Читать книгу Коли плаче біла вовчиця - Оксана Афанасьева - Страница 4

Стояла рання весна – пора, коли зеленіли вологі поля, коли наповнювалися пташиним щебетом ліси, а з далекого Дикого Поля линули вітри тривоги. Саме в теплу пору року біда йшла з південних степів: починалося полювання на людей. Щедро скроплювалася українська земля українською кров’ю, і татари й самі дивувалися: де тільки ще люди беруться в цім здичавілім краї?

Та якщо за дніпровськими порогами вони остерігалися козаків, то на Кучманському шляху в них скалкою в оці була Барська фортеця. Добре знав про це й польський гетьман Станіслав Жолкевський. Він мав велику популярність серед шляхти, тож його приїзд у Бар викликав неабияке піднесення серед місцевого панства. Приїхали і Якимовські зі свого маєтку, і навколишня шляхта. Зібравшись біля костьолу Святого Миколая, усі із захопленням вслухалися в палку промову гетьмана:

– Шановне лицарство! Настає пора, коли страшний ворог укотре наблизиться до вашого дому! Життя на татарськім шляху, на пограниччі – це постійний подвиг, і тому я, хто все життя провів у битвах, низько схиляю свою голову перед вашою мужністю! Та все ж я гадаю, що Бар і далі треба всіляко зміцнювати на радість нам та на загрозу нашим ворогам! Чи не так, вельможне лицарство? Скажіть мені, чи є правда в моїх словах? Адже кому, як не вам, знати це!

– Ваша правда! Слушно мовите!

Над майданом здійнявся схвальний гомін. Забряжчали шаблі, шляхта жваво загомоніла, але враз стишилася, вслухаючись у подальші слова Жолкевського:

– Ми вже відбудували замок після руйнацій повстанця Наливайка, а надалі маємо тверду впевненість збудувати тут не дерев’яну, а кам’яну фортецю, таку, щоб усі вороги поламали об неї зуби!

У відповідь на вельми приємну новину юрба радісно загукала:

– Хай жиє король польський Сигізмунд ІІІ! Слава Станіславу Жолкевському!

Гетьман ґречно розкланявся й урочисто продовжив свою промову:

– Хто вовка боїться, той у ліс не ходить! Хто зустріне ворога зі зброєю в руках, той переможе! Хто вірить у Господа, того Він не залишить ніколи! Саме тому найближчим часом у вашому містечку буде збудований арсенал, і стане воно заможним і багатим! Присягніться ж мені, звитяжні лицарі, що не буде у вас ні пощади, ні жалю до наших ворогів!

– Присягаємось! – залунало в натовпі.

Знову задзвеніла зброя, і зблиснули над головами сяючі леза, і очі всіх присутніх спалахнули бойовим завзяттям. Та як виявилося, це ще були не всі радісні новини. Наперед виступив ксьондз.

– Діти мої кохані! Наш Господь і наш ясний король завжди люблять і пам’ятають про нас! Нам надана висока місія поширення вчення католицької церкви до останніх меж світу, а нашому містечку надана велика честь стати підмурком шляхетської Польщі на Східному Поділлі! Брати єзуїти відкриють у нас колегіум і збудують святий монастир! Благословляю ж вас на подвижницьку боротьбу!

Схвальний гул укотре рознісся над натовпом, та Марко перестав услухатися в урочисті речі. Його гостре око враз запримітило, що на дзвіниці, яка здіймалася високо в небо над самісінькими воротами фортеці, залишився тільки один вартовий. Потрапити ж на її вершечок було його давньою і заповітною мрією. Та як він не просив про це батька, той тільки відмахувався від дитячих забаганок. А вартові біля воріт суворі й невблаганні. Може, тепер, коли всі схвильовані приїздом коронного гетьмана, жовніри подобрішають? Тим паче що в руці хлопець стискав справжнісінького злотого! Що ж, цього разу удача була на його боці. Охорона й справді весело всміхалася, а побачивши блиск монети, змилостивилася над ним і, давши потиличника, впустила на круті східці.

Марко мчав угору, немов за ним хтось гнався, а діставшись верхівки, завмер від несподіваної краси. Тут було так високо, що йому здалося, ніби опинився під самісінькими хмарами. Протягни руки – і полетиш вільним птахом аж до небокраю!

Він ніяк не міг намилуватися на голубінь річки, яка довгою змією оповивала замок, на її круті зелені береги, на ліс, що сяяв смарагдовим маревом, на шляхи, що хижилися посірілими торішніми полинами… Раптом там здійнялася темна хмара, яка стрімко наближалася до них.

– Татари? – стривожився Марко.

– Ні-і! Дикі коні! – байдуже махнув рукою вартовий. – Розвеснилося – от і гарцюють! Постріляти б їх, а то не раз в оману вводять – усе татарами видаються!

Отут Марко з ним не погодився, але перечити не став. Як же це – коней постріляти? Він так захоплювався їхньою силою, грацією і сміливістю. Звісно, табун диких жеребців – це небезпечне видовище, але яке прекрасне! Підліток жадібно роздивлявся навкруги, вбираючи в себе, немов повітря, красу розквітлої землі. Як же він заздрив у цю хвилину орлам, що вільно ширяли у височині! Як йому хотілося летіти поряд з ними! Проте суворий вартовий вивів його із задуми:

– Годі! Натішився, тож тепер давай звідси драла, доки мені прочухана не виписали!

Марко із жалем глянув востаннє в далечінь і підскочив, мов ужалений.

– Татари! Це точно вони! Це вже не коні!

Вартовий пильно придивився і спересердя плюнув собі під ноги.

– От бісові діти, зарання цього року! Калатай у дзвін, а я вниз – розкажу, звідки лиха чекати!

Марко вхопився за мотузку – і тривожне калатання сколихнуло околицю смертельною напругою. Хлопець аж упрів, бо з таким завзяттям бив у дзвін, що, здавалося, хотів закликати до бою не лише живих, а й мертвих. Задиханий вартовий, що миттю повернувся назад, замість подяки сердито стусонув його.

– А тепер геть до матері й батька, нема чого тобі тут робити!

Марко спускався вниз, та в серці його жила радість: він не тільки піднявся на дзвіницю, а ще й попередив усіх про небезпеку!

На щастя, цього разу обійшлося без бою. Татарський чамбул, зачувши грізний дзвін, звернув на іншу дорогу, шукаючи більш легкої здобичі. Містечко перебувало в радісному піднесенні, а Марка чекала не дуже приємна новина. Уже відзавтра він мав відвідувати нудні заняття в єзуїтському колегіумі.

Проте хлопець цим голови не забивав: іще два дні поспіль він слухняно вирушав з маєтку разом з братом та озброєною охороною, а опинившись у містечку, залишав Стефана в костьолі, а сам давав драла на дзвіницю. Вартові тепер були до нього приязніші, а дорогою додому він устигав розпитати Стефка про почуте в єзуїтів і з удаваним захватом переказував удома матері.

Але скільки мотузці не витися, а кінець буде. На третій день батьки скасували всі заняття: Станіслав Жолкевський залишав містечко, милостиво згодившись погостювати в маєтку пана Якимовського по дорозі. Гетьман підтримував давні приятельські стосунки з його батьком, тож виявляв прихильність і до сина – Кшиштофа. Разом з ним прибув і пан Пулавський – вельможа, який усіляко допомагав єзуїтам, а також активно боровся проти всілякої єресі. Його гачкуватий ніс встромлявся скрізь і всюди, тож Ганна поглядала на нього з деяким острахом.

Відбувши для годиться гучне застілля, Марко, як завжди, непомітно зник. Це Стефко любить нудні розмови, а він краще понишпорить поміж озброєною охороною. Їхні балачки йому набагато цікавіші. Не раз і тренуються, доки панство вирішує свої справи, або влаштовують змагання з дворовою челяддю. А щоб не проганяли його від себе, то знайшов для них принаду: виносив непомітно з погреба кухоль міцного вина – от вони вже й раді.

Цього разу він почув дивну річ: усі тільки й говорили про якусь незвичайну вовчицю. Тож, добре понишпоривши серед возів з добром коронного гетьмана, Марко натрапив на залізну клітку. У ній лежала поранена, геть виснажена сіра хижачка.

– Чия це звірина? – схвильовано спитав жовніра.

– Пана гетьмана! – байдуже кинув той, з оголеною шаблею в руках грізно охороняючи вози.

– А навіщо йому ця вовчиця? Чому одразу не вбив?

– Чому? А біс його знає, що в нього на умі! Хіба мені про це судити? Мо’, приручити хоче, а мо’, познущатися! Чув якось краєм вуха: ясновельможний пан хвалився, що або виріже все козацьке хлопство, або підкорить його так само, як цю дику вовчицю. Та й подарунок це ніби від пана Пулавського. Він її не забуває: нема-нема, та й прибіжить подивитися.

– А хіба можна приручити вовка? – усе ще дивувався Марко.

– Паничу, не займайте мене і йдіть подалі звідси. Найдіть собі іншу забавку! – Жовнір був геть не в дусі, тож Марко відійшов од воза.

Двір аж кишів чужим людом, та він геть збайдужів до всього. Згаслі очі ув’язненої вовчиці викликали в нього несподіване співчуття. Марко зустрічав приручених ведмедів, оленів; кажуть, що в короля є навіть якісь дивні тварини – лев і тигр, яких садять на ланцюг, та щоб приручили вовка? Ні-і! Такого не бачив і не чув!

Він замислено сів на пеньок у закутку під стайнею. Хоч малий іще, Марко не раз брав участь у полюванні. Його батько вважав, що сини повинні не тільки вправно володіти зброєю, а й мати достатньо твердий характер. Тож хлопчаки вже знали, що це таке – дивитися в очі ворогу, який може вчепитися тобі в горлянку. Але то в лісі, то смертельний двобій, а тут відверте знущання!

Його роздуми перервали хмільні вигуки звеселілого панства. Зачувши, у чий маєток прямує пан гетьман, навздогін йому кинувся і ксьондз. Тож Кшиштоф вийшов назустріч святому отцю, а той його як мокрим рядном накрив:

– Вирішив дізнатися про здоров’я вашого Марка, а то Стефан казав, що він важко хворий!

– Марко??? Стефан??? – Після кількох келихів міцної медовухи мізки пана Якимовського зі скрипом ворушилися, та врешті, второпавши, що й до чого, він гнівно скрикнув: – Марку! Сину мій! Іди-но до мене! Хай я тобі всиплю святого причастя!

Зрозуміла все й Ганна, тож метнулася до гостя.

– Матінко рідна! Чого ж ми стоїмо? Отче Михайле, проходьте до господи!

Марко тим часом сховався в стайні, добре розуміючи, що при гостях батько не стане його шукати. Гості жваво гомоніли, а здалеку долинув глухий удар першого весняного грому. Хмари, які швидко затягнули небо, щедро сипонули дощем, і всі поховалися у світлиці, де стіл вгинався від щедрих наїдків. Заховалися під стріху стайні та комори й жовніри, і тільки вартові на воротах та високій сторожовій фігурі щулилися під рясним дощем.

Марко виглянув зі стайні: вовчиця знесилено ловила язиком воду. Її худе тіло світило ребрами, перебиті лапи неприродно вивернулися, а пошматована хортами шерсть ятріла червоними ранами.

– Бачить же добре, що помре звірина, нащо ж знущатися? – Марко схвильовано притулився до одвірка стайні.

Йому на мить здалося, що вовчиця подивилася йому просто в душу. Щось здригнулося в ньому, бо наче людське проглянуло в тому погляді – таке безнадійно сумне й водночас уперте до неможливості… Адже голодна, зранена, а не підкорюється!

А дощ як почався швидко, так само й скінчився. Краплі дзвінко скапували зі стріхи, а хлопець усе дивився на вовчицю і не розумів, чи то дощ стояв у її очах, чи сльози…

Уже звечоріло, коли про вовчицю згадав і захмелілий пан Пулавський. Він покликав усе панство подивитися на дивовижу:

– Другий тиждень, як пану гетьману її подарував! Уже й хортів на неї цькував, голодом морив, а ця тварюка все не здається!

Жолкевський байдуже махнув рукою.

– Облиш її. Чи в нас немає кращих забавок?

Та в Пулавського загорілися лихі вогники в очах. П’яно похитуючись, він підійшов до вовчиці, яка лежала із заплющеними очима.

– Ось я її зараз розколошкаю!

Він витягнув гостру шаблю і, похитуючись, нахилився до залізної клітки. Зненацька вовчиця різко підняла голову й хрипко гаркнула на свого мучителя. З несподіванки Пулавський відсахнувся і беркицнувся просто в калюжу, обдавши багнюкою вартового. Кшиштоф оглянувся по подвір’ї, міркуючи, куди сховався його шибеник, а вгледівши на порозі стайні Марка з гарячим, сповненим жалю і гніву поглядом, ухопив попід руки гетьмана й поволік його подалі від жорстокої забавки.

– Пане Станіславе, ми сьогодні ще не куштували дивної вишнівки, яку так майстерно готує пані Ганна!

Пулавський гаркнув до вовчиці, стискаючи гостру шаблю:

– Я ще до тебе повернуся!

А гетьман, здавшись заманливому запрошенню Кшиштофа, який затуркав йому голову своєю вишнівкою, грізно проказав:

– Отака скажена натура і в Наливайка була! Знав, що четвертують, а все крамолу не хотів з голови викинути! Нищити їх усіх треба: і цих сіроманців, від яких життя в лісах немає, і тих лайдаків, які сміють проти Речі Посполитої голову підносити!

У грудях Марка закипів не знаний досі гнів. Йому хотілося утнути щось зухвале й лихе, та не встиг і на поріг стати, як мати заступила йому дорогу. Ганна добре знала свого шибеника, тож майже весь час тримала його в полі зору. Зустрівшись із материним суворим поглядом, Марко опустив голову й зник у стайні. До самісінького вечора просидів там. Мирне форкання коней, неспішна балаканина наймитів, які поралися, розкладаючи сіно та овес, урешті його заспокоїли…

Він вийшов надвір, коли повний місяць залив блідим світлом щедро напоєну дощем землю. Від річки піднімався туман, щебетали птахи на старих вербах, і все навкруг пахкотіло першою зеленню та весняною свіжістю. Утомлене пиятикою панство нарешті вклалося спати. Біля комори вечеряли жовніри, стиха перемовляючись між собою.

Марко зрадів, що ніхто його не помітив і, скрадаючись, підійшов до вовчиці. Вона немов чекала на нього: очі її ніби стежили за ним, та в них не було лихого вогню. Навпаки, у них уже проглядала потойбічність. Марко бачив такі згасаючі погляди й знав, що вовчиця скоро помре. Та відчув її нездоланне бажання позбутися клітки й померти на волі, у рідному лісі!

Щось дивне коїлося цього вечора з Марком. Він не міг думати ні про що, окрім цієї сіроманки. Щось болісно тиснуло йому в грудях, штовхало до зухвалих учинків – і зрештою він зважився. Залізний засув, на який була зачинена клітка, відсунувся легко й майже нечутно. Він відчинив хвіртку й завмер, згадавши, як вишкірилася вовчиця на гетьмана. Його очі зустрілися з вовчими – і страх зник. У погляді сіроманки було стільки болю та страждання, що всі сумніви розтанули, як сніг на сонці. Він протягнув руку. Вовчиця ткнулася гарячим носом у його долоню. Марко обережно витягнув її з клітки, поклав на траву й пригинцем подався до воріт. На варті стояв дядько Іван. Хлопець гукнув до вартового:

– Дядьку, вас мати кличе на хвилинку!

Дядько Іван здивувався, що панич звертається до нього, та слухняно пішов у двір. Марко ж узяв вовчицю на руки й вибіг за ворота. Від бігу він швидко захекався: сіроманка була хоч і худа, а все одно обривала йому своєю вагою руки. Їдкий сморід брудної шерсті, крові та гнійних ран виїдав очі. Довгі лапи звисали додолу й плуталися йому в ногах, голова безсило схилилася набік, і він уже не знав, чи вона жива. Проте вперто біг, а діставшись узлісся, обережно поклав її на траву.

Пошматовані вуха сторожко заворушилися-нашорошилися. Вовчиця звела голову, глибоко зітхнула і, побачивши над собою дерева, тихо заскімлила. Марко здивовано дивився на неї і не вірив сам собі: уже не дощові краплі, а справжнісінькі сльози виступили на її очах. Вовчиця витримала всі цькування і була незламною у своїй дикості, бо воля для неї понад усе. У ній нуртував дух одвічної лісової стихії і сили, яку їй давав прадавній ліс…

Як може бути здатна на таке лісова тварина? Хлопець сидів поруч із сіроманкою, глибоко вражений побаченим. Здавалося, сьогодні йому відкрилася дивна таємниця рідної землі.

Що ж у цій волі таке, що навіть вовки йдуть на смерть заради неї?..

Він оглянувся навкруги: усе навколо як учора й водночас зовсім інше – жорстокіше, а не справедливіше… Марко ніби враз подорослішав. Він торкнувся вовчиці, а вона востаннє дихнула лісовим повітрям і тихо померла. Хлопець сидів у заціпенінні, та з глибокої задуми його мов розбудили плач переляканої матері й сердита лайка жовніра, який стеріг вовчицю.

Коли вартовий прийшов до Ганни й сказав їй про Марка, жінка одразу ж здогадалася, що затіяв її шибеник. Побачивши розгубленого жовніра, котрий стояв біля порожньої клітки, вона побігла разом з ним. Дякувати Богу, ніч була місячна, а слід в’юнився болотом по забрудненій і прим’ятій траві, тож вони швидко наздогнали втікачів.

Мати заливалася слізьми, обціловуючи свого шибеника, а жовнір тішився, що знайшов вовчицю, хоч і здохлу. Від їхніх голосів, лагідного й гнівного, у Марка аж голова пішла обертом.

– Господи, дякую тобі, що допоміг мені знайти мого шибеника! Синочку, ти цілий? Вовчиця тебе не покусала? Що ж ти затіяв? Сил моїх уже бракує на твої витівки! Ще тільки вчора в наших краях татар бачили, а сьогодні ти сам посеред ночі до лісу подався!

Вона то обціловувала свою кровиночку, а то сердито ляскала по потилиці, то плакала, а то сміялася.

І жовнір не мовчав – гнівно дорікав:

– Не маєте ви совісті, паничу! Та через ваші витівки мені б завтра голову зняли з пліч! – Він закинув вовчицю собі на карк. – Матко Свєнта! Дякую тобі, що вказала мені, де ця тварюка лежить!

Вони побрьохкали болотом назад до маєтку. А коли вийшли на поле в примарному світлі місяця, Маркові враз стало дуже страшно. Він злякався до нестями людської жорстокості, лихих татар, які можуть вирізати його рідних, і навіть себе самого. Злякався, що ніколи вже світ не буде таким радісним і світлим, як до вчорашнього дня. І він теж зашморгав носом, радіючи, що ніхто не бачить зараз його пекучих сліз.

Діставшись домівки, жовнір з полегшенням закинув мертву вовчицю в клітку й брязнув залізним засувом. Здавалося, ніхто не побачив пропажі. Проте за стайнею, не помічений ніким, стояв Пулавський. Злоба й ненависть горіли в його очах, адже з рук вирвали забавку, на яку він мав свою, особливу й таємну надію… Ніхто в цю мить і не здогадувався, якої шкоди завдав хлопчак шляхтичу. У цей темний та непевний час, коли землею котилися війни, епідемії та голод, кожен сам рятувався як міг. Пулавський знайшов підтримку в тієї жменьки панства, яка захоплювалася чорними месами – обрядом прихильників темних сил. Саме тому він так і зрадів, коли вдалося полонити вовчицю – вожачку зграї. Таку нечасто й побачиш, а взяти живцем і взагалі майже неможливо! Здійснивши таємне жертвоприношення, набувши магічної могутності та заручившись підтримкою нечистих сил, шляхтич мав забезпечити своє збагачення та просування до вельмож, наближених до короля. Що ж, він уміє мстити! Це мале щеня ще не раз поплатиться за свій необдуманий вчинок!

А тим часом на Марка чекав батько. Розгнівано впхнув його в кімнату до Стефана й сердито випалив:

– Роз’їдуться гості – отоді я тебе і вилікую, і висповідаю!

Утомлений хлопець лантухом звалився на постіль. Міцний сон здолав його, і він навіть не чув, як на світанку високий гість піднявся разом зі своєю охороною та вирушив у дорогу. Мертву вовчицю байдуже викинули з клітки, а Ганна тихо звеліла прислузі закопати її від гріха подалі. Коли в маєтку вляглася веремія, Кшиштоф наказав пахолку розбудити Марка й вивести його надвір:

– Отепер розповідай усе: і про навчання в єзуїтів, і як це тобі прийшло в голову викрасти вовчицю в коронного гетьмана!

Батько сидів на дубовій лаві, широко розвівши коліна й важко впершись на них руками. Розлога яблуня схиляла над ним свої гілки, всипані ніжно-рожевим цвітом, та не до краси було Якимовським.

Син дивився на батька безбоязно, уперше виказуючи непокору. Аж тепер Кшиштоф зрозумів, чому дід так недолюблює Марка – бо той як уб’є собі щось у голову, то ніхто звідти нічого не виколупає. Навіть зараз він йому заперечив:

– У своєму маєтку не дозволю знущатися!

– Ти ба як заговорив – «у своєму маєтку»! А ми тут хто – гості? Ти бодай розумієш, що міг би з нами всіма зробити розлючений гетьман? А Пулавський? Та він тільки шукає приключки, як би з когось крові попити! Ні, я бачу, що ти нічого не второпав! Тяму треба мати, коли змовчати, а коли сказати!

Кшиштоф нетямився від люті. Такого батька Марко зроду ще не бачив. Тож коли той наказав всипати синові батогів, челядь аж заніміла від подиву.

– Проси прощення! – гарячково шепотів Стефан.

Він любив свого брата, і зараз йому до сліз було жаль, що не вберіг його від необачних учинків. Ганна, яка саме виходила з комори з новою макітрою в руках, сполотніла: чоловік іще ніколи не здіймав руку на синів. Вона благально глянула на Кшиштофа, та його важкий погляд обдав її несподіваним холодом. Ганна враз зрозуміла, що варто їй заперечити – і гнів чоловіка виллється на всіх. При першому ж ударі по спині сина макітра випала в неї з рук і, вдарившись об східці, розбилася на черепки. Але Ганна на це навіть не звернула уваги. Вона щосили стиснула долонями обличчя, тамуючи крик. Та Марко затявся: сльози вовчиці досі стояли в нього перед очима. Він звивався, верещав під батогами, та визнати свою провину не хотів.

– Що ж, я навчу тебе відповідати за свої вчинки: посидиш три дні в темниці на самій воді – отоді побачимо, якої заспіваєш!

Ганна тільки руками сплеснула від рішення чоловіка, та перечити йому не стала. Хоч як їй боліло серце, розуміла, що шибеника треба провчити. Подивилася на нього жалісливо.

– Сину, сину! Важко тобі доведеться в житті!

Кшиштоф завів Марка в темницю, поставив глек з водою.

– Двері залишаю відчиненими. Визнаєш свою провину – виходь. А ні – то аж за три доби!

– За єзуїтів каюся, а за вовчицю – ні!

Батько мовчки вийшов, а син залишився з гіркими роздумами. Та сумував він рівно до обіду. Коли ж вітер приніс йому у відчинені двері пахощі смаженого та вареного, то взявся співати. Співав усе підряд: українські пісні, польські, а на вечір навіть затягнув релігійні псалми.

Служниці посміювалися спочатку тихенько, а потім і голосніше. Їхні пани так переживали за непокірного сина, що ходили зажурені та опечалені. Марко ж, навпаки, був такий веселий, ніби спав на пухових перинах і їв смаколики.

Хоча всім заборонили приходити до нього в темницю, наказ не поширювався на псів і котів. А вони позлазилися до нього й зігрівали своїм теплом. Руда кішка Мурка навіть миші йому носила й тицяла в обличчя: мовляв, дурню, дивись, як їжа добувається!

Уночі йому хтось тихцем підкинув сопілку, мабуть, хвилюючись, аби він не захрип від співів. На сопілці виводити мелодії його навчили пастушки, тож наступні дві доби маєток слухав заливисту гру шибеника. З темниці він вийшов охлялий, проте безжурний. Виструнчився перед батьками і, браво стукнувши підборами, голосно гукнув:

– Присягаюся чесно та віддано відвідувати єзуїтську школу й не тікати із занять.

Кшиштоф, зважуючи, зміряв його поглядом і покликав у зброярню. Пильно вдивляючись у змарніле після темниці лице, сказав суворо й урочисто:

– Хоч і незадоволений я твоїми дурними витівками і малий ти ще, лише десять років маєш, та бачу, що серце твоє буде міцне, а воля – непохитна! Що ж, у наш суворий час кожен має вміти захищати себе, своїх рідних і нашу святу землю! Досить тобі шаблею махати, дарую тобі кончар – меч, яким озброєні гусари!

Марко аж занімів від несподіванки: не чекав від розгніваного батька такого коштовного подарунка. Він обережно торкнувся важкого довгого меча, легенько провів пальцями по його гострому блискучому лезу й аж тоді взяв до рук. Міцно стискаючи заважку ще для нього зброю, підняв меч догори, потім притиснув його до свого розпашілого чола.

– Клянуся, батьку, що ніколи не осоромлю честь роду Якимовських! Буду боротися за волю до загину!

Ці слова він і вибрав своїм девізом: «За волю – до загину!» А Кшиштоф зрозумів, що, якби історія з вовчицею повторилася, його впертий Марко зробив би так само!

Син пішов до схвильованої матері, а тим часом батька обсіли інші важкі турботи. Кшиштоф не сповідував фанатично католицизм, як його батько та більшість польської шляхти на чолі з найсвітлішим королем Сигізмундом ІІІ. Він, маючи м’яке серце та природжене відчуття справедливості, не дер зі своїх селян останню шкуру. Повинності, які вони платили, встановив доволі помірними, тоді як в інших селах після Люблінської унії 1569 року становище селян різко погіршилося. Люди Якимовського дякували Богові та своєму панові, який ставився до них по-людськи.

Але це ж і було для Кшиштофа причиною непорозумінь з батьком та недоброзичливих поглядів сусідів, від яких селяни часто-густо тікали на Січ, Сейм, у верхів’я Псла чи Дике Поле. Та що б там хто не говорив, а він твердо знав і бачив: селяни стояли пліч-о-пліч у безкінечних сутичках з татарами, і це вже були не просто хлопи, а вірні товариші в бою. Мабуть, саме тому татари обминали стороною його маєток. Хоча він і не надто укріплений, як Бар, та його вишколена охорона насторожі вдень і вночі, а в бою показувала вміння справжніх воїнів.

З батьком Кшиштоф поладнав, коли запропонував торгувати худобою, шкірою та воском, яких удосталь в Україні і які так цінували в Польщі. З Любліна Стефан привозив сукна, що мали широкий попит не тільки в шляхетства, а й у міщанства та духовенства. Стефан на цій торгівлі швидко розбагатів і вважав за краще не помічати Кшиштофових дивацтв, тим паче кожного разу, коли навідувався до сина, той влаштовував гучні бенкети на його честь.

Але найбільшим заспокоєнням для старого був улюблений онук Стефко. Старий з нетерпінням лічив дні та місяці до його дванадцятиріччя. І коли нарешті діждався, то, незважаючи на свої немолоді роки, знову вирушив у далеку дорогу, щоб особисто забрати улюбленця у свій родинний маєток. І Ганні, і Кшиштофові було важко розлучатися із сином, але обоє розуміли, що дід віддасть йому не тільки все своє багатство, а й свою любов. Спочатку відчували самотність у домі без улюбленця Стефанка, але і батьки, і Марко із часом звикли до розлуки.