Читать книгу Убий мене нiжно - Никки Френч - Страница 3

– Еліс! Еліс! Ти запізнюєшся. Давай скоріше.

Я усвідомила, що бурмочу щось у відповідь. Надворі було холодно і темно. Я залізла глибше під пухову ковдру і замружила очі від тьмяного світла зимового дня.

– Еліс, вставай.

Від Джейка пахло піною для гоління. Напіврозв’язана краватка звисала з коміра. Ще один день. Скоріше, маленькі звички, а не великі рішення роблять вас справжньою парою. Ви сповзаєте в рутину, непомітно берете на себе комплементарні сімейні ролі. Джейк і я були досвідченими експертами з дрібниць одне одного. Я знала, що він любить більше молока в каві, ніж у чаю; він знав, що я люблю лише краплю молока в чаю і жодної краплі в каві. Він точно знав, де розташоване тверде ущільнення м’язів біля моєї лівої лопатки, яке з’явилося після довгого сидіння в офісі. Я через Джейка не клала фрукти в салат, він через мене не клав сир. Чого ще треба від стосунків? Ми притерлися одне до одного. Ми – пара.

До цього я ніколи не жила з чоловіком (я маю на увазі, з чоловіком, із яким я була у стосунках), і мені подобалося брати на себе домашні обов’язки. Джейк був інженером, він добре розбирався з усіма проводами і трубами в стінах і під підлогою. Одного разу я сказала йому, що єдина річ, яка йому не подобається в нашій квартирі, – це те, що не він сам побудував її десь на зеленій травичці. Він погодився. За фахом я біохімік – це означало, що мені було призначено міняти простирадла і виносити сміття з кухні. Він ремонтував пилосмок, а я ним прибирала. Я мила ванну, якщо він у ній не голився. Тут я вже провела межу.

Дивна річ, Джейк сам прасував усю білизну. Він казав, що зараз люди забули науку, як правильно прасувати сорочки. Я вважала це тупістю і могла б і образитись, але важко ображатись, лежачи з напоєм на дивані біля телевізору, поки хтось прасує. Він купляв газету, я читала її з-за його плеча, і це дратувало його. Ми обидва ходили за покупками, але я завжди писала список і викреслювала куплене, а він був хаотичним і марнотратним. Він мив холодильник. Я поливала квіти. І він кожного ранку приносив мені в ліжко чай.

– Ти запізнюєшся, – сказав він. – Ось твій чай, а я їду рівно за три хвилини.

– Ненавиджу січень, – сказала я.

– Ти вже казала те саме про грудень.

– Січень – це як грудень, тільки без Різдва.

Але він уже вийшов з кімнати. Я швидко прийняла душ і вдягла штанний костюм кольору вівсянки з довгим жакетом до колін. Розчесала волосся і закрутила гульку.

– Маєш шикарний вигляд, – сказав Джейк, коли я ввійшла до кухні. – Новий?

– Йому сто років, – збрехала я, наливаючи собі ще чаю, ледь теплого цього разу.

Ми під однією парасолькою разом дійшли до метро, обходячи калюжі. Біля турнікета він поклав парасольку під руку, міцно взяв мене за плечі і поцілував.

– До побачення, люба, – сказав він, і я в цей момент подумала: «Він хоче одружитися. Він хоче, щоб ми були сімейною парою». Ця думка настільки захватила мою увагу, що я забула щось сказати у відповідь. Він не помітив цього, зайшов на ескалатор і поїхав вниз у натовпі чоловіків у плащах. Він не обернувся. Усе було майже так, ніби ми вже одружені.

Мені не хотілося йти на нараду. Я просто не могла на фізичному рівні. Учора ми виходили з Джейком повечеряти. Повернулися близько півночі, пішли в ліжко біля першої, а заснули десь тільки о пів на третю. У нас була річниця – перша. Не така вже й важлива річниця, але нам із Джейком так хотілося річниць. Ми намагалися декілька разів пригадати дату нашого першого побачення, але так і не змогли. Ми крутилися одне навколо одного в одній компанії дуже довго, як ті бджоли в рою. Ми вже не пам’ятали, коли саме стали друзями. Люди навколо нас змінювалися, і через деякий час ми перейшли на той рівень, де Джейк опинився у списку кращих друзів, якщо б мене попросили написати такий список з трьох, чотирьох чи п’яти найкращих. Але мене ніколи ніхто не просив. Ми знали одне про одного все: батьки, шкільні роки, історії кохання. Одного разу ми вдвох страшенно напилися, коли його кинула подружка. Сиділи під деревом у Ріджентс-парку і пили віскі з горла, то плакали, то сміялись, одним словом, розводили сентименти. Я сказала, що вона ще пожалкує, а він гикнув і погладив мене по щоці. Ми сміялися з жартів одне одного, танцювали разом на вечірках, але не «мєдляки», позичали одне одному гроші, підвозили, давали поради. Ми товаришували.

Ми обидва запам’ятали день, коли вперше спали разом. Це було 17 січня минулого року. Середа. Ми збиралися компанією в кіно на пізній сеанс, але хтось не прийшов, хтось передумав, і врешті-решт у кінотеатрі опинилися лише я і Джейк. Якоїсь миті під час фільму ми подивились одне на одного і якось дурнувато посміхнулися, і я зрозуміла, що ми обидва усвідомлюємо, що в нас щось типу побачення, і, можливо, ми обидва вагалися, чи це була хороша ідея.

Після фільму він запросив мене до себе чогось випити. Було близько першої ночі. У нього в холодильнику був копчений лосось і (це розсмішило мене) власноруч спечений хліб. Зараз це смішить мене ще більше, бо з того часу він не спік жодної хлібини. Ми – парочка «Не заморочуються на їжі». Отже, я ледь не розсміялася, коли він мене вперше поцілував, це було дивно, схоже на інцест, ми вже були добрими друзями. Я побачила, як його обличчя наближається до мого, його знайомі риси дивно розпливаються, мені захотілося розсміятися чи відхилитися, зробити щось, щоб обірвати цю серйозність, цю інакшу тишу між нами. Але за мить це вже відчувалося правильним, це як повернутися додому. Інколи мені не хотілося почувати себе осілою (а як же мої плани працювати за кордоном, мої пригоди, мої бажання бути не такою, як усі?), або я починала хвилюватися з приводу того, що мені вже майже тридцять і це, значить, і є моє життя. Але я проганяла такі думки від себе.

Я знаю, так заведено, що парочки якось спеціально вирішують жити разом. Це подія в твоєму житті, як обмін обручками чи похорон. Ми цього не робили. Я почала лишатися в нього. Джейк виділив мені шухляду для трусиків і колготок. Потім почались якісь сукні. Потім кондиціонер і олівець для очей у ванній. За кілька тижнів я помітила, що майже половина відеокасет підписана мною. Просто якщо її не підписати хоча б дрібним почерком, ти ніколи не знайдеш цю касету, щоб подивитися.

Одного дня Джейк запитав мене, який сенс у тому, щоб продовжувати платити за мою кімнату, якщо я там не буваю. Я зам’ялася, щось пробурмотіла, але так і не дала чіткої відповіді. Моя двоюрідна сестра Джулія приїхала на літо підробити перед початком занять у коледжі, і я запропонувала їй зупинитися в мене. Мені потрібно було забрати більшість своїх речей, щоб вивільнити місце для неї. Потім, в кінці серпня, був спекотний вечір неділі, ми сиділи в пабі і дивилися на річку біля Собору Святого Павла. Джулія говорила, говорила і говорила про те, що їй дуже треба якесь постійне житло, і я запропонувала їй оселитися в моїй кімнаті. Отже, ми з Джейком почали жити разом і єдина наша річниця – це перший секс.

Але після святкування наступила розплата. Якщо ти не хочеш йти на нараду і розмірковуєш, робити тобі те, що хочеться, чи те, що хочуть інші, то переконайся, що твій костюм ідеально випрасуваний і прийди вчасно. Цього немає в десяти заповідях менеджера, але того похмурого ранку, коли я не хотіла нічого бачити, окрім чашки чаю, це було стратегією виживання. Я намагалася зібрати докупи мої думки. Треба краще підготуватися, накидати нотаток чи ще щось. Я їхала стоячи, щоб не зім’яти свій костюм. Разів зо два чоловіки поступалися мені місцем і засмучувалися, коли я відказувала. Напевно, подумали, що це я через ідеологічні переконання.

Чим вони збираються займатись, мої попутчики? Я готова побитись об заклад, що не таким дивним, як я. Я їхала до офісу маленького філіалу великої міжнародної фармацевтичної компанії на нараду з приводу маленької штукенції з пластику і міді, схожої на брошку в стилі нью-ейдж, – невдалого прототипу нового внутрішньоматкового пристрою.

Я бачилась із моїм босом, Майком. Через відсутність прогресу з «Драк-спіраллю IV», ВМС[2] фармацевтичної компанії «Дракон», він був то спантеличений, то розлючений, то засмучений. Цей пристрій зробить революцію в контрацепції, якщо коли-небудь пройде етап лабораторії. Мене найняли в цей проєкт шість місяців тому, але я була втягнута в бюрократичну трясовину бюджетних планів, маркетингових задач, недоліків, клінічних випробувань, технічних умов, зборів департаменту, регіональних зборів, зборів про збори і всієї неймовірної ієрархії процесу прийняття рішень. Я майже забула, що я науковець, який працює над проєктом стосовно жіночої фертильності. Я погодилася на це тому, що ідея створення продукту і його продажу показалася мені святом на фоні решти життя.

Цього ранку четверга Майк здавався трохи сердитим, але я відчула, що його настрій небезпечніший. Він був як іржава міна Другої світової, яку викинуло на берег. Вона здається безпечною, але якщо хтось торкнеться її в неправильному місці – зірветься. І це буду точно не я. Не сьогодні.

Люди заповнювали зал засідань. Я вже всілася спиною до дверей, тож могла дивитися у вікно. Офіс був на південь від Темзи в лабіринті вузьких вулиць, назви яких походили від назв спецій і тих далеких країн, звідки їх привозили. За нашим офісом був завод з переробки сміття, який був завжди на грані перекуповування і перебудови. Сміттєзвалище. В одному кутку величезна гора пляшок. У сонячні дні можна було дивитися, як вона магічно виблискує, але навіть у такий похмурий день, як сьогодні, було на що подивитися – якщо пощастить, екскаватор згрібатиме пляшки в іще більшу купу. Це буде набагато цікавішим, ніж те, що відбуватиметься в кімнаті «С». Я озирнулась. Тут були троє трохи розгублених чоловіків, які прибули з Нортбріджської лабораторії виключно для цієї наради. Вони не приховували обурення через те, що втрачають час. Були Філіп Інгаллз із верхнього поверху, моя так звана асистентка Клаудія та асистентка Майка Фіона. Не вистачало кількох людей. Майк ще більше спохмурнів, він сидів і тягнув униз мочки вух. Я визирнула у вікно. Клас – до пляшкової гори наближався екскаватор. Від цього мені стало краще.

– Джованна буде? – спитав Майк.

– Ні, – відповів один з дослідників, здається, його звати Нейл. – Вона прислала мене замість себе.

Майк стиснув плечима, погоджуючись, але не приховуючи злості. Я вирівнялась, набула уважного вигляду й оптимістично підняла ручку. Нарада почалася з обговорення минулої наради і нудної рутини. Я виводила кривулі в блокноті, потім намагалася намалювати портрет Нейла, який виходив більш схожим на бладгаунда із сумними очима. Потім я переключилась на екскаватор, який уже працював на повну. На жаль, вікна глушили звук битого скла, але все одно видовище приємне. Через силу я переключилася назад на нараду. Коли Майк спитав про плани на лютий, Нейл почав щось розповідати про ановуляторну[3] кровотечу, і я раптово й абсурдно закипіла від думки, що чоловік-науковець говорить з чоловіком-менеджером про технології для жіночої анатомії. Я вдихнула повітря, щоб сказати, передумала, і повернулася до сміттєзвалища. Екскаватор зараз відпочивав, роботу зроблено. Я думала, як це – влаштуватися на роботу водієм чогось такого.

– А стосовно тебе…

Я повернулась до того, що відбувається в кімнаті, немов прокинулася від сну. Майк звертався до мене, і всі повернулися, очікуючи прочуханки.

– Тобі треба розібратися з цим, Еліс. У твоєму відділі проблеми.

Чи хотілося мені сперечатися? Ні.

– Добре, Майк, – сказала я солоденько. Я підморгнула йому, просто щоб показати, що не дозволю знущатися над собою, і побачила, як почервоніло його обличчя.

– І може, хтось полагодить цю довбану лампу? – закричав він.

Я подивилась угору. Одна з люмінесцентних ламп ледь помітно блимала. Як тільки ти це помітив, ти не можеш не звертати уваги, наче хтось шкребеться у твоєму мозку. Шкребеться, шкребеться, шкребеться.

– Я зроблю це, – сказала я. – Маю на увазі, знайду, хто відремонтує.

Я готувала доклад, який Майк збирався відіслати в Пітсбург у кінці місяця. Тож часу було повно, і я могла проводити решту дня, майже нічого не роблячи. Важливі пів години я провела, листаючи два прислані мені каталоги одягу. Я повернулась на сторінку з елегантними високими черевиками, довгою вельветовою сорочкою, про яку було написано «трендова», і коротенькою світло-сірою атласовою спідницею. Це затягне мене в борги ще на 137 фунтів. Після обіду з прес-секретарем (мила жінка у вузьких прямокутних окулярах у чорній оправі, які особливо виділялися на її маленькому блідому обличчі), я замкнулась у своєму кабінеті і надягла навушники.

– Je suis dans la salle de bains[4], – виразно пролунав голос у навушниках.

– Je suis dans la salle de bains, – слухняно повторила я.

– Je suis en haut![5]

Що це «en haut»? Я не могла згадати.

– Je suis en haut, – вимовила я.

Задзвенів телефон, я зняла навушники. Повернулася зі світу сонця, лавандових полів і вуличних кафе. Й одразу в січневий Доклендс[6]. Це була Джулія, якась проблема з квартирою. Я запропонувала зустрітися після роботи чогось випити. Вона вже домовилася з кількома друзями, тож я подзвонила Джейкові і запросила його у «Вайн». Ні. Він за містом. Поїхав подивитися, як відбувається будівництво тунелю в місці, прекрасному і свяченому для декількох конфесій. Мій робочий день майже скінчився.

Джулія і Сильвія були там, коли я прийшла. Вони сиділи в кутку за столиком із Клайвом. За ними було декілька рослин у кашпо. На стінах «Вайну» були намальовані виноградні лози.

– Маєш жахливий вигляд, – сказала спочутливо Сильвія. – Похмілля?

– Начебто ні, – відповіла я обережно. – Але похмелитися не відмовлюсь. Я тобі теж принесу.

Клайв розповідав про дівчину, з якою він познайомився вчора на вечірці.

– Дуже цікава жінка, – сказав Клайв. – Вона фізіотерапевт. Я їй пожалівся на свій хворий лікоть, і знаєте що…

– Знаємо.

– Вона його якось притисла трохи, і одразу полегшало. Хіба це не диво?

– Яка вона?

– У якому сенсі?

– Яка вона, – наполягала я.

Принесли напої. Він надпив трохи.

– Вона доволі висока, – сказав він. – Вища за тебе. В неї русе волосся, по плечі. Симпатична, смаглява, з неймовірно блакитними очима.

– Не дивно, що тобі полегшало. Ти запросив її кудись?

Клайв подивився обурено, але трохи хитро. Він послабив краватку.

– Звісно ні.

– Але ти точно хотів.

– Не можна просто взяти й отак запросити дівчину.

– Можна, – перебила Сильвія. – Вона тебе за лікоть тримала.

– І що? Це не має значення. Вона тримала мене за лікоть просто як фізіотерапевт, вона сама запропонувала допомогу, це нічого не означає, хіба ні?

– Не зовсім, – сказала Сильвія чинно. – Запроси її. Подзвони їй. Здається, вона душечка.

– Звісно, вона… приємна, але є дві проблеми. По-перше, ви це знаєте, я ще не відійшов після Крістін. По-друге, я так не можу. Мені потрібен привід.

– Ти знаєш, як її звати? – спитала я.

– Її звати Гейл. Гейл Стівенсон.

Я задумливо відпила «Криваву Мері».

– Подзвони їй.

Обличчям Клайва комічно промайнула паніка.

– Що я скажу?

– Неважливо, що ти скажеш. Якщо ти їй подобаєшся, а те, що вона тримала тебе за лікоть на вечірці, доводить, що так і є, тоді вона піде з тобою, що б ти там не говорив. Якщо не подобаєшся, вона не піде, що б ти там не говорив.

Клайв розгубився.

– Просто подзвони, – сказала я. – Скажи «Я власник ліктя, який ви лікували вчора на такій-то вечірці, чи не хочете прогулятися зі мною?». Це може очарувати її.

Клайв здавався спантеличеним.

– Отак просто?

– Саме так.

– А куди її запросити?

Я розсміялася.

– Чого ти хочеш від мене? Щоб я вам ще й з кімнатою влаштувала?

Я пішла взяти ще випити. Коли я повернулась, Сильвія драматично палила і щось розповідала. Я втомилася і слухала її через слово. На іншому кінці столу (я не впевнена, бо чула лише уривки) Клайв розповідав Джулії про таємні символи, заховані в малюнку на пачці «Мальборо». Цікаво, він просто п’яний чи божевільний? Я повільно допивала свою випивку, спостерігаючи, як розмивається зображення. Це була частина компанії, групи людей, які – більшість з яких – зустрілися ще в коледжі і лишилися разом, вони приглядають одне за одним, відпочивають. Вони для мене більше ніж сім’я.

Коли я повернулась додому, Джейк відчинив двері в той момент, коли я встромила ключ у замок. Він уже перевдягнувся в клітчату сорочку і джинси.

– Я думала, ти будеш пізніше, – сказала я.

– Усе вирішилось швидко, – сказав він. – Я тобі вечерю готую.

Я подивилась на стіл. Там були пакети. Курка в спеціях. Тарамасалата Хліб-піта[7]. Маленький пудинг. Пачка вершків. Пляшка вина. Відеокасета. Я поцілувала його.

– Мікрохвильовка, телевізор і ти, – сказала я. – Чудово.

– А потім я буду любити тебе всю ніч.

– Що? Знову? Ти хтивий!