Читать книгу Україна. Загартована болем. Тисяча років самотності - Олег Криштопа - Страница 2

= 1 =

Рік 1652-й, квітень. П’ятий рік українсько-польської війни. Загін Тимоша Хмельницького вирушає на Південь – син гетьмана Богдана планує укласти династичний шлюб: оженитися з донькою господаря Молдови, Розандою Лупул. Наслідком має стати союз Гетьманщини з молдаванами в боротьбі проти Речі Посполитої. Польський уряд, дізнавшись про ці плани, вирішив їм зашкодити. Навперейми козакам вирушило п’ятдесятитисячне військо під орудою Марцина Калиновського. Для засідки було обрано місце біля гори Батіг на березі Південного Бугу, неподалік Ладижина. Козацька розвідка, утім, спрацювала краще за польську. Військо гетьмана Хмельницького несподівано прийшло Тимошеві на допомогу. Удар татарських союзників поляки відбили, проте в цей самий час непомічені козаки прорвалися в шляхетський табір. У результаті запеклої битви польське військо практично повністю втратило кавалерію, вціліла решта ганебно втекла.

Середина XVII століття – час великої кризи в Європі. Революції спалахують у Франції та Англії. В останній король позбувся голови. У Східній Європі після повстання Хмельницького починається розпад Речі Посполитої, у якій століттями уживалися православні і католики: українці, литовці та поляки.

На території України від початку війни з Річчю Посполитою формується держава – з власним військом, органами управління та економікою. Проте постає проблема її легалізації в очах світу.

Український історик Віктор Брехуненко зазначає: «Справа в тім, що українська держава, яка виникла під загравами української національно-визвольної війни XVII століття, потребувала узаконення у християнському світі. Точно так, як і тепер, будь-яка держава має бути узаконеною. І єдиний спосіб узаконити тоді цю державу, в умовах України, коли правитель був не з князівської династії, коли елітою стало козацтво, а не традиційна українська еліта, шляхта, полягав у тому, щоби будь-яка християнська держава взяла на тимчасово під свою протекцію Україну».

Богдан Хмельницький був не лише чудовим військовим тактиком, а й блискучим дипломатичним стратегом. Одруження Тимоша Хмельницького з Розандою Лупул створювало передумови для започаткування династії Хмельницьких. Проте у 1653-му, під час заворушень у Сучаві, Тиміш гине. Свою протекцію Україні для боротьби з Польщею пропонують османський султан і цар Московії. Із двох зол Хмельницький обирає, як йому здається, менше: союз із начебто так само православною Москвою.

У січні 1654-го в Переяславі відбувається міфологізована в Росії та СРСР козацька рада. Подробиці вигаданого «воссоєдінєнія» так званих братських народів творці цього міфу вимушено випускають.

На так званій Переяславській раді присутньо лише двісті вісімдесят чотири особи. Відмовилися присягати Москві Брацлавський, Полтавський, Уманський і Кропив’янський козацькі полки, полковник Іван Богун, частина міщан Києва, Переяслава, Чорнобиля. Митрополит Сильвестр Косів та архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна також навідріз відмовилися мати справу з московитами, як із нащадками Орди та паліями українських книг.

Від імені Кремля на переговори прибув боярин Бутурлін. Коли козаки очікували, що він за тогочасним звичаєм від імені царя також присягне їм, той відмовився. Виник скандал, залагодити який удалося лише фразою Бутурліна, мовляв, царське слово перемінним не буває.

За словами Віктора Брехуненка, «для тогочасних міжнародних відносин не були притаманні якісь довічні союзи, хоч вони так і називалися “вічними мирами”, якесь стратегічне партнерство, властиве теперішній фразеології. Тоді всі договори створювались накоротко і починали порушуватись із того часу, як ще чорнила на них не висохли. Кожен намагався досягти своєї мети. Богдан Хмельницький її досяг».

Поки на так званих «Березневих статтях» висихали чорнила, почався спільний похід українсько-московського війська проти Польщі, і був він успішним: узято Смоленськ і Вільно. Проте вже під час розподілу територіальних успіхів виникли непорозуміння. А далі Москва в обхід козаків підписала з Польщею мирну угоду. Хмельницький вважав це зрадою, яка скасувала дію всіх договорів, і звернув свій погляд у бік Швеції, проти якої саме нагострили ножі Варшава й Москва.

У листі за 1656 рік до Олексія Першого Богдан Хмельницький пише: «Шведи хоча б чесні люди, коли вони обіцяють дружбу і союз, вони виконають свої слова. Тим не менш цар у встановленні перемир’я з поляками і бажаючи повернути нас у свої руки повів себе найбільш безжально з нами».

У жовтні 1656-го, ігноруючи протести Москви, Хмельницький із метою поділу Речі Посполитої вступає в коаліцію зі Швецією, Семигородом, Бранденбургом, а почасти з Молдавією і Валахією. Гетьмана в тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з’єднати їх із Правобережною Україною. У січні 1657-го п’ятдесятитисячне українсько-семигородське військо (тридцять тисяч угорців і двадцять тисяч українців) на чолі з князем Юрієм Другим Ракоці й полковником Ждановичем напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Московські агенти серед козацького війська, утім, завдали удару в спину, зчинивши бунт. Ракоці не знайшов порозуміння з місцевим людом і втік, козаки відступили. Хворий Хмельницький, отримавши звістки про поразку, раптово помер.

Наприкінці свого життя Хмельницький відкрито виступав проти Московії, проте в російській, а пізніше радянській історіографії цей факт просто проминали, витворюючи на базі короткочасної та не виконаної Кремлем угоди міф про возз’єднання народів. Козацька держава як автономія існувала ще понад сто років, проте після взаємних поборювань часів Руїни, поразки Мазепи та репресій Петра і Катерини поволі розчинилася в новітній імперії, яка вкрала в України навіть назву.

= 2 =

Рік 1917-й, жовтень. Під час виборів до Установчих зборів Росії партія так званих більшовиків зазнає нищівної поразки: лише 25 % голосів; в Україні – тільки 10 %. Щоб позбутись потреби змагатися на виборах, Ленін за німецькі кошти починає державний переворот. Група заколотників практично без опору захоплює органи влади. В Україні єдиний легітимний орган – Центральна Рада. Аж через два тижні після державного перевороту в Росії у Києві нарешті збирається засідання Ради, на якому проголошується утворення Української Народної Республіки.

Як історик, Михайло Грушевський чудово знав про «братерську», наче Каїна, любов Росії до України. Як політику, голові Центральної Ради не вистачало сміливості. Навіть коли більшовицьке військо підступало до Києва, влада продовжувала говорити про непотрібність армії.

У грудні Радянська Росія почала неоголошену війну проти молодої української держави. Для світу все це подавалося як громадянська війна – від імені Росії її вів маріонетковий радянський уряд.

Владислав Верстюк, доктор історичних наук, проводить паралель із сучасністю: «Ми створили секретаріат. Радянський уряд УНР. І хай він там займається боротьбою із секретаріатом Центральної Ради. І вони там між собою. Те саме, що сьогодні. Путін каже, що це сепаратисти самі».

У лютому 1918-го загони Муравйова взяли Київ. Почалася різня. За кілька днів більшовики розстріляли кілька тисяч киян, передусім усіх, хто мав стосунок до якогось війська. Проте кулю в лоба міг отримати й випадковий перехожий. Від патологічної ненависті зайд до всього українського мало не постраждали лідери так званого Раднаркому. Дивом уник розстрілу Скрипник: його прийняли за якогось генерала. Іншому комісару – Затонському – могла коштувати життя записка українською мовою. Врятувала його записка з іншої кишені – російською, від Леніна.

Німеччина, яка проспонсорувала переворот у Петрограді для виводу Росії з війни, украй незадоволена експансією більшовиків і починає наступ на Півночі. Україна більшовикам важливіша, ніж столиця Петроград: практично всі війська країни Рад тут. Ленін разом із урядом тікає до Москви й пристає на умови Брестського миру. Армія Антонова-Овсієнка панічно тікає.

8 лютого, просто з мітингу на вулиці Олександрівській, нині Грушевського, більшовики поспіхом накивають п’ятами. Колона їх авто спускається до Дніпра й переїжджає на Лівий берег. Попри полум’яні промови й обіцянки стояти до останнього Київ здають без жодного пострілу.

Уряд Центральної Ради не хотів утримувати власну армію, тож довелося годувати чужу. Практично рік мир в Україні забезпечували німці. На зміну слабкій Центральній Раді в результаті перевороту прийшов диктатор Скоропадський. Під захист німецьких багнетів у Київ стікалися всі ділові й культурні кола колишньої Російської імперії. Проте щойно місто повернулося до нормального життя, німецька армія покинула Україну й сюди знову кинулися російські окупанти різних мастей – червоні і білі. Влада мінялася мало не щодня, з грабунками і вбивствами. Центр опору більшовицькій навалі перебував в оспіваному Шевченком Холодному Яру.

У 1920-му керівник Директорії Петлюра підписує угоду з польським лідером Пілсудським. Фактично зрікшись західноукраїнських земель, Петлюра отримує допомогу польської армії та у травні займає Київ, однак об’єднати зусилля втомленого війнами українства не може.

Подолавши білих, Ленін усі свої сили сконцентрував на Україні. Крім батога почав працювати й пряник, у вигляді обіцянок: земля – селянам, неп – містам, українізація – інтелігенції. Втомлене війною та вбивствами суспільство лозунгам повірило – крім кількох сотень отаманів Холодноярщини, які боролися аж до тридцятих років.

Наприкінці 1922 року отаманів Холодного Яру підступом заманили в пастку й заарештували. У 1923-му вони, перебуваючи в Лук’янівському СІЗО, зуміли захопити зброю та спробували втекти з тюрми в центрі Києва. Бій, однак, було програно. Коли залишилося по одному набою, холодноярці, щоб не здатися, за козацьким звичаєм вистрелили один в одного.

Інші українці замість українізації отримали русифікацію, замість землі – колгоспи й голодомор, замість свободи – репресії та Сибір.

= 3 =

У другій половині 1943-го окупаційна влада Третього рейху фактично не володіла ситуацією на Волині, крім великих міст і шляхів. Більшість території була під контролем українських повстанців. Німці навіть перекидали з фронту в тил авіацію і танки, щоб упоратися, наприклад, із Колківською республікою. Марно.

Рік 1943-й, листопад. Село Будераж на Волині. Організація українських націоналістів проводить Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. Присутні учасники Української повстанської армії: грузини, азербайджанці, узбеки, вірмени, татари, осетини, білоруси, казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир і навіть… бельгієць Альберт Газенбрукс, на псевдо Західний. ОУН відмовляється від інтегрального націоналізму й декларує нове гасло: «Воля народам! Воля людині!».

Присутній на конференції інкогніто головнокомандувач УПА Роман Шухевич після зборів разом із Альбертом Газенбруксом вирушає в Карпати до таємної радіовисильні «Афродіта». За кілька тижнів бельгієць французькою та англійською мовами оповідає про конференцію поневолених народів поневоленій Європі.

У цей самий час у Тегерані вирішується майбутнє Європи. Англійський прем’єр Черчилль пропонує союзникам Сталіну і Рузвельту відкрити другий фронт на Балканах. Сталін проти, загіпнотизований ним Рузвельт пристає на пропозицію осетинського диктатора відкрити другий фронт у Нормандії.

Якби другий фронт був відкритий на Балканах, Східна Європа, звільнена британцями та американцями, мала б шанс на свободу. У варіанті Сталіна Радянський Союз окуповував Старий Світ по самісінький Берлін.

У 1944-му Червона армія практично повністю займає Волинь. Розвідка доносить Кремлю про страхітливу акцію бандерівців, з’єднання яких залишилися в її тилу.

Із документів агентури контррозвідки СМЕРШ дізнаємося: «Великі формування у квітні – травні 1944-го планують рейд у східні області УРСР. Із цією метою основні сили бандерівців концентруються в районі Сарни – Клесів – Рокитне, а також у Мізочі. У квітні ці групи повинні вийти в похід на Київ. Північна частина – через Случ, південна – через Остріг – Шепетівку».

Сталін особисто пам’ятає про Холодноярщину. Щоб не допустити Холодного Яру-2, вирішено провести спецоперацію. На початку 1944-го Здолбунівський вокзал один за одним приймає ешелони з військами. Війська їдуть не на фронт – це НКВС. Тридцятип’ятитисячна армія з танками й артилерією поволі оточує так звані Кременецькі ліси. Поблизу села Гурби відбувається найбільший в історії бій між НКВС та УПА.

Попри десятиразову перевагу в чисельності й важке озброєння чекісти за два дні боїв так і не змогли заглибитися в ліси. Уранці третього дня це їм нарешті вдалося. Виявилося – ліс порожній. Під покровом ночі українські партизани знайшли шлях між загонами НКВС, і двохтисячне з’єднання просто вислизнуло з оточення. Чекісти зігнали злість на поранених: їх і медсестер просто закололи багнетами. Між тим упівці розділилися на дві частини. Одна рушила на північ, інша – південніше, у бік Холодного Яру. Їх НКВС не хотів пустити за всяку ціну. Більшість загонів УПА було оточено, тим, хто потрапив у полон, заготовано тортури.

Краєзнавець Олег Тищенко розповідає: «Як описують очевидці, була така вправа. Близько двадцяти молодих хлопців Антон Одуха, дипломований педагог радянський, їх положив ногами довкола себе, довкола стільця, на якому сидів; почергово піднімаючи кожного за груди, з нагану стріляв у живіт. Принцип був такий, що людина від болю страшно корчилася і в муках помирала. А якщо вже ця людина дуже кричала, то помічник Одухи брав цього упівця, відтягував до колодки і з ППШ стріляв у голову, так, щоб аж мізки вилітали».

Після бою під Гурбами УПА більше не працювала у великих з’єднаннях.

У квітні 1945-го НКВС знищує підпільну українську радіостанцію «Афродіта», що вела мовлення на Європу в короткохвильовому діапазоні. У травні пав Третій рейх, а СРСР як переможець війни окупував усю Східну Європу. Партизанська війна за волю України тривала ще понад десять років. Останню криївку УПА НКВС знищив у 1960-му. Саме тоді естафету боротьби за свободу перехопив рух «шістдесятників».

Між тим були табірні повстання в Кенгірі, Норильську й Воркуті. У 1980-х виник Рух за перебудову, у 1990-му студенти влаштували революцію на граніті – голодування на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності). Нарешті, після невдалого путчу в Москві, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Двадцять три роки по тому боротьба за незалежність триває. Ідея фікс окупувати Київ і переписати історію виникла в Москві ще у XV столітті, за часів Василія Третього. З того часу північно-східні сусіди українців затято практикувалися в цьому.

Історія починається сьогодні. Творімо її разом!