсько, дуже кепсько. Ви краще платіть їм дві тисячі лір за кожен день, коли ви не хворієте, а коли хворієте, то хай платять вони вам.

– Красно дякую, – сказав принц. – Спробую все робити так, як ви порадили. А тепер, будь ласка, прийміть від мене оце. – І принц подав Бортоло повний гаманець золотих монет.

Трохи згодом Бортоло оглянувся й пішов до їдальні випити кави з молоком. Але в коридорі зустрівся йому король.

– Добридень, ваша величносте! – привітався Бортоло.

– Добридень, друже мій, – відповів король. – Ну як вам у нас спалося?

– Чудово! А вам? – запитав Бортоло.

– Препогано, – сумно відмовив король.

– Чому ж би то? – здивувався Бортоло.

– Я вам скажу, але нехай це залишиться між нами, – півголосом пояснив король. – Бачите, у мене велике багатство: дуже багато землі, палаців, коштовностей. А я вже старий і хочу поділити усю спадщину між сином та одруженою дочкою. Але не можу вирішити, як поділити все це між ними коли й не цілком нарівно, то хоча б так, щоб після моєї смерті син і дочка не пересварилися між собою. Цілісіньку ніч сушив собі над цим голову, але так нічогісінько й не придумав.

– А знаєте, як у таких випадках роблять у моїй стороні? – відказав Бортоло.

– О, про це мені буде дуже цікаво дізнатися! – вигукнув король.

– Ось як! Той, хто пише заповіт, окремо зазначає: «Один із моїх дітлахів хай поділить спадщину на дві частини, а другий нехай вибере собі ту з них, яку побажає».

– Пречудово! Як розумно роблять у вашій стороні! – вигукнув король і подарував Бортоло гаманець, повний золотих монет.

Тільки-но королева довідалась, чому раптом так повеселішали її чоловік та син, вона й собі вирішила звернутися до Бортоло по пораду.

– Скажіть, чому це я щороку старію? Я хочу завжди залишатися молодою та квітучою, як сад навесні! – тяжко зітхаючи, спитала королева. – Скільки я вже грошей витратила на всілякі жіночі хитрощі – пудру, помаду та рум’яна, – проте на обличчі в мене щоразу з’являються нові зморшки, а коси дедалі більше сивіють.

– У моїй стороні, ваша величносте, старості не соромляться, – мовив Бортоло. – Ну а про пудру та рум’яна наші синьйори та синьйорини ніколи й гадки не мали. Адже від цього здаєшся тільки старішим і негарним. Штучна краса не приваблює.

Королева нізащо не хотіла здаватися старішою і негарною. Тому вона негайно наказала віддати Бортоло за його розумну пораду всі ті гроші, які досі витрачала на дорогі косметичні засоби.

Невдовзі слава про мудрого Бортоло розійшлася по всьому королівству. З самого ранку десятки поважних синьйорів товклися на його подвір’ї, щоб отримати розумну пораду. Адже в кожної людини є така проблема, для рішення якої вкрай необхідна чиясь настанова. А Бортоло не вдавав із себе чаклуна чи мага.

Не вдавав він із себе й розумника, натомість щоразу ввічливо казав: у моїй стороні роблять у таких випадках так-то й так-то, а ви вже робіть, як самі знаєте, бо, мабуть, не дурніші за мене.

Тим часом придворних дедалі дужче змагала цікавість: що то воно за така чудова сторона, де всі такі розумні? Тож зібралися четверо найбільш цікавих синьйорів та й поїхали до тієї «сторони». А як глянули – очам своїм не повірили: убоге, брудне й темне село, де навіть читати й писати майже ніхто не вміє. Але не могли ж такі пани відверто визнати, що якийсь дикун та неосвічений селянин зумів їх так спритно перехитрити. Тому, коли вони вернулися до королівського палацу, то серед друзів і знайомих повели зовсім іншу мову:

– Ох, якби ж ви тільки бачили, що то за селище! Невелике, зате таке чепурне, а яке гарне та культурне! А які там люди живуть! Усі чемні та привітні, усі такі розумні й освічені!

Незабаром гультяйське життя при дворі неабияк набридло Бортоло, адже він не звик до такого. Тільки-но в нього набралося чималенько грошенят, він розпрощався з усіма та й поїхав назад у своє село. Там Бортоло щонайперше віддав громаді гроші, за які він їздив мандрувати світом. Потім, як і обіцяв, допоміг усім убогим селянам. А ввечері до нього посходилися всі земляки. Бортоло, сидячи коло печі й пахкаючи люлькою, розповів їм про свої пригоди.

– Що й казати, я радий, що дотримав свого слова і допоміг бідним моїм односельцям. А яка ж нудьга жити при дворі й годинами висиджувати у м’якому кріслі та розмовляти з королем і королевою! Звертаючись, усі називали мене тільки «ясновельможний синьйоре». І якби я завчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я поважний синьйор!