Читать книгу Коли плаче біла вовчиця - Оксана Афанасьева - Страница 3

Середземне море, 1626 рік

Серед ночі Марко прокинувся від добрячого стусана в спину. Штурхнув його крізь сон старий Янек. Чухаючи вдарене місце, невільник скрутився калачиком, намагаючись повернути приємне сновидіння. Та хоч як старанно він заплющував очі – сон не йшов. Ох, а щойно ж біля нього була сміхотлива Ядвіга. Вона щільно притулялася до його плеча, і над ними здіймалася веселка після літнього дощу, а на душі бентега й радість…

Кайдани глухо дзенькнули, коли поворушився. Очі мимоволі розплющилися. Ні-і, як не старайся, а вже не заснеш. Марко роздратовано глянув на свого сусіда: уперше за пів року такий сон приснився, а тут розбудили! Він повернувся на спину. Навколо уві сні стогнали, зойкали, схлипували, щось вигукували, голосно хропли прикуті галерники й тихо хлюпали хвилі, погойдуючи дерев’яний корпус галери.

Марко лежав, марно дивлячись у зоряне небо, сподіваючись на сновидіння. По небу пропливало світле мереживо хмарин, які гнав пустотливий бриз. І враз Маркові до нестями захотілося стати таким само легким і безтілесним, висковзнути з важких кайданів і полетіти далеко-далеко, у такий жаданий рідний край… Зненацька спогади охопили його, мов потрапив під зливу в спекотному степу, і він солодко поринув у них.

…Марко Якимовський народився в містечку Бар, яке дивилося просто на чотири татарські шляхи: Кучманський, Чорний, Волоський і Київський. З дитинства навчений боротися за свою волю, бо життя в прикордонній місцевості було сповнене небезпек. Майже щороку доводилося боронитися від набігів татар, та все ж Марко до нестями любив цю землю. Загадкова природа таїла в собі шалену відвагу та поклик волі. Ліси аж кишіли звіром та птаством. Поля, що простягалися за ними, чисті річки, над якими хмарами літали качки, журавлі, орли та яструби, ба навіть річкові мартини, – усе це було частиною його єства. Хай там собі розказує дід Стефан про сите й заможне життя в Любліні – він не уявляє свого життя на чужині.

Батько його, польський шляхтич Кшиштоф Якимовський, приїхав на Поділля з Любліна. Втративши під час епідемії холери дружину та дочок, він отримав невеликий маєток біля улюбленого містечка колишньої королеви Бони Сфорци. За наказом короля польським шляхтичам, які відзначалися на військовій службі, давали у володіння українські села.

Тож уперше опинившись у Барі, Якимовський одразу ж уподобав цю місцевість. Йому припало до душі, що із часів покійного старости Бернарда Претковича, який гнав нападників аж до Криму, охорона містечка була на належному рівні. Фортецю оточували подвійні дерев’яні стіни з дубових паль, між якими для надійності було насипано землі. З півдня й заходу місто добре захищене широким ставом із зарослими очеретом берегами.

Головна башта фортеці охороняла переїзд через річку, а над широкими воротами височіла дзвіниця. На самім її вершечку, десь аж у небесах, тьмяно вилискував на сонці великий мідний дзвін. Його калатання сповіщало про появу ворогів. І вмить усе боєздатне населення містечка та навколишніх сіл збиралося в бойові загони, тож татарам ніяк не вдавалося застати їх зненацька.

Над воротами гордо висіла мідна дошка з гербом Бони Сфорци, а на таблиці було написано латинською мовою: «Бона Сфорца Арагонська, королева Польщі, велика княгиня Литовська, принцеса Барійська, господиня Русі, Пруссії, Мазовії та інше, року Божого 1537-го, за часів наймилішого короля Сигізмунда I, свого чоловіка, заселила цей край, повністю спустошений постійними ворожими набігами, увівши до нього на поселення мешканців, а також заснувала місто й фортецю, чим подарувала спокій і мир навколишнім землям, і укріпила її за місцевим звичаєм дерев’яними стінами, а ім’я цьому місту присвоїла з назви свого рідного міста “Барі”».

Хоча життя на пограниччі було нелегким, та саме тут Кшиштоф знайшов сили жити далі.

Він одружився з православною українкою Ганною і нажив двох синів – Марка та Стефана. Батько його Стефан-старший був проти синового одруження, але побачивши в онукові, названому на його честь, своє продовження, змінив гнів на милість. У родині нарешті запанували мир та спокій.

Діти росли на радість батькам, але старший син Стефан став загальним улюбленцем. Усі вихвалювали його та щохвилини ставили Маркові за приклад. А той у відповідь лише впертіше стискав вуста й зневажливо хмикав. Ніхто не хотів бачити, що Марко бігає швидше за Стефана, вправніше стріляє, краще сидить у сідлі – тому, коли його вкотре сварили, хлопцем аж тіпало, і він за найменшої нагоди тікав з дому в ліс, на луки чи в нічне з дітьми наймитів. Вони вчили його знаходити в лісі ожину, смажити на вогні їстівні гриби, ловити голіруч у річці рибу чи просто мчати охляп на коні. У Марка був завжди облуплений на сонці ніс, подерті колючками обличчя та руки, з ніг не сходили синці, а п’яти – о жах! – були в таких твердих мозолях, як і в дітей простих селюків. І хоча Марко мав допитливий розум та гостру пам’ять, сидіння на нудних уроках доводило його до нестями.

Батьки найняли їм учителя Юзефа Стемпковського – підстаркуватого дячка, який частенько любив випити. Невисокий, беззубий, із сивим розкошланим волоссям, у тісному рудому камзолі, він довго й нудно, одноманітним голосом викладав їм основи різних наук. Марко на уроках завжди пирскав сміхом, дивлячись то на зарозумілу Стефкову пику, а то на пана Юзефа, який іноді вмудрявся заснути на півслові. Стефко, спокійний і тихий хлопчина, щиро намагався хоч щось зрозуміти з буркотіння пана вчителя, тоді як Марко використовував кожну сприятливу хвилину, щоб утекти до друзів. Стефанові теж хотілося до них, і тоді Маркові, цьому змієві-спокуснику, вдавалося підманювати свого брата на різні витівки. Та частіше Стефко згадував материні й батькові напучування та заповзято вчився далі. Ще змалку всі йому втокмачували:

– Якщо будеш слухняним і розумним, то дід Стефан одпише тобі все своє майно й ти поїдеш до Любліна!

Батько красномовно змальовував йому привабливість життя в дідовому маєтку, і виходило, що там мало не рай земний. Останнім часом у батька справи йшли вкрай кепсько. Кілька років поспіль видалися неврожайними, тоді як дідова торгівля ішла вгору. В останній свій приїзд дід Стефан домовлявся з батьками:

– Виповниться старшому онукові 12 років – і заберу його із собою! Я дам вашому синові добру освіту, багатство, становище. А що можете йому дати ви? Краще вже доводьте до розуму свого схизматського Марка, а то з нього скоро виросте якийсь розбишака чи гультяй!

І Кшиштоф, і Ганна лише догідливо хитали головами на ці слова, а наодинці мати журилася:

– І в кого наш шибайголова такий удався? Слухав би діда, догоджав йому, то й сам потім жив би, як вареник у маслі, у спокої та достатку. Та ж ні – ані хвильки не всидить!

Сама ж не звертала уваги на зневагу, яку їй часто виказував свекор. Її материнські почуття брали гору над приниженням, і вона ладна була простити йому все, аби тільки забезпечив улюбленцеві Стефанкові заможне життя. У нечасті приїзди свекра Ганна майже не помічала Марка, і коли той вчасно не приходив обідати чи вечеряти, навіть потай раділа. Адже міг з’явитися із синцем під оком, у забрудненому одязі чи з розірваним рукавом. Та і їв він швидко й похапцем, неспокійно поглядаючи у вікно, крадькома запихаючи в кишеню шматок пирога чи інші ласощі.

Хлопчик і сам часто вкрадався поживитися чимось на кухні й старався непомітно зникнути. Стефанко в дні приїзду діда ходив поважно, з гордо піднятою головою, заклавши руки за спину, достоту як дід, і чванився, як йому буде добре в Любліні. Іноді Марко не витримував базікання хвалька й, зацідивши на ходу Стефанкові в пику, утікав у ліс.

– Ох і клятий же схизмат у тебе росте, не рівня Стефкові! – укотре колов очі старий.

Ганні від цих слів ставало образливо, але вона покірно мовчала й лише вночі, стоячи біля Маркового ліжка, відгортала заснулому синові непокірні пасма волосся з обличчя і витирала свої непрохані сльози.

– Господи, дай їм обом щастя і гарну долю. – Вона довго молилася, читаючи і католицькі, і православні молитви, передчуваючи, що обом синам випаде нелегке життя.

А світ щодень ставав усе неспокійнішим. На українські землі почастішали наскоки татар, а гонорова шляхта знущалася з православних, відбираючи в них землі та позбавляючи їх усіляких прав. Материнське ж серце кров’ю обливалося в лиховісному передчутті. Якби могла руками прикрити їх від біди…

Ганна тихо плакала й навіть не помічала, що Марко не спить, а крізь вії жалісливо дивиться на неї. Вона виходила з кімнати, обережно причиняла двері, а в Марків сон приходили не тиша й спокій, а славні, звитяжні подвиги, які наповнювали його душу бентегою…

То йому хотілося воювати разом зі славними запорожцями, про подвиги яких він наслухався від своїх сільських друзів Степана та Грицька, а то, навпаки, тамував дух при блиску зброї та латів польських гусарів, які часто приїздили до батька в гості. Марко поринав поволі в сон, а його спокій охороняли материні молитви та батькова вишколена охорона.