Читать книгу Життя без обмежень. Шлях до неймовірно щасливого життя - Нік Вуйчич - Страница 26

У складний перехідний період, коли самооцінка і самосприйняття – на першому місці, я дозволив своїм тривогам взяти гору. Все погане в моєму житті переважало добре.

Я витягнув коротку соломинку. Як я зможу жити нормальним життям? Як знайду роботу? Чи матиму дружину і дітей? Я завжди буду тягарем для своїх близьких.

Я не скаржився на життя, поки не втратив надію. Повірте, втрата надії значно гірша за втрату кінцівок. Якщо вам знайоме відчуття нещастя й депресії, то ви знаєте, яким болісним може бути відчай. Я весь час злився, страждав і мучився, запитував у Бога, чому Він не дав мені того, що дає іншим. Що я зробив не так? Чому Ти не відповідаєш на мої молитви і прохання про руки і ноги? Чому мені не допомагаєш? Навіщо змушуєш мене страждати?

Ані Бог, ані мої лікарі не могли пояснити, чому я народився таким. Відсутність пояснень, навіть наукових, змушувала мене страждати ще дужче. Я й далі думав, що коли б були якісь причини – духовні, медичні або інші, – то мені стало б легше. Біль не був би таким сильним.

Досить часто я почувався настільки кепсько, що відмовлявся йти до школи. Раніше я ніколи не шкодував себе, весь час боровся зі своєю інвалідністю, прагнув жити нормальним життям, бавитися з іншими дітьми. Притаманні мені завзятість і наполегливість вражали батьків, вчителів і однокласників. Хоч у глибині душі я страшенно страждав.

Я завжди був віруючою дитиною, ходив до церкви і вірив у силу молитви й цілющу силу Бога. Мене настільки поглинув Ісус, що під час вечері я завжди посміхався, думаючи, що Він зараз сидить поруч з нами за столом. У своїх молитвах я просив Його дати мені руки і ноги. Навіть готовий був задовольнитися однією рукою або однією ногою. Але вони не з’являлися, і я злився на Бога.

Мені здавалося, що я збагнув Божий промисел. Я гадав, Він створив мене, щоб явити диво, щоб світ зрозумів, що Бог є. Я молився: «Господи, якщо Ти даси мені руки і ноги, я подорожуватиму світом, виступатиму на телебаченні й розповідатиму всім про це диво. І світ побачить силу Бога». Я говорив, що готовий слідувати Божим шляхом до кінця свого життя. Пам’ятаю свою молитву: «Господи, я знаю, що Ти створив мене таким, аби потім дати мені руки і ноги, щоб це диво довело людям Твою силу і любов». У дитинстві я збагнув, що Господь промовляє до нас різними мовами. Я відчував, що Він може відповісти, вселивши певне почуття в моє серце. Та мене оточувала тиша. Я нічого не відчував.

Батьки казали мені: «Тільки Бог відає, чому ти таким народився». Я запитував у Бога, але Він не відповів мені. Постійні молитви і питання, на які не було відповіді, страшенно мучили мене – я ж бо раніше відчував міцний зв’язок із Ним.

Були в мене й інші проблеми. Ми переїхали за тисячу миль на північ, у Квінсленд, де в нас не було родичів. Я разом позбувся тіточок, дядечків і двадцяти шести кузенів. Нелегким видався переїзд і для батьків. Попри їхню підтримку і любов, я не міг позбутися відчуття, що турбота про мене важким тягарем лежить на їхніх плечах.

На мої очі немов опустилися чорні шори, які заважали бачити світло. Я не розумів, чим зможу придатися бодай комусь, вважав себе помилкою природи, полишеним творінням Господнім. Батьки з усіх сил намагалися переконати мене в протилежному. Вони читали мені Біблію, водили мене до церкви. У недільній школі вчителі запевняли, що Бог любить усіх нас. Та я не міг позбутися болю і гніву.

Втім, у моєму житті були й значно приємніші миті. У недільній школі я з радістю співав зі своїми однокласниками: «Ісус любить маленьких дітей, всіх дітей світу, червоних і жовтих, чорних і білих, всі вони однаково дорогі йому. Ісус любить дітей світу». Разом із тими, хто підтримував і любив мене, я співав від щирого серця. І такі гімни втішали мене.

Я хотів вірити, що Він любить і піклується про мене, але коли втомлювався і кепсько почувався, в мою душу знову закрадалися чорні думки. Я сидів у своєму інвалідному візку на ігровому майданчику і думав: «Якщо Бог справді любить мене, як усіх інших дітей, то чому Він не дав мені рук і ніг? Чому Він зробив мене не таким, як інші Його діти?».

Ці думки з’являлися навіть удень за звичайних обставин. Я боровся з відчаєм і відчуттям того, що моє життя завжди буде важким. І Бог не відповідав на мої молитви.

Одного разу я сидів на високій кухонній стійці і спостерігав, як мама готує вечерю. Мені завжди це подобалося. Однак саме тоді мене опосіли чорні думки. Я не хотів бути тягарем для своєї матері. Майнула думка кинутися вниз зі стійки. Я подивився вниз і подумав, як краще впасти, щоб зламати шию і померти.

Та я відмовився від подібного вчинку. Бо коли мені не вдасться вбити себе, доведеться пояснювати свій відчай. Мене налякали думки про самогубство. Я повинен був розповісти мамі про свої почуття, але соромився. Не хотілося її лякати.

Я був молодий, і, хоча мене повсякчас оточували люблячі люди, не міг розповісти їм про свої сокровенні почуття. У мене були ресурси, але їх я не використав, і це була помилка.

Якщо вас охоплюють чорні думки і почуття, не боріться з ними самотужки. Ті, хто вас любить, з радістю прийдуть на допомогу. Вони хочуть допомогти вам. Якщо вам здається, що ви не можете їм довіритися, зверніться до професійного психолога – в школі, на роботі, в церкві. Ви не самотні. Я не сам. Зараз я розумію це, тому не хочу, щоб ви так само, як і я, наблизилися до здійснення фатальної помилки.

Але тоді мене охопила безнадія. Я вирішив: для того, щоб покінчити з болем, слід покінчити з самим життям.