Читать книгу Коли плаче біла вовчиця - Оксана Афанасьева - Страница 6

Трохи перепочивши, старий, проте невгамовний Якимовський знову зайнявся торговельними справами, залучивши до них обох онуків. Разом вони багато їздили по Брацлавщині, спродуючи один товар і купуючи інший. У дорозі й розмовлялося легше, і розуміння швидше приходило.

Якось, повернувшись із чергової поїздки, вони почули приємну новину. Заможний шляхтич Зосимовський, який жив неподалік, запросив родину Якимовських до себе на бенкет. Молоді шляхтичі були цьому тільки раді. День, коли мало відбутися свято, видався по-травневому лагідним і погідним. Одразу по обіді всі почали збиратися. Стефан, пригладжуючи світлий чуб, весело всміхався.

– Хоч подивлюся, які у вас панянки. Та можу битися об заклад, що не кращі від польських!

– Ха-ха-ха! – засміявся у відповідь Марко. – Він подивиться! А тобі тільки й залишається на них подивитися! Спробуй лише виказати якійсь панянці свою симпатію – і дід тобі власноруч голову відкрутить! Він досі не може змиритися з тим, що наш батько тут одружився, і тобі він цього точно не дозволить зробити! Не знаю, які там у вас дівчата, але й наші… – Хлопець багатозначно прицмокнув язиком і вдавано зітхнув: – Жаль лише, що такі кралі не для тебе. Як то мовиться, рад би меду з’їсти, та високо лізти! Доведеться мені, бідоласі, за двох старатися… – Марко вдавано зробив страдницькі очі і з жалем подивився на брата. – Як же це тобі не пощастило!

– Ах ти ж, бусурмане, сміятися з мене надумав? – Стефан підскочив до брата, намагаючись ухопити його за чуба, та той зі сміхом вивернувся. Коли старий Якимовський вийшов у коридор, то його мало не збили з ніг онуки, які з дикими вересками гналися один за одним.

– От навіжені! – звично пробурмотів старий, ховаючи скупу посмішку. Урешті-решт усі зібралися. Ганна, Кшиштоф та старий Стефан усілися в екіпаж, а брати вирішили їхати верхи. З боків та позаду екіпажа їхала озброєна до зубів охорона. Час усе-таки непевний, тож вона ніяк не була зайвою. Спокійно можна було почуватися тільки в містечку, яке захищали міцні мури. Та, незважаючи на такі обставини, Ганна раз по раз виглядала з екіпажа, щасливо всміхаючись сама до себе. Її сини нарешті були разом. Обоє спритні, веселі, зодягнуті в розкішні голубі камзоли, із шаблями на срібних перев’язях, мчали наввипередки. Вони як влиті сиділи на конях, і Ганна по-материнському пишалася ними. Старий Стефан відчував те саме, і тому він знову їй нагадав:

– Ох, які лицарі виросли! Як орли молоді! Їм би разом жити, то вони й гори звернули б!

Кшиштоф тільки всміхнувся на батькову мову, а Ганна тихо зітхнула. Брати ж мчали дорогою, забувши про все на світі. Вони віддалися шалу швидкої їзди, відчуваючи тільки, як вітер б’є в розпашілі обличчя та як стугонить земля під копитами баских коней. Отак і не зогледілись, як прибули в розкішний маєток пана Зосимовського. Поминувши високий частокіл та озброєну варту, під’їхали до будинку, де вже голосно грала музика та зі сміхом юрмилися гості. Маркові було приємно зіскочити з коня і пройтися, розминаючи ноги. Кшиштоф одразу ж запримітив тут багатьох своїх знайомих: були і Одровонжі, і Бучацькі, і Струси, і Загоровські… У широко розчинених дверях стояли лакеї, зодягнуті в дорогі лівреї, і сам господар, шляхетний пан Зосимовський, радо зустрічав гостей. Пройшовши в залу, де палахкотіли сотні свічок, Якимовські побачили шляхетне панство, яке жваво гомоніло. Панянки манірно обмахувалися пишними віялами та розмовляли з молодими шляхтичами. Мова йшла про танець полонез, або, як іще його називали, ходзоний. Раніше він був винятково весільним танцем, але останнім часом почав виконуватися на початку балів, тож молодь жваво обговорювала його варіанти.

– Що не кажіть, а мені найбільше до вподоби те, як ходзоний танцюють у Кракові! Змахнуть лицарі шаблями, вклоняться ґречно дамі – і аж серце терпне!

– Ні-ні, у Куявії всі рухи і м’якші, і ніжніші. Як візьмуться дама з кавалером за два кінці хустки, як глянуть одне одному в очі, то кращих фігур і не знайдеш.

– Це вже як кому! Ось моїм батькам найбільше подобається шльонський варіант – вони кажуть, що він строгіший і немає в ньому новомодних витребеньок. Навпаки, саме такий – суворий, повільний, з урочистими поклонами – полонез і личить мужнім воїнам!

Доки молодь була зайнята вибором танців, поважні пані неквапом переповідали свіжі плітки. Усі з нетерпінням чекали початку бенкету. Ганна попрямувала до поважного жіноцтва, яке порозсідалося попід стінами зали й стиха гомоніло про свої господарські справи та обговорювало молодих кавалерів, потай приглядаючись до них як до майбутніх малжонків для своїх дочок. Ганна, яку радо зустріли, намагалася слухати всіх разом:

– Ах, і не кажіть, отакі рюшечки зовсім не в моді!

– Так, так, а слуги зараз знахабніли, не хочуть слухати, що їм наказують! Доводиться сипати їм різок. А що поробиш, коли бидло є бидлом?

– Ох, скажу вам по секрету, що цього тижня трапилося в Бучацьких…

– Юзефо, ви тільки погляньте, який милий цей молодий Загоровський! І невже це правда, що вони зазнали великих збитків?

– Ах, який жаль…

Чоловіки тим часом зібралися в окремо відведеній кімнаті, де передбачливо були розставлені столи для ігор та можна було випити доброго вина. Тут уже розв’язували проблеми більшого масштабу: граючи в кості та карти, вишукане панство обговорювало політичні події. Стефан Якимовський, до думки якого уважно прислухалися, поважно всівся. Він гонорово оповідав, яку думку мають у Любліні про нові походи короля Сигізмунда ІІІ та його сина Владислава. Велике пожвавлення викликав приїзд магната Конецпольського, якого з підкресленою гостинністю провів до вітальні господар.

Тим часом урочисто заграла музика й, на превелику радість панянок, розпочалися танці. Брати Якимовські, перезирнувшись, теж намірилися вийти з вітальні й приєднатися до танців. Але раптом увагу Марка привернула розповідь його мосці Конецпольського про козацького гетьмана Сагайдачного. Два роки тому, у 1616 році, він здобув Кафу, де був найбільший невільничий ринок, і визволив тисячі невільників. Зараз же зі своїм 20-тисячним військом він допомагав королевичу Владиславу. Та, незважаючи на його заслуги, про які й раніше чув Марко, його мосць Конецпольський говорив про Сагайдачного вкрай зневажливим тоном. Ба більше: зі сповненим ненависті голосом магнат закликав:

– Шановне панство! Хіба забули ви про нашого славного гетьмана Станіслава Жолкевського? Хіба забули, як він провчив схизматського Наливайка під Солоницею? А Варшавський сейм 97 року, який проголосив усіх козаків ворогами держави й наказав знищити їх? Доки ж це бидло буде підносити свої погані голови? Стонадцять дяблів їм у печінку! Невже згинув дух нашого славного лицарства?

У відповідь почулися гучні вигуки:

– Знищити слід клятих схизматів! Перетворити їх на безмовних рабів, бо для того вони й створені! Єще Польська не згінела! Нех жиє!

– Казав я тобі, що тут сіється смута! – тихо шепнув на вухо Маркові Стефан. Меншого Якимовського ця розмова чомусь роздратувала, і він швидким кроком вийшов з вітальні. За ним подався і Стефан. Марко, у якого зіпсувався настрій, вирішив знайти розвагу в танцях. Тим паче метке око парубка примітило в танцювальній залі декілька дуже файних панянок.

Весела музика витіснила похмурі думки в голові, а звабливі дівочі постаті примусили згадати про більш приємні речі. Доки сини розважалися, Ганна з гордістю спостерігала за ними. Ставні, енергійні, радісні, вони привертали увагу і молодих, і старих – це, звісно ж, не могло не тішити материнське серце. Ясна річ, більшу увагу звертали на Стефана, адже його не було стільки років! Та ця обставина трохи Ганну тривожила, адже, як і свекор, вона воліла, щоб син осів у Любліні. Тож забачивши, як небайдуже поглядає на Стефана гарненька племінниця Зосимовських, вона аж занадто голосно поділилася приємною новиною з давньою подругою – пані Загоровською:

– Ох, і летять же наші роки! Не зогледілася, коли й виросли мої сини. От незабаром і старшого сина одружимо. У Любліні його чекає наречена, панянка з дуже шляхетної сім’ї. Хоча й дорога далека, та доведеться нам їхати в Люблін.

– Що ви, та невже це правда? Вітаю вас, моя голубонько! А яким гарним нареченим буде ваш син! Яке ж у вас щастя! – улесливо говорила пані Загоровська, а Ганна із задоволенням завважила, як посумніло обличчя в Ядзі Зосимовської. Вона роздратовано почала розмахувати віялом і, не в змозі приховати свого розчарування, навіть відмовила двом кавалерам у танці. Ганна ж знову задоволено всміхнулася і подумала про себе: «Сердься, рибонько, сердься! Звісно, ти з радістю відхопила б чоловіка аж із самого Любліна, та тільки не Стефана. Хай уже краще спокійно там осідає!» Ось тепер можна розважливо поговорити з давньою подругою, неквапом розповідаючи їй останні новини.

А тим часом настав розпал танців. За романтичним менуетом пролунала запальна мазурка, пари щоразу мінялися, і Марко весело роззирався по залі. На очі йому трапився Стефан, і Марко з несподіванки аж спіткнувся: брат кружляв з надзвичайно гарною, тендітною незнайомкою, якої він досі чомусь не помітив. Вибачившись перед своєю партнеркою за незграбність, Марко й після танцю спостерігав за братом. На деякий час їх заступила щебетлива зграйка панночок, а потім він побачив, як незнайомка чомусь спохмурніла й навіть відмовила Стефкові на наступне запрошення до танцю.

Марко міг дати голову на відсіч, що раніше ніколи її не бачив. У перерві між танцями він підійшов до брата.

– Сьогодні, Стефку, ти маєш надзвичайний успіх у дам! Їхні очі вже зморилися стріляти за таким багатообіцяючим женихом! Дідусь, бува, ще цього не помітив? До речі, а хто ця гарненька панночка, з якою ти так весело кружляв останній танець?

– Ядвіга? Панянка непогана, але до моєї Ванди їй далеко! – Старший брат лукаво примружив очі. – Ой, гляди, Марку, аби твоє весілля та не відгуляли раніше від мого!

Проте той останніх слів майже не розчув. Він побачив, що Ядвіга Зосимовська вийшла на терасу, і поспішив за нею. Після задушливої зали приємно було вийти надвір. Нічна прохолода освіжала розпашіле лице, обвіваючи його легеньким вітерцем, та Марко навіть не звернув на це уваги. Він крутив головою навсібіч, гадаючи, де ж поділася чарівна незнайомка? Ні на терасі, ні на сходах, ні в темній алеї парку, ні серед невеличких гуртів гостей, які відпочивали від буйних веселощів, її не видно. Марко зійшов по широких кам’яних східцях до ставка й нарешті побачив тоненьку дівочу постать у рожевій шовковій сукні. Ядвіга самотньо сиділа на лаві, здається, чимось засмучена.

Тьмяне світло смолоскипів щораз вихоплювало з темряви тендітну постать. На тлі квітучого бузку дівчина видалася йому особливо гарною та чарівною. Марко зупинився в нерішучості. У цю хвилину вгорі, на терасі, пролунало запрошення до святкового столу. Гості жваво загомоніли й зграйками почали сходитися до будинку. Тільки Ядвіга сиділа незворушно, думаючи про щось своє. Марко заспішив до неї.

– Даруйте мені, що насмілився тривожити ваш спокій, та чи не буде ясновельможна панна така ласкава, що дозволить мені прислужитися і провести її в залу?

Дівчина здивовано поглянула на нього, потім усміхнулася самими кутиками вуст і подала тендітну руку на знак згоди. Марко, зграбно схилившись, ледь торкнувся гарячими вустами прохолодних пальців.

– Маю честь відрекомендуватися: Марко Якимовський до ваших послуг! Падам до ваших ніг, чарівна панно!

– Ядвіга Зосимовська, ясний пане! – Дівчина схилилася в граційному реверансі. Марко легко ступав поряд з нею, відчуваючи гаряче хвилювання. Упродовж усього бенкету він майже не зводив очей з Ядвіги, і вона видавалася йому все кращою та милішою. Він майже не бачив страв, які подавав йому крайчий, не відчував смаку вина та пива й мало що пам’ятав з того, що йому говорив Стефан, який сидів праворуч.

Гучна музика, галас розпашілих від їжі та напоїв гостей, метушіння слуг – усе зливалося в монотонне гудіння, і лише Ядвіга чітко поставала перед очима. Нарешті він отямився і почав вслуховуватися в балаканину сусіда, який сидів ліворуч.

Це був кремезний чоловік років сорока, із чорним густим волоссям, у якому, проте, уже виблискували тонкі сріблинки. Правильні риси обличчя, гарні, темні, як ніч, очі, чітко окреслені вуста й вольове підборіддя приваблювали до нього погляди жінок. Чоловіки більше звертали увагу на борозни білих шрамів, що перетинали обличчя, не псуючи, однак, чоловічої вроди. Хоча на бенкеті він був у світському строї, уся його постава – плечиста, міцної, атлетичної будови, у якій і натяку не було на якусь там дряблість чи ожиріння від буйних бенкетів, – свідчила про мужнього, бувалого в бувальцях воїна. Гострий погляд темних очей пронизував, здавалося, наскрізь. У ньому відчувалася непохитна воля та нестримна енергія. Усі рухи його були зграбні й спритні.

Дивлячись, як він усмак їсть і швидко розправляється міцними зубами з дичиною, як легко, мов воду, п’є міцне вино, Марко відволікся від своїх думок і почав зацікавлено спостерігати за ним: «Станіслав Младанович – здається, так він відрекомендувався. Гм, не хотів би я вийти з ним на герць. Такому тільки потрапиш до рук – скрутить голову, і писнути не встигнеш!»

Та все ж таки цей лицар викликав у нього симпатію. Можливо, відвертим поглядом темних очей, а може, тією впевненістю та відвагою, якою аж віяло від Младановича.

Бенкет затягувався. Гості наповнювали шлунки спочатку бараниною та телятиною, тушкованою курятиною, а потім качками, зайцями, печенею диких кіз, куріпок та перепілок, присмачених усілякими підливами, гострими й не дуже, а далі запеченим сиром, рибою та всілякими іншими стравами, яких безліч стояло на столі, і щедро запивали все це міцним пивом та вином.

Що не з’їдали пани, віддавалося слугам. Гомін ставав дедалі безладнішим. Гості часто пили за своє здоров’я, за здоров’я приятелів, щоразу обмінюючись повними келихами. Конецпольський, обважнілий та розчервонілий від випитого вина та від безмірно спожитої їжі, похитуючись, намагався перекричати хмільний галас. Він знову вдарився в політику й увесь час кляв схизмата Сагайдачного:

– Ми вільна гонорова шляхта! Невже ми дійдемо до підлеглості клятому бидлу? Треба відплатити злиденним холопам і негайно винищити ненависну схизму! Треба відплатити проклятим! Смерть їм усім без пощади!

– Браво! Віват! Єще Польська не згінела! – З усіх боків його підтримували захмелілі шляхтичі.

Молоді панянки та поважні, статечні пані спостерігали за тим, як бенкет поступово перетворюється на буйне пияцтво, і незадоволено хитали головами. Младанович, зачувши хмільні вигуки магната, ураз побілів і так стиснув скляний пугар, що той, жалібно дзенькнувши, розсипався на дрібні скалки. Крайчий, нетверезо похитуючись, заходився згрібати розбите скло, та Станіслав щосили відсторонив його дужою рукою.

– Геть звідси, непотріб! Сагайдачному смерть?! Гнилі покручі!

Очі Младановича загорілися лихим вогнем, і в нього в грудях аж заклекотіло від люті. Шляхтичі, які сиділи неподалік, почали звертати на нього увагу, але через музику та гамір нічого не розчули. Раптом Младанович наткнувся на благальний, повний сліз погляд молодої і коханої дружини. Він увесь наче обм’як, важко гупнувся на стілець і, скреготнувши від злості зубами, глухо видихнув:

– У Крим би вас! У Кафу, на невільничий ринок, де спека, глум, знущання! Хто з вас там був? Хто?! А я там стовбичив…

Помітивши уважний погляд Марка, Младанович пояснив:

– Я звідтіля, юначе… Ротмістр шляхетської корогви! Не дай Боже пережити комусь страхіття турецького полону! І якби не Сагайдачний, то ще й зараз вошей би годував у турків…

Він закотив манжети атласного жупана, і Марко побачив білі рубці, які страхітливими браслетами охоплювали міцні зап’ястя.

– Ось бачиш, на все життя маю згадку про Кафу. Дякувати Богу та Сагайдачному, що звільнили нас, невільників. Виступили б разом проти Османської Порти – і тільки пір’я з них полетіло б! – Младанович замовк і, перехиливши келих вина, впав у якусь важку задуму.

Марко, здивований його словами, вважав неввічливим розпитувати далі, хоча від цікавості його ніби підносило. Тим часом гості все дужче п’яніли. Поважні пані, зважаючи на своїх захмелілих малжонків, почали виходити з-за столу. Марко подивився на місце, де сиділа Ядвіга, і стривожився, не помітивши її. Він рвучко встав і поспіхом вийшов із зали. Надворі молода шляхта розсипалася на дрібні зграйки й неквапом походжала по терасі та доглянутих алеях парку. Весела музика линула поміж старих крислатих дубів і кликала молодь за собою.

Ядвіга стояла поміж панянок і вирізнялася на їхньому тлі, мов чарівна заморська квітка. Одначе вечірня прогулянка закінчувалася: до дівчат почали підходити матері. Паннам не варто було перебувати серед захмелілих чоловіків, тож матері відводили їх у приготовлені господарями покої. Марко втратив з поля зору чарівну Ядвігу, і йому стало нудно: парк мов позбувся своєї таємничості, бо перенаситився винними випарами та хмільною балаканиною пихатих шляхтичів. Навіть музики вже грали невлад, перемагаючи каруселі в голові.

Марко швидко дістався дворища, де стояли вишукані екіпажі та важкі ридвани, і знайшов Стефкового та свого верхових чистокровних румаків. Ніхто зі сп’янілих слуг, які спали де прийдеться, не звернув на нього уваги. Тож Марко припнув коней біля входу в парк, а сам повернувся назад. І саме вчасно: подруги, які стояли поруч з Ядвігою, подалися з матерями на ночівлю. Ядвіга приїхала в гості без батьків, лише з тіткою, яка не надто за нею наглядала, тож вона дозволила собі ще хвильку затриматися. Трохи постояла в задумі й подалася до маєтку. Марко наздогнав її біля входу.

– Ясна панно, зачекайте, коли ваша ласка!

Ядвіга обернулася і побачила того привабливого лицаря, який нещодавно з нею знайомився.

– У маєтку на сьогодні все цікаве скінчилося. До того ж, як на мене, там дуже душно й нудно. Чи не погодиться ясновельможна панна здійснити зі мною невеличкий променад? – У Марка аж серце спинилося, коли дівчина уважно глянула на нього з-під довгих вій.

Він швидко додав, не даючи їй змоги відхилити запрошення:

– Сьогодні така чарівна ніч… Запевняю вас, що не відберу багато часу. До того ж я гарантую повну порядність зі свого боку! Даю вам слово Марка Якимовського!

– Та чи буде це пристойно? – відповіла Ядвіга, інтонацією голосу вже майже даючи свою згоду.

– По-перше, у цій катавасії нас ніхто й не помітить, а по-друге, ми нарешті втечемо від десятків влізливих очей та занадто балакучих язиків.

Ядвіга все ще вагалася, проте перша поїздка без материного нагляду спокушала до безрозсудних учинків. Вона оглянулася: вікна в маєтку поволі гаснули, заклопотана тітонька забула про неї, гадаючи, що племінниця спокійно спить у своїй кімнаті, метушня влягалась, і тільки найстійкіше панство ще допивало хмільні напої та горлало різних пісень. Відчуття цілковитої свободи заполонило душу, їй забаглося все чинити на свій розсуд, і напучування тітки вилетіли з голови.

– Справді, там уже геть нецікаво… Що ж, якщо це не займе багато часу, то я згодна…

Марко радісно всміхнувся і простягнув нерішучій Ядвізі руку.

– Дозвольте вам допомогти, ясна панно!

Поволі вони зійшли до ставка. Звуки музики та гучний регіт оддалилися. Натомість травнева ніч постала перед ними у всій своїй красі: повний місяць ясно світив на темно-синьому шовку неба. Кущі черемхи духмяніли, тривожачи серце ніжним ароматом, який туманив голову. Вони мовчки дійшли до води й зупинилися. Ставок у місячному сяйві здавався їм незвично таємничим: навколо розлилося чарівне срібло, легенький вітерець виколошкував срібні хвильки, і риба скидалася спалахами срібла у воді, а туман натягував срібну вуаль з очеретів. Мов у казці, посеред сріблистого ставка пливали двійко срібних лебедів, а зорі коштовностями виблискували і в небі, й у воді, кидаючи легке сріблясте мереживо на верби, що мили свої віти-коси в місячному сріблі.

– Як гарно! – тихо мовила Ядвіга. – Так гарно, що в це аж не віриться! Мені здається, що я потрапила в давню-давню казку…

– Авжеж, удень усе здається простим і буденним, а приходить ніч – і навколишній світ огортається таємничістю і дивовижами! – Марко стояв поруч із дівчиною, легенько підтримуючи її за руку.

– Та у вас живе душа поета! – І Ядвіга розсипала дзвіночки сміху.

– А ви вмієте їздити верхи? Як на мене, то немає чарівнішого, як верхи скупатися в місячному сріблі. І якби ясна панна дала згоду на таку прогулянку, то я мав би прекрасну згадку на все життя. – Марко, якщо хотів, міг бути облесливим та спокусливим.

Ядвіга на мить задумалася: їй згадалися материні напучування, що вона має остерігатися і татар, і турків, і схизматів, і злих людей, і нахабних шляхтичів. Але Марко не схожий на них. А їй так набридло весь час слухатися і робити те, що кажуть старші! Тож вона кивнула на знак згоди.

– Це, мабуть, і справді цікаво!

Удвох вони підійшли до припнутих коней, і Ядвіга з острахом подивилася на свого.

– А він мене не скине?

– Таку чарівну панну? Та нізащо у світі! – захоплено випалив Марко й допоміг їй сісти в сідло, а сам пружно вискочив на румака. І вони, ніким не помічені, поволі виїхали з парку в поле. Маєток залишився позаду, а ними оволодівав вільний та радісний дух. Змовницьки переглянувшись, вони пустили коней учвал і помчали хвилястими замріяними полями. Удалині снили хатки села при долині, і невеличка річка, і квітучі садки, які сріблястими мревами застигли біля хат, – усе зникало під міцними копитами баских коней.

Зупинилися аж біля темної стіни лісу, переводячи дух. Марко скочив із сідла й нарвав цілий оберемок гілок квітучої черемхи, підійшов до Ядвіги, подав їй квіти, ґречно схиливши голову. Дівчина опустила повід і занурилася обличчям у букет, з насолодою вдихаючи солодкий і бентежний запах. Вони обоє мовчали, а черемха схилялася над ними сріблястим віттям, яке іскрилося в темряві, немов великодні свічки. І яскраві зірки, і повний місяць, і заливисте тьохкання соловейків, і хмільний запах черемхи – усе це бентежило, аж захоплювало подих. Здавалося, хтось невидимий і добрий зачарував усе навколо й у цілому світі більше немає нікого – тільки вони. Марко з ніжністю торкнувся тонких дівочих пальців. Ядвіга потягнулася до нього, і він обережно зсадив її із сідла. У тонкій рожевій сукні вона нагадувала йому розквітлу маківку, якою хотілося милуватися, немов рідкісною коштовністю, а то вона видавалася казковою феєю: заплющ очі – і зникне в чарах травневої ночі. Мов не вірячи, що це Ядвіга, легенько торкнувся дівочого стану й, відчувши його тепло, з ніжністю притулився до її тремтливих розгарячілих вуст. Від запаморочливого запаху шовкових кіс, від хмільної черемхи й дівочих рук, що так лагідно його обійняли, у Марка перед очима все поплило, наче непритомнiв, його охопило гарячою хвилею, наповнило серце невимовним щастям.

А місяць мов усміхався у вишині, і хмільне тьохкання соловейка огортало солодким туманом, і весна дарувала їм свою чарівну красу, наповнюючи молоді серця п’янкою любов’ю…

Ганні не спалося: сиділа біля вікна, дивлячись, як поволі гаснуть зорі травневої ночі. Навкруги сіро й порожньо. Аж раптом у передранковій тиші почувся скрадливий цокіт підківок. Біля тераси з’явився її Марко, тримаючи за руку Ядвігу Зосимовську. Він щось тихо сказав їй, потім поцілував у щоку, і дівчина зникла за дверима. Марко подивився вслід Ядвізі й сів на сходи, щасливо всміхаючись. Ганна теж мимоволі всміхнулася: як швидко виросли її сини! Згадалися свої молоді роки – і тихо відійшла від вікна. Якими б дорослими вони не були, а для неї назавжди залишаться маленькими й довірливими хлопчиками…

Так закінчилася ця ніч, звичайна для одних і бентежна для Марка та Ядвіги. Сонце аж на три коцюби піднялося, коли ледве-ледве прочумило очі шляхетне панство, у якого важко гуділи голови від пиятики, і тому знову застелені щедрі столи були саме для похмілля.

Бенкет тривав. Знову грали гучні музики, велися галасливі розмови, от тільки міцним напоям, які повертали до життя гостей, віддавалася особлива шана.

Марко сидів поруч зі Стефаном, зовсім не відчуваючи втоми від безсоння. Навпаки, усе в ньому співало від радощів. Коли зустрічався очима з красунею Ядзею, здавалося, що він досі перебуває під хмільними чарами ночі, а тому спинявся на півслові, а то й не чув, про що його питають. Проте брат на нього не ображався, а тільки розуміюче всміхався. Коли почало вечоріти, Кшиштоф, незважаючи на продовження гульні, звелів своєму сімейству ладнатися в дорогу. Удома його чекали невідкладні справи, і він більше не міг затримуватися. Із жалем прощалися в тінистій алеї парку Марко з Ядвігою.

Круж них увесь час сновигали люди, і не було змоги сказати про ту бурю почуттів, яка здійнялася в серці. Марко обіцяв навідуватися до дівчини кілька разів на тиждень. Він би ладен мчати до неї щодня, та, на жаль, це був неблизький шлях, а вдома чекали справи. До того ж присутність таких дорогих гостей, як дід і Стефан, вимагала від нього уваги. Коли Марко нарешті залишив Ядвігу, то здалося, що його серце залишилося з нею. Він щоразу озирався і не міг надивитися на тоненьку дівочу постать, поки вона не зникла за поворотом, і тоді вже рішуче подався до рідних, які нетерпляче чекали на нього.

Літо промайнуло для Марка немов у солодкому сні. Ядзя залишалася у своїх родичів аж до осені, і Марко за найменшої нагоди мчав у маєток Зосимовських. Ядзя – сміхотлива, чарівна, з гарним смолянистим волоссям, з великими терновими очима, із солодкими жаданими вустами – заступила собою весь світ. Куди б не ходив Марко, що б не робив – майже завжди бачив її перед собою, чув її дзвінкий веселий сміх. Його закоханість ні для кого не була таємницею, але тільки старий Стефан дивився на це як на чергову дитячу забавку. Та своєї думки він не висловлював уголос, вважаючи за краще промовчати. Його вдовольняло, що син з невісткою дали згоду переїхати до Любліна. Ганна не могла намилуватися на свого старшого сина, такого гарного, розумного, турботливого. Та й до батьків він ставився з любов’ю та повагою, ніби й не було довгих років розлуки. Саме тому думка про наступну стала для неї нестерпною до болю. Мати погоджувалася на все: продати маєток, покинути рідний край і поїхати на неласкаву чужину. Батьки її давно померли, близьких родичів теж не було, і вона часто переконувала Кшиштофа покинути Бар:

– Чи багато разів ти їздив до свого батька в гості? Отак і наш Стефанко – одружиться, підуть діти, клопоти різні обсядуть… Та й ми вже немолоді, щоб кататися туди-сюди. І дорога небезпечна, і обходиться вона недешево, та й куди це годиться – розірвати своїми руками родину надвоє!

Вона щодня їла поїдом чоловіка, аж доки не вирвала в нього згоди. Старий Якимовський, задоволений, як ніколи раніше, своєю невісткою, зібрався в дорогу.

– Час уже нам їхати, загостювалися! Та й онука вже наречена зачекалася! Ви ж продайте якомога швидше свої землі й на осінь збирайтеся до нас.

А під час прощання дід Стефан, такий завжди стриманий і суворий, несподівано просльозився:

– Ох, щось недобре чує моє серце! Мабуть, не дочекаюся я вашого приїзду! А може, махни рукою, сину, на цей маєток та й їдьмо разом, га? Таки ж разом не пропадемо!

При цих словах у всіх аж мову відняло: дід завжди трусився над кожною копійкою, аж тут таке балакає… Хвилювання свекра передалося і Ганні.

– А й справді, Кшиштофе, може, погодимося з батьком?

– Жінко, та чи ти при своєму розумі? Залишити все, що надбали за життя, та й поїхати злидарями?

– Чому ж це злидарями? Того, що я пристарав, на нас усіх вистачить!

– Та що ж це з вами обома коїться? Хіба ж ми останній день на землі живемо? Буде так, як я сказав, і досить про це говорити! – Голос Кшиштофа металево задзвенів, і Ганна з болем глянула на чоловіка.

Усі ще раз схвильовано попрощалися, і ніхто не здогадувався, що не мине й року, як вони пожалкують, що не повірили в лихе передчуття не раз битого життям старого Стефана…