Читать книгу Коли плаче біла вовчиця - Оксана Афанасьева - Страница 5

Промайнуло 11 років. Стефан, як і мріялося його дідові, закінчив єзуїтську школу, а після неї – Міланський університет в Італії. Він весь був утіленням дідових мрій і аж тепер, опанувавши науку, отримав дозвіл відвідати батьківський дім. Звістка про синів приїзд викликала в маєтку Якимовських страшенний переполох: у домі все чистилося, милося, витрушувалося, лагодилося… Поповніла, трохи постаріла, але з тією ж м’якою, негаснучою вродою Ганна невтомно бігала з кімнати в кімнату, віддаючи накази численній челяді:

– Начистіть до блиску срібні сервізи! Одарко, Гафіє, позбивайте подушки й перини! Та килими витріпайте як слід!

Найменший бруд завдавав їй розпачу. Марко в такі хвилини підходив до матері й заспокоював:

– Годі, мамо, спочиньте! У домі й так усе блищить і сяє, а ви зіб’єтеся з ніг і ще до приїзду Стефана зляжете в ліжко!

Тільки це примушувало Ганну хоч трохи вгамуватися. Спостерігаючи веремію, яка здійнялася в домі, Марко й сам відчував у душі занепокоєння: «Цікаво, який же зараз із себе Стефанко? Вищий чи нижчий від мене? І як він зустрінеться зі мною? Чи не буде занадто чванитися? Адже скільки світу побачив Стефко, скільки знає всього, а моя освіта так і закінчилася в пана Юзефа…»

Марко підходив до дзеркала: звідти на нього дивився ставний юнак з гарячим поглядом блискучих карих очей і непокірними пасмами русявого волосся. Намагався уявити, чим же схожий на нього буде Стефан. Кшиштоф, якого майже не здолали роки, а лише густо вплели сивини у волосся та проорали чоло новими зморшками, теж із хвилюванням чекав синового приїзду. Він душею приріс до чарівного Поділля, та Люблін був його молодістю, де промайнули юнацькі роки, де пізнав перше кохання, уперше одружився і вперше зазнав справжнього горя. Тому Кшиштоф так хвилювався: старший син Стефан ішов його слідами. Він жив у тому ж будинку, їздив тими само дорогами, зустрічався з дітьми батькових друзів. Кшиштофу іноді здавалося, що Стефан – це він у молодості. Про це він не раз мріяв довгими холодними вечорами, це зігрівало серце в нудні осінні дні.

Усі по-своєму чекали Стефанка, ненастанно поглядали на дорогу, та коли він нарешті приїхав, його ніхто не зустрів.

Був саме холодний весняний вечір. Стояв початок квітня, та природа ніяк не хотіла дарувати людям тепло, натомість щедро засипаючи їх снігом, який супроводжувався в’їдливою сльотою. Ганна нездужала й раніше звичайного пішла відпочити в спальню. Марко й батько сиділи в затишному кабінеті біля палаючого каміна, який кидав навсібіч миготливі відблиски. Розмова точилася про новий похід королевича Владислава на Москву. Подейкували, що там він опинився в дуже скрутному становищі. Батько згадував і невдалий похід короля Сигізмунда ІІІ, який майже два роки простояв під Смоленськом, і козаків, війна яких з Османською Портою ставала все успішнішою.

За розмовою ніхто з них і не почув, як до будинку під’їхала довга валка підвід на чолі з розкішною каретою. Двері тихо прочинилися, і на порозі постав Стефан. Почувши батьків голос, він швидко пройшов до кабінету. Кшиштоф і Марко завмерли: Стефан був такий схожий на батька, що здавалося, ніби їх двоє водночас раптом опинилося тут, тільки один молодий та усміхнений…

Мить заціпеніння минулася, і обоє кинулися до дорогого гостя. Вони обіймалися, ляскали по плечах, тиснули руки… у кабінеті здійнявся галас.

– Приїхав! Нарешті! А ми всі очі за тобою видивили. А де ж це той клятий Іван, що мав сидіти в передпокої? – гнівно вигукнув Кшиштоф.

– Та він заснув, бідолаха! – усміхнувся Стефан.

– Має, бусурман, щастя, бо в інший день не пожалів би ледацюгу, а так, на радощах, хай йому грець – прощу!

– Ану, Стефку, хто з нас вищий? – примірявся до брата Марко. – І як тобі в Італії, сподобалося чи ні?

– А Люблін, Люблін як там? Мабуть, покращав, розбудувався? – це вже допитувався батько.

– Тихіше ви, сороки, здійняли галас, ніби Стефка ніколи не бачили! – раптом у кабінеті почулося буркотіння Якимовського-старшого. – Оце діждався шани на старості літ: немає кому нi з екiпажа допомогти вибратися, ні зустріти по-людськи, ні нагодувати гостя з дороги! Стефанко погнався, як оглашенний, і ви не кращі!

Кшиштоф зніяковіло подивився на батька, який, спираючись на вишукану палицю з головою лева, утомлено опускався в крісло.

– Добре ж ви гостей зустрічаєте, – усе ще гнівався старий, та в голосі його відчувалося задоволення від тієї радості й навіть деякої розгубленості, яку викликав їхній приїзд.

Кшиштоф шанобливо підійшов до нього.

– Здрастуйте, батьку! Вибачте, що не зустрів вас. Я від несподіваної появи Стефана аж розгубився. А як же це ви зважилися на таку далеку дорогу? У ваші літа та з вашим здоров’ям?

– Ти за моє здоров’я не дуже ще журися! Старого Якимовського не так просто здолати! Знаю я вас, схизматів: думаєте Стефка назад до себе переманити? Оце вже ні! Досить з мене того, що я тебе сюди колись відпустив! Але свого внука найстаршого я вам нізащо не віддам! – Старий аж ціпком пристукнув по підлозі. – Он який він у мене орел! Ні, вам його нізащо не забрати! – У словах дiда звучала неприхована гордiсть, і всі знову подивилися на Стефанка.

Він здавався і схожим, і не схожим на того дванадцятирічного хлопчика, якого вони пам’ятали. Тепер перед ними стояв широкоплечий юнак, високий, з упевненим поглядом сірих очей, у вишуканому одязі, який підкреслював міцно збиту поставу. У цю ж мить почувся розпачливий зойк:

– Синку, приїхав! – Ганна, зачувши в домі метушню, заспішила до кабінету й стала на порозі, бліда від хвилювання, відчуваючи, як усю її огортає несподівана слабкість. Вона вхопилася однією рукою за одвірок, а другою – за серце, відчувши, як підкошуються ноги. Лише кілька кроків було до сина, та ступити їх у неї забракло сил. Стефан умить опинився коло неї і, обережно підтримуючи, допоміг сісти в крісло. Непрохані сльози накотилися матері на очі – і вмить перед нею все розпливлося.

Одинадцять довгих років вона не бачила свого сина і зараз, коли така довгоочікувана зустріч настала, не могла ні розгледіти його, ні сказати бодай щось. Навіть старий свекор, який усе життя її недолюблював, несподівано розчулився, побачивши щире хвилювання за його вихованця. Син присів біля матері на підлогу, гладячи її руки й благаючи заспокоїтися, Кшиштоф тер очі, які чомусь почали пекти, а слуги, які стояли на порозі, зацікавлено розглядали молодого шляхтича. І тільки Марко згоряв від нетерпіння: він хотів, щоб уся ця веремія якнайшвидше скінчилася, і тоді він зможе вдосталь наговоритися з братом.

Поволі Ганна опанувала себе й одразу ж згадала про обов’язки господині:

– О Господи, та що ж це я… Геть розум втратила від щастя! Такі довгождані гості голодні, а я розсілася, мов та пава! Ви вже вибачайте мені, старій, що я так розгубилася.

Та вишколені слуги й так знали свою роботу: не встигла господиня і рукою змахнути, як на столі з’явився сяючий сервіз, заблищали срібними боками келихи, запарувало смажене та варене. Розмова, підігріта радістю зустрічі та добрим старим вином, точилася легко й невимушено: Стефан то розповідав про зміни, яких зазнав Люблін за ці роки, а то описував сонячну Італію, її тепле море та чарівну природу. А дід захоплено повторював:

– Славного сина маєте! Згадаєте ще мої слова: далеко він піде! Хоч і молодий іще, але славу гарну має серед шляхти, та й не тільки серед неї. Довелося йому на чужині ченцям-тринітаріям допомагати. Та він молодець: не осоромив нашого доброго імені!

Стефан ніяковів від дідових похвал і намагався перевести розмову на щось інше, розпитуючи батька про його справи, але зацікавлений Марко напосідався на своєму, адже слава про орден Пресвятої Трійці котилася по всьому світі:

– Невже ти теж брав участь у визволенні полонених? І чим іще займаються ці ченці?

Брат стримано всміхнувся. Нещодавні події, які вже встигли стати спогадами, ожили в його серці, і він із задоволенням розповів рідним:

– Цей католицький жебручий чернечий орден існує з давніх часів. Він заснований і затверджений папською буллою ще в 1198 році для викупу полонених християн з мусульманської неволі. На їхнім гербі так і написано: «Слава тобі, Пресвятая Трійце, а полоненим – свобода!»

– Навіть козаки на Січі кажуть тим, хто рідних у полоні розшукує: «Іди до тринітаріїв: вони по цілому світі людей викупляють!» – Марко не стримував свого захвату. Старший брат вразив його своєю освіченістю і мужністю. – І ти теж брав участь у небезпечних експедиціях? Адже напевно, що ченці часто гинуть: не так просто виконати свою місію в мусульманському світі!

Та якщо Маркові очі горіли жадобою пригод, то мати поблідла й ухопилася рукою за серце, не в силах подолати хвилювання. Стефко стиснув її долоню.

– Не хвилюйтеся, матінко! Члени ордену проводять ще й надзвичайно велику дипломатичну роботу. Їм треба з’ясувати не тільки місцезнаходження полонених християн, а й під чиєю опікою вони перебувають, домовитися про викуп… Хоча треба віддати їм належне: іноді представники ордену можуть самі піти в полон в обмін на християнина, якого розшукували. Це шляхетні люди, які віддають власне життя заради порятунку іншого. А ще вони збирають грошові пожертви, опікуються лікарнями та бідняками…

Про тринітаріїв Стефан міг би розповідати цілу ніч, проте вечеря затягнулася і старий Якимовський, якого добряче зморила дорога, забажав піти відпочити. Але наостанок вирішив іще раз здивувати сина:

– Не думай, Кшиштофе, що будеш довго молодцювати. На ту осінь готуйся до синового весілля, а там з Божою поміччю і тебе швидко назвуть дідом.

Кшиштоф, який саме підніс келих до вуст, зупинився на півдорозі. Старий Стефан усміхнувся і з задоволенням продовжив:

– Ось лишень повернемося до Любліна, спродаємо подільське збіжжя і справимо Стефанові заручини з нашою сусідкою Вандою Заславською. А навесні й весілля відгуляємо! Вам же, його батькам, а моїм дітям дам добру пораду, а ви послухайте мене, старого. Хоча з біса гарно тут, на Подолії, і справи ваші останнім часом ідуть непогано, та смута сіється велика. Я вік прожив, і на такі переміни в мене чуття, як у старого лиса. Не до добра йдеться! Король наш Сигізмунд ІІІ з війни не вилазить, та й у вас тут не легше: повстання за повстанням. Перебирайтеся краще до Любліна – і мені, старому, спокійніше буде, і вам до рідного сина таки ближче.

І, побажавши всім на добраніч, навіть не дочекавшись відповіді, важко підвівся з-за столу. Ганна та Кшиштоф провели його у відведені покої й, залишившись самі в коридорі, запитально глянули одне одному у вічі.

– Як тобі така мова? – зійшлася тривогою Ганна.

– Ранок вечора не докаже. У нас іще є час, щоб усе зважити, – заспокійливо відповів їй чоловік. – Ходімо краще до наших дітей!

І вони пішли удвох, замислившись про своє майбутнє і про несподівану пропозицію старого Стефана. Після вечері всі порозходилися спати, і тільки брати мало не до ранку проговорили удвох. Багато подій сталося, багато води спливло, та родинні почуття не зникли. Розлука тільки зблизила обох, і зараз, як ніколи раніше, вони відчули потребу один в одному.

Після приїзду довгожданих гостей природа змилостивилася над людьми. Ранок зустрів їх сонячним теплом та яскравим, чистим небом. Минуло лише декілька днів – і дерева дружно повистрілювали зеленим листям, луки та пагорби вкрилися соковитою травою, а соловейки аж захлиналися від хмільних весільних пісень.

Перші дні по приїзді старий Якимовський відпочивав після важкої дороги. Він подовгу сидів у квітучому саду, гуляв по маєтку, розмовляв із сином і – чого раніше за ним не помічали – виявляв незвичну увагу до Ганни. Чи то вже роки брали своє, чи то спільна любов до Стефана, але старий уже не бурчав невдоволено під ніс, а, навпаки, повсюди хвалив синову та невістчину хазяйновитість. Хитрий лис, який за свої довгі роки вигострив відчуття небезпеки, знав, що робить.

Життя Якимовського-старшого котилося до заходу, і тому йому так забаглося, щоб син забрався з неспокійної Подолії в старовинне родинне гніздо. Неспокій змушував переконувати сина та невістку, а дивне передчуття біди – забути всі свої обрáзи. Його улюблений онук, який за ці роки встиг зріднитися з Любліном, теж переконував рідних:

– І чого це нам жити відірваними одне від одного, якщо можна бути при купці?

Найбільше, звісно ж, він вговоряв Марка. Брат засипав його зливою запитань, і Стефан намагався якомога повніше задовольнити цю цікавість. Особливо Маркові подобалися розповіді про відважних ченців-тринітаріїв з ордену Святої Трійці, які, ризикуючи власним життям, викуповували на невільничих ринках рабів-християн. Старший брат показував на коштовних картах країни, де він побував, та розповідав про них. І Маркові, який ніколи в житті не бачив моря, хотілося хоч раз побувати на його берегах. Йому мріялися незвідані дороги, молода кров грала й кликала в незнані світи. Він по-доброму заздрив Стефкові, який устиг чимало помандрувати. Рідний маєток став тісною кліткою, з якої хотілось якнайшвидше вирватися на широкий простір.