Читать книгу Убий мене нiжно - Никки Френч - Страница 2

Він розумів, що помирає. У голові маячила думка, що він повинен не хотіти помирати. Йому треба щось зробити, щоб врятуватися, але він не знав, що саме. Можливо, він вигадав би, якби усвідомив, що сталося. Якщо хуртовина вщухне. Сніг і вітер так довго сікли його, що він майже перестав реагувати на холод і звуки, його обличчя перестало пекти. Навіть просто вдихнути повітря на висоті вісім тисяч метрів над рівнем моря, де не планувалося проживання людини, – це вже боротьба, не кажучи про передсмертні муки. Його кисневі балони давно спустіли, клапани обмерзли, маска лише заважала.

Йому лишалися хвилини, щонайбільше – години. Але до ранку він точно помре. Що ж, так тому і бути. Він був спокійний, його хилило на сон. Під шарами вітрозахисного нейлону, гортексу, вовни і поліпропілену він відчував, як прискорено, вдвічі швидше, ніж зазвичай, б’ється його серце – немов в’язень відчайдушно гамселить у стінку грудної клітки. А мозок, навпаки, був кволий і затуманений. І це неправильно, бо їм усім треба бути бадьорими, рухатися, доки не прийде допомога. Він знав, що треба сісти, встати, сильно поплескати в долоні, розбудити своїх супутників. Йому було занадто затишно. Так добре було лягти відпочити нарешті. Він уже давно стомлений.

Він більше не відчував холоду, і це було таким полегшенням. Він опустив очі на свою руку, яка вислизнула з рукавиці і була зігнута під дивним кутом. Вона була багровою, але зараз – він зацікавлено подався вперед – вона стала восково-білою. Дивно, йому так хотілося пити. У кишені лежала пляшка, замерзла і марна. Навкруги сніг, такий же марний. Було майже смішно. Добре, що він не лікар, як Франсуаза.

Де вона? Коли вони дійшли до кінця маршруту, то повинні були опинитися на сідлі[1] в третьому таборі. Вона пішла вперед, і більше вони її не бачили.

Усі решта трималися разом, блукали по колу, втратили будь-яке відчуття напрямку, не могли зрозуміти, у якому саме місці на горі вони перебувають, і безнадійно вгніздилися в якомусь жолобі. І ще йому потрібно було щось запам’ятати, про якийсь предмет, щось крутилось у нього в голові, але він не тільки не знав, де це було, він не знав, що це було.

Йому навіть своїх ніг не було видно. Уранці, коли вони почали сходження, гори мерехтіли в розрідженому повітрі. Мало-помалу вони піднімалися вгору по прямовисному льодовому морю до вершини. Різке сонячне світло било з-за гірського хребта, виблискувало біло-блакитним на твердій, як сталь, кризі і пронизувало їхні хворі голови. Усього декілька купчастих хмаринок пливло їм назустріч, аж раптом ця завірюха.

Він відчув рух позаду себе. Хтось іще був при тямі. З великим зусиллям він перевернувся на другий бік. Червона куртка, мабуть, це Пітер. Його обличчя було повністю вкрите товстим шаром льоду. Він нічого не міг зробити. Так, вони типу команда, але зараз кожен був сам у своєму окремому світі.

Він думав, хто ще зараз помирає на цій горі. Усе пішло шкереберть. Що ж, нічого не вдієш. У внутрішній кишені у футлярі для зубної щітки був шприц з дексаметозоном, але дістати його було понад силу. Він навіть не міг руками ворухнути, щоб відстібнути наплічника. Якби і дістав, що б він зробив? Куди він піде звідси? Краще чекати. Їх знайдуть. Вони знають, де шукати. Чому їх ще немає?

Світ навколо, минуле життя, ці гори, усе вивалювалося зараз з його затуманеної свідомості, тільки сліди лишалися. Він знав, що кожної хвилини, поки він лежить тут, у зоні смерті, мільйони клітин гинуть у його мозку. Крихітна частинка свідомості, сповнена страху і жалю, спостерігала, як він помирає. Він хотів, щоб це скінчилося. Він просто хотів заснути.

Він знав етапи прийдешньої смерті. Він майже із зацікавленістю спостерігав, як його тіло протестує проти середовища тут, майже на вершині гори Чунгават: головний біль, діарея, задишка, набряки рук і ніг. Він знав, що більше не може розумно мислити. Можливо, перед смертю в нього будуть галюцинації. Він знав, що обморозив руки і ноги. Він не відчував свого тіла, окрім обпечених легенів. Наче його розум – це все, що залишилося, ледве живий усередині мертвої оболонки. Він чекав, коли його розум блисне й погасне.

Шкода, що він так і не дійшов до вершини. Сніг під щокою відчувався як подушка. Томасу було тепло. Спокійно. Що пішло не так? Усе повинно було пройти легко. Щось треба було запам’ятати, щось неправильне. Якесь відчуття фальшу. Пазл не складався. Він заплющив очі. Темрява зціляла. Життя таке бентежне. Усі ті зусилля. Навіщо? Усе дарма. Просто йому треба згадати. Якщо він згадає, нічого більше не матиме значення. Якби тільки вітер перестав завивати. Якби він міг думати. Так, ось воно. Це так нерозумно, так просто, але він зрозумів. Він посміхнувся. Він відчув, як холод пішов по тілу, приймаючи його в темряву.

Я нерухомо сиділа на жорсткому стільці. У мене боліло горло. Люмінесцентна лампа миготіла, і від цього паморочилося в голові. Я поклала руки на стіл між нами, стуливши кінчики пальців, і намагалася дихати спокійно. Це ж треба, таке місце для завершення всього.

Навколо нас дзеленькали телефони, і в повітрі, як статична напруга, висіли розмови. Якісь люди, чоловіки і жінки в уніформах, заклопотано пробігали повз. Деякі дивилися на нас, але без зацікавлення. А чого б їм цікавитися? Вони вже стільки всякого тут бачили, а я звичайна жінка з почервонілим обличчям і стрілкою на колготках. Хто б міг подумати? Мої ступні боліли всередині їхніх незграбних високих черевиків. Я не хотіла помирати.

Слідчий Бірн узяв ручку. Я щосили намагалася посміхнутися йому. Це моя остання надія. Він сидів навпроти і, насупившись, терпляче дивився на мене. Я хотіла заплакати і попросити його врятувати мене, – ох, будь ласка. Я вже так давно не плакала по-справжньому. Якщо я розплачуся, тоді як зможу зупинитися?

– Ви пам’ятаєте, на чому ми зупинилися? – спитав він.

О так. Я пам’ятала. Я все пам’ятала.