Читать книгу #ЯНеБоюсьСказати - Настя Мельниченко - Страница 11

Дуже типова картинка, коли владний дорослий (тобто такий, що має над тобою безпосередню владу, як-от директор чи вчитель, батько чи вітчим) дозволяє собі, як то кажуть «розпустити руки». Зазвичай він настільки поважний, і ця повага така непорушна в уявленні інших, що тобі просто не вірять. Не вірять, що така хороша людина, знаний фахівець, заслужений діяч, педагог з великої П може дозволити собі розважатися мацанням дівчат чи хлопчиків у підсобках. Думають, що ти фантазуєш або просто брешеш. Наприклад, батьки героїні історії, поданої нижче, сказали дівчині, що вона «перебільшує».

Це був ректор національного економічного університету. Навіть прізвище можна знайти, бо вже покійний, його ховали з почестями державного рівня. 2001 рік, літо. Мені було 16. Заслужений дід, відомий економіст, ректор Наргоспу науковець і діяч. Я робила з ним інтерв’ю для молодіжного проекту, де працювала. Після інтерв’ю спитала його, на який факультет він радить мені подати документи, бо батьки мої вважають, що за цим університетом майбутнє, а я саме закінчувала школу. Я заціпеніла, коли він заліз мені під блузку, притис і облапував у нього в кабінеті – ця гидка, жирна стара жаба. Я мовчала і плакала, коли вийшла із заціпеніння і розвернулася до виходу з кабінету. Він призначив, коли мені прийти в той його кабінет – у суботу «подавати документи», коли нікого нема на роботі. Тоді козлові було за 70.

Або ось така історія, де викладач був настільки поважний, що всі зважали лише на його статус, а не на те, як він регулярно домагався дівчат-студенток:

Мій університет любить пишатися «елітністю» і статусом, бити всілякі рекорди і запрошувати викладачів, про яких можна було б сказати «у нас викладає сам пан N!». Але чомусь мій університет зовсім не турбується про те, як себе поводять ці викладачі зі студентками.

Я не знала, як реагувати на руки старого дідугана-викладача під своєю футболкою. Я не знала, як ще йому пояснити слова «будь ласка, припиніть» і «не треба», коли він ліз язиком мені у вухо. Я не знала, як ще дати зрозуміти, що мені не подобаються його руки у мене на шиї і те, як він підсідає все ближче і ближче, коли я кажу, що мені треба додому, щоб він перестав, що ні, я не піду з ним у його номер. Мої знайомі не знали, що відповісти, коли він чатував на них біля туалету і говорив, як він їх там уявляв.

Я не знала, що відповісти старому сивому завідувачу кафедри, коли він жартував про секс, вагіни і «хтивих студенток».

Моя подруга не знала, що відповісти викладачу, коли він писав у соціальній мережі і запрошував додому, «жалкуючи», що вона не має хлопця з «тугими штанями». Вона не знала, що сказати йому на його відверті залицяння, жарти про шпагат на заняттях фізкультури і занижені оцінки після того, як дала зрозуміти, що все це – зайве для викладача.

Ще часом буває так, що люди просто не реагують на те, що відбувається. Навіть у людному місці ми можемо лишитися наодинці з насильником, і нам не допоможуть. Як ось у цій історії:

Мені було близько 16 років, я їхала в поїзді з Києва в Лисичанськ на нижній бічній полиці. Вранці я прокинулася і побачила, що коло мене на полиці сидить дивний дорослий чоловік і розглядає мене. Він сказав, що коли я спала, у мене трохи задерлася майка і було видно живіт, і він чекав, коли я нарешті прокинусь. До розмови долучилися його друзі, які їхали в купенавпроти. Вони ставили різні питання про моє знання Києва та розхвалювали того дядька, що сидів на моїй полиці. В один момент чоловік, який сидів навпроти, схопив мене за ноги і почав їх розсовувати. Другий загнав у куток і намагався поцілувати. Був повний вагон людей. Я кричала, щоб вони мене не чіпали, але ніхто не реагував. Дівчина, яка сиділа навпроти, дивилася на мене і мовчала, а чоловік, що виходив з туалету, просто пройшов повз. Нарешті моя «чудова» компанія вирішила вийти покурити, залишивши одного «стежити за мною». Я сказала йому, що піду здати постільну білизну. Схопивши телефон і постіль, я побігла в початок вагона, в перше купе. За іронією долі, там був якраз той чоловік, який виходив з туалету і ніяк не зреагував на те, що відбувалося. Побачивши мене, він повернувся до мене спиною на своїй верхній полиці. Я ридала і дзвонила мамі з розрядженого телефону, вона змогла викликати в мій вагон міліціонера. Я не могла говорити від сліз, коли зустріла у вагоні цього міліціонера, але він мене просто обійшов і навіть не звернув уваги. Запитав у провідника при мені, в чому справа, той сказав, що все «ок», після чого міліціонер пішов… Речі свої мені все-таки вдалося забрати. Мама зустрічала на вокзалі і намагалася знайти міліцію, тому що мій «наречений» виходив зі мною на одній станції, але міліції там не було.