Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 23

Надія – це каталізатор. Вона долає, здавалося б, непереборні перешкоди. Не здавайтеся, продовжуйте працювати, – і ви створите імпульс. Надія надає можливості, про які ви і не замислювалися. До вас потягнуться ті, хто зможе вам допомогти. Двері відчиняться. Дорога освітиться.

Пам’ятайте: дія викликає реакцію. Коли вам заманеться зрадити свою мрію, змусьте себе попрацювати ще один день, ще один тиждень, ще один місяць і ще один рік. Ви здивуєтеся тому, що станеться, коли ви не опустите рук.

Коли настав час вступати до початкової школи, мої батьки захотіли, щоб я вчився, як всі звичайні діти. В результаті їхніх наполегливих зусиль я став одним із перших в Австралії дітей з особливими потребами, які навчалися у звичайній школі. Я так добре вчився, що в місцевій газеті навіть опублікували статтю під заголовком: «Інтеграція дозволила хлопчикові з особливими потребами домогтися успіху». У статті помістили велику фотографію, на якій моя сестра Мішель котила мого інвалідного візка. Стаття викликала великий інтерес, і до нашої школи навіть приїжджали урядовці. Я отримав масу листівок, листів, подарунків і запрошень з усіх кінців країни.

Після тієї статті ми отримали чимало пожертвувань, завдяки чому батьки змогли зробити мені протези. Як тільки мені виповнилося півтора року, вони намагалися знайти для мене протези. Спочатку це була одна рука, яка працювала не надто добре. Рука і кисть керувалися механічно за допомогою тросів і важелів. Цей пристрій важив удвічі більше за мене самого!

Важко було навіть просто утримувати рівновагу з цією конструкцією. Але згодом, хоч і без особливого ентузіазму, я з нею впорався. А оскільки вже вмів брати предмети своєю маленькою ступнею, підборіддям і зубами, біонічна рука лише ускладнила моє повсякденне існування.

Батьки були розчаровані, але моя впевненість зростала, тому що я чудово справлявся сам. Я дякував батькам за все, що вони для мене робили, і сміливо дивився вперед.

Наполегливість винагороджується. Наш перший експеримент з протезами виявився невдалим, однак я продовжував вірити в те, що моє життя зміниться на краще. Мій оптимізм і бойовий настрій надихнули доброчинну організацію «Лайонс Клаб». Вони зібрали понад двісті тисяч доларів на моє лікування і новий візок. На ці кошти ми змогли приїхати в Торонто, де в дитячій клініці розробляли новітні протези. Зрештою, медики вирішили, що мені набагато простіше справлятися з більшістю завдань самостійно, без допомоги протезів.

Прагнення вчених і винахідників забезпечити мене протезами надихало. Але я був сповнений бажання навчитися робити все самостійно, не чекаючи, коли хтось винайде щось таке, що поліпшить моє життя. Незважаючи на те, що навіть сьогодні я з вдячністю приймаю будь-яку допомогу – відчинені двері або подану воду, – та вважаю, що ми повинні самі відповідати за наше щастя і успіх. У скрутну хвилину на допомогу вам можуть прийти друзі та рідні. Будьте вдячні за зусилля і бажання допомогти, та розраховуйте лише на себе. Що більше зусиль ви докладете, то більше можливостей перед вами відкриється.

Часом вам здасться, що ваша мета недосяжна. Однак це не привід для того, щоб здатися. Поразка чекає лише на тих, хто не пробує знову. Я вірю, що коли-небудь зможу ходити і користуватися різними інструментами, як звичайна людина. Це буде диво, яке обов’язково станеться завдяки волі Господа або Його помічників на цій землі. Технологія роботизованих кінцівок розвивається дуже швидко. Коли-небудь я зможу отримати ефективні протези, але поки я щасливий у своєму нинішньому стані.

Часто проблеми, які, як нам здається, утримують нас у минулому, насправді роблять нас сильнішими. Вірте в те, що сьогоднішня проблема завтра стане вашою перевагою. Я навчився бачити плюси у відсутності рук і ніг. Чоловіки, жінки і діти, які не розмовляють моєю мовою, відразу розуміють, що я зумів подолати чимало перепон. Вони розуміють, що мої уроки – це не лише слова.