Читать книгу Коли плаче біла вовчиця - Оксана Афанасьева - Страница 7

Після від’їзду гостей порожньо й самотньо зробилося в домі Якимовських. І саме тому Марко ще з більшою радістю мчав до Ядзі. Молодий, недосвідчений, нерозважливий і закоханий по вуха, він і не помічав, що в Ядзі сяють очі, приязніший усміх та тепліша зустріч стає після дорогих подарунків, бо кохає вона не його, а золото Якимовських, яке забезпечить їй сите життя. Ядвізі, у якої приданого кіт наплакав, при чутці про переїзд до Любліна теж закортіло вибратися ближче до королівського двору та світського життя. Але хіба може по-справжньому залюблене серце Марка звертати увагу на такі дрібниці?

Він тонув у хвилях шовковистого волосся і млів від солодких, принадних вуст. Тож коли нарешті прийшла дощова осінь і настала пора від’їзду Ядзі додому, йому на душі зробилося тоскно. Він готовий був одружитися з дівчиною, незважаючи навіть на те, що в неї немає приданого, та вона все зволікала з відповіддю. Урешті сказала, що приїде взимку з батьками, отоді все й вирішиться.

– І не думай, Марку, сам приїздити до мене додому. Батько мій дуже суворий і неприязний. До нього ще підхід добрий треба знайти та слова улесливі. Краще я сама з ним побалакаю, – поглянула з пересторогою Ядзя.

– Я з тобою не згоден. Хіба ж ми не зуміємо домовитися? Та я задля нашого щастя які лише забажаєш слова скажу! – заперечував Марко й аж горів від кохання, але Ядвіга була непохитна.

– Ні, ні! Повір мені, краще зробімо так, як я кажу!

– Добре, добре, тільки не сердься, серце моє! – Марко погоджувався з коханою, хоча ці мудрування Ядзі йому зовсім не подобалися.

На цьому вони й розпрощалися. Оскільки продаж маєтку Якимовських відклався до весни, то Маркові нічого іншого не залишалось, як змиритися і набратися терпіння. Що ж, задля Ядзі він готовий почекати кілька місяців. Але, звісно, молитиме Господа, щоб вони проминули якомога швидше.

Довго та страшенно нудно, тупцяючи в рідкому багні, дихаючи з присвистом в’їдливими вітрами, запнута в темні хустини вечорів, ледве чеберяла осінь. Здавалося, ніколи не скінчаться ні обридлива мжичка, ні густі тумани. Аж зітхнув Марко полегшено, коли нарешті після вогкої осені дзвінко процокала льодяними копитами закутана в пухнасту снігову шубу зима. Довгими вечорами сидів біля теплого каміна, читаючи рідкісні книги, на які ніколи не жалів золотих дукатів його батько. А після прочитаного думки його ще довго блукали десь у далеких світах. Одного разу, коли надворі й уночі було видно, як удень, від білих снігів та великого повного місяця, до нього у вітальню зайшла мати. Утомлено присіла, кутаючись у теплу пухову хустку.

– Де ж то наш Стефанко? Жах як скучила за ним!

– Не журіться, мамо: ще зовсім трішки – і ми всі вирушимо в дорогу!

– Так, так, я це знаю, але чомусь дуже втомилася від цього чекання. Та й на душі якось неспокійно… – Ганна мерзлякувато повела плечима й здригнулася від протяжного вовчого виття десь далеко в лісі.

– Ось і вовкам чогось тривожно! А ти знаєш, Марку, що вовки не всі однакові?

– Як неоднакові? Сіроманці – вони і є сіроманці!

– Е, ні! Є вовкулаки, тьху-тьху, не при хаті будь сказано. Це ті, які людську кров п’ють. А є звичайні – ті, які підпорядковуються святим Георгію, Миколаєві та Володимиру. Вони те їдять, що їм святі дали. А заслужили такої честі за те, що чортів нищать. – Мати знову перехрестилася.

– Батько колись казав, що їх, нечистих, і блискавки спопеляють, – потеплів від дитячої згадки Марко.

– Є ще вовки-воїни, у них характерники козацькі перевтілюються. А найсильніша серед усіх вовків – це біла вовчиця. Вона дуже рідкісна, проте могутність її надзвичайна. Від краплі її крові виліковується будь-яка хвороба, уся нечисть від її кігтів втрачає своє зло й стає сумирною, як ягня…

Мати задумалася після цих слів і замовкла. Щось хвилювало її, хотіла щось сказати, та ніяк не наважувалася.

– Якщо вони вам такі страшні, то навіщо проти ночі таке жахіття згадуєте?

– Та ось зважую, розповідати тобі далі чи ні…

– Умієте ви, матінко, заінтригувати! Звісно ж, кажіть!

– Колись давно, коли ти ще був дуже маленький, то злякався чогось і кілька діб не міг заснути. Повели тебе до старої знахарки, до баби Козярки, що всіх дітей навколо лікувала. Вичитала вона тобі примовку, викачала переляк яйцем, а далі сказала дивні слова… Вони мені геть забулися, а тепер бозна-чому згадалися… – Мати, немов ковтаючи давкий клубок у горлі, натужно закашлялася.

– Що ж вона сказала? Продовжуйте, а то мене нетерплячка з’їсть! – Марко аж подався вперед, зацікавлений дивною розповіддю.

– Ти, синку, тільки не дуже бери до уваги її слова, мало що там старій привидиться. Так от, – знову перевела Ганна дух, – подивилася вона на тебе й сказала, що в найважчий момент від смерті тебе врятує саме біла вовчиця. І що дівчинка в тебе народиться з великим даром, та не знатимеш ти про неї половину свого життя. І пораду дивну дала: завжди довіряй білій вовчиці. А потім засміялася і мовила, що вороги твої будуть її боятися, а ти не зможеш розпізнати. Сама не знаю, навіщо я тобі розповідаю ці нісенітниці. До того ж вона давно померла! Забудь про них, викинь з голови!

Ганна поправила хустку й рішуче встала. Потім скуйовдила чуба Маркові й попрямувала до дверей. Та син її зупинив:

– Але ж усі кажуть, що її пророцтва справджувалися.

– Не забивай пустим голову, сину. Дурна баба сказала, а я, ще дурніша, повторила!

Мати вийшла, а Марко ще довго не спав, обмірковуючи сказане.

«Це ж якщо дочка моя володітиме великим даром, то хто ж тоді буде її мати? Ні, моя кохана Ядзя ні на яку вовчицю не схожа! Правду казала мати: дурниці це все!» І згадалася йому знову давня пригода із сіроманкою… Нікому не розповідав, та іноді, поночі, здавалося йому, що бачив він у саду її білу тінь…

Розмова на ранок втратила свою привабу, а далі й геть забулася. Адже клопотів цього року вистачало. Таких великих снігів давно не пам’ятали: майже неможливо було проїхати від села до села, тому Різдвяні свята пройшли для Марка невесело. Він, як і мати, стомився від чекання, і якби не дивна заборона Ядзі, то помчав би до неї, незважаючи ні на що. Хоча з його непосидючим характером неможливо було довго сумувати, та часто серце охоплював тривожний щем. Особливо коли дивився на високі снігові замети, які все взяли у свій білий полон. Звісно ж, Ядвіга не змогла пробитися через них.

А час не чекав. Дядько Ядвіги, пан Зосимовський, готовий був хоч і зараз заплатити Кшиштофу золоті дукати за його маєток, та як ти тут вирушиш у дорогу? Ганну аж нетерплячки брали, так вона вся горіла цією поїздкою, тоді як Марко, навпаки, волів затримати час. Думка про те, що він покине рідну домівку, друзів дитинства, а головне – кохану Ядзю, була для нього нестерпною. А батько все нагадував:

– Марку, ми згодні почекати. От протопчуться дороги, поїдеш до Ядвіги – і все налагодиться!

Та слова не могли заспокоїти розтривоженого Марка.

Зима добігала кінця, коли містом поповзли лихі чутки: турецький султан збирається війною на Польщу. Подейкували, що приведе він із собою 700 тисяч воїнів і пощади від них не буде нікому. Якимовські, настрахані чутками, почали гарячково збиратися. Усі речі, які мали взяти в дорогу, негайно спакували, а охорону добре озброїли. Ганна день і ніч молилася, щоб якнайшвидше вибратися з маєтку й благополучно дістатися Любліна.