Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 27

Якось після школи я попросив маму налити мені ванну. Коли вона виходила, я попросив зачинити двері. Потім з головою занурився в воду. У тиші в моїй голові миготіли чорні думки. Мені потрібно було заздалегідь все спланувати.

Якщо Бог не позбавить мене болю… якщо моє життя позбавлене сенсу… якщо я тут тільки для того, щоб бути самотнім і зневаженим… Я – тягар для всіх… У мене немає майбутнього… я повинен з усім цим покінчити.

Як я вже говорив, навчаючись плавати, я лежав на спині, і легені мої були наповнені повітрям. Тепер я спробував витіснити все повітря з легенів і зануритися на дно. Чи зможу я затримати дихання, поки не помру? Чи потрібно зробити повний видих або тільки половину? Чи потрібно повністю видихнути повітря?

Нарешті я перекинувся і занурив обличчя в воду. Інстинктивно затамував подих. У мене були досить добре розвинені легені, тому я довго зміг пробути під водою.

Та коли не стало повітря, я випірнув.

Я не можу цього зробити.

Та чорні думки не відступали. Я хочу покинути цей світ. Я хочу зникнути.

Знову видихнув і знову занурився у воду. Я знав, що можу затримати дихання не менше ніж на 10 секунд. Тому почав відрахунок:

…10…9…8…7…6…5…4…3…

Поки я рахував, переді мною спливла така картина: мама і тато плачуть біля моєї могили. Плаче мій семирічний брат Аарон. Всі плакали і говорили, що це їхня провина, що вони повинні були зробити для мене щось більше.

Я не міг знести думки про те, що вони все життя почуватимуться винними у моїй смерті. Не міг залишити рідних із відчуттям втрати і провини.

Я егоїст!

Я випірнув і зробив глибокий вдих. Не зміг так вчинити.

Але страждання були нестерпні. Тієї ночі я сказав Ааронові: «Коли мені виповниться двадцять один рік, я накладу на себе руки».

Я думав, що до того часу вже закінчу школу і, можливо, університет, але що буде далі, не знав. Не думав, що зможу знайти роботу або одружитися, як інші чоловіки. Яка жінка захоче вийти за мене заміж? Тому двадцять один рік для мене був кінцем життєвого шляху. Тоді здавалося, що до цього ще дуже далеко.

«Я розповім про тебе татові», – відповів молодший брат. Я звелів йому нікому нічого не розповідати, заплющив очі й заснув. Прокинувся від того, що на моє ліжко сів тато.

«Хто це тут заводить розмови про самогубство?» – запитав він.

Теплим і заспокійливим тоном він розповів мені про все хороше, що чекає на мене попереду. Він перебирав моє волосся пальцями – мені завжди це подобалося.

«Ми завжди будемо з тобою, – промовив тато. – Все буде гаразд. Обіцяю, ми завжди будемо з тобою. З тобою все буде добре, синку».

Ласкавий дотик і теплий погляд – ось що потребує кожна засмучена й розгублена дитина. На ту мить мені вистачило батькових слів. Він переконав мене в тому, що ми зуміємо знайти правильний шлях. Кожен син хоче вірити батькові. Тієї ночі батько дав мені те, на що я міг спертися. Для дитини немає важливішої людини за батька. Мій батько був щедрий на такі вчинки. Він завжди вмів виявляти любов і підтримку. Я все ще не розумів, як складеться моє життя, але батько сказав, що все буде добре, значить, так і має бути.

Після цієї розмови я міцно заснув. У мене так само бували погані дні й ночі, але я вірив батькам. Вони вселили в мене надію задовго до того, як я став уявляти собі розвиток власного життя. У моєму житті були періоди сумнівів і страху, та на щастя, все це вже пройдений етап. Як і будь-яка людина, я й досі часом сумую, та до мене більше не приходять думки про самогубство. Коли я озираюся назад і згадую своє життя, то можу лише подякувати Богові за те, що він врятував мене від розпачу.